У страху очі великі Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

У страху очі великі

Моя бабця називала його Пудом. Казала, що він всюдисущий та має безліч облич, а ще – може перевтілюватися з тварини у людину, з людини – у тварину та їздити на ній верхи. Він може стати навіть пнем у лісі, сипати вогнем у полі, ховатися між кущів у лузі чи топити човна у ріці. Він насилає на людину біль, смуток і всілякі хвороби. «І боронь Боже, – застерігала вона, – аби він тебе вчепився, то вже не буде спасу».

Я тоді так боялася. Він ввижався мені кудлатим чорним псом з великими червоними очима. І я просила у Бозі, аби той дідько ніде й ніколи не спіткав мене, навіть коли виросту.

Виросла… І він виріс зі мною. Я сама впустила його у свій дім, у свою душу, у своє життя.

То була темна майська ніч. Не спалося… Він сидів собі тихенько у потаємному сховку моєї підсвідомості, а я розворохобила його, гостинно запросила на розмову. Тоді він явився мені в усьому своєму вимірі та мовив оксамитовим баритоном:

– Я пам’ятаю тебе маленькою дівчинкою на бабусиних руках, ти гадала, що я страшний чорний пес, який прийшов тебе з’їсти. О, якби ти знала, що вже тоді породила мене у собі. Ти з дитинства любила все перебільшувати, вирізнялася надмірною чуттєвістю та проникливістю, а то й ірреальним сприйняттям дійсності.

– Неправда, я просто була фантазеркою.

– Ага…, і не знала, що погані думки матеріалізуються, а ми самі породжуємо те, чого боїмося. О, як я тішився, коли ти знов і знов фільмувала в уяві ті кольорові кадрики свого страшного майбуття. Ти так боялася залишитися самотньою, безробітною, а ще – захворіти й померти. У ті миті ти вкривалася холодними краплинами поту і розширеними зіницями так щиро дивилася мені у вічі, тоді я міцно брав тебе за руку і вів лабіринтами темряви… Пригадуєш, нас не стримувало навіть світло твоєї віри?

– Облиш, я тоді ще не вірила…

– Авжеж, ти жила успішним світським життям і постійно кудись поспішала… У тебе було все, чого душа бажала, та не було Бога. Зате був я з усіма пекельними переживаннями, негативним самонавіюванням, безсонними ночами та жадібною тривогою.

Я знаю багатьох таких, які мають всі блага та достаток, а притому постійно тривожаться, аби не втратити це.

– А я й не боялася, і взагалі тоді не думала про це, я гадала, що щаслива, а тебе, здається, не було поруч…

– Ой, не сміши, невже ти досі не зрозуміла, що я вкорінююсь там, де пустує людяність, духовність, мораль? Ти можеш мати дві вищі освіти, володіти великими статками, долати будь-які перешкоди на своєму шляху, але тобі не здолати мене… І знаєш чому? Та тому, що ти неспроможна ввійти у глибини своєї душі та істинно пізнати себе.

– Гаразд, не будемо про це… Хочеш випити? Я пригощаю…

– Знову намагаєшся втихомирити мене сухим червоним? Келихом? Двома? Дівчинко моя, ти ж розумієш, що я відступлю лише на мить, а потім візьмуся за тебе з новою силою. І не допоможе тобі ані твій знайомий психотерапевт, який, до слова, навіть у Бога не вірить, не те, що у душу, ані ці твої новомодні заняття йогою, які мене так дратують, ані та книжка про позитивне мислення, яке ти так і не навчилася втілювати на практиці. Облиш, змирися зі мною та просто дозволь існувати поряд, спостерігати за тобою, повір, я не завдам тобі шкоди, крихітко.

– Ага, який ти хитренький. Ні, з мене досить. Ти поневолюєш мій розум, з тобою він стає спантеличеним та агресивним, ти тримаєш мене у постійній напрузі, не даєш свобідно жити та працювати, ти крадеш мою молодість, живишся моєю енергією. Ти приховуєш усі мої найкращі якості, упокорюєш у мені простоту, природність, людськість, натомість заманюєш світськими бздурами й легкодоступною духовністю. Я наситилась тобою по вуха. Ти загнав мене у глухий кут, тут тісно і темно. А я бачу світло попереду і бачу себе в тому світлі. Розумієш? Я достойна, я гідна його!

– Я розумію, а ти? Ти гідна? Ти достойна? Чого? Хіба воно твоє?

– Ну все, доволі. Я більше не піддаватимуся на ці твої вуздечки. Я добре усвідомила: щойно починаю рухатися у праведному напрямку, тут же з’являєшся ти у супроводі своєї вічної тривоги і миттєво знесилюєш, зводиш нанівець усі мої позитивні наміри та дії.

– Браво! Ґратулюю! Ти мовиш про тривогу, мою споконвічну союзницю. Та тобі не відома ще одна пані, яка, як би парадоксально це не звучало, теж завжди поруч зі мною, ми крокуємо пліч-о-пліч; а ти, мов мале дитя, гойдаєшся між нами, вагаєшся, спотикаєшся… Але залишмо ці роздуми, вони до добра не доведуть…

– Чому?

І враз мене осінило, я вигукнула: «Надія! Надія – це саме та пані, яка, як би парадоксально це не звучало, і є чи не найважливішою для мене супутницею страху. Адже ще древні мудреці запевняли: «Перестанеш боятися, якщо надіятися перестанеш».

Світало… Мій страх розчинився, розтанув у мені з першими сонячними променями. Я знала, що він більше ніколи не прийде. Задрімала…

Снилася бабця… Казала, же я молодець.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: