Україна як палімпсест або письменницькі рефлексії над «НЕОЧЕВИДНИМ»
Степан Процюк – український письменник, прозаїк та есеїст.
Кількість статей автора: 1
Нещодавно вийшла у світ книга публіцистики Лариси Івшиної «Неочевидне», яка стала підсумком-свідченням потужної 25 річної інтелектуальної праці головного редактора всеукраїнської газети «День».
Книжка вибраної есеїстики Лариси Івшиної «Неочевидне» містить вже від початку могутній життєтворчий потенціал. Її підзаголовок – «Думки щасливого Сизифа».
Погодьтеся, що міф про Сізіфа чи Сизифа (теж красномовно, погодьтеся – два «і» чи два «и») завжди відсилає до нелюдських терпінь царя, що був покараний богами і мусив постійно котити на гору камінь, який завжди скочувався вниз. Альбер Камю назвав царя Сизифа «щасливим», маючи на увазі урочисту святість, екзистенційну ритуальність і витривалість його боротьби, яка зробила царя щасливим.
Хотів би звернути увагу на увічнення Ларисою Івшиною пам’яті американського дослідника голодомору Джеймса Мейса, що, не маючи української крові, кричав на весь світ, наражаючись на кпини і нерозуміння, про український Голодомор. Мейс добре розумів, що і після голосування за незалежність Україна залишається трохи видозміненою СРСР і повинна пройти довгий і важкий шлях. У час нових трагічних випробувань для України ім’я одного із її перших апологетів для цілого світу не повинно бути забутим.
Зрештою, у «Неочевидному» віддано шану великим душею і талантом іноземцям, які розгледіли великий животворний потенціал України, серед них, окрім Джеймса Мейса, Ланселота Лоутона, Гарета Джонса та небагатьох інших.
Наша історія – велика і трагічна. Українці є не лише нащадками гетьманів чи окремих харизматичних особистостей, але і призвідців Голодомору, поплічників радянської каральної системи, тих, які катували, а не будували.
Після трагічної для національного розвитку перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року Лариса Івшина буде констатувати необхідність українству піднятися до рівня її славетної історії: «Спадкоємці великої історії не мають права бути жалюгідними, занедбаними та жалібно шкребтися у європейські двері».
Радянське панування спотворило і перекрутило українську історію до непізнаванності. Замість могутньої держави – Київської Русі із центром у Києві – перед нами постає «южная Россія» (ще від часів царизму, одразу після так званого «возз’єднання») або так звана УРСР – сировинний придаток до російської історії, адже під СРСР переважно розуміли Росію. Історія української аристократії, українських духовних еліт було всіляко замовчувано, натомість йшлося про історію так званих «трудящих». Така підміна понять завдала величезної шкоди національній ментальності, всіляко маргіналізувала і знецінювала українську історію…
До речі, українська аристократія – це далеко не лише спадкові маєтки і становище деяких свідомих українців (як-от, Євгена Чикаленка чи Володимира Леонтовича). Це передовсім, у розумінні Лариси Івшиної, яке цілком розділяю, є народна аристократія, тобто освічене селянство і міщанство, про яких, зокрема писав ще Іван Карпенко-Карий у п’єсі «Суєта», змальовуючи багатодітного заможного селянина, батька п’яти дітей Карпа Барильченка. Зрештою, такі погляди, часто у дискусійній формі, звучать ще у творчості Пантелеймона Куліша (навіть у його скандальному вірші «Народе без пуття, без честі і поваги»).
Авторка звертає увагу на символічний перегук із нинішніми подіями: «Симон Петлюра у відозві «Народе український від 22 січня 1923 року писав «У цей непевний час, коли старій культурі Європи загрожувала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада твоя, народе український, з лицарським військом твоїм боронила Україну і всю Європу від жахливої навали большевиків московських».
Фактично через сто років ситуація повторилася. Україна, як можлива майбутня обітована земля, знову боронить Європу, від страшної Руїни. Роль України, особливості складних політичних процесів у світі і місце серед них України, її велика роль у складному переплетінні світових процесів сучасності, постають, як палімпсест, із сторінок духотворчої книжки багатолітнього редактора газети «День» і громадської діячки Лариси Івшиної, розповідаючи про призабуту і нову, присипану порохом і народжену після 1991 року правду.
