Джозеф Пулітцер: між жовтою пресою і журналістикою як громадським служінням

Прізвище Джозефа Пулітцера знають без сумніву всі через засновану ним премію у галузі журналістики, літератури, музики і театру. Проте в переліку заслуг журналіста стоїть ще й звання «батька жовтої преси». Сьогодні цей жанр вважається низькопробним, вульгарним і сенсаційним, чимось таким, чого поважному журналістові варто остерігатись. То як так сталось, що в одній особі Джозефа Пулітцера вжились, з одного боку, образ засновника однієї з найуспішніших газет США, поборника правди і високих стандартів журналістики, а з іншого – батька найменш престижного виду преси?

Пулітцер і шлях до журналістики

«Жодне обличчя не було здатне проявити більшу ніжність і в той же час ніхто не міг уявити більш суворого виразу гніву і презирства», — так згадував про Пулітцера незадовго до його смерті Ален Айрленд, один із багатьох секретарів і помічників журналіста. Проте далеко не такі суворі манери мав 17-річний юнак, що покинувши рідну Угорщину, вперше ступив на землю США у пошуку кращого майбутнього. Джозеф був сином колишнього купця і після смерті батька, опинившись у злиднях, прагнув збудувати свою кар’єру в армії. Та молодого амбіційного хлопця через проблеми з зором не взяли ні до австрійської армії, ні до французького легіону, відмовили і в англійському війську. Лише в Німеччині йому вдалось найнятись іноземним кавалеристом військ президента Лінкольна й вирушити до США для участі у Громадянській війні.

Та вже через рік війна закінчилась, а Джозеф, не маючи громадянства і зовсім не знаючи англійської, переїхав із Нью-Йорка до Сент-Луїса, де мусив шукати різні підробітки. Працював стюардом на кораблі, офіціантом, доглядачем мулів, вантажником, навіть гробарем. Якось настирливий хлопчина влаштувався помічником адвоката, що дало йому можливість вивчитись і отримати юридичну практику. Він працював по 16 годин на добу, а решту дня проводив у громадській бібліотеці, вивчаючи англійську. Саме там він познайомився із Карлом Шульцом – головним редактором німецькомовної газети «The Westlich Post», де Джозеф вперше спробував себе у журналістиці. Перші проби пера були не найкращими, проте Шульца підкорили гострий розум та бажання Пулітцера розбирати навіть найменші деталі справи. Через це головний редактор невдовзі запропонував хлопчині стати співвласником газети.

Заробивши певні статки, одружившись і ставши повноправним громадянином США, Пулітцер купує збанкрутілу газету «The St. Louis Dispatch», а в 1878 році об’єднує її зі щоденним виданням «The Post» і створює одну з найвідоміших у Штатах газету «The St. Louis Post-Dispatch». Упродовж 4 років тираж газети зростає більше ніж у 5 разів завдяки свіжому баченню журналіста на збір і опрацювання інформації. Журналісти видання публікують гучні розслідування про корупцію, зловживання владою, розкривають теми, що цікавлять суспільство. Читачі називають газету голосом громадської думки, адже вона захищає права та ідеї, а не упереджені погляди. В той же час Пулітцер пробує себе в політиці, його погляди змінюються від прореспубліканських, до повної підтримки демократів.

«Його дивовижна енергія, його пристрасний інтерес до політики, його рідкісний дар короткого і переконливого вираження думок і його вражаюча особистість допомагали йому долати всі перешкоди», — згадує про темперамент видавця Ален Айрленд. Швидкий кар’єрний ріст Пулітцера став прикладом здійснення американської мрії.

А втім, найбільшого успіху його кар’єра досягає після переїзду у Нью-Йорк, де Пулітцер купує збиткову газету «New York World». Видання теж за лічені місяці стає надзвичайно успішним завдяки незвичним стандартам, які журналіст започаткував ще у «Post-Dispatch».

Народження жовтої преси

Але що ж стає причиною, через яку одна за одною газети, які купив Пулітцер, з його легкої руки стають надзвичайно успішними? Секрет «The New York World» був простим і водночас геніальним: писати про речі, які хвилюють пересічних людей, зрозумілою для них мовою. Пулітцер не соромився звертатися до потреб різних читачів: на шпальтах видання постійно з’являлись детальні історії про вбивства, скандали, сексуальні драми. Пулітцеру неодноразово закидали звинувачення у зловживанні сенсаціями та прагненні до швидких прибутків. Хоча сам Пулітцер казав, що за сенсаціями гнатись не варто – вони завжди поруч, просто їх ніхто не бачить і саме завданням репортера є піднести їх читачу. «Американський народ хоче чогось короткого, насильницького, мальовничого, вражаючого, чогось такого, що приверне його увагу, заручиться його симпатією, викличе його обурення, стимулюватиме його уяву, переконає його розум, пробудить його совість», — так пояснював редакційну політику газети Джозеф.

Тому на шпальтах «The World» окрім політики та скандалів з’являлись гучні заголовки, великі малюнки, комікси. Щоб охопити якомога більшу аудиторію додали ще й історії про спорт, а також статті спеціально для жінок (що нечувано у той час!). «Те, що потрібно газеті в її новинах, в її заголовках і на її редакційній сторінці, – це лаконічність, гумор, описова сила, сатира, оригінальність, хороший літературний стиль, розумна конденсація, а також точність, точність, точність!», — стверджував Пулітцер.

У недільних випусках «The World» почали друкувати перший у світі комікс про неохайного хлопчика у жовтому плащі під назвою «The Yellow Kid». В той же час несподівано хлопчина починає з’являтись і на сторінках іншого пенні-видання «New York Journal» Вільяма Рендольфа Герста. З мальованого хлопчика розпочався кількамісячний конфлікт Пулітцера з Герстом за аудиторію їхніх видань, головні редактори намагались вразити читачів гучними заголовками, а також перетягували журналістів з однієї редакції в іншу. Їхні колеги, яким почала набридати ця боротьба, прозвали обидві газети на честь карикатурного персонажа «жовтою дитячою пресою», що згодом перетворилась просто на «жовту пресу».

Однак поряд із цим у «The World»  були якісні журналістські розслідування, соціальна критика, правозахисні кампанії. Вважається, що Пулітцер перетворив газету з елітарного продукту на інструмент масового впливу, місією якого є суспільна служба. Його кредо — «Ніколи не публікуй в газеті те, що не зможе зрозуміти твоя служниця» – було формою популяризації інформації. Газета брала активну участь у громадсько-політичному житті країни, впливала на політику, своїм ідеалом вбачала точність, достовірність і принциповість. Її журналісти підкорювали читачів незвичайними матеріалами. Репортерка «The World» Неллі Блай створила неперевершений репортаж про жахливі умови утримання психічно хворих американців, сама вдала хвору, щоб потрапити до лікарні, і написати матеріал «зсередини». Також жінка об’їхала всю земну кулю за 72 дні, регулярно публікуючи тексти про свою подорож на сторінках видання.

Газета «The New York World» свого часу відкрила збір коштів на встановлення постаменту для статуї Свободи, завдяки чому вдалось накопичити 100 тисяч доларів. У 1909 році видання звинуватило Теодора Рузвельта в шахрайській угоді на 40 мільйонів від покупки французької компанії, яка будувала Панамський канал. Президент подав судовий позов, проте Пулітцер не відступив і невдовзі суд відхилив клопотання. Видання довело свою роль у підтримці демократії. Це була журналістика, яка не просто інформувала, а змінювала реальність.

Жовта преса чи якісна журналістика?

Але якщо Пулітцер у своїй праці так суворо дотримувався журналістських стандартів, мав гарний редакційний склад, то навіщо було «очорнювати» свою репутацію жовтою пресою? Відповідь на це дав сам журналіст: «Для того, щоб газета приносила реальну користь публіці, вона повинна мати великий тираж, по-перше, тому що її новини та коментарі повинні дійти до якомога більшої кількості людей, по-друге, тому що тираж – це реклама, а реклама – гроші, а гроші – незалежність».

Журналістика, якою він її бачив, мала бути і популярною, і впливовою, і суспільно відповідальною. Він поставив перед собою дилему: видавати цікаву і якісну газету, яку прочитають одиниці, чи розбавити її сенсаційністю і скандальністю, завдяки чому суспільно важливі проблеми дійдуть до мільйонів. «Мій обов’язок – стежити за тим, щоб люди зрозуміли правду; але цього недостатньо, я мушу коротко викласти її перед ними, щоб вони прочитали її, ясно, щоб вони зрозуміли її, насильно, щоб вони оцінили її, мальовничо, щоб вони її запам’ятали, і, перш за все, точно, щоб вони могли мудро керуватися її світлом».

У гонитві за тиражем він не забував і про місію: показати людям те, що вони не хочуть бачити, і змусити думати про те, що вони вважають неважливим. Він перетворив видання з тиражами, орієнтованими на читачів певної групи людей, на засоби масової інформації, які взяли на себе власний політичний вплив. Можливо, справжня різниця між тодішньою і теперішньою жовтою пресою полягає саме в цьому: Пулітцер не спрощував світ, а навпаки – вчив свою аудиторію дивитись на нього уважніше. Він шукав сенсацію не в вигадці, а в тому, що інші не бачили. Його жовта преса – це не лише скандал, а й спосіб привернути увагу до суспільно важливих тем. Сьогодні багато видань втратили цей баланс. Вони кричать заголовками, але мовчать про суть.

«Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності», — так бачив майбутнє преси один з найвідоміших журналістів в історії.

Пулітцер повністю втратив зір у віці 40 років, перед смертю страждав на цукровий діабет, депресію, нервові розлади (не переносив шум). Помер він 29 жовтня 1911 року на своїй яхті від серцевих проблем. До останніх днів залишався в курсі найважливіших новин політики та журналістики, дискутував зі своїми секретарями про літературу, аналізував порядок денний низки видань. У своєму заповіті він залишив 2 мільйони доларів на створення Школи журналістики при Колумбійському університеті та заснування премії, що на його честь була названа Пулітцерівською. Своєю історією Джозеф показав: можна гнатися за увагою, але варто пам’ятати, навіщо ця увага потрібна. Можна писати для бідних – але з повагою до їхньої гідності. Можна бути новатором і залишатися моральним авторитетом. Джозеф Пулітцер – це той, хто довів: журналістика може бути комерційною і водночас великою.