Взаємопереселення поляків і українців 1944-1946 рр.: міждержавний примус чи рятівна необхідність? Історія Найактуальніші 

Взаємопереселення поляків і українців 1944-1946 рр.: міждержавний примус чи рятівна необхідність?

Влітку 1944 р. Червона армія звільнила від німецьких військ територію Західної України і просунулась вглиб польської території, де мешкала значна частина етнічних українців. Проте сусідство поляків і українців, що позначене тривалою співпрацею, взаємозбагаченням двох культур, однак і гострою конфронтацією у повоєнний час, стало рухатися до «розлучення». Ідея переселення належала не лише Москві, але й лідерам США і Великобританії, вона була висловлена на Тегеранській конференції (1943 р.) союзників по антигітлерівській коаліції. Як стверджує дослідник Л. Зашкільняк, це було викликано їхнім бажанням забезпечити свої інтереси на європейському континенті за рахунок розподілу сфер впливу. Хоча примусове переселення завдало багато ран і болю обом сторонам, воно дозволило уникнути ще більш тяжких наслідків, свідками яких світ став наприкінці ХХ століття на Балканах.

Тегеран 1943
Ідею про переселення українців і поляків вперше було озвучено на Тегеранській конференції 1943 р.

9 вересня 1944 р. в м. Люблін Уряд Української РСР (М. Хрущов) і Польський Комітет Національного Визволення (Е. Осубка-Моравський) підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Відповідно до ст. 1 Угоди, варто приступити до евакуації всіх поляків і євреїв, котрі перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р. і бажають переселитися на територію Польщі та громадян української, білоруської, російської і русинської національності, які бажають переселитися з території Польщі в Україну. В Угоді наголошено: «евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо» і вона буде тривати з 15 жовтня 1944 до 1 лютого 1945 рр. Але процес пішов не так, як передбачено Угодою. Тривалість переселення затягнулася, а добровільність на першому та наступних етапах набула ознак депортації, примусу з боку радянської і польської влади.

Всього із Української РСР до Польщі було переселено 812688 осіб, загалом із Союзу РСР евакуйовано близько 1 мільйона ста тисяч поляків. Як стверджує відомий український історик Ю. Шаповал, за станом на березень 1947 р. із Польщі до УРСР переселено 472635 осіб. Українців переселяли до 17 областей, найбільше до Львівської, Тернопільської, Запорізької областей.

Інфографіка телеканалу «1+1»
Інфографіка Телевізійної Служби Новин про депортацію українців з Польщі протягом 1944-1946 рр.

Проте українськими істориками масове переселення досліджене недостатньо. А їхні публікації не позбавлені «зміни віх» – від схвалення акції, що, як стверджував В. Ю. Маланчук, є доказом «торжества національної політики Комуністичної партії» – до сучасного категоричного осуду евакуації, як, наприклад, у книзі історика В. Сергійчука та інших авторів.

Сучасні українські (і польські) дослідники по-різному характеризують переселення: від «репатріація», «евакуація», «трансфер» – до «депортація», «насильницька акція», «етнічна чистка» тощо, проте не заперечують складні умови переселення – збройні сутички двох непримиренних сторін: Української Повстанської армії (УПА) та Армії Крайової (АК). Зокрема, Ю. Сорока, Ю. Боднарчук наголошують, що на завершальному етапі війни на території Польщі посилено намагання витіснити українців шляхом нападів, пограбувань і вбивств. Лише в Ярославському повіті після війни українське населення втратило 4 тисячі осіб. У той же час, наприклад, Шумський райвиконком восени 1944 р. повідомляв Тернопільський облвиконком про спалення загонами УПА 5 сіл району (623 двори) з переважно польським населенням. Колишній тернополянин Ч. Бліхарський у книзі, підготовленій на основі свідчень очевидців і родин потерпілих наводить 14600 імен вбитих поляків тільки на Тернопільщині. За неповними даними в 1943-1944 рр. було спалено на території області 6827 будинків поляків. З обох сторін – польської й української – відбувались так звані «відплатні» акції. І жодна націоналістична сила не мала політичної волі припинити боротьбу.

У Польщі також досліджують причини й події взаємопереселення. Зокрема, польський історик М. Сивіцький (M. Siwitski) у збірнику документів «Dzieje konfliktów» викриває антиукраїнську політику повоєнного польського уряду. Цієї думки дотримується й Є. Місило (E. Misilo). У праці «Репатріація чи депортація українців із Польщі до СРСР (1944-1946)» він доводить: повоєнна Польська держава брутально виганяла українців з їхніх прабатьківських земель, депортація означала легалізовану форму примусового переселення.

Інша група польських істориків дотримується діаметрально протилежних позицій. Так, М. Добржанський (M. Dobrzanski) як і його однодумці, у праці «Пекло поляків на Жешувщині в 1939-1948 рр.» виправдовує переселення українців з Польщі і звинувачує у причинах евакуації УПА, її «злочинні дії».

Антипольські настрої на Волині, в Галичині посилювались і тому, що в радянських повоєнних так званих «винищувальних батальйонах» («істрибках»), в яких, за даними американо-ізраїльського дослідника Ш. Редліха (уродженця Тернопільщини) налічувалось понад 4 тисячі осіб, з них майже 60% становили поляки. Як вважає Ш. Редліх, цей факт також пояснює, чому кількість поляків, убитих загонами УПА впродовж німецької і радянської влади, коливається від десятків до сотень тисяч.

Діяльність загонів УПА щодо ліквідації поляків обернулася погромницькими акціями проти українців у Польщі. Вогонь братовбивства повертався разом із польськими втікачами з Волині на Закерзоння. Армія Крайова розгорнула «відплатні» акції», територію Холмщини охопила так звана «Грубешівська революція» – масове винищення українців.

Вогонь братовбивства «Грубешівської революції»
Вогонь братовбивства «Грубешівської революції»

Порятунок вони могли знайти не з боку загонів УПА, які вишукували серед «своїх» та мирного українського населення й знищували так званих «зрадників», а в переселенні на Україну. Історик С. Ястрижебський (S. Jastrjebski) кваліфікує діяльність УПА на південно-східних територіях Польщі як «війну варварства і жорстокості» і також виправдовує виселення українців.

За таких оцінок українсько-польського протистояння в перші повоєнні роки відомі польські дослідники Владислав і Єва Семашко (Wladyslaw Siemaszko, Ewa Siemaszko), Владислав Філяр (Wladyslaw Filar) висвітлюють переселення як «необхідне зло», неминучий засіб запобігання «українській загрозі». Проте вони применшують польські загрози щодо українського населення.

Стосовно Тернопільської області переселення частково розглянуто в монографії Ю. Боднарчук, публікаціях С. Ткачова і Т. Гонтар. Але вони переважно висвітлюють політичну ситуацію того періоду радянсько-польських взаємин (її тернопільський науковець Б. Лановик характеризує як «Межовий край у вогні…»), обмежуються характеристикою адаптації українських переселенців до радянських умов.

Тому важливо за документами Державного архіву Тернопільської області (ДАТО) та раніше не використаними науковцями документами відомчого архіву Тернопільського обласного центру зайнятості (АТОЦЗ), простежити події евакуації польських сімей та переселення в область українців, господарського облаштування евакуйованих з Польщі та Чехословаччини, їх трудової діяльності на Тернопільщині тощо. Адже переселенці розглядалися владою як додаткові трудові ресурси, необхідні для колгоспів і радгоспів, що створювались також на Тернопільщині. В архіві ТОЦЗ зберігаються і списки мігрантів, які були евакуйовані з Польщі до східних і південних областей УРСР, але звідти самовільно прибували на Тернопільщину. Раніше справи з АТОЦЗ використовувались для довідок переселенцям чи їх спадкоємцям. Дослідники, окрім Ю. Боднарчук, переселенські документи з цього відомчого архіву не брали і не вводили до наукового обігу.

Переселення поляків з Тернопільської області розпочалося вже на першому його етапі – з 15 жовтня до 31 грудня 1944 р. (періодизацію переселення ввів у науковий обіг польський історик Євгеніуш Місило). Першими виїжджали польські родини. Вони залишали тут свої земельні наділи, садиби, житла, в яких незабаром оселялися українські переселенці з Польщі. Про ставлення поляків до переселення свідчить висловлювання мешканки Тернопільщини Ю. Краковської, яка в розмові з агентом органів держбезпеки сказала: «Поляки в масовому порядку будуть виїжджати до Польщі, бо тут небезпечно жити. Мета цього переселення така, що Радянський уряд виселить звідси поляків і коли буде плебісцит, то Союз РСР перед світом покаже фактом, що тут проживає більшість українців і відповідно ці землі належать Радянській Україні».

На першому етапі переселення відбувалося переважно добровільно, реєструвалися на евакуацію й частина змішаних українсько-польських родин, які, згідно з Угодою, не підлягали евакуації. Українське населення Надсяння навіть домагалося переселення та зверталося до Уповноваженого Уряду УРСР у справах переселення М. Підгорного (в м. Люблін) з проханням ініціювати процедуру приєднання цих земель до України. А Перший секретар ЦК КП(б)У та Голова Раднаркому УРСР М. Хрущов вносив пропозицію Й. Сталіну про утворення додатково двох українських областей – Холмської і Грубешевської. Польські дослідники В. Шота та А. Шесняк писали, що «від 15 жовтня 1944 р. до кінця серпня 1945 р. виїжджали ті, які цього бажали». В УРСР цей процес регулювали Управління при Уряді у справах евакуації польського населення та розселення українців, групи а потім сектори, відділи (до 1947 р.) при облвиконкомах та виконкомах місцевих рад депутатів трудящих.

Проте кількість добровільних переселенців, зокрема, серед українців, поступово зменшувалась, що привело до застосування заходів примусу, використання польською владою наприкінці літа та на початку осені 1945 р. військових підрозділів 3-ї, 8-ї і 9-ї дивізій Польської армії, котрі під приводом «боротьби з бандитизмом» методом тотальної депортації оточували села, силою витискали українців з польської території. На збір українцям давали лише 2 години, потім нерідко пішки вони добиралися до вказаних залізничних станцій, де їх розміщували в товарні вагони та відправляли через кордон. Проте навіть військові не могли убезпечити їх від пограбувань та евакуації без майна. Четвертий (завершальний) етап евакуації набув класичні форми етнічної чистки.

Операція "Вісла"
Переселенцям давали на збір 2 години. Дозволяли забирати особисті речі, продукти на дорогу, худобу, збіжжя та картоплю, будматеріали з розібраної хати

Натомість загони УПА, які брали на себе роль захисників українців перед лицем польського тиску, підпалів і грабежів, вели агітацію проти переселення, залякували людей. Члени ОУН та бійці підпільних загонів УПА стверджували, що переїхавши до УРСР переселенці потраплять до «колгоспного раю», переважно в засушливих східних та південних областях України, що здебільшого справджувалося. Переселення з Польщі відбувалася в надзвичайно складних умовах оскільки наказ з боку загонів УПА, – не виселятися, їх протидія переселенню, особливо на Ярославщині, стала настільки масштабною, що у волостях Ляшки, Млини, В’язовиця, Адамівка, Синява навіть не було польської адміністрації, що зводило нанівець намагання евакуаційних комісій.

До українців у Польщі дійшла також інформація про невиконання владою в УРСР обіцянок наділяти переселенців значними земельними ділянками (але не більше 15 гектарів на сім’ю). А радянські органи держбезпеки проводили серед українських переселенців на території Польщі та УРСР своєрідну «фільтрацію», виявляли серед них можливих учасників загонів УПА чи колаборантів з німецькими окупантами. Такі опиняться в таборах Сибіру. Важкими були й антисанітарні умови транспортування переселенців: у товарних вагонах, разом із худобою. Все це сповільнювало евакуацію та змусило обидві договірні сторони продовжити терміни взаємопереселення майже до кінця 1946 р.

Листівка УПА
Після фільтрації переселенців та виявлення «неблагонадійних» їх депотрували на спецпоселення до Сибіру. Листівка УПА, 1947 р.

Значна частина українців у Польщі не хотіла залишати обжиті місця, свої гори Бескиди і шукали шляхи уникнути переселення. Таку можливість фактично надавав перехід в католицизм. Як стверджує дослідник Ю. Боднарчук, лише в Диківській волості близько тисячі родин перейшли в католицизм й отримали довідки про їх приналежність до польської національності.

Тоді ж частина польських громадян на західноукраїнських землях зайняла очікувальну позицію, сподівалися на повернення територій Польщі в кордонах до вересня 1939 р., прислухалися до чуток про можливу війну проти СРСР вчорашніх союзників по антигітлерівській коаліції. Лише після значних арештів чільних представників польської інтелігенції та духовенства у Львові в січні 1945 р. поляки і на Тернопільщині змінили свої настрої, почали прагнути рятівної евакуації до Польщі. Уряд Польщі також просив Радянський уряд прискорити переселення поляків з України: постала потреба на землях «одзисканих», звідки було виселене півторамільйонне корінне німецьке населення, засіяти землі на Помор’ї та Східній Прусії.

Влада УРСР передбачала евакуювати більшу частину українців з Польщі до південних і східних областей. Проте вони не бажали туди переселятися, а прагнули поближче до кордонів Польщі. 5 травня 1945 р. прийнято постанову Уряду та ЦК КП(б)У № 683 «Про розселення і господарське облаштування в західних областях УРСР 30 тисяч сімей (110 тисяч осіб) українського населення, евакуйованого з території Польщі». Було передбачено, зокрема, на Тернопільщині розселити 15 тисяч сімей. Керівництво області було зацікавлене заселити опустілі після виїзду поляків села й містечка, мати робочу силу для повоєнної відбудови та колгоспів і запропонувало Уряду УРСР переселити в область не менше 20-25 тисяч сімей.

14-15 вересня 1945 р. із Тернополя до Польщі, станція Лєгніца вирушили ешелони із польськими переселенцями, які мали поселятися на так званих «повернених територіях» на заході повоєнної Польщі. Разом із ними виїжджали і громадяни єврейської національності, які врятувалися під час німецької окупації та переважно прибулі на Тернопільщину після війни спеціалісти, вчителі, медпрацівники тощо. Польські громадяни здебільшого виїжджали без примусу, оскільки багато їх рідних та односельців загинули в ході українсько-польських конфліктів.

За період з 1 січня по 30 вересня 1945 р. на Тернопільщині зареєструвалися на виїзд і отримали евакуаційні документи 76177 польських сімей (226952 особи). За період від жовтня 1944 до жовтня 1945 рр. майже 160 тисяч польських репатріантів залишили Тернопільщину (серед них – 5500 євреїв). Лише впродовж 1945 р. понад півмільйона польських громадян, у тому числі євреїв, репатрійовано із Західної України до Польщі. На літо 1945 р. припадає найбільше людей, які виїхали до цієї країни. Із загальної кількості осіб польської та єврейської національностей, які отримали документи на евакуацію до Польщі, з Тернопільщини виїхали 144629 громадян. Після їх виїзду на Тернопільщині залишилися як державний фонд 151354 гектарів землі, якою користувалися поляки, майже 20 тисяч будинків та понад 40 тисяч господарських приміщень.

Тернопільський обком партії доповідав секретареві ЦК КП(б)У Д. Коротченку: «всі прибулі родини наділені садибами, житловими і господарськими приміщеннями, а також їх передано 22927 гектарів орної землі». В області в користування переселенців з Польщі передано 21623 житлових будинки, 25931 господарське приміщення, 79456 гектарів орної землі. Разом із собою переселенці мали право привезти майна до 2 тонн на сім’ю і вони привезли в область: зерна – 29471 центнер, картоплі – 26615 центнерів, великої рогатої худоби – 14680, коней – 8248, овець і кіз – 2723, свиней – 166, домашньої птиці – 633 голів. У 1945-1947 рр. переселенці мали можливість одержати житло (переважно те, що залишили переселені громадяни польської національності), деяке майно (після пред’явлення привезеного з собою опису майна, залишеного в Польщі), допомогу особам, майно яких втрачено від воєнних дій, а також отримати безпроцентну позику в Сільгоспбанку – 5000 карбованців на 5 років.

23 серпня 1946 р. останній ешелон з українськими переселенцями виїхав з Польщі до УРСР (через станцію Тернопіль). За офіційними даними, з Польщі у східні та південні області УРСР та на Тернопільщину було переселено понад 90 % українців, які проживали в Польщі, що становило 482880 осіб (офіційно зареєстрованих при прибутті).

У вересні 1946 р. останні ешелони з польськими репатріантами, які проживали на Тернопільщині, виїхали зі станції Тернопіль до станції Лєгніца. Загалом з Тернопільської області евакуйовано 71678 польських сімей, а всього було зареєстровано на виїзд 77073 родин – 241621 особа. В результаті населення Тернопільщини, як і інших західноукраїнських областей, зменшилось, порівняно з довоєнним періодом. Одночасно на тривалий час залишалися глибокі шрами жалю за втраченими землями та недовір’я і неприязні по обидва боки кордону.

У телеграмі керівництва Тернопільської області Уряду республіки про виконання Постанови ЦК КП(б)У і Уряду Ради УРСР по господарському забезпеченню і роботі серед українського населення, яке прибуло з Польщі, вказано на евакуацію з області 226867 осіб польського населення і прибуття в область 37597 сімей або 156961 особу українського населення. Із майже 200 тисяч лемків, яких у 1944-1946 рр. депортовано до УРСР з українських земель, відомих як Лемківщина у складі Польщі, в межах 150 тисяч осіб опинилися саме на Тернопільщині, особливо в Монастириському, Бережанському, Збаразькому районах. Спочатку їх перевозили здебільшого до Миколаївської, Запорізької областей, а потім вони самовільно переїжджали на Тернопільщину.

Фотокаталог
У цьому фотокаталозі Тернопільський обласний центр охорони культурної спадщини вперше систематизував сучасні світлини пам’яток та пам’ятних знаків Тернопільщини, присвячених жертвам депортацій, з’ясував авторів, встановив дати відкриття, розробив карту депортацій 1944-1946, 1947, 1951 рр. © galinfo.com.ua

Як стверджує дослідник Ю.Боднарчук, загалом у Тернопільській області поселилися майже 35% депортованих українців з Польщі і вони почали становити четверту частину від усіх її мешканців і вносили значний вклад у повоєнне відродження Тернопільщини та її сучасний розвиток. Серед переселенців з Польщі, окрім українських локально-етнографічних груп – холмщаків, підлящуків, бойків, на Тернопільщині переважає лемківська локально-етнографічна група (44% від загальної кількості евакуйованих із території Польщі) та надсянці (51%), виявили працелюбність, згуртованість та турботу про збереження своєї історичної пам’яті і самобутньої культури.

Спочатку переселенці з Польщі, а також 100 сімей які прибули з Чехословаччини на Тернопільщину (переважно в Кременецький район) на 2 роки звільнялися від сплати податків. Але при їх облаштуванні була і бюрократична тяганина з боку чиновників, і зволікання при наданні новоприбулим житла та грошової допомоги, також окремі факти завищення у звітах та інформаціях до Тернополя, Києва кількості переселенців, що дозволяло деяким чиновникам привласнити державні кошти, асигновані на облаштування переселенців. Особливо боляче сприймали прибулі з Польщі те, що нерідко при їх розселенні розділяли родини, інколи й членів однієї сім’ї: одних селили в одному селі, районі, а інших – у другому.

Своїми враженнями від прибуття й облаштування та праці на Тернопільщині переселенці ділилися на сторінках обласних та районних газет. Проте ці, ймовірно організовані журналістами, публікації переважно мали заголовки: «Дякую радянській владі і більшовицькій партії» («Вільне життя», 1945, 18 жовтня, с. 1); «Переселенці з Польщі одержали землю і насіння» (Вільне життя», 1946, 7 квітня, с. 1); «У колгоспі знайшов я собі щасливе життя» («Вільне життя», 1947, 17 червня, с. 3) і тому подібні.

У дійсності не всі родини українських переселенців зуміли адаптуватися до колгоспних умов, нерідко відчували недружнє, подекуди вороже ставленням до них з боку місцевого населення галичан та намагалися перебратися до Польщі. Але марно: кордон уже був «на замку». Шляху назад не було.

Треба було жити, будуватися, народжувати дітей. Поступово більшість переселенців знайшла своє місце в соціально-економічних умовах області, розвитку її культури, через свою працелюбність, особливо лемки поповнили середовище керівників середньої і частково вищої керівної і господарської ланки в селах, районах і області. Їхні діти вступали до середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, в комсомол, в партію, ставали спеціалістами різних галузей виробництва, освіти, культури, охорони здоров’я, а передовики виробництва отримували урядові нагороди. У новітні часи створено Всеукраїнське товариство «Лемківщина», в околицях Монастириської на Тернопільщині відбувається фестиваль «Дзвони Лемківщини», діють музеї лемківської культури в Тернополі, колективи лемківської художньої самодіяльності.

XVIII Всеукраїнський фестиваль «Дзвони Лемківщини»
XVIII Всеукраїнський фестиваль «Дзвони Лемківщини» (2017). © lemky.org.ua

У свідомості переселенців та їх численних нащадків пам’ять про минуле не згасає. Історики, краєзнавці продовжують суперечку: що це було: помилки минулого, заподіяне лихо значним масам українського і польського населення, їх примусове взаємопереселення чи рятівна необхідність?

Якщо спробувати підсумувати вище сказане з цього приводу, можна, на нашу думку, прийти до наступних висновків:

– Люблінська Угода стала інструментом закріплення радянського статусу західноукраїнських земель на завершальному етапі Другої світової війни – в очах місцевого населення та перед лицем міжнародної спільноти;

– припинити погромницькі акції як загонів Армії Крайової, так і Української Повстанської армії можна було лише позбавивши їх соціальної і матеріальної бази, підтримки з боку місцевого населення – поляків чи українців. Отже, зупинити кровопролиття, збройний конфлікт між поляками і українцями на територіях України та Польщі стало можливим лише шляхом розведення протиборчих сторін та взаємним переселенням населення. Іншого шляху, очевидно, в той складний період не було знайдено;

– можна дискутувати щодо методів переселення – мирних, сприятливих чи насильницьких у ситуації, що потребувала категоричного втручання, включаючи депортацію. Але залишається фактом: іншого шляху врятувати людей від загибелі, мабуть, не знайшлося в тому напруженні взаємного недовір’я, в пам’яті галичан, волинян про завдані їм кривди, пацифікації, а в пам’яті поляків – про Волинську трагедію 1943 р., яку 20 червня 2013 р. Сенат Польщі в своїй Заяві визнав «етнічною чисткою з ознаками геноциду».

Неможливо змінити історію на догоду тим чи іншим бажанням. Але Конституційний суд Польщі 19 грудня 2002 р. виніс свій вирок щодо переселенських акцій: Люблінська угода від 09.09.1944 р. не мала правових підстав для її підписання, а дії з примусової евакуації є незаконними тому, що ця Угода не мала юридичної сили – не надрукована в «Dzienniky Ustaw», як того вимагає законодавство Польщі.

Уряд України не визнав Люблінську Угоду та переселення українців і поляків як міжнародний злочин та не засудив примусову евакуацію. Проте до Верховної Ради України нещодавно внесено проект закону, в якому його автори засуджують акції переселення як репресії з боку радянського тоталітарного режиму та пропонують реабілітувати примусово евакуйованих в УРСР з Польщі громадян як жертв політичних репресій.

Що це – спроба повернути час, відновити справедливість чи нове протистояння? Логіка має приводити нас до взаємопрощення і примирення на основі визнання кожним своєї провини. А консультації, співставлення позицій, наукові дискусії потрібні, діалог двох культур – необхідний.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: