Петро Болбочан: герой і жертва першої Української революції Історія Найактуальніше 

Петро Болбочан: герой і жертва першої Української революції

ВІД РЕДАКЦІЇ. Напевно, кожен знає вислів, що історія ходить по колу. Після Революції Гідності він став для нас особливо актуальним. Пригадуємо собі події майже столітньої давності – Української революції 1917-1921 років, – аби критично, проте справедливо оцінити минувшину і зробити відповідні висновки. Такі, що повинні вберегти нашу державу від чергового «наступання на граблі».


Літня ніч 28 червня 1919 року видалась незвично холодною. Полковник УНР Петро Болбочан стоїть босий, у білій сорочці в полі, поблизу станції Балин Дунаєвецького повіту. Позаду нього викопаний яр, а попереду – націлені гвинтівки. Ціляться солдати: ні, не більшовики, не денікінці, не поляки, а розстрільна команда суду УНР та особиста охорона Отамана.

Вже двічі його виводили отак до страти, проте в останній момент – раптове помилування. Втім, інтуїція підказувала: сьогодні буде інакше. Розстрільна команда прицілилась, пролунала команда «вогонь». Минула мить… секунда… наступна… нічого не відбувалося.

Але розпочнімо спочатку.

1

Болбочан під час навчання
Петро Болбочан під час навчання в Чугуївському юнкерському училищі

5 жовтня 1883 року у сім’ї священика з буковинського села Геджева народився син, якого назвали Петром. Доля синів священиків у той час була визначена заздалегідь − як правило, вони успадковували батькову парафію. І спершу здавалось, що так і трапиться. Петро Болбочан вчився в духовній семінарії у Кишиневі, яку в 1905 році кидає, аби стати офіцером. Він вступає до юнкерського училища у Чугуєві, там організовує гурток української мови, але його закривають, обмежившись для Петра, на щастя, лише доганою. У 1909 році він закінчує училище, і вже зі званням підпоручика російської імператорської армії призначений у п’ятдесят восьмий Тобольський полк.

Молодий підпоручик
Молодий підпоручик імператорської армії

1914 рік. Через початок Першої світової війни вирушає на фронт. Полком командує теоретик військової справи П. Ейгель, а підпоручик призначений його ад’ютантом. Впродовж війни бере участь у багатьох битвах, особисто очолює загони, зазнає контузії, проте залишається на фронті. В квітні 1917 року поранений у груди, тому змушений відправитись з фронту на кількамісячне лікування. Після подій Лютневої революції активно українізовує війська. Болбочан наполягає на тому, щоб Богданівський полк, серед якого виявилось чимало прихильників більшовиків, реорганізували і на його основі після перевірки утворили 1-ий Республіканський полк. У ньому Болбочана затверджують командиром.

2

Після кровопролитного січневого повстання і героїчного, але безнадійного бою під Крутами, на Київ швидко рухається більшовистська армія Муравйова. 9 лютого 1918 року Центральна Рада панічно покидає Київ. Евакуація таємна. Про це не знали ні державні установи, ні штаб оборони Києва, ні військове міністерство, ні штаб Вільного козацтва, які продовжували в тяжких боях утримувати оборону. Навіть деякі міністри та члени Центральної Ради дізналися про евакуацію лише тоді, коли Михайло Грушевський вже був далеко за містом.

Відступають недобитки київської залоги у напрямку Житомира. Останнім, прикриваючи відступ, йде підполковник Болбочан зі своїм підрозділом.

Біля с. Гнатівці вирішили зібрати всі частини в Окремий запорозький загін. Очолює його генерал Костянтин Прісовський. Лише Симон Петлюра відмовляється включити свій кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан прямо каже йому, що той «із своїх власних персональних дрібних мотивів став на перешкоді великому об’єднанню». Це стає початком непростих відносин між урядом та Болбочаном.

Невдовзі, після підписання Брест-Литовського мирного договору, у середині лютого, під час протинаступу, Болбочан бере участь у звільненні Сарн і Житомира.

Та після успішних боїв за Житомир уряд несподівано забирає у нього полк і, щоб відірвати від війська, призначає його губерніальним комендантом Волині. Усувають з постe й генерала Прісовського. Це було пов’язано з політичними розбіжностями, в Центральній Раді переважно були соціалісти, а Болбочан був членом партії соціалістів-самостійників, яких, попри їхню назву, можна назвати правими.

Під керівництвом нового командувача болбочанівський курінь зазнає великих втрат у боях за Бердичів, а новий командир втік з поля бою. Довідавшись про це, Болбочан самовільно залишає пост губерніального коменданта Волині й вертається до куреня. Після кількох днів запеклих боїв українські війська беруть Бердичів. Оскільки переможців не судять, то з цим уряд був змушений змиритись. 1 березня 1918 року Болбочан входить до Києва. Вже наступного дня в складі Запорізької дивізії на шляху до Полтави були звільнені Яготин, Гребінка, Лубни, інші населені пункти.

Карта військових дій на території України
Карта військових дій на території України в 1917-1918 рр.

Попри велику чисельну та вогневу перевагу більшовиків запорожці наступали надзвичайно стрімко. Невдовзі вони здобули станцію Ромадан − і шлях на Полтаву та Харків став відкритий. Німці, які підійшли наприкінці боїв, офіційно привітали Петра Болбочана з блискучою перемогою. Про успіхи свідчить і те, що в більшовистській пресі писали про «небезпечного противника», «реакціонера, старорежимного генерала Болбочана» і за його голову обіцяли 50 тисяч рублів. Наступ продовжувався, і вже 6 квітня український прапор замайорів над Харковом.

Парад українсько-німецьких військ в Харкові
Парад українсько-німецьких військ в Харкові (1918). Посередині – командир дивізії Зураб Натієв

Цей похід: від Сарн – і через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву аж до Харкова, здійснили всього лише за півтора місяця, Саме Болбочан найчастіше керував ходом всіх військових операцій, оскільки Зураб Натієв, командир дивізії, вирішував переважно організаційні питання.

Старшина запорожців Борис Монкевич згадує про нього: «У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем… У найскладніших обставинах ніколи не тратив здібності орієнтуватися… Особисто був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсіди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу в Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності й порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності».

2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії, а згодом і Запорізького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція.

Козаки Запорізької дивізі
Козаки Запорізької дивізії – еліта українського війська

3

Кримська операція Петра Болбочана
Кримська операція Петра Болбочана – зразок нестандартного і талановитого управління військами

Після Харкова Болбочан у складі Кримської групи (вже як командир дивізії), вирушає в свій другий історичний визвольний похід – на Севастополь. У середині квітня 1918 року 1-ша Запорізька дивізія виступила на Південь, «запорожцям» незабаром вдалося вибити більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська і Мелітополя. А 21 квітня 1918 сягнути Сивашу.

Тут варто сказати, що майже усі завойовники зазнавали великих втрат під час завоювання Криму через природні і фортифікаційні перешкоди. Протре цього разу стрімкий наступ через Сиваський залізничний міст був успішним і з відносно незначними втратами група продовжила наступ. 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а вже 25 квітня – Сімферополь і Бахчисарай. У спогадах Монкевич згадує: «Ніде українську армію не зустрічали з таким захопленням, як у містах Криму…»

Наступним мав стати Севастополь, де готувалося повстання українських моряків, аби здобути флот. Але тут виник конфлікт з німецькою дивізією фон Коша, який вимагав зупинити наступ. Німці хотіли самі скористатись цим флотом, а у гіршому випадку не допустити, щоб його використала Антанта.

Севастополь, флот
Після того, як війська Болбочана взяли Сімферополь, Михайло Саблін, командувач Чорноморським флотом, який базувався у Севастополі, віддав наказ підняти на кораблях українські прапори (фото 1918 року). © focus.ua

Вказівка звільнити Крим Болбочану була таємною, оскільки Крим за Берестейським договором не був територією УНР.

Тим часом генерал фон Кош поставив комдиву ультиматум і вимагав роззброєння Запорізької дивізії та її якнайшвидшого виходу з Криму. Сенс дій німецьких окупантів був досить ясний – вони хотіли, щоб дуже важливий у стратегічному плані Кримський півострів належав їм, а не українцям. Конфлікт набув такого розмаху, що військам наказали готуватись до бою. Та уряд ЦР закликав не чинити опору, до того ж очевидна чисельна і технічна перевага була за німцями, а тому бій був би самогубством. Озброєні і з бойовими прапорами запорожці залишили Крим 28 квітня. Наступного ж дня П.Скоропадський повалив уряд ЦР і встановив гетьманат.

Один із десяти броневиків
Один із десяти броневиків армії Петра Болбочана, які брали участь у звільненні Криму від більшовиків (фото 1918 року). © focus.ua

4

Болбочан продовжив службу і в гетьманаті, попри його негативне ставлення до Скоропадського через приналежність до соціалістів-самостійників. Його непокоїла ідея возз’єднання у «великую и неделимую Россию», яка саме набувала популярності. Є версія, що Петро Федорович пропонував свою допомогу для перевороту Вільгельму Габсбургу, більше відомому як Василь Вишиваний, але Вишиваний відкинув ідею насильницького перевороту. Україну ж сколихнула звістка, що Болбочан захопив Олександрівськ і проголосив себе новим гетьманом. На щастя, чутки вдалось спростувати.

Зустріч з січовими стрільцями
Дорогою на Крим бійці Петра Болбочана вперше зустрілися з галицькими Січовими Стрільцями, які прийшли разом з частинами німецької та австро-угорської армії (Олександрівськ, квітень 1918 року). На передньому плані – сотник О.Луцький, полковник В.Петрів, архикнязь Вільгельм Габсбург, полковники П.Болбочан і М.Сільванський

Коли його дивізія була дислокована в Олександрівську (сучасне Запоріжжя) з його подачі все військо відправилось на острів Хортиця і встановило там великий хрест – як знак поваги до своїх славних предків.

Згодом 2-й Запорозький піший полк охороняв державний кордон. Крім того, вони провадили й значну внутрішню роботу. Часом користувались жорсткими методами, що на той час були необхідні – збройно розганяли збори і мітинги більшовиків та соціалістів. Зі спогадів солдата: «Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн… Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і «громадянин». І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки».

Та проти гетьманату готували повстання соціалісти. Спершу Болбочан не пристав до них, бо вважав головним ворогом не гетьманат, а білогвардійські елементи в країні. Він сподівався «об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні». Полковник зробив спробу «примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки» і просив гетьмана «стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» Але ніхто з цим не погодився, тоді Болбочан прийняв сторону Директорії з умовою зберегти дійсний державний апарат, а звільнити лише на головних постах явно протиукраїнсько налаштованих міністрів (згодом ця вимога була порушена).

14 листопада 1918 року Директорія захопила владу в Києві, а в той же день Болбочан – у Харкові. Та переворот відкрив нагоду для контрнаступу більшовиків. Полковник, щоб запобігти диверсіям, видав наказ, за яким віддавав під суд всіх, хто веде антиукраїнську діяльність: «Підкреслюю, – говорилося в наказі, – що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька». Під суд потрапили й соціал-демократи, що вельми не сподобалось Винниченку і ще більше загострило і так непрості стосунки полковника з урядом. А гасло Болбочана: «Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації» вони вважали «недемократичним, антинародним». Починається конфлікт. Винниченко називає Болбочана «виразним і свідомим реакціонером», який «убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії». Згодом Петро Болбочан писав голові Директорії: «Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам – більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до «єдиної Росії»…

5

Тим часом Червона армія наступала на Сході, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко не міг повірити, що більшовики, які були союзниками УНС у протигетьманському повстанні, напали на Україну. Болбочан в той час командував Лівобережним фронтом і мав у розпорядженні близько 40 тис. чоловік. Та більшовистські війська були добре забезпечені і мали перевагу в чисельності майже вдвічі. Болбочан постійно телеграфував, надавав дані про ворожі війська, просив підкріплення та вимагав оголосити війну, але уряд зволікав, і щойно 16 січня 1919 року оголосив війну. «Запорожці» мусили відступити і залишити Харків, а згодом Полтаву.

Основною причиною недовіри уряду до Болбочана були політичні протиріччя. Члени уряду переважно були соціалістами, їхня політика була непослідовна, часто суперечлива і не подобалась значній частині населення. І саме в харизматичному Болбочані бачили «майбутнього Бонапарта». Він писав керівництву чимало листів з нищівною критикою, які залишились без відповіді. Наприклад, в одному з них зазначає: «Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів…», «…від занадто великої демократичності Україна вкривається пожаром, анархією і може зовсім згоріти. «Тому й не дивно, що самостійник Міхновський, партія хліборобів-демократів пропонували Болбочану разом із Коновальцем та його січовими стрільцями, двома найбоєздатнішими частинами армії очолити переворот і встановити військову диктатуру, а вони обіцяли надати їм допомогу у вигляді «добровольців-хліборобів».

Омелян Волох
Омелян Волох, який заарештував П.Болбочана у ніч з 21 на 22 січня 1919 року

Невідомо, чи хотів цим скористатись Болбочан і чи справдились би побоювання Директорії, але 22 січня 1919 року поблизу Кременчука за наказом Петлюри командир 3-го Гайдамацького полку Омелян Волох (в майбутньому зрадник, чекіст і казнокрад) арештовує Болбочана. «Запорожці» хотіли «відбити командира», але він не дозволив, сподіваючись на місці довести свою невинуватість. За однією з версій Петлюра особисто наказав Волоху арештувати та розстріляти на Болбочана на місці. Оскільки за Волохом вже було нерозслідуване вбивство офіцера Виноградова, то старшини супроводжували полковника і його доставили в Київ.

Зараз вже відомо, що Волох був завербований більшовиками і планував змістити Болбочана на посаді керівника дивізії, щоб потім підняти її проти «буржуазної» Директорії.

25 січня Болбочан отримує обвинувальний акт. Звинувачення були дуже серйозні – «безпричинна» здача Харкова та Полтави, підбурювання населення шляхом репресій проти Директорії, намір перейти до Добровольчої армії і привласнення харківської і полтавської державної казни. Тим часом офіційна уенерівська преса всіляким чином шельмувала полководця і його підрозділ. Болбочана називали зрадником, контрреволюціонером, провокатором і злочинцем. Про його дивізію ж говорили, що це «балабанчівська офіцерня, просякнута російським духом».

Практично всі звинувачення були безпідставні. Щодо здачі Харкова і Полтави, то їх утримати було неможливо, оскільки війська стали б затиснуті між Червоною Армією і німецькими загонами. Його дивізія дійсно проводила репресії проти населення, що підтримувало більшовиків, але чи не є такі дії частково виправдані, коли йдеться про національну безпеку держави? Підтверджень його контактів з білогвардійцями немає, а державні гроші він передав Євгену Коновальцю.

Петлюра жив у сусідньому номері готелю з в’язнем, але не відвідував полковника, незважаючи на всі прохання аудієнції. Коли делегації січових стрільців та запорожців почали вимагати пояснень, чому командира арештували, Винниченко відповів, що через його «недемократизм».

Арешт Болбочана негативно вплинув на загальний стан не лише його корпусу, а й взагалі українських військ. «Зелені» отамани Матвій Григор’єв та Юхим Божко відмовились співпрацювати з Директорією.

У Києві Болбочан вимагає гласного суду, сподіваючись легко його виграти, але ніхто з уряду не поспішає з ним зустрітись. Тоді він пише відкритого листа, де ганить очільників Директорії: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!..

Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»

Наступного дня була оголошена евакуація державних установ і 31 січня 1919 року Євген Коновалець вивіз Болбочана до Станіслава.

6

Але перебуваючи фактично на засланні, полковник далеко не був самотнім. Його часто відвідували представники опозиційних партій (самостійники, хлібороби-демократи і т. д.). Їхня ідея полягала у тому, що сучасний уряд проявив свою неспроможність, отож для забезпечення існування української держави потрібно встановити новий. Болбочан поділяв їхню думку – так знову виникла ідея перевороту за допомогою Запорозького корпусу. А тому його знову повинен очолити Болбочан. Важливим фактором тут стало те, що серед учасників гіпотетичного перевороту був військовий інспектор Запорозької групи М. Гавришко.

Та минали місяці, а слідства так і не було. Чимала кількість прихильників Болбочана організувала йому у травні аудієнцію з Петлюрою. Симон Васильович запропонував Болбочану їхати в Італію набирати добровольців з українців, які там перебували у військовому полоні. І хоч це завдання було значно нижчим від його можливостей, Болбочан вже збирався в дорогу, але потім на це рішення уряд наклав вето. Згодом Отаман 2-ї пішої Запорізької дивізії Осмоловський та полковники дивізії подали військовому інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій вимагали повернення Болбочана, заву підписало чимало полковників і старшин усіх військ УНР, і зрештою Петлюра мусив погодитися.

Bolbochan-flag-zaporozhci

Гавришко, як військовий інспектор, мав право звільняти навіть командира корпусу. 7 червня Гавришко призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи і відразу подав рапорт на ім’я Головного Отамана з проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив свій наказ, всі вийшли на вулицю. Як згадують, «представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин, веселий і щасливий, як батько серед дітей».

9 червня 1919 Болбочан з Гавришком вже були у частині корпусу і мали розмову з попереднім командиром, полковником Сальським. Болбочан відразу заявив про свої наміри, що «уряд марксистських зрадників», якому Ленін та Раковський дорожчі, ніж істинні патріоти України, варто якнайскоріше усунути від влади. Тому він просив добровільно передати командування йому. Тут варто зазначити, що таку заяву Болбочана у приватному діалозі трактувати як спробу заколоту не можна. Втім, саме так у телефонній розмові з Петлюрою Сальський окреслив мету візиту Болбочана.

Болбочана арештували солдати Дорошенківського полку. 10 червня відбувся військово-польовий суд, де Болбочана визнали винним у спробі заколоту. Він свою вину не визнав, сказав, що лише хотів воювати своїми військами за незалежність. Петлюра в цей час перебував на фронті, а тому особисто не віддавав наказу. Вирок смерті Болбочану затвердили наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник, які мали недобрі стосунки з Болбочаном. Запорожці просили помилування для свого командира, Петлюра обіцяв, що не допустить розстрілу. Член Директорії Андрій Макаренко наполягав на відтермінуванні вироку та повторному слідству, а його молодший брат заявляв, що Петра Болбочана піддають тортурам, щоб вивідати план перевороту.

* * *

…Минула мить, секунда, друга. Нічого не сталося. Болбочан далі стоїть біля ями. Він посміхнувся до солдатів. «Спасибі, хлопці», – мовив він. Чеботарьов, комендант тилу, повторив команду. Рушниці звелися знову. На секунду завмерли… і пролунав постріл. Полковник і далі стоїть та дивно усміхається. Ніхто не хотів поцілити у нього, тому стріляли мимо. Чеботарьов дає наказ іншій чоті. Ті вишикувалися, пролунав постріл – жодна куля не потрапила у ціль. Петро Федорович далі всміхався. Тоді розлючений Чеботарьов дістає свого браунінга, двічі стріляє, а тоді підбіг до ледве живого полковника, став копати того ногами, вистрілив ще раз, а потім зіштовхнув тіло в яму…


Р.S.

  • Через розстріл Петра Болбочана подав у відставку з посту посла УНР у Відні Липинський. Про це він писав: «Факт розстрілу отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки – це тільки вище видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана – це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що, при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників українців… Він був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що, борючись із ворогом, пройшов всю Україну і… (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли…»
  • З ініціативи Товариства українських правників і Товариства запорожців у Празі 1934 року розглянули справу смертного вироку, скориставшись всіма доступними матеріалами та запросивши усіх можливих свідків. Збори увалили рішення вважати Петра Болбочана невинним.
  • Досі офіційно не є реабілітований.

 

Наостанок пропонуємо вам переглянути одну із передач циклу «Велич особистості», присвячену полковнику Петрові Болбочану:

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: