Сила і небезпека фотографій Медіа Найактуальніше 

Сила і небезпека фотографій

Щодня ми бачимо безліч фотографій – гортаючи стрічку соціальних мереж, під час перегляду новин, читаючи журналістську статтю, купуючи щось в інтернет-магазинах тощо. Усі вони сприймаються як щось належне і беззаперечне. Справді, сучасне життя складно уявити без світлин. Однак за ними легко приховати маніпуляції.

Як маніпулюють фотоконтентом і до чого це призводить – далі у матеріалі.

Світ зараз мислить візуальними образами. Ніж читати довгу статтю, покоління інстаграму (а тепер уже й тік-току) краще перегляне картинку або відео. Загалом, завдяки зору ми сприймаємо від 60% до 90% даних про те, що нас оточує. Деякі дослідження стверджують, що продуктивність праці людини, яка використовує візуальну інформацію, на 17% вища. Зрештою, можна зауважити, як багато інформації подається за допомогою інфографік чи візуалізацій. Так наочніше й часом легше передати послідовність дій, описуючи певну ситуацію, чи відобразити причинно-наслідковий зв’язок. Та й усі хоч раз чули: «краще один раз побачити, ніж сто раз почути». Фотографія має з цим висловом якнайтісніший зв’язок.

З моменту виникнення фотографії вона сприймалася як відтворення дійсності. Це було справжнім дивом. Виявляється, вранішній вид з вікна можна перенести на щось матеріальне і показати іншим. Та й самого себе посильно увіковічити за допомогою фото. Тобто світлина допомагає задокументувати певну подію, явище і передати це іншим. Як і сучасникам, які просто цього не бачили, так і наступним поколінням.

З появою фотожурналістики її першочерговим завданням також було фіксування дійсності, розкриття правди й донесення її іншим людям. Зрештою, чинниками для її розвитку стали війни й етнографічні розвідки. У першому випадку важливо було задокументувати реалії війни, показати її перебіг сучасникам і нащадкам, виявити воєнні злочини, висвітлити побут. Дати зрозуміти населенню, яке перебуває на мирній території, що поряд з ними йде війна і гинуть люди Зрештою, те саме можна сказати й про сучасну воєнну фотографію. У другому – необхідно було зафіксувати певну місцевість, її тваринний і рослинний світ, особливості рельєфу, етнічні ознаки населення, архітектуру тощо. Ці фото потім стають матеріалами для досліджень, етнографічних збірок, енциклопедій або просто естетичною цінністю.

Фотографія і досі займає важливе місце у журналістиці. Без ілюстрацій зараз не випускають майже жодної статті. Бо на неї мало хто «клікне». Та й ми важче довіряємо інформації, якщо не побачимо образ того, про що йдеться у матеріалі. Чи інтерв’ю буде менш цікаве без вигляду його героя. Так само зафіксовані на камеру емоції або обставини певної події передадуть більше ефекту, ніж просто слова: наприклад, вираз обличчя політика під час питання про корупцію буде наочніший, ніж його відповідь, а показ кількості людей на мітингу краще відобразить його масштаб, ніж слова «великий» чи «малий».

Фото стає доказом. У цьому його сила. І його небезпека.

Підсвідомо ми сприймаємо світлину як беззаперечний факт. Цим можна скористатися. Адже фотоматеріали часом виступають інструментами маніпуляції. Зрештою, багато дослідників вважають, що повністю документальну фотографію зробити не можливо, бо тоді довелося б зовсім виключити людину з усіх етапів створення фотоматеріалу.

Однак зараз поговоримо про зумисні імітацію чи спотворення дійсності. Щоб якось структурувати матеріал, можна звернутися до типології, наведеної у науковому дослідженні Костянтина Родигіна та Інни Єрмакової. Вони пропонують поділити способи маніпуляції із світлинами на чотири групи (доповнивши поділ на три групи воєнного фотожурналіста Олексія Фурмана):

1) постановна фотографія (маніпуляції на етапі зйомки, якщо відбувається постановка процесу зйомки);

2) ретуш і монтаж (маніпуляції на етапі постобробки);

3) фотофейки (маніпуляції на етапі контексту, коли світлина отримує заздалегідь хибний чи двозначний підпис/заголовок);

4) маніпуляції невербальним підтекстом (сприйняття за допомогою засобів художньої виразності, елементів композиції).

Маніпуляції можуть відбуватися як на одному етапі, так і на двох, трьох чи всіх одразу, що посилює загальний ефект.

Постановна фотографія

Це відбувається досить часто. Ну кого в школі не просили: «Станьте з грамотою біля вчительки, я вас зараз сфотографую». Чи коли ми приходимо на якусь виставку і вдаємо глибоке замислення, розглядаючи певну картину, поки подруга фотографує нас для інстаграму. Усі рекламні постери чи онлайн-оголошення також є постановочними фотографіями. Більшість світлин у соціальних мережах чи з фотосесій такі.

Описані вище приклади не є дуже шкідливими з погляду правдоподібності новин, однак тут можуть бути ризики зловити штучні «натягнуті» емоції і виглядати це буде не надто красиво. А фотографії, зроблені для соціальної реклами з пропагандою, наприклад, здорового способу життя, можна вважати позитивною маніпуляцією (але це уже інша тема).

Однак постановки мають і негативний маніпулятивний характер.

Вони можуть використовуватися як штучно сконструйовані смисли для потрібного замовнику трактування певної історії. Або для підсилення якогось ефекту від події, наприклад, трагічності війни. В останньому звинувачують світлину «Долина смертної тіні» (Кримська війна, 1855 р.) Роджера Фентона. На ній зображене поле бою з розкиданими гарматними ядрами, що надає ситуації додаткової драматичності. А на іншій фотографії ті самі ядра лежать складені в канаві. І дослідники досі не дійшли згоди, який із знімків був зроблений першим. Зрештою, їх могли і перенести солдати після бомбардування для подальшого використання.

«Долина смертної тіні»
«Долина смертної тіні» ©arzamas.academy
«Долина смертної тіні»
«Долина смертної тіні». ©arzamas.academy

Згадана раніше соціальна реклама також може мати негативний ефект, коли її створювали за допомогою фальсифікації. Відома історія з «міною Муравського». Тут йдеться про фото, яке опублікував 4 червня 2016 року радник (колишній) Міністра оборони, волонтер, бізнесмен Дмитро Муравський. На світлині зображені три бійці, які біжать у напрямку фотографа від вибуху, що стався за ними. На світлині також бачимо уламки, каску, дитячий візок.

17 серпня це фото з підписом «Перемир’я в Широкиному» поширює Юрій Бутусов, головний редактор видання «Цензор.НЕТ», подаючи його як еталон воєнної фотографії: «В цьому кадрі, якщо придивитися, є всі емоції: біль поранення, страх від смерті, що летить поруч, ненависть до ворога, жаль до зруйнованого миру, любов до ближнього і до нашого крихкого миру, який наші хлопці захищають від війни». 

Перемир’я в Широкиному
Перемир’я в Широкиному. © facebook.com

Але виявилося, що це фото не справжнє. По-перше, зроблене на полігоні, а не на передовій лінії оборони, як було заявлено. По друге – і вибух, і втеча від нього – постановочні. Воєнні журналісти, зокрема Макс Левін, Єфрем Лукацький, Сергій Лойко, Олександр Глядєлов пояснили неприродність поведінки солдатів (бігти у повний зріст), відстані до вибуху, напрямку диму, об’єктиву, на який зроблено світлину, і так далі. Автор запевняв протилежне, але в результаті його звільнили.

Дмитро Муравський і раніше повідомляв, що у його арсеналі є і постановочні фото, і документальні. Це нормальна, чи коректніше сказати, звична практика. Бо треба мати фото для соціальної реклами, підняття бойового духу, закликів до дій на мирній території чи підвищення престижу військової служби. Але якщо такі світлини робити на полігонах, у безпечних умовах. Бо на передовій це небезпечно і для фотографа, і для бійців. Це ж абсурд, змушувати їх відкривати своє місцезнаходження і ходити у повний зріст, підставляючись під кулі на «нулі». Ну і про те, що фото постановочне варто говорити. Тут було навпаки. І ні національна, ні світова професійна спільнота це не оцінили.

Бо не можна знімати щось, видаючи це за реальні бойові дії. Адже військові журналісти ризикують життями заради того, щоб показати стан бійців, їх забезпечення, довести присутність чи відсутність воєнних злочинів, показати на мирній території, що ось біля них йде війна. І це, як мінімум, неповага до їх роботи. Як максимум, дискредитація української журналістики і військових. Адже війна з Росією у нас і інформаційна, і та сторона не гребує використовувати відверті фейки. Якщо ми їх у цьому звинувачуємо і хочемо довести факт фальсифікації, самим треба відмовитися від таких же методів. Бо інакше підриваємо довіру до себе в очах і світової спільноти, яка поки ще підтримує санкції, і свого населення, серед якого багато хто «втомився від війни». І даємо ще один привід для кремлівських медіа зняти сюжет про «брехливих бандерівців», які вигадали факт російської агресії.

Ретуш і монтаж

Ретушування фотографій набуло масовості з розвитком соціальних мереж. Адже там ми конструюємо свій образ. Хочеться зробити його кращим, тому кожне фото ретельно відбирається і «фотошопиться». Що, по-перше, виглядає часом не дуже гармонійно й красиво, а по-друге, формує комплекси і в самої людини, яка не може виставити свою не редаговану фотографію, і в користувачів, які порівнюють себе із побаченими образами і страждають через невідповідність. Однак зараз у моду також входить природність, і багато фотографів відходять від ретушування результатів своїх зйомок.

Але це все не фотожурналістика.

Якщо говорити про нашу сферу, то певна постобробка не є чимось поганим. Можна посилити насиченість, чіткість, відредагувати кольори чи видалити засвітлення. Тобто покращити якість світлини. Однак у негативному значенні згадують про ретуш чи монтаж тоді, коли через маніпуляції з обробкою змінюють зміст фотографії.

Тобто додають щось чи дещо приховують, або конструюють зовсім нову, неправдиву світлину. Говорити про якісну журналістику тут уже не можна.

Часто замальовування когось чи, навпаки, додавання використовувалися з метою політичних маніпуляцій. «Небажаних» осіб видаляли з фото в сталінську епоху СРСР. Девід Кінг навіть присвятив цьому явищу книгу, яку назвав «Зниклі комісари». Якщо говорити про домальовування, то його використовували як, наприклад, доказ причетності до «брудних» справ. Як один із хрестоматійних прикладів можна згадати 1950 рік, коли у період загострення холодної війни між СРСР і США американський сенатор Міллард Тайдінгс заперечив твердження сенатора Джозефа Маккарті, про те, що нібито в Державному департаменті США працювали сотні комуністів. Для підтвердження своєї правоти, співробітники Маккарті виготовили змонтовану фотографію, на якій Тайдінгс веде розмову з Ерлом Браудером, колишнім головою Комуністичної партії США. Ця світлина швидко поширилася і це, ймовірно, стало однією з причин поразки Тайдінгса на виборах. Хоча з Ерлом Браудером він ні разу не зустрічався особисто.

Міллард Тайдінгс з Ерлом Браудером, змонтоване фото
Міллард Тайдінгс з Ерлом Браудером, змонтоване фото. © hoaxes.org

Також автори часом «зліплюють» декілька світлин в одну, тобто застосовують монтаж, для досягнення сильнішого емоційного ефекту. Справа в тому, що промовисті деталі на декількох фото різні, але важливі, а одночасно зняти все не можна було. Тут теж є місце маніпуляції. Відомим є випадок з  американським фоторепортером Браяном Вальскі, якого газета «Los Angeles Times» відрядила в Ірак для висвітлення перебігу воєнної операції у 2003 р. Він подав світлину, на якій британський солдат на околиці Басри заспокоює схвильованих іракських біженців. Але щоб підсилити драматизм, цю світлину було змонтовано з двох знімків. Її опублікували в «Los Angeles Times» 31 березня 2003 р. й потім використали інші видання. Але коли монтаж викрили, Вальскі звільнили з «Los Angeles Times», бо він «потоптав довіру до нас наших читачів» (редактор Колін Кроуфорд).

Ретуш чи монтаж у роботі фотожурналіста з метою «підправити» зміст чи додати емоцій неприпустимий, адже підриває основи професійного завдання – показати аудиторії, що відбувається.

«Контекстні» фотофейки

Фотографія може бути достовірна, не постановочна, без редагування певних елементів, але подана у хибному контексті: підписана не справжнім місцем, часом чи взагалі без підпису, але розміщена у маніпулятивному тексті.

Часто маніпуляцію з місцем застосовують у воєнних фотографіях. Адже військові журналісти не можуть знімати будь-які прив’язки до місцевості (будинки, де видно номер, знаки, природні орієнтири тощо). Тому порівняно легко видати за фото з однієї бойової точки таке, що було зроблене у зовсім іншій гарячій зоні або навіть на мирній території. Це яскраво видно у принципах роботи російських «журналістів» під час війни на Сході України. Наприклад, для ілюстрування подій на Донбасі із «звірствами бандерівців» часто використовували фото з конфліктів у Чечні чи на Близькому Сході.

Також під підписом «фото свідків», «очевидці зафіксували» часто подаються аматорські світлини зроблені начебто мешканцями тієї чи іншої території. Однак немає ніяких підтверджень того, що ці люди справді є тими, за кого себе видають, чи коректно подано місце події і так далі. Матеріалами «від очевидців» легко маніпулювати.

Одним з яскравих прикладів фейкових зображень є фото хлопчика з Донбасу, який в образі сироти розшукує своїх батьків на тлі зруйнованого українського села. Інформація подається російськими ЗМІ як «мальчик ищет свою мать среди развалин разбомбленного ВСУ дома». Далі додано: «После очередного обстрела со стороны украинских освободителей…». Згодом виявилося, що фотографія є кадром з відеокліпу «Ангел. Песня о детях Донбасса», у якому діти шукають батьків серед руїн згідно зі сценарієм. Батьки хлопчика, зображеного на світлині, живі. Сім’я проживала в окупованому селі Нікішиному. Але фото з фейковою інформацією встигло поширитися і в нас, і за кордоном.

Фото хлопчика
© stopfake.org

Такі самі маніпуляції проводяться зі світлинами начебто українських біженців в Росії, чи місцевих мешканців Донбасу, які ховаються від українських «каратєлів», а насправді це фото громадян іншої держави під час чужого конфлікту.

Ці прийоми використовуються, щоб посилити емоційний вплив: викликати у людини гнів, обурення, жах. Бо «розбурханою» особою легше маніпулювати й вона швидше повірить потрібній інформації. А так як не завжди можна зробити «необхідну» світлину на місці події (з маленькими дітьми, наприклад, – це дуже потужний емоційний «гачок»), чи просто добратися до місця важко, знімок беруть з іншої території. Ну або щоб «довести» присутність/відсутність когось на певній події, у визначеній місцевості.

Маніпуляції невербальним підтекстом (за допомогою засобів художньої виразності, елементів композиції)

Тут ми маємо і фотографію не постановочну, і графічні редактори у неї не вмішувалися, і підпис справжній. Здавалося б, де тут маніпуляція? Але вона є.

Будь-який журналістський матеріал не може буде абсолютно об’єктивним. Адже ми, як мінімум, обираємо, про що і коли написати, ігноруючи якусь іншу подію/проблему, визначаємо, у кого зі спеціалістів у необхідній нам тематиці взяти коментар тощо. Схоже відбувається і в фотожурналістиці. Якщо знімаємо репортаж, то вирішуємо, хто потрапить на фото, обираємо ракурс, кут, точку зйомки, задній фон. Зрештою, потім редактор відбирає лише декілька кадрів у готовий матеріал. І тут також є місце маніпуляції.

Кадрування, обрізання. Один із найпростіших прийомів. Фотографію просто обрізають, абсолютно змінивши акценти і початковий посил світлини.

Досить відомий приклад: знімок Петра Порошенка весною 2019 року, на якому він нібито тікає від народу, що прийшов на його передвиборчий мітинг. На знімку видно п’ятого Президента, який іде широким кроком, поблизу нього охоронці й позаду люди. Справді, виглядає так, ніби Порошенко тікає від народу, прикриваючись охороною. Ця світлина розлетілася по багатьох медіа з підписом «Побег Порошенко с митинга в Житомире» й подальшою інформацією: «президент убегает из своего предвыборного митинга, после того, как местные жители довольно холодно его встретили». Фото підхопили у соціальних мережах.

«Побег Порошенко»
«Побег Порошенко». © facebook.com

Досить швидко прес-секретар Президента України Святослав Цеголко у своєму фейсбуці поширив серію оригінальних фото, з яких стало зрозуміло, що це просто обрізана світлина з початку мітингу, де видно, як Порошенко лише йде до людей. А широкий «тікаючий» крок через те, що він переступає калюжу.

Фото без обрізки
Фото без обрізки. © facebook.com

Ракурс, точка зйомки. Дія ракурсу добре прослідковується у портретних зйомках, особливо коли перед камерою різні світові лідери.

Якщо знімати «згори», то будь-яку людину можна применшити, і відповідно з її фізичним розміром зменшиться й політичне чи соціальне значення події. І навпаки, якщо знімати «знизу», постать буде більш величава, особа здаватиметься сильнішою і більш поважною.

Тому російські ЗМІ завжди фотографують Путіна «знизу»; те саме можна сказати і про лідера Північної Кореї чи Гітлера. Цей прийом використовується не лише у фотожурналістиці, а й під час відеозйомки чи в кінематографі (одразу пригадується фільм «Тріумф волі» про партійний з’їзд НСДАП 1934 року в Нюрнберзі, де фюррера завжди знімають знизу й роблять потрібні світлові акценти, так що постать виглядає величною і вищою за всіх інших громадян).

Таку маніпуляцію використовують також і для викликання протиріч у читача. Наприклад, у матеріалі йдеться про злочинців чи терористів, а зображують їх «знизу», возвеличуючи цих осіб. Так можна викликати або ефект жаху, підкреслюючи силу цих людей, або пом’якшити негативне враження від злочинів, бо показані вони як «герої». Фотографуючи «зверху» людей, яких нагороджують певними почестями, можна досягти протилежного ефекту.

За допомогою точки зйомки можна акцентувати на дефектах зовнішності людини, або навпаки їх приховати. Якщо говорити про фіксування певних подій, то близькі плани допоможуть показати масштабність мітингу, навіть якщо там небагато людей. Адже щільність масових заходів завжди різна. На менші плани можна обрати місце, де люди тісно стоять одне біля одного, що покаже масовість події, або навпаки, показати «пробіли», і нехай це буде один куток площі, але читач, який бачить лише його, складе враження про весь захід як про непопулярний і малолюдний.

Поза, простірЗалежно від пози можна надати певного настрою персонажу і налаштувати аудиторію на відповідне ставлення до нього. Закриті-відкриті пози, впевнений чи скромний погляд – усе це дозволяє нам якимось чином характеризувати героя й робити певні висновки про, наприклад, відповідність його характеру посаді, на яку він балотується.

Те саме із простором. Ввівши кандидата в депутати у народ, знявши його серед дітей чи старших людей, яким перший допомагає, ми ніби робимо його ближчим до потенційного електорату. І залежно від аудиторії, на яку певне фото буде поширено з метою політичної агітації, у те робітниче чи вікове середовище кандидат і поміщається.

Також важливо, як саме розмістили людину у просторі. Тут засіб маніпуляції перегукується із попереднім пунктом ракурсу, точкою зйомки і фокусною відстанню.

Припустимо, якщо фотографуємо людину у певній будівлі, то можемо «поставити» акцент на цій споруді й «малості» особи у ній, або навпаки, зробити більшою людиною, зосереджуючись на ній, і простір буде лише фоном.

Наприклад, під час фотосесії нинішнього Президента України Володимира Зеленського, фотографи з трьох різних світових видань (американського The Time, німецького Der Spiegel та французького Le Monde) зробили світлини з різницею у декілька хвилин, де були зовсім різні образи.

Деталь, смисли. Важливими на фото є розставлення акцентів і невеличкі деталі. Як-от дитячий візочок на згаданій раніше світлині Дмитра Муравського. Основне завдання таких деталей – викликати емоції й цим посилити закладений автором посил.

Під час документування авіакатастрофи, вибуху чи ДТП на уламках часто можна побачити іграшкового ведмедика (чи іншу тваринку) або маленький черевичок. Тобто якийсь елемент, який показує, що там були діти. Це викликає емоції. Ми не знаємо, чи цей предмет поставили на місце події перед тим, як сфотографувати (тоді це до пункту про постановку), чи він там був одразу, але автор сам вирішив на цьому закцентувати, а це вже маніпулятивне використання деталі.

Ілюстрація
©izin.com.ua
ілюстрація
© izin.com.ua

Більшість смислів аудиторія сприймає на підсвідомому рівні. Наприклад, державні символи (герб, прапор) позаду Президента під час відеозапису промови чи на його фото в офіційному фейсбук-профілі приймаються як щось належне й таке, що підтверджує його статус. Якщо ж вони відсутні, то в аудиторії виникають негативні емоції.

Акцентувати на певній деталі можна також і за допомогою світла. Воно ж дозволяє зробити образ певної людини більш «жорстким» (чіткі тіні), м’яким (м’яке світло, розсіяне), містичним (підсвітка знизу).

Тобто деталі, що викликають емоції або певні асоціації, можуть як глибше розкрити сенс фото й краще розповісти історію, так і маніпулятивно викликати хибне враження про певну особу/подію/місце.

Отже…

Маніпулювати фотоконтентом можна за допомогою постановочних матеріалів, ретуші чи монтажу, контексту й візуальних інструментів та елементів композиції. Хоча це, напевно, й не повний список, останні несуть найбільшу загрозу. Їх не можна виправити, бо ніякої неправдивої інформації там немає. Є просто погляд автора. Тому фототвори треба також читати й аналізувати. Розуміти, що подача Президента з певного ракурсу зарубіжними авторами виявляє не лише їх редакційну політику, а й ставлення до сучасного політичного режиму в нашій державі. А позитивне враження від зображення негативного персонажа може бути викликане спеціально.

Фотографія зараз – невід’ємна частина журналістики. Але вважати її безсторонньою проекцією дійсності не можна. Та й не треба. Будь-які журналістські матеріали, зокрема і світлини, мають нести певний посил. Однак варто пам’ятати, що він може бути спрямований на маніпулятивний вплив, а цьому вже слід протидіяти.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: