Іконічність живописання Тараса Григорука Культура Найактуальніше 

Іконічність живописання Тараса Григорука

Світопочування і світобачення кожного з нас – осібне. Через досвід (спілкування, освіту, читання, містичні практики, віру) людина приходить до формування аксіологічних векторів свого буття. Хтось, задоволений своїми здобутками, просто розкошує в них. Хтось перебуває у постійному пошуку, розгублений перед розмаїтими спокусами. Але завжди є хтось, хто переосмислює набуте і, прагнучи самовиявитися, доповнює безмежну світову скарбницю ідей, імпульсів та цінностей новим переживанням пізнаного, новими обрисами традиційного та новими образами назагал знаного, потрясаючи часто оспале, збайдужіле до справжньої краси суспільство.

Одним із таких непересічних, невтомних і оригінальних наших сучасників є художник і поет Тарас Григорук. Сьогодні людині творчій доволі важко вписатися у широкий художній, мистецький контекст. Але, чи то Божа іскра запала в нього не лише талантом, але й мистецькою відвагою, чи то по вінця наповнили його серце та уяву спогади про минуле й нові смисли теперішнього, однак для прийдешності він приготував загадку одночасно візуального і словесного кодування буття.

У пошуках глибинних причинно-наслідкових зв’язків, визначальних і пізнавальних для творчого буття людини, автор інтегрував, й усечасно інтегрує, візії у слово, а слово у візії. Тобто, його живописання – це універсалія поетичного мислення, нитка образів, яка висновує цілісне словесне полотно і водночас снується/вплітається у кольорову гаму та пластику ліній полотна картини. Митець проектує, моделює, новотворить, живопише словом і пензлем.

Григорук Т. Сусідські теревені (2018)
Григорук Т. Сусідські теревені (2018)

Поезія його – це також живопис, точніше – живописання, те, що він бачить оком внутрішнім, можливо, навіть очима серця, і прагне вловити, не забути, занотувати вже й негайно. Вочевидь, саме тому іконічність його поетичного тексту парадоксально нескінченна в сенсі тлумачення та інтерпретації, як і живопис, а його декодування – пізнавальне саме на рівні знаково-символічному.

У поетиці та архітектоніці своїх творів Тарас Григорук зорієнтований на спільні архетипні уявлення. Він створює канву життя, тканку з архетипів у народному і модерному стилях. Саме завдяки цьому «міняється все, а не гине», як зауважував Овідій, та й Тарас Шевченко, коли писав: «Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине… / От де, люде, наша слава, / Слава Украіни!», також бачив сенс життя у неперервності традицій, незнищенності і всетриванні культури.

На рівні тривання художньо-поетичного мислення Тарас Григорук складає яскраву мозаїку з архетипів: полотно, свічка, калина, змія, долина, місяць, криниця, зерно, пташка, два кольори, ключ, дзвін, Біблія, скрипка, сова, півень, кіт. Первісні сенси цих символів підсилюють різноплановість емоційних метаморфоз та інтерпретацій, акцентують потребу зорового/ асоціативного сприйняття яскравих візій його віршів та картин.

Химерним видається місяць, що випливає з-за хмари, і шукає (дивак) притулку у темноті, ще й «під ковдрою хмар». Він встигає ще й погосподарювати, але, самотній, звиклий до космічного порядку і спокою, не одразу відгукується на крик журавля («Тиша…»). Столітній дуб – «одинокий серед галявини», хоч і «скріплений духом» («Дуб…»). Так само самотній і ліхтар, що «стоїть край села». Він, розштовхуючи темряву своїм світлом, бачить сам і для нас відкриває-вихоплює з темряви малу хатину, що самотою «притулилася на узбіччі», а її «низенькі віконця» «торкаються високих будяків» («Самотність»). І чи ж не віконце цієї старенької хатинки зобразив митець на картині «Маланка ходить». Ціла подія Щедрого вечора з усією символікою цього давнього свята: бутафорія, маски, різдвяна зірка у симультанному вирішенні помістилася у чотирьох шибках вікна, а під ним – трисвічник, скрипаль, зосереджений на важливості своєї участі у дійстві, і єлеусне зображення жінки в народному одязі, яка ніжно пригортає до себе маленького синочка. Схожа, Різдвяна, символіка і на картині «Те, що приносить щастя», а ще й те, що згуртовує такої щасливої миті – коляда. Вона лине із заокруглених уст, просвітлює обличчя колядників, висмикує барви свята зі снігової завії. Але локальне згуртування знов-таки бачиться великою самотою на тлі глобального, холодного космосу ночі. Важко не помітити, що і в поетичних, і в малярських творах візуалізація досягає своєї повноти і цілісності завдяки образу звуковому: кричить журавель, і це був «останній його подих», «перегукуються цвіркуни, що побачили світло», про щось сокровенне лепече душа з картини «Лепет душі», колядують колядники на картинах…

А очевидцем кожної події – самітник. Самітник, який не втручається у подію миті, що відкривається зору і слуху. Він, сказати б, самотній глядач. Осторонь, здалеку, може, й співчуває, і жаліє, і жалкує, що не міг чи не хотів утрутитися, бо ж «Кому потрібне те, що піддається впливу» («Відлуння»). Можливо, це навіть читач, а може, поціновувач живопису. Так чи так, кожен самітником розчиняється в образі, ототожнює себе з ним, пильно вдивляється у видива слів, кольорів, ліній, дослухається до свого серця, реанімує в пам’яті солодкі спомини про моменти щасливого єднання з містичним космосом Різдва (картина «Тріє царі»), Великодня (картина «Настусин Великдень», вірш «Сонячний промінь поцілував її…»), Біблії (вірш «Беру до рук, замислююсь на хвилю…»). Сам, самотою, очевидець відкриває для себе світ образу і світ автора, такого самого самітника у його мистецькій робітні.

Самотність, але водночас і самість, – один із архетипів юнгівської філософії, який у своїй дуальності виявляється через трансцедентне (майже містичне) осягнення єдності, що в ній людина творча залишає для своєї аудиторії тотальність авторського почування світу, – це своєрідні самостійні відкриття-модуси на самоті, те, що відчував, мабуть, кожен, а просто, без зайвих прикрас, висловив поет. «Дивлюсь… як буденно минає життя». Це споглядання з вірша «Янгол у леті». Бажання злету, польоту, висоти, високості, вершини, піку творчого екстазу, зашифроване у цій поезії, аж ніяк не бажання вивищитися. Радше усвідомлене прийняття того, що всі ми – есхатонні (конечні), і як для художника й поета, а відтак і – філософа, це прагнення осягнути світ у всій його повноті: янголом («Янгол у леті…»), журавлем («Журавель»), а чи «білим віяльцем кульбаби»… «здійнятись до хмар», аби врешті пережити катарсис повернення до землі, можливо, – до витоків, до своєї «пра – батьківщини», до коренів, для нового народження, бо «Мине усе, коріння не завмерло – відродиться в віках» («Відлуння»).

Чіткі, виважені слова поезії, як чіткі обриси живописного полотна. Автор розважливо припасовує слово до слова, візуалізуючи думку, і, уникаючи відтінків основних кольорів, поєднує в картині барви, які сплітаються у зрозумілі для спостережливої мислі чуттєві візії, логічні образні конструкції, наснажені харизматичною енергією митця. Він святобливо і чутливо персоніфікує природу, делікатно «зазирає» у «святая святих» людини – душу. Побутові, історичні, релігійні теми підвладні йому. А деякі фрагменти людського буття він буквально «фільмує» і нібито хаотично розміщуючи «кадри», створює водночас своєрідний іконостас доль, настроїв, умінь, талантів. І все це – у вдалій назві циклу: «Пристрасті буття», а в ньому – танець, спів, музикування; гончар, дзвонар, косар – за роботою. Так може писати лише поет. І так може писати лише художник. Як тут не згадати слова про те, що поезія – це картина, яка промовляє, а картина – це поезія, яка мовчить. Хоча й у цих словах можна вловити колізію. Картини Тараса Григорука таки промовисті: у них балакають «Пліткарки» і загадкові «Подруги», перемовляється зі зміями «Гадєрка» і «Спогади» опосідають наші голови, проростає «Зерно» і «Розмаїті пристрасті» баламутять люд. Це твори настроєві. Динаміка кольору підсилює динаміку сюжету, наче оживлює картину.

А ще одне полотно майстра буквально променіє оптимістичною тональністю, настояною на промовистій, модерній подекуди, трансформації символів. Це жіночий портрет «Дівоча загадка». Чого тільки не доводиться розгадувати! Дівчина на портреті наче ілюстрація до вірша «Прощення»: «Сміється той, в кого душа відкрита, / хто вміє слухати й любити». Ось вона, залюблена душа, випорскує веселими іскрами з великих очиськ, вигинає човником уста у посмішку. І з тої радості пишне волосся в’ється, квітами кучерявиться, вилискує лускою казкових риб, шелестить кольоровим пір’ячком пташок. Зграйки риб випливають з правого рукава сорочки, а з лівого випурхує пташка. Дівчина пригортає до грудей човник, повниться мріями. Так і вчувається пісня Романа Купчинського у неперевершеному виконанні Дмитра Гнатюка – «Човен хитається серед води» або, у тому ж виконанні:

Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка.
Гандзя рибка, Гандзя птичка,
Гандзя цяця-молодичка.

Безжурна, легка, весняна радість з усієї «душі відкритої».

І над усім цим розмаїттям буденного світського підноситься полісемантичне полотно «Вірую», зіткане з першообразів космо- і антропогонії та одухотворене християнськими архетипами-символами.

Хронотоп Тараса Григорука також символічний: у поезіях – це пори року – Ось приходить весна, далі літо, там осінь. Постукала зима до мене в шибку («Янгол в леті»), За обрієм зими – весна («Захід сонця»); день і ніч – Ніч проводжає в небеса той день, коли проміння сонця завмирає («Захід сонця»), Ніч проводжала день («Ніколи не буває так само»), Сумують дні, короткі ночі линуть («Життя минає»); вічність і буденність – Мріємо про вічність і тиху буденність («Невже так можна?»); там і тут – Розпливаються, не знаючи, що там важче, як тут («Невже так можна?»); небо й земля – Земля стогнала, віддаючи людям усе… тільки небо тішить своєю красою («Гріх»).

Логіка мислення митця сягає ще й інших філософічних одкровень, а саме, Горацієвого carpe diem. Він ловить навіть не дні, а порухи днів, вбирає їх у слова і барви, вправно балансує на межі двох мистецьких стихій – поезії й живопису – намагаючись віднайти золоту середину образотворення, ніби й справді боїться «своїми думками знищити красу» («Упіймати мить»).

Мить пробудження Тарас Григорук також наповнює філософським змістом, прирівнює її до миті народження, за якою уже тісниться мрія про вічність з думками про прекрасне. На жаль, від миті пробудження/народження до «тієї миті, коли / важко дихати, або на повні груди / ловимо подих і відпускаємо / з гордістю чи смиренністю у потойбіччя» так само лише мить життя між тим, що минає, і тим, що звершиться у мить останнього подиху. «Як важко буде на землі без мене!» («Янгол у леті»)… Ось іще одна тужлива мить усвідомлення самоти навіть у своїй неприсутності в буденних земних справах. Крик розпачу, а за ним гірке осяяння: «Та чомусь ніхто не радіє, коли я поруч, / а плаче тоді, коли сам…» Алюзії на тему життя і смерті, двох рушійних сил історії і культури, накладаються на тему часу – лише миті між «колискою, з якої почалось твоє життя» (над дитям у колисці журяться лелеки на картині з циклу «Пристрасті буття», бо ж, мабуть, саме їм доведеться сповістити своєму підопічному про мить відльоту у Вирій. За переказами – до душ предків), і спорожнілою колискою, з лона якої хтось уже ступив крок у вічність.

Тарас Григорук
«Він витворював на піску те, що всі знають, але не можуть вимовити вголос, – життя…» – Тарас Григорук

Але жага до життя бере гору над страхом небуття. Звукова мозаїка, справжнє fortissimo життя зображені на картині «Писанковий Львів». Підсилює звучання давнього міста превалююча сонячна барва. Кожен учасник цієї урбаністичної феєрії звуків і кольорів активує простір навколо себе. Навіть грізний Нептун з площі Ринок, потрясаючи своїм тризубцем, робить це з сонячною усмішкою. Писанкова мова тут втратила свій первісний зміст, проте із хаосу гарячих барв виснувала гармонію сковородинського «веселія серця». Проте не завжди така життєствердність – феєрична. Тарас Григорук тяжіє до бінарного відображення життя, часто змальовує дві його іпостасі – оптимістичну і драматичну (інколи навіть трагедійну), сплітаючи різні життєві сюжети в один цілісний одночасно, що є виявом симультанного мислення високого ґатунку. Вірш Тараса Григорука «Зітертий слід» саме такий, але трагедію в другій його частині хочу оминути, залишивши початкові рядки поезії, бо саме в них – кожен з нас, малий, дитинний, перед жорстокими викликами світу, висновує своє життя з контрастних моментів, прямуючи у вічність:

Нитки переплелися чорні з білими;
вимальовували картину
чогось незвичного,
а може, дикого, що створювало лінію
вкрай нерозбірливого
почерку малого хлопця.
Він витворював на піску те,
що всі знають,
але не можуть вимовити вголос, –
життя…

І в цій поезії, і в кожній картині Тараса Григорука – життя, яким він його пам’ятає, яке він прожив і проживає зараз, яке спостеріг і яким наповнив своє живописання.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: