У житті – як у грі. Історія одного рольовика Культура Найактуальніше 

У житті – як у грі. Історія одного рольовика

Хто в дитинстві не мріяв опинитись у казці? Читаючи улюблені історії, напевне, чимало з нас хотіли б їх прожити. Хтось залишає ці мрії у дитинстві, дехто так обирає професію актора, а ще інші приєднуються до рольового руху.

В Україні та інших пострадянських країнах рольовий рух з’явився наприкінці 80-х, а розвинувся у 90-х під впливом захоплення романами Дж. Толкіна. З часом сфера зацікавлень розширилася й від толкіністів відділилися рольовики, тобто ті, хто захоплювався творчістю не лише Професора, а фантастикою, фентезі, історичною літературою взагалі. Вони наново проживали вигадані та реальні історії. На відміну від акторської ролі, у грі неможливо завчити сценарій, бо його практично немає. Є герой зі своїми характеристиками, є історична епоха або вигаданий фентезійний світ і деякі правила, безперечно. Все інше – імпровізація.

Рольовий рух, з позиції людей непричетних, це щось дуже екзотичне та від нас із вами далеке. І мені так здавалося до знайомства з рольовиками. Та знімаючи ігровий костюм, ці люди теж ідуть на роботу чи навчання, мають сім’ї. Хоча рольовому рухові є притаманна любов до певної загадковості, що не може не вабити. Скажімо, традиція прізвиськ. Як пояснив мені Олексій – «гравець» зі стажем – «у рольовика є якась своя ігрова легенда. Це пов’язано з персонажем, із яким ти себе асоціюєш. Так у тебе залишається його ім’я».

Сам Олексій, звичайно, теж має ігрове альтер-его – Бєлєгорн. Це ельфійське ім’я, яке залишилося Олексієві ще із гри 2005 року.

Ми не так часто зустрічаємо людей, які не лише справді люблять те, що роблять, але й уміють захопити цим інших. Бєлєгорн – один із таких «фанатів». Його історія – це розповідь людини, яка дійсно знайшла свою справу: «Я займаюся рольовим рухом ще з 2001 року. Тобто це я тільки зустрів рольовиків, а раніше ж Інтернет ще був не у всіх і про рольовий рух можна було дізнатись тільки з якоїсь невеличної статті в якомусь молодіжному журналі, можливо навіть з декількома фото. Тому важче було знайти людей. До того, не знаючи нікого з рольового руху, десь у 1999-2000, я вже організовував свою першу команду, декілька людей. Ми тренувались, стріляли з луків, робили тренувальні мечі. Тренувались та збирались на гру, хоча про рольове ще майже нічого не знали й хотіли самі зробити. А взагалі, скільки себе пам’ятаю, все життя хотілось саме чогось такого. Навіть, мабуть, коли в нас ще й рольового не було взагалі».

На свою першу гру Олексій потрапив майже випадково. У лісі під Білою Церквою мала відбутися гра, тож Олексій із друзями допомагали рольовикам розбудовувати місце події. Потім вони взяли участь в дійстві у ролях селян. Гра була за подіями альбігойських воєн – ХІІІ ст. – тож проблему відповідності костюма Олексій вирішив досить швидко – «прийшов додому, знайшов собі мішка, прорізав три дірки, вдягнувся, підперезався якоюсь мотузкою». Тоді такий підхід був ще можливим.

Зі спогадів Олексія: «Як це часто буває, перша гра минула якось несвідомо (сміється). Це вже до наступної була справжня підготовка. А тоді це була комедія – ми ж були в таборі альбігойців, а вони – катари, і от майстер нас зустрічає, питає хто ми, з якої команди, а ми – татари. Які татари – південь Франції? (сміється)».

Із другом та ще двома дівчатами, з якими познайомилися на грі, Бєлєгорн створив рольову команду «Біла Куниця», яка «досі існує, підтримує рольовий рух у Білій Церкві, організує ігри, події».

Гра «Війна троянди і сутани». Людовік XIII та Анна Австрійська
Гра «Війна троянди і сутани». Людовік XIII та Анна Австрійська. Фото з особистого архіву Олексія

В Україні рольовий рух досить поширений. Хоч, можливо, не такий помітний, як, скажімо, історична реконструкція. Людям невтаємниченим навіть може здаватися, що це одне й те ж, але Олексій пояснює мені, що це не так: «Сьогодні це вже повністю сформувалося у повноцінні окремі гілки, тому що одне є більш мистецтвом, а інше – спорт. Рольовики розділилися на тих, кому подобалося грати й тих, кого більш приваблювали середньовічні бої. А вони вже між собою розкололися на реконструкцію та на історичне фехтування, які теж розійшлись на декілька гілок. Реконструктори можуть і не займатися боями. Вони можуть шити костюми, наприклад, ткати матерію, ліпити з глини посуд, відтворювати побут». До остаточного становлення як окремих течій, «бували непорозуміння й образи один на одного. Як це було з гугенотами та католиками під час Реформації, коли вони вже були зовсім різними, але ще цього не усвідомлювали». За словами Бєлєгорна, оскільки рольовий рух живе й розвивається, то час до часу виникають нові погляди, формуються течії. «Зараз набирає популярності думка, що потрібно повністю переходити на LARP зброю, тобто безпечну – м’яку й легку з пінного матеріалу, щоб нею не можна було поранити. А інші притримуються консервативного погляду, щоб надалі була текстолітова чи дерев’яна зброя».

Рольовий рух і спортивний середньовічний бій сьогодні не лише мирно співіснують, але й співпрацюють. Цього року року клуб середньовічної піхоти «Panzer» спільно рольовою командою «Біла Куниця» організували середньовічну вечірку. Олексій розповідає, що на таких подіях важливо дотримуватися історичних реалій, таких, скажімо, як ієрархія серед дворян, тому «стіл був поділений на три частини. І було дуже важливо, хто де сидітиме, всіх розміщували за чинами. Стежили за тим, щоб нікого не обнести і нижчому за чином першому не подати…»

Середньовічна вечірка
Середньовічна вечірка. Фото Вікторії Григор’євої

Олексій також розповідає, що «в Україні відбуваються десятки ігор щороку. До слова, у Львові теж дуже розповсюджений рух. Вони чудові бали у замках організовують, нас запрошують. Взагалі ми з ними підтримуємо стосунки. І так по всій Україні. Дуже важко сказати скільки саме рольовиків, бо вони постійно змінюються. Вік рольовика, як на мене, дуже недовгий (сміється). Десь вони починають років так у 15-16 і до 19-20 приблизно займаються, а потім у кого робота починається, у когось – сім’я і потроху відходять від цього. А дехто залишається довше. Одиниці залишаються… назавжди, мабуть. Тому що є дійсно люди, яким уже по 60 років і займаються вони цим уже по 30 десь, які були зі самого початку, з найперших ігор».

І логічно виникає питання:чи можна бути «професійним» рольовиком? І якщо так, то Бєлєгорн може вважати себе одним із них. Тому що обирав собі освіту, щоб бути «майстром» рольової гри, «а оскільки немає поки в нас такої професії, зрозуміло, я обрав таку, яка підійде на 90% і буде близька до рольового руху – режисер видовищно-театралізованих заходів, свят, обрядів. Це було в мене не так, як зазвичай першу освіту здобувають у віці 16-17, несвідомо вибирають та йдуть, куди або батьки «запряжуть», або самі виберуть за принципом «хай буде». Я вчився, коли мені було вже ближче до 30-ти, але це був свідомий вибір. І закінчив навчання із червоним дипломом. Я не так багато отримав знань, скільки упорядкував те, що було в голові. І вкупі з багатолітнім рольовим досвідом отримав гарний результат».

А досвіду щороку стає більше, оскільки Олексій постійно організовує та бере участь в іграх. Перевагу надає локальним – камеральним: «я не намагаюсь робити великі ігри, всеукраїнські. В основному у мене тут, у Білій, свій контингент, який добре знає мене, а я – його. Це моя цільова аудиторія. Ігри бувають різні: є маленькі – камеральні, які можуть бути на 10-20 людей, рідко – 30 і проводяться десь у приміщенні, у квартирі, наприклад, спортзалі. Я максимум робив на 30. У нас було приміщення, а в ньому багато кімнат, коридорів… Крім того, є полігонні ігри, в яких беруть участь сотні чи й тисяча людей і які можуть тривати багато днів. Бувають міські ігри, які можуть бути наче таке собі паралельне життя. Ти можеш бути студентом або ходити на роботу, ще щось робити, але водночас будеш якимось вампіром, магом чи ще кимось, не виходячи зі свого реального життя. Грати подвійну роль. Такі ігри роблять у великих містах, зазвичай вони можуть тривати тижнями, навіть місяцями. Тож ми проводимо багато ігор, які називаються «камерки» і час до часу «полігонки». Багато є й експериментальних ігор. Минулого року я організував на воді гру. Досить незвичайний формат. Це був епізод з життя декількох племен бобрів, котрі зіткнулися з екологічною катастрофою. Бобрів, звісно, розумних, антропоморфних (сміється). Тож живуть двома племенами на різних берегах річки. І там з’явилася фабрика, яка забруднює територію, у них залишається дедалі менше їжі і вони думають, що їм робити, бо фабрика вище за течією. Вони не можуть піднятися вище, бо треба пропливти повз фабрику, де найбільше забруднення взагалі. І вниз за течією теж не варіант. Тож вони вирішували, що їм робити. Така цікава була гра.

А на скількох іграх був? У середньому по три гри на сезон, так, щоб не важко було. Треба ж ретельно готуватися – шити костюм, готувати обладунки. Ну, звичайно, коли більше, коли менше. Тож десь за 17 років, якщо порахувати, то більше ніж 50, але менше ніж 100. Великих, виїзних ігор, я маю на увазі. А є ще ж різні фестивалі».

Щороку в Україні відбуваються рольові та реконструкторські фестивалі – «ТуСтань», «Форпост», «Стародавній Меджибіж» та ін. Щоправда, переважно вони спрямовані саме на видовищні середньовічні бої.

На грі «Пісня льоду і полум’я»
На грі «Пісня льоду і полум’я». Фото Вікторії Григор’євої

Створення гри – тривалий процес, який вимагає серйозної підготовки, і від майстра, тобто організатора, і від гравців.

Олексій ділиться своїм досвідом створення однієї з ігор: «Спочатку потрібно прописати сюжет, що це буде взагалі. Наприклад, у мене була дипломна робота – гра за детективом Агати Крісті. Зроблена дійсно була на високому рівні, тому що таке поняття, як «рівень умовності», було дуже знижене. Це відомий твір і в театрах його ставлять вже більше 50-ти років – «Мишоловка». Вона маловідома в нас, але класика. Агата Крісті взагалі дуже чудово для «камерок» пише сюжети, тому що притримується «правила трьох єдностей», згаданим ще Аристотелем. У неї дія відбувається протягом кількох днів безперервно. І всі люди, як на долоні, їх чудово видно, їх мало, про кожного все практично відомо і місце, знов-таки, ізольоване, ніхто не приходить і не йде, це може бути якийсь там або поїзд, або готель, чи ще щось. І є якесь вбивство, коло підозрюваних. Тож гра була зроблена повністю за першоджерелом. У фільмі чи театрі це все одно буде стиснуто в декілька годин, у нас же дія відбувалася, як у книжці. Це був пансіон, звідки до найближчого села було дві милі – у нас теж так було, і теж взимку. І коли всі приїхали, то почало все замітати снігом і дійсно вже ніхто не міг туди ні потрапити, ні покинути – у нас теж був снігопад. Навіть машина, яка нас привезла не могла виїхати, застрягла десь, її ледве витягли. Я не знав, чи добре все вийде у такому невеликому приміщенні, декілька кімнат всього, а там семеро людей. Як можна, щоб відбулося вбивство й одразу нікого не спіймали? А дійсно так вийшло, що «труп» знайшли через три години. Ніхто спочатку не звернув уваги, а коли кинулися, було вже пізно по гарячих слідах ловити. І антураж теж такий був – Англія, кінець 40-х. Була в нас велика радіола, змушували її передавати саме те, що потрібно і телефон теж старий був. Знайшли в архіві, роздрукувати за той день газету. Ну, можливо, не зовсім ту, довелося змінити заголовок. Також слухали радіо, грали в бридж, навіть страви подавали ті, що й описані авторкою».

Також є більш-менш універсальний «рецепт» підготовки до гри: «З самого початку треба знати добре, коли робиш гру, історичну правду. Сидіти і читати просто все, що відомо про цю епоху. Набиратися знань і атмосфери. Тобто найрізноманітнішої інформації – як люди жили, чим жили, у чому ходили, що їли. І що більше ти це знаєш, то реалістичніше можна й зробити. А після того вже продумуєш персонажів, якщо робиш якусь свою гру. Бо якщо за певним твором, то це простіше – робиш аналіз тексту, виписуєш окремо всю інформацію з книжки про певний персонаж, аналізуєш, починаючи зовнішністю й одягом і закінчуючи тонкощами характеру, його прагненнями, мріями, цілями.

На малих іграх майстер передає гравцеві повністю досьє на персонажа. На великих іграх гравці роблять це самі. Не може фізично майстер це для 300-400 людей зробити. Тож гравці самі заявляють, ким вони хочуть бути, самі готуються, «прописують» персонажів і дають майстрові для вплітання ролі в сюжет гри. Майстри читають і кажуть, підходить такий персонаж чи не вписується у реалії світу та віддають коригувати.

Крім того, ще треба продумати правила. Наприклад, бойові, медичні, про смерть – що з персонажем відбувається після смерті. Наприклад, гра на чотири дні, а герой загинув першого дня, а що йому далі робити? Як правило, через певний час гравець може вийти новим персонажем. Але не завжди. Скажімо, ми робили нічну гру за «Пітером Пеном» на острові. Були в нас індіанці, пірати, русалки… Пірати «Великого Тома» котили – гармату, крокодил з будильником був. Його таки зуміли підстрелити з гармати, з першого пострілу, щойно він з’явився – у крокодила залишився синець на всю спину (сміється)».

А ще майстер переважно не може грати у своїй грі: «Він контролює весь процес. Він може грати лише роль на невеликій грі. Для організації великої ж не один майстер все готує, а є навіть професійні майстри, яких можна наймати. Один, наприклад, спеціалізується на боях, інший на економіці. Вони можуть прописувати правила та повинні процес гри відстежувати, щоб ніхто нічого не порушував. Дуже часто у гравців виникають якісь питання, щось треба уточнити. Тож вони приходять до майстра консультуватися – чи можна зробити таким чином? Або, скажімо, підсипав комусь отруту, то ж не скаже напряму, а піде до майстра та тихо повідомить. А майстер уже пильнує – якщо жертва отруту випила, то майстер його сповістить. Тому майстри, як правило, не грають».

Надважливе значення для рольового руху мають декорації та костюми. Бєлєгорн, стає зрозуміло з розмови, дуже ретельно продумує деталі. Це одна з визначних рис рольового руху – максимальне занурення в атмосферу. Тож при відтворенні попередніх епох доводиться шукати відповідні атрибути. А чого не вистачає, то робити самому – «отримав роль та повинен готувати й костюм, і все, що йому потрібно мати із собою. Якщо він грає лікаря, то йому потрібні медичні різні скляночки-баночки, настоянки, інструменти. Це якщо персонально. Бо часто буває, що на грі, от-як «Panzer», грають великою командою і вони мають відігравати місто або замок, тож їм доводиться будувати завчасно фортеці. І крім того потрібно підготувати купу зброї, прапори на свій замок, різний антураж для всієї команди. А другу частину вже майстри готують». Наприклад, перед початком інтерв’ю Олексій саме майстував пліт для гри за «Пригодами Гекльберрі Фінна». І для гри по «Грі Престолів» – «Panzer» і Бєлєгорн із ними грали на боці Старків – приїхали за декілька днів до початку, щоб збудувати Вінтерфелл. З дерева, щоправда, не з каменю.

Олексій в ролі раба-втікача Джима із «Пригод Гекльберрі Фінна»
Олексій в ролі раба-втікача Джима із «Пригод Гекльберрі Фінна». Фото з особистого архіву Олексія

Тим, хто хоче потрапити у рольовий світ із нашого, Олексій радить не соромитись, приходити та знайомитись, бо «коли рольовий рух є, то його, як правило, видно». І можливо такі команди шукають нових людей. Як-от, скажімо, було колись у Білій Церкві. Охочі збиралися на тренування на Палієвій горі, щоправда, «з часом це перетворилося на таку собі «тусовку» і втратило свою основну функцію. Але все ж люди, як правило, приходили у рольовий рух саме через неї».

Ідеї для гри у майстра можуть з’явитися з будь-чого: «От, буває, зачепила тебе якась тема, то думаєш: «От було б добре пограти в неї». Але розумієш, що ніхто ж її замість тебе не зробить – значить треба самому. От і робиш, всі грають, а ти тільки дивишся (сміється)».

І після 17 років у рольовому русі Бєлєгорн не лише не втрачає запалу, але і працює все наполегливіше. В планах і нові ігри, і фестивалі – «Зараз от працюю над «Гекльберрі Фінном» [гра вже відбулася. – К. Ч.]. Ще планую на дві виїзні гри поїхати. Іще декілька посиденьок буде – День варення, але дещо інакші. До того ж, «Панзири» по «Відьмаку» збираються робити похід, ми там теж беремо участь. Також хочеться свій похід зробити на LARPовій зброї. На іншій грі бачили цікаву систему покрокового бою, тож хотілося би самим його випробувати. Багато взагалі різних ідей, але я обмежений тим, що важко саме назбирати людей. Є варіант залучати киян чи ще когось із рольовиків, але я звик саме для наших робити.

Хочу ще на базі «Лідерленду» [літній дитячий табір. – К. Ч.] створити гурток рольовий для дітей та виростити нових рольовиків (сміється). Зустрічаю на іграх вже друге покоління рольовиків – грають діти, які на полігоні, можна сказати, виросли. Бувало, що бачив їх на полігоні ще зовсім маленькими, а тепер уже дорослі люди – грають і дуже добре».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: