Розведені війною АТО: свідчення очевидця Найактуальніше 

Розведені війною

Станиця Луганська тепер інша.

Знищений шквальним вогнем ліс на в’їзді, повсюди зруйновані приватні будинки та колишні адміністративні будівлі. Які не знищені – позначені на стінах і дахах слідами від розриву снарядів, мін. «Прошиті» стрілецькою зброєю огорожі, забиті дошками або замуровані вікна на деяких будинках. На зів’ялій траві валяються гільзи.

Всі кудись поспішають. Практично не розмовляють. Ніхто не усміхається. На центральній площі великий банер «Станиця Луганська – це Україна», неподалік замість Леніна – постамент «Станиця Луганська – серце миру України». І багато національних прапорів.

На всіх трьох в’їздах до населеного пункту – блокпости. «Як закрита зона», – лунає в авто. Важке повітря пропахло димом.

© Анастасія Шибіко
У серці війни… © Анастасія Шибіко
У серці «миру» України
У серці миру України… © Анастасія Шибіко

Луганськ тепер інший.

«В одного чоловіка була дуже хороша дача. Вони (бойовики) хотіли зайняти його дім, а той не дав. То вони «шарахнули» по його будинку з гранатомета. Чоловік у гарячці вискочив, наш водій його завіз до лікарні. Але у лікарні від опіків він помер. Ті розвалили його дім, спалили машину. Зараз там – бур’яни.

Багато людей розраховували, що все у нас буде, як у Криму – без війни буде тут Росія. А коли побачили, як бомбили, і як зараз проблемно кудись поїхати, то вони свою думку змінили.

Газета Луганск
Одне із місцевих видань агітпропу. © Анастасія Шибіко

Їхала одного разу і бачила на стіні намальований російський триколор. А вранці їхала, той прапор замалювали і намалювали український двоколор. Перед лікарнею написано: «Луганск – это Россия». Хтось закреслив, написав: «Питер – Россия». Це, швидше за все, робить дітвора і молодь. Десь на балконі був вивішений російський прапор, три хлопці його зірвали і спалили. По вісім років їм дали. Хоча одному з них лише 14 років, іншому – 17».

 

ЛЮДИ

Станиця Луганська «живе» щодня приблизно з восьмої ранку до четвертої по обіді. І то лише в будні. Тут не побачиш людей, які просто гуляють, тому моя неспішна хода викликає підозру у воєнних та цивільних. Перші перепрошують та перевіряють мої документи. Кажу, що не маю нічого проти, бо така пильність є цілком виправдана. Тим паче тут, на самій лінії зіткнення. А цивільні просто споглядають спідлоба і часом перешіптуються між собою. Сміливіші наважуються підійти і запитати: «Простите, а Вы кто?».

Люди тут тепер також інші. Біль, смерть і весь негатив, який приносить з собою війна, здається, проникли у кожну клітину тіла тих, які особисто це пережили.

Місцеві. Життя і смерть на лінії вогню

– Ти в себе вдома подивись на людей, які в них обличчя: яскраві, усміхнені. А тут рідко побачиш, аби хтось проявив позитивні емоції. Здалека виглядає, що тут у всіх та сама біда. Насправді війна кожного зачепила по-різному, – розповідає чоловік, на вигляд років тридцять п’яти. Він намагається говорити зі мною українською, йому це вдається дуже добре. Зі вщент зруйнованого сусіднього будинку вибирає більш-менш вцілілі цеглини і носить на своє подвір’я. Каже: муруватиме піч.

Зруйнований будинок
Не на одну піч вистачить… © Анастасія Шибіко

Запитую, як живеться у Станиці Луганській зараз.

Цієї ночі був сильний обстріл. Вже декілька днів тут не чутно нічого, окрім гранатометів. А от вчора бій тривав п’ять годин. Арсенал зброї, який застосували бойовики – різноманітний: тут тобі і БМП, і міномети 82 і 120-го калібру, і гранатомети, стрілецька зброя, працювали снайпери та активно літали безпілотники. Добре, хоч з «ГРАДів» не стріляли. У Кримському – стріляли. Вогню і свинцю, які прошивали вечірній туман і густу темряву, у такій інтенсивності тут справді останнім часом не було.

– Я тобі по-людськи… Я тобі відповідаю як людина, а ти мене питаєш як журналіст. Як живеться? Та нормально. А взагалі, люди повертаються додому. Вже не стріляють, як раніше, тому місцеві й повертаються.

А от Валентина Яківна та Іван Петрович зі Станиці не виїжджали. Вони майже два роки орендують кімнату у сусідів. Їхній будинок знищений до фундаменту.

Жителі Станиці Луганської Валентина Яківна та Іван Петрович
Жителі Станиці Луганської Валентина Яківна та Іван Петрович. © Анастасія Шибіко

– Я залишилася у халаті, дід – у шортах. Оцей весь одяг – все в нас чуже. Як починаються в нас тут нехороші справи, ми живемо в підвалі. Вся вулиця до нас в підвал приходить, так і виживаємо.

– Як останнім часом – стріляють?

– Зараз ні. Є якісь порушення, але це не до порівняння з тим, що тут було раніше. Зараз дріб’язково. О 2 годині дня ви тут людей не побачите. Все зачинено, всі розходяться по домах. Хіба хто на перехід. Особливо у вихідні. У робочі дні хоч ще з роботи хтось біжить.

– Хтось допомагає відновлювати, ремонтувати?

– Обіцяють нам на весну якусь допомогу. Щось відбудувати: стіни, дах. В нас ще дочка хвора – онкологія. Біда одна не буває. Я побита вся. Дід в кукурудзі впав, а я була завалена в будинку.

Колишній будинок подружжя
Колишній будинок подружжя. © Анастасія Шибіко

– Багато людей виїхало?

– Дуже багато. Але, знаєте, починають потрохи повертатися. Тихіше стало – люди приїжджають. Десь 60% точно виїхали. Молоді взагалі немає. Але зараз повертаються, з дітками маленькими. А будинки розбиті. Як би не було і де б не були – стараються повернутися. У Львові багато наших, і в Житомирі. Хто де. В кого родичі, знайомі були – всі виїжджали. А нам їхати… Ми побиті були, нам не до того. Ми були в такому стані, що куди там?..

В нас люди дуже багато жили. Всі займалися теплицями. Мали будинки, машини. Тут півміста (Луганська) собі будинки ставили. Є в нас район, де дво- і триповерхові будинки, там такі вілли… Всі дачі будували тут, у нас. І з Луганська, і з Алчевська – з яких тільки міст не було!

У Станиці до війни люди жили заможно
У Станиці до війни люди жили заможно. © Анастасія Шибіко

– Чи є ті, які працювали в Луганську, а жили тут, і з початком бойових дій переїхали до Луганська?

– Є такі. І багато молодих, які живуть у Луганську, а батьки – тут. Бояться, в декого діти малі. Ті діти, які були тут, заїкаються, налякані. Їх по підвалах же волочили. Важко було. Оживає Станиці, свята у нас тепер навіть є.

– Як взагалі місцеві ставляться до розведення військ? За? Проти?

– Мені здається, їм однаково. Особливого напруження у цьому питанні нема. Всі люди однакові. Що в «ЛНР», що в нас. Вони там радяться, домовляються між собою, а нам… Головне, щоб не стріляли, щоби був мир. А як це вирішить влада – для нас не має великого значення.

– Багато людей приїжджає з непідконтрольних територій сюди, щоб пенсії отримувати і т.д.?

– Звісно. На пропускному пункті такі черги! Аби пройти, люди стоять по 6-7 годин. У нас автобуси є до Харкова, Старобільська, Рубіжного…

– Для чого люди їдуть? Гроші знімати?

– Пенсії отримувати. І продукти в нас дешевші. Молочне, м’ясо, риба. В нас все дешевше, ніж у Луганську. Люди замовляють пропуски, приходять сюди, скуповуються. Виживати якось треба.

– Тобто, тут постійно є люди, які звідти переходять?

– Звісно! З цим все нормально. Лиш би не стріляли. А якщо мир – тоді все добре.

Подружжя охоче ділиться тим, що довелося пережити. Показують на свій колишній дім: «Іди, сфотографуй, хай люди там, у вас, бачать». Питаю, куди ще варто піти, познімати, з ким поговорити.

– Та в нас тут на кожному кроці війна. Де не підеш – розкажуть і покажуть.

Тут і справді війну шукати не треба – вона скрізь. Тільки от серед «мертвих» вулиць, а часом і цілих районів, окрім каркання ворон та гавкання тепер вже бездомних собак, не почуєш більше нічого. Вряди-годи хіба звуки гранатометів, які нагадують, що вже смеркає, і краще не залишатися під відкритим небом.

Пустельні вулиці – символ часу
Пустельні вулиці – символ часу. © Анастасія Шибіко

А де таки вдається зустріти місцевих – не всі охочі розмовляти з незнайомою людиною. Вони налякані, вони в стані стресу і невідомості. Часом вони годинами просто стоять перед воротами і дивляться кудись вдалечінь, а коли ти починаєш неспішно до них наближатися – зачиняють хвіртку і йдуть до хати. Ти проходиш, і дехто виходить подивитися тобі вслід. Таким самим відсутнім поглядом, як і до того, коли ти вперше з’явився на горизонті цієї людини.

Часом в їхніх очах можна прочитати, що ти тут – зайвий.

Навіщо ти приїхав? Навіщо увірвався в їхній простір? Ти не пережив того, що вони. Можливо, ти бачив і відчував щось схоже деінде, але це неважливо, бо твоє «щось» – не їхнє, і їхнє – не твоє. Ти приїхав і поїдеш, а вони – ні. Війна – це твій свідомий вибір. А для них – обставини, реальність, від цього не можна втекти: ні тоді, ні зараз.

Зустріти там людину, яка думає інакше, вважаю журналістською фортуною. Адже, коли бачиш і чуєш суцільний негатив, спостерігаєш усюди розчарування, віра у те, що є тут хтось з іншим мисленням та позицією, потихеньку зникає. Аксіома, що не всі так думають і вважають, потрохи перетворюється у гіпотезу і терміново заново потребує доведення, факту.

Обнадійливою стала для мене зустріч з місцевою активісткою Наталею Павлівною. Жінка 8 липня 2014 виїхала з Луганська. Але от від війни втекти не вдалося. Потрапила, так би мовити, «з корабля на бал».

«Було завдання номер один: виїхати недалеко і туди, де стоять наші. А наші стояли якраз, де “Сталінград” (блокпост – ред.). Цей знаменитий “Сталінград”. Бідні хлопці. Я б кожному “Героя України” дала, хто там був»

Незважаючи на важкі бої та постійні обстріли житлових районів Станиці Луганської, жінка твердо вирішила: звідси нікуди не поїде.

«Я не хочу, щоби перебрехали те, що тут відбувається. Тому що тут тільки вороже і окупаційне телебачення. Хочу сказати, що нам було погано жити дев’ять місяців без світла, але дуже корисно. Бо тоді тут не було ніякого телебачення.

Люди брали інформацію зовні. Гляньте, скільки тут “навчальних посібників”. Куди не глянь – розбитий дім. Всі прекрасно бачили, звідки летить. Багато просто сидять в підвалах. А потім виходять, а їм голова Плотницького каже: “У вас сьогодні стріляла українська армія”. І люди вірять, як і по всій Україні – телевізору», – каже Наталя Павлівна.

За її словами, пропаганда дуже сильно впливає навіть на дітей.

«Дівчинка дванадцяти років малює на папері російський прапор і чіпляє на холодильник. Таким чином вона сили “нациків” відганяє. Дитина не могла це сама придумати. Що їй зробили “нацики”, які тут є? “Нацики” і всі воєнні “карають” місцевих жителів виключно любов’ю. Повірте мені.

Тут же як кажуть? “України вже немає, в Україні голод, люди скоро будуть їсти одне одного”. Розумієте? Геббельсівська методика: що жахливіша брехня, то більш охоче у неї вірять», – розповідає жінка.

Хоча, як вона каже, не всі піддаються цій пропаганді. Навіть на тимчасово непідконтрольних уряду України територіях.

Ми розмовляємо на центральній площі Станиці Луганської, і раптово до нас підходить чоловік. Наталя Павлівна дуже радіє такій зустрічі – це її знайомий, якраз з непідконтрольних територій.

«Це мій сусід.

“Якраз розповідаю про тих луганчан, які приходять сюди з любов’ю” –”Дякую.” – “Як у вас там, все в порядку?” – “Та який там порядок? Доки там (в Луганську – ред.) сепаратюга, який там може бути порядок? Приїжджаю сюди, як додому”. Сюди приїжджають, аби подихати повітрям, розумієте? Повітрям свободи.»

Тільки-но попрощалися, одразу до нас підходять люди у військовій формі. Наталю Павлівну тут знають.

«А це наші улюблені “сіміки.” – “Записуєте?” – “Так.” – “А в мене теж диктофон весь час записує”.

«Це надійне плече. Вже скоро рік будемо відзначати тим “сімікам”, які тут».

Наталію Павлівну в Станиці добре знають
Наталію Павлівну в Станиці добре знають. © Анастасія Шибіко

У Луганську залишилися друзі та знайомі, які не можуть виїхати, незважаючи на свої переконання. Жінка каже, що є сміливці, які в так званій «ЛНР» не бояться відкрито заявляти про свою позицію.

«Дуже мало говорять про те, що відбувається з проукраїнськими людьми, яких беруть у полон. Тут (у Станиці) є місцевий житель, який був в полоні через любов до України. Він каже: “Я відламував фільтри від сигарет і закладав ними вуха, бо поряд була камера, з якої кричали жінки, над якими знущалися.»

Вже більше двох років не в рідному Луганську, але не переселенка. Цього статусу жінка не хоче отримувати принципово.

«В мене одразу три питання: тимчасово – на скільки? Переміщена – куди? І особа – яка? Це важкий статус. Наче як недогромадянин. Я навіть не оформила переселенських. Суто принципово. Для мене це дуже принизливо.».

Наталя Павлівна – відома активістка у Станиці. Таких тут небагато. Проте вони тісно співпрацюють з адміністрацією та воєнними, аби звести до мінімуму сепаратистські настрої у місцевих та тих, які приїжджають з «ЛНР» за пенсіями, продуктами, ліками.

«Туристи» з «республіки-оазису». Коридор «на Украину»

Вони розповідають, як їм чудово живеться в «ЛНР», але не можуть конкретно і чітко пояснити, чому стоять годинами в черзі, аби потрапити до «нещасної» України.

КПВВ «Станиця Луганська» – єдиний пункт пропуску на Луганщині. Саме тут люди з непідктонтрольної території можуть потрапити на підконтрольну уряду України, і навпаки. Тобто, Станиця – єдиний населений пункт на Луганщині, який має «коридор» на ТУ сторону.

Коридор на «ту» сторону
Коридор на «ту» сторону. © Анастасія Шибіко

23 листопада цього року планували відкрити контрольний пункт в’їзду-виїзду ще й у Золотому. Там навіть передбачено можливість автомобільного руху, бо у Станиці напівзруйнований міст перетнути можна лише пішки. Луганська військово-цивільна адміністрація виконала всі умови, прийняті тристоронньою контактною групою у Мінську. Проте бойовики, мабуть, вирішили, що не треба зараз цього КПВВ. Тому Станиця далі бере на себе всіх «туристів» з непідконтрольних уряду України територій Луганщини.

Приїжджають люди з так званої ЛНР за пенсіями, продуктами, ліками. Тут дешевше, та й асортимент ширший. Більшість приїжджають «на Украину» далеко не з патріотичним настроєм.

– Вибачте, будь ласка. До КПВВ туди?

Запитую у жінки приблизно 50-ти років, яка енергійно переходить через залізничну колію на мосту. В руках – візочок з трьома великими ящиками, зв’язаних мотузкою.

– Я по укрАинском не розговариваю. Идите, с*ка, на*й с вашей Украиной. Горите все в аду.

«Бій» за готівку

Біля банкомату «Ощадбанку» – постійно черги, близько двадцяти-тридцяти людей. А от коли пенсіонери на ТІЙ стороні отримують омріяне повідомлення про нарахування пенсії, то правила змінюються. Люди створюють списки черги до банкомату і, окремо, до банку. За словами місцевих, зазвичай у таких списках – декілька сотень прізвищ, інколи доходить і до тисячі. До того ж, деякі приїжджають не лише зі своєю карткою, тому не завжди можна розрахувати приблизний час очікування за кількістю людей у черзі. Це в перші дні після того, як на картки нарахували кошти. Потім зняти готівку значно легше.

Черги до банкоматів
Черги до банкоматів, буває, займають ще звечора. © Анастасія Шибіко

Найбільш завзяті приїжджають до Станиці напередодні, ввечері записуються в чергу. Рано-вранці, тільки-но починає світати, перед банкоматом формується черга і нетерпляче чекає інкасатора, який внесе в банкомат готівку.

Люди з великими сумками та візками годинами стоять у черзі, аби отримати омріяну пенсію, проте фортуна усміхається далеко не всім. Пункт пропуску зараз працює до 18 години. В такий час надворі вже темно, тому, в цілях безпеки людей, КПВВ закривають. Тим, хто не встиг перетнути лінію розмежування до закриття пункту пропуску, доводиться залишатися у Станиці Луганській на ніч.

Такі «туристи» зазвичай не дуже охоче розмовляють із журналістами.

Прибиті війною люди
Прибиті війною люди не схильні до розмов із незнайомцями. © Анастасія Шибіко

Я стою за будівлею Станично-Луганської райдержадміністрації і спостерігаю за поведінкою людей на центральній площі. Життя найбільше вирує саме тут – банк, банкомат, магазини. Всі метушаться. Зараз третя по обіді. Люди хочуть встигнути зробити все заплановане і перетнути КПВВ ще сьогодні. Звідси пішки приблизно 15 хвилин до пункту пропуску українських прикордонників. З важким багажем, звісно, довше. Враховуючи черги, процедуру перевірки документів, перехід до КПВВ бойовиків, черги і перевірку документів там – можна до 18 не встигнути.

Мою увагу привертає літня жінка, яка сидить на лавці, поспішно їсть печиво і п’є щось гаряче із термоса. Очевидно, не місцева. Неспішно підходжу, питаю, чи можна присісти поруч. Це її неабияк здивувало: зі всіх лавок на центральній площі я вибрала одну-єдину, саме ту, на якій хтось сидить.

Потихеньку таки вдалося її розговорити. Більше того, згодом вона навіть заговорила українською.

Їй майже сімдесят. Вона із села Лобачеве Станично-Луганського району, яке зараз під контролем так званої «ЛНР». Розташоване на околиці Луганська, ближче до українсько-російського кордону. Через активні бойові дії багато місцевих виїхали звідти. Вона – ні. Хоча дуже хотіла втекти від обстрілів, але не змогла – вдома паралізований чоловік.

«Ото як бомбили, кажу: “Ваня, ти як хочеш, а я, напевне, в погріб піду”. А воно свистить… Зачепило. Не сильно, але було. І снаряди з фундаментів витягували. Зараз не бомблять. Не було як їхати. В мене чоловік хворий. Не можна й на хвилину залишити. Як та мала дитина. Кажу: “А що я зроблю, Вань? Я тебе не потягну”. Сама з тиском мучуся. Мені більше трьох кілограм не можна піднімати. На голову була операція».

До Станиці приїжджає рідко. Переважно за ліками, яких не може знайти на території так званої «ЛНР».

«Тільки в Луганськ треба їхати. В Лобачеве немає. Навіть в Миколаївці була, до якої ми належимо. А там постійно аптека зачинена чомусь. Я нікуди не ходжу. Оце треба в магазин – пішла, скупилася, додому повернулася. Є час – дивлюся, що там по телевізору, що “Луганськ” передає. Усі канали тягнуть: “Україна”, “Луганськ”, “Росія”.»

Цікаві історії пані Олена радить шукати на КПВВ. Каже: таких вигадок не почуєш навіть від російського телебачення. А стояти у черзі інколи можна навіть цілий день. Тому й їздить до Станиці у вихідні, коли людей зазвичай найменше.

«Залежно скільки народу. На «ЛНР» 45 хвилин стояли, поки пройшли. А тут – близько трьох годин. Дуже багато людей. На блокпосту б на людей би подивитися, там запитувати. Там багато питань. Наслухаєшся такого, що аж вуха в’януть.»

Відповідь на питання про потенційне розведення військ в цьому районі Олена знаходить не одразу. Каже: люди з обох сторін лінії розмежування тепер бояться будь-яких змін. Адже важко передбачити, якими можуть бути наслідки чергових переговорів та домовленостей. Одне знає напевне: від війни втомилися усі.

«На нашій стороні ніхто не хоче. Я думаю, тут те саме. Хто хоче воювати? І за що? Кому ми що зробили? Жили спокійно, працювали… І діти, і онуки… За що завелися? Бог його знає. Вони там не розберуть-не поділять, верхівки, а люди страждають. Ну кому хочеться, щоби то сина вбили, то жінку, то дітей?..».

Ще разпереглядає список ліків і перевіряє пакет із таблетками. Переконавшись, що купила все, за чим їхала, поспішає до контрольно-пропускного пункту – треба встигнути до закриття. Тепер КПВВ у Станиці Луганській працює до 18 години, адже тут швидко темніє і, вже традиційно, починаються обстріли.

«Треба іти на блокпост, додому їхати. Як не вдасться, то заночую тут».

 

НАДЛЮДИ

Ні-ні, тут ви не прочитаєте про суперменів чи людей-Х. Просто є у Станиці Луганській ті, які несуть відповідальність не лише за себе, а й за інших.

Ми розмовляємо з головою райдержадміністрації Юрієм Золкіном в його робочому кабінеті. До чиновника постійно телефонують. Час від часу до кабінету заходять воєнні, і всіх він знає по імені. Я пропоную йому вирішити всі справи, а потім ми продовжимо розмову. Але він далі описує та пояснює все, що відбувається зараз у районі.

Юрій Золкін
Голова місцевої райдержадміністрації Юрій Золкін. © Анастасія Шибіко

Згодом приходять ще декілька людей у формі. Така співпраця адміністрації та воєнних у містечку на лінії фронту та лінії розмежування просто необхідна.

Ми виходимо до невеликої кімнати поруч із кабінетом. Тут холодно – в рамі пластикового вікна в одному місці дірка. Це прилетів хвіст від міни. Вікно, до слова, на другому поверсі. Одного разу скло тут вже міняли, зараз просто заклеїли плівкою, бо пошкодження незначне. На стіні за моєю спиною показує на слід від обстрілу. Жартує: сидиш на легендарному місці.

У приміщенні близько десяти людей. Золкін нас знайомить. У мене запитують, чи я зараз не записую. З прев’ю «це не для преси, просто, аби ти розуміла» мені розповідають багато фактів та історій, про які з медіа я б точно не дізналася. І про які в медіа не розповідатиму. Проблем у Станиці Луганській, на лінії розмежування і в самому Луганську більше, аніж здається на перший і навіть на другий погляд. Воєнні запитують, скільки я вже тут, на скільки приїхала і що планую висвітлювати. Згодом записують дані із паспорта, посвідчення та прес-карти АТО. В цьому випадку я не проти такого контролю та співпраці.

Говоримо про розведення військ. Це зараз одне із найбільш болючих та актуальних тем у цьому районі. Зрештою, це єдина ділянка, де розведення не відбулося. А все через відсутність потрібного для цього семиденного режиму тиші. До речі, якщо розвести сили таки вдасться, це відбуватиметься за новою схемою. Не тією, яку пропонували на самому початку. Це обґрунтовано. Але загалом ситуацію не надто рятує.

«У цій кілометровій зоні і адміністрація, і райрада, фінуправління, відділ міграційної служби, Центр надання адміністративних послуг зі всіма реєстрами, податкова, державний нотаріус, БТІ зі всім архівом, «Сбербанк», школи, дитячий садок, котельня, яка забезпечує центр, «Укртелеком» – а це зв’язок і контроль за зв’язком, відділ поліції, управління соцзахисту, управління пенсійного фонду, центр зайнятості, територіальний центр обслуговування пенсіонерів і т.п.

Технічно це все віддати, як хотіли бойовики, і відвести війська на кілометр – цього робити не можна і ніхто цього не робитиме, я в цьому впевнений».

Частина людей активно допомагає українським бійцям. Волонтерять і мешканці навколишніх населених пунктів, і самі станичани. Саме вони найактивніше і відкрито протестують проти відведення Збройних сил України із житлових кварталів Станиці.

luganske-08-volonter
Допомагають нашим військовим як самі станичани, так і мешканці довколишніх сіл. © Анастасія Шибіко

«Не можуть тиловики передбачити все, що буде потрібно сьогодні чи завтра на цьому блокпосту. Умовно кажучи: сьогодні потрібна лопата, завтра сокира, післязавтра маскувальна сітка, яка сьогодні вночі згорить під час обстрілу. Волонтери більш мобільні і швидше реагують на такі ситуації.

Люди більше двох років допомагають хлопцям, вони зустрічають бійців, які заходять сюди по ротації, вони розуміють, що блокпост на 5-ій лінії (вулиця у Станиці Луганській – авт.) відвоювали не просто так – там загинули чотири хлопці з Чернігова. Один з них пролежав багато часу в комі і помер цього року. Чотири хлопці з Чернігова віддали свої життя, аби оці 300-400 метрів відвоювати у бойовиків і закріпитись на цьому блокпосту. Потім блокпост біля «жінки з хлібом» (постамент. В цьому районі зараз розташоване КПВВ – авт.) – там теж є загиблі. Сьогоднішня «сіра» зона: вулиця Москва-Донбас, Лебединського. Спершу, коли не було сил і можливості, ці вулиці просто патрулювалися. Хлопець з львівського батальйону загинув в цій «сірій» зоні, коли патрулював.

Проста людина, яка прожила два роки з нашими воєнними душа в душу, і яка розуміє, що кожен шмат нашої землі политий кров’ю наших солдатів… Коли сьогодні говорять про розведення і т.д., питання навіть не в безпеці насамперед. Чому деякі люди активно протестують? Вони не розуміють, навіщо і з якою мотивацією ми повинні віддавати хоча б метр нашої землі. Людям дуже важко щось заперечити, бо справді кожен шматок землі в Станиці политий кров’ю наших солдатів»

Є, за словами Золкіна, й такі, яких, передусім, хвилює, що ж буде зі соціальними виплатами, якщо українські бійці залишать Станицю.

«Вся Україна називає їх «ватниками». Але вони жителі Станиці Луганської, тому я їх ніяк не називатиму. Просто є частина людей, які переслідують свої меркантильні цілі: пенсії, соціальні виплати догляду за дітьми, за інвалідами і т.д. Тобто, вони реально розуміють, що, якщо сюди прийде якась «недореспубліка», що, якщо в результаті розведення, не дай Бог, створяться умови, що «ЛНР» почне наступальні дії – у Станиці створиться зона нестабільності. Як наслідок: зупиняє роботу «Сбербанк», призупиняють роботу держустанови – «А хто ж нам тепер буде платити пенсію?».

А от деякі хочуть, аби Станиця Луганська була немілітарною, «сірою» зоною. Притому підвладною українському уряду.

«Зачаровані такі, які кажуть, буквально, наступне: «Нехай українські військові виходять, а все залишається, як є: Україна хай платить нам пенсії і все решта. Кажу: «Якщо українські воєнні підуть, яка тут буде влада?» – «Ні, влада хай залишається».

Золкін зазначає: з повідомленням про розведення військ, ситуація у Станиці Луганській загострилася.

«Як тільки оголосили про відведення, вони (бойовики) почали більш активно обстрілювати. Тобто, до того було таке собі затишшя, а коли оголосили про відведення – навпаки».

За новою схемою, розведення відбуватиметься поза житловим сектором. Адже деякі місцеві живуть навіть за 250 метрів від лінії розмежування.

З точки зору воєнної стратегії, бойовики внаслідок розведення не втрачають нічого, адже основні позиції розміщені на горі біля пам’ятника князю Ігорю. А там немає житлових кварталів, лише дачні масиви. До того ж, власників дач не впускають туди ще з 2014-го. Та й географічно Станиця Луганська, відносно позицій біля пам’ятника князю Ігорю, розміщена внизу. Якщо розведення відбудеться, навіть за новою схемою, позиції бойовиків будуть розміщені ще вище, аніж зараз. Відповідно, як вважає Золкін, їхнє становище буде більш вигідним.

Другою насущною і дуже болючою проблемою місцевої адміністрації є пропаганда. Про це знову ж розмовляємо із головою райдержадміністрації.

У Станиці Луганській розміщений єдиний пункт пропуску, через який люди із непідконтрольних уряду України територій Луганщини можуть потрапити на підконтрольні, і навпаки.

Далеко не всі залишилися у так званій «ЛНР» через свою позицію. Проте відвертих ненависників України на вулицях Станиці Луганської довго шукати не доведеться. Особливо, в районі КПВВ та на центральній площі, де розміщені банки та магазини.

Станичанам люди із так званої «ЛНР» часто розповідають, як добре їм живеться. А за пенсіями приїжджають, мовляв, все життя працювали на Україну, тому держава зобов’язана їм платити. Місцеві не завжди знаходять альтернативу такій інформації.

«Як тільки почали захоплювати адміністративні будівлі Луганська, відразу захопили СБУ, потім обласну державну адміністрацію, одразу ж за нею захопили телецентр. Зі спілкування з людьми знаємо, що приїхали російські спеціалісти, які переналаштували обладнання прийому-передачі сигналу, яке почало працювати на ретрансляцію російських каналів. Всі українські канали були заблоковані, ретранслювалися лише російські. От з весни 2014 ми «благополучно» отримуємо російський та терористичний «ЛНРівський» інформаційний продукт».

Оскільки поки що ретранслювати українське телебачення не виходить, місцева адміністрація намагається боротися із пропагандою доступними методами.

«Установлені гучномовці в центрі селища. Тут багато людей, банки, магазини. Це пішохідна вулиця. Тут ми установили перший гучномовець, який транслює Українське радіо. Другий гучномовець установили на пункті переходу (КПВВ «Станиця Луганська» – авт.). Третій – на торговій площі. Не всім це подобалося. Тут приходили і кричали: що це за радіо, що українською розмовляє, вимкніть його! Це м’яко кажучи.»

Російська та «ЛНРівська» пропаганда дуже сильно впливає на жителів Станиці Луганської. Адже залишилися тут переважно люди пенсійного віку, які звикли повністю довіряти телебаченню.

«Десь півтора-два роки тому обстріляли із 120-х мінометів. Потрібно розуміти, що таке 120-а міна – це доволі серйозний боєприпас, який призводить до достатньо серйозних руйнувань. Якщо потрапляє в будівлю, спокійно пробиває плиту перекриття, немає даху і вікон, всередині все розривається, меблів нема, нічого нема. Люди, в найкращому випадку, якщо сиділи у підвалі, то залишилися живими. Будинку немає.

Обстрілюють зі 120-х мінометів. Нам чудово видно, звідки стріляють – з позицій на горі (позиції бойовиків – ред.). видно спалах, чути звук, летить міна і тут розривається. Вранці репортаж на каналі «Луганск 24». Передають те, що потім нам розповідають люди. Вранці ми виходимо на місця обстрілів, спілкуємося з людьми – є ж різні ситуації.

Я виїхав, дім повністю зруйнований. Стоїть жінка 85 років. Каже: «Коли ж це все закінчиться? Ви б там наказали, ви ж влада». Я кажу: «Чекайте, як я Плотницькому дам наказ не обстрілювати?» – «Та хіба ж це Плотницький?». Я кажу: «А хто?!»

Бабуся, якій 85 років. Вранці вмикає телевізор і дивиться «Луганск 24». Диктор каже: «Добровольчий терористичний батальйон «Айдар» вчергове увійшов у протистояння зі Збройними силами України. «Айдарівці», бажаючи нашкодити «ВСУшникам», вийшли на позиції біля князя Ігоря (пам’ятника – авт.) і здійснили обстріл Збройних сил України із 120-го міномету. Але оскільки вони «стрілки німецькі», як завжди, промахнулися і влучили у будинки мирних жителів. Бідні люди! Скільки ж вони ще будуть страждати від дій «Айдару»?».

Бабуся не може зрозуміти, що 120-ий міномет – це не автомат, з яким можна перейти річку і вийти на позиції біля князя Ігоря. Починаєш питати: «Хто на горі?» – «Ополченці» – «Добре. Якщо там ополченці так звані, як туди айдарівці змогли пройти?». Відповідає простодушно: «То ж по телевізору сказали.»

Якщо уряд не має змоги ретранслювати українські канали у Станиці Луганській, то необхідно хоча б «глушити» російські та сепаратистські медіа, – вважає Юрій Золкін.

Ситуація в медіапростор
Ситуація в медіапросторі просто критична. © Анастасія Шибіко

«Насправді іде війна. Треба розуміти: це – війна, а ніяка не АТО. Ми ставили Сюмар питання, коли вона була тут, а потім аналогічну відповідь почули в одній телепередачі, коли її запитали те ж саме. Питання дуже просте: коли «заглушимо» російські і сепаратистські телеканали? Вона каже, що так не можна, бо це суперечить закону про якісь зобов’язання України. Тобто, подала юридичне обгрунтування, чому цього робити не можна.

Люди, Росія змогла доставляти сюди зброю, Росія змогла зайти на Луганський телецентр, відключити трансляцію українських каналів і транслювати свої. Тобто, їм можна це робити, а нам не можна «глушити». Заждіть! Якщо потрібна якась юридична процедура, її треба провести. Просто «глушити» російські канали, аби нівелювати цей вплив».

Я наче і розумію, про що розповідає чиновник і розумію, чому адміністрація тоді-то чинила так-то. Але за декілька хвилин після нашої зустрічі, прогулюючись центральною площею, зупинилася біля стовпа, на якому прикріплений гучномовець. Справді, транслюється Українське радіо. Зараз триває якесь засідання Верховної Ради, і УР веде пряму трансляцію.

Зрештою, не такий вже й поганий варіант інформування населення про поточні події. Порівняно з 2014-им. Казав Золкін (та й і деякі місцеві розповідали), що, коли не було світла (нагадаю: 9 місяців), то щоранку просто по Станиці розклеювали такі собі листівки з інформацією. Дехто сміявся: ви б ще голубів поштових пустили. А він каже, що пустив би. Мовляв, а що робити?..

В голові чомусь виринули факти з історії радіо. Спершу це ж був просто метод пропаганди. Пропаганди, до слова, на війні. Часи змінюються, методи – ні. Ера технічного прогресу. Угу…

Ну, в нашому випадку йдеться про контрпропаганду. Чи, радше, хоча б якусь альтернативу новинам про «кровожерних бандерівців, які п’ють кров російських немовлят і їдять смажених снігурів». Здається, жарти і дурня, хіба ні? Насправді все серйозніше. Бачу по собі, що від новин російських та «ЛНРівських» каналів голова дуже скоро починає «пухнути». Притому, що звикла матеріали ЗМІ оцінювати спершу за профкритеріями. А що вже говорити про неграмотних людей, які у медіапропаганді не орієнтуються? Словом, Росія знає, що робити, і навіщо на це виділяти так багато коштів.

Проте, не всі чиновники тут мають таку тверду позицію. Під час нашої розмови офф-рекордс зайшов один чоловік (такий собі N). Він попросив продовжити роботу КПВВ. Якраз ввели зимовий графік, бо швидко темніє, і є пряма загроза життю людей. Бо найактивніші «бабахи» саме в темний період доби. Згідно з новим графіком, КПВВ працюватиме до 18:00. Спершу планували взагалі до 17:00. N на відмову, яка прозвучала рішуче і категорично, каже, що є люди, які живуть у Луганську, а працюють у Станиці Луганській. І зимовий графік роботи пропускного пункту створює їм додаткові незручності. Знову отримує відмову, наче не розуміє, що питання роботи КПВВ вирішується не в кабінеті Золкіна.

– Та ми взагалі без [працівники, яким некомфортний новий графік пропуску] залишимося!

– Ну і нехай, – отримує у відповідь.

Це його добряче здивувало і, здається, розлютило. Він йде геть.

На центральній площі зараз людно – обід. Увагу привертають два чистенькі авто з наклейками, на яких зображено закреслений автомат. Обходжу і бачу напис «NRC (Norwegian Refugee Council)». «Ого – тут, на самій лінії вогню», – подумалося. Бачила на деяких будинках табличку, що відновлено Норвезькою радою у справах біженців за фінансової підтримки Управління гуманітарними проектами Євросоюзу.

Автомобілі Норвезької ради у справах біженців
Автомобілі Норвезької ради у справах біженців – практично на передовій. © Анастасія Шибіко

Заходжу до офісу. Декілька людей похилого віку спілкуються з юристами. Тут гарно і чисто, але дуже холодно. Анастасія Карпілянська ввічливо розповідає мені, хто вони і чим займаються.

Як виявилося, організація працює в 30-и країнах світу. В Україні свою діяльність розпочали восени 2014.

«Наша діяльність спрямована на задоволення гуманітарних потреб переселенців, біженців, людей, які постраждали від конфлікту. «NRC» намагається приймати довгострокові рішення, аби не створювати залежності людей від допомоги. Спершу це може бути екстрена допомога, але пізніше ми прагнемо сприяти розвитку і пошуку рішень».

Допомогу волонтери надають різносторонню. Один із найважливіших напрямків – відновлення пошкодженого чи вщент зруйнованого житла.

«На сьогодні «NRC» надала будматеріалів для малого і великого ремонту приватних будинків на 4871 сім’ю. Також допомагали матеріалами для відновлення чотирьох центрів розміщення переселенців, дванадцяти шкіл і трьох дитячих садків. Переважно будматеріали даємо Попаснянському, Новоайдарському і Станично-Луганському районам. 60 сімей отримали від нас грошову допомогу і матеріали для відновлення житла практично з фундаменту».

Частина будинків відновлена саме завдяки допомозі NRS
Частина будинків відновлена саме завдяки допомозі NRC. © Анастасія Шибіко

Надає організація й юридичну допомогу.

«У нас є програма юридичної допомоги. В Луганській області маємо 2 такі офіси – в Сєвєродонецьку і Станиці Луганській. Тут (у Станиці) відкрили, бо це є лінія розмежування. Люди, які перетинають міст, можуть одразу звернутися».

Юристка Центру Світлана розповідає, з якими питаннями звертаються люди з двох сторін лінії розмежування.

«Якщо це люди з непідконтрольних уряду територій, то їх переважно цікавлять пенсійні виплати, оформлення статусу переселенця, отримання паспортів, а також свідоцтв про народження, про смерть.

Для місцевих, які тут, найактуальнішими питаннями є відновлення документації на нерухоме майно, спадкове право, відновлення пошкодженого чи зруйнованого житла, оформлення субсидій».

Продовжуємо нашу розмову вже без запису. Це знімає частину обмежень і неформальних правил спілкування «з пресою». Говоримо про людей Донбасу, дуже різних людей з дуже різними історіями. Анастасія ділиться випадками, які заряджали її неймовірною мотивацією та енергією. Наприклад, дідусь, в будинок якого влучив снаряд і вбив дружину. Більше року чоловік жив в гаражі, а зараз прийшов до них, бо хоче відновити будинок і спробувати знову жити нормально, як до війни. Тільки от вже без дружини…

Праця волонтерів у Станиці Луганській суттєва. Допомагають і бійцям, і місцевим. Знаю волонтерок, які живуть в Луганську. Періодично приїжджають в одне невеличке містечко на Луганщині, плетуть маскувальні сітки, готують різні гостинці для українських бійців. А потім знову в «ЛНР». І так вже три роки.

плетуть маскувальні сітки
Місцеві волонтери допомагають по-різному: наприклад, плетуть маскувальні сітки. © Анастасія Шибіко

Є волонтери й серед місцевих на лінії фронту. Вони, мабуть, чи не найбільш оперативні, мобільні і… сміливі. Їхні історії часом пронизують, дивують, захоплюють. Дуже часто вони кажуть: «Але ти нікому не розповідай. Бог його знає, що буде завтра або й нині вночі». Вони обґрунтовано обережні. Дехто з них вже давно не розмовляє з сусідами чи навіть родичами, бо декілька «Це по нас «укри» стріляють!» таки вривають терпець. Вони бачать зовсім молодих хлопців і трохи старших чоловіків у формі. Вони назвуть кожну бригаду, яка тут стояла, і то в хронологічному порядку. Вони скажуть, яка бригада звільнила їх від «ЛНР», вони щохвилинно пам’ятають той день, всі свої дії, емоції, слова і думки. Вони боляче переживають кожну втрату: «Вони нам як діти! Розумієш? Як діти!». Знають місце, час, ім’я тих, чиї життя обірвалися за декілька чи кількадесят метрів від їхньої хати.

Є й волонтери, які приїжджають сюди періодично – з Луганщини чи зі Львова, з Києва й інших міст України.

Волонтери з інших регіонів України
Волонтери з інших регіонів України регулярно відвідують українських військових. І не з порожніми руками… © Анастасія Шибіко

«Спи спокійно. Ми тут для чого? Війни не буде»

Зараз Станицю Луганську тримає 14 ОМБр. Більшість бійців – україномовні. Такий факт розширив діапазон тем для так званих ЗМІ «ЛНР» – два тижні з моменту, коли зайшли бійці 14-ки, «ЛНРівські» так звані ЗМІ рясніли матеріалами про «14-ту штурмову танкову бригаду, яка має дочекатися підкріплення і брати Луганськ». Ще можна було читати і дивитися по «ЛНРівському» телебаченні таке: «ВСУ и украинские пограничники устроили перестрелку в районе КПП в Станице Луганской», «Командир танкового батальона 14-й бригады ВСУ на Донбассе зарабатывает на жизнь распространением наркотиков в рядах военнослужащих».

Боєць 14 ОМБР
Боєць 14 ОМБр: типовий «укрофашист». © Анастасія Шибіко

Потім хвалилися тим, як обстрілюють українських бійців: «В обед накрыли базу укропа под Станицей-Луганской», а потім жалілися, які погані ЗСУ, що порушують режим тиші (якого, як усім відомо, насправді немає): «ВСУ в нарушение Минских соглашений перебросили в район Станицы Луганской установки реактивных систем залпового огня (РСЗО) «Град», бронетехнику, а также автомобили с понтонами и боеприпасами», «ВСУ ответили на попытки разведения сил у Станицы новыми обстрелами».

І з мого улюбленого: «Айдаровцы» вступили в бой с подразделениями ВСУ в Станице Луганской. В оборонном ведомстве ЛНР отметили, что большинство жителей Станицы Луганской по ночам прячутся в подвалах, поскольку регулярные боестолкновения между бойцами нацбатальонов и ВСУ стали обыденным явлением в этом населенном пункте».

«Айдар» і «Правий сектор» – особливо пошановані «ЛНР». Про них складають багато страшних історій і легенд, тому в Станиці є чимало тих, які бояться тих міфічних «укрофашистів». Місцеві, які не піддалися пропаганді, жартують: «Хай би вже той «Правий сектор» проїхався центральними вулицями. Тільки так з розмахом – прапори, вигуки! А то нас лякають, лякають, а ми їх ще жодного разу не бачили…»

14 ОМБр у Станиці зазнала перших втрат у бригаді. 12 січня вночі точився важкий бій. Тоді загинув 22-річний Богдан Корнелюк.

Останній у житті запис на своїй сторінці в мережі зробив уранці 11 січня:

Нам треба жити кожним днем,
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо «потім» може й не настати.
– Ліна Костенко

Сфотографувати себе не давав, казав, що мусить в мене бути мотивація приїхати сюди знову. Я й без того планувала незабаром приїхати. Тільки от тепер з Богданом порозмовляти не вдасться.

Світлана й Валера (подружжя місцевих, які прийняли мене), мовчки дивляться, як я збираю речі. Жінка не витримує і в сльозах каже: «Діточки! Вам би в кіно, в ресторани ходити! Вам би насолоджуватися тим життям! І треба було комусь того всього? Ну для чого? Жили ж собі, і все було добре!»

Чоловік бере сигарети і виходить надвір. Вона замовкає, а потім: «Можна я зважу?» – «Звісно». Світлана взяла бронежилет і пішла з ним на кухню. Я зібралася, вона знову виходить до мене в коридор. Плаче і питає: «А це тобі нащо?». Дивлюсь на великий рюкзак, причеплену до нього аптечку, каремат, спальник, каску. Гм. Що з того всього «нащо»? Підходить ближче і розглядає смертний жетон. Знову починає заходитися сльозами. Обіймаю її та намагаюся заспокоїти: «Та це про всяк випадок. Групу крові бажано навіть школярам у щоденнику зазначати, там окрема графа є. Ну, прізвище, ім’я, професія, дата народження. Нічого в тому страшного немає…»

Повертається Валера. Обійняв і сказав приїжджати ще. Обіцяла, що приїду. Мій рюкзак бере 19-річний боєць, я беру амуніцію і йду позаду.

«Бережися!» – кричить навздогін Світлана. «Ви також!» – відповідаю.

8-метровий образ Покрови Пресвятої Богородиці
Захищає… 8-метровий образ Покрови Пресвятої Богородиці львівського художника Лева Скопа на фасаді Будинку культури в Станиці Луганській. © Анастасія Шибіко

Коли я зайшла в автобус сполученням «Станиця Луганська – Старобільськ», жваві дискусії, які там точилися, стихли. Сідаю ззаду, біля вікна. Поки розплутую навушники, чую, як одна жінка шепотом каже іншій: «Тихо, потім поговоримо. Хто його знає, що то за дівчина. А може, з СБУ заслали чи з Міноборони? Може, агент якийсь». Мені стає смішно і трохи образливо.

Я вмикаю музику, автобус виїжджає зі Станиці. За вікном – донбаські просторі степи, заходить сонце, в навушниках Nightwish – «Angels Fall First», перед очима – усмішки друзів, яких Луганщина забрала назавжди. Всередині щось стискається. Час від часу на мене споглядають трохи стурбовані пасажири. Хочеться сказати: «Та ніякий я не агент», але згадую «айдарівців, які обстріляли ЗСУ з позицій ополченців» і вирішую краще помовчати. До дому – кількадесят годин і сотні кілометрів. На екрані з’являється напис про нове повідомлення. Від Світлани: «Напиши чи подзвони, як приїдеш. Аби ми не хвилювалися».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(14 голосів)

Також буде цікаво: