«…Ось я сокіл, і ось я літаю!» Наука 

«…Ось я сокіл, і ось я літаю!»

Кожна нація має або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще й таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного ареалу. Зробивши свій видатний внесок у золоту скарбницю людства, ці люди стають своєрідною візитівкою країни і народу. Наших сторінок у світовій «візитниці» достатньо, але особливий предмет гордості українців – саме космос. Костянтин Ціолковський, Юрій Конд­ратюк, Сергій Корольов – у жилах цих всесвітньо визнаних першопрохідців текла українська кров. Шостою людиною в світі, яка перетнула межу неба й вирвалася в космос, був наш земляк, простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. На жаль, 29 вересня 2009 року Павла Романовича не стало…

«Мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Правда, далі я її дещо перефразував: «…ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча, взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут», – згадував Павло Романович. Чудовий оповідач, дотепник і надзвичайно приязна людина – таким він запам’ятався усім, хто знав його за життя.

Павло Попович з батьками
Павло Попович з батьками

Коли в травні 1959 року в СРСР почали формувати перший загін космонавтів, із майже 3500 льотчиків дібрали 347 молодих офіцерів у званні від лейтенанта до капітана. Всі комісії пройшли лише 20 кандидатів. Загін поділили на дві частини: ударну шістку, яка продемонструвала найвищі результати і другу групу з 14 льотчиків. У шістку ввійшли Юрій Гагарін, Герман Титов, Григорій Нелюбов, Валерій Биковський, Андріан Ніколаєв і Павло Попович. «Ми познайомилися в авіаційному госпіталі, куди я приїхав на медичну комісію, – розповідав Павло Романович. – У нашій палаті зібралися майже всі з першої шістки. Літали переважно на реактивних винищувачах. Але на надзвукових довелося тільки мені. Це трохи тішило, але я мовчав, аби не видаватися якимсь хвальком».

Конкуренція за право полетіти першим була дуже жорсткою. Причому вирішальну роль відігравали зовсім не успіхи у навчанні, а так звані «політичні міркування», прихильність начальства, зовнішня привабливість і навіть національність. Четверо в «чудовій шістці» були росіянами, Ніколаєв – чуваш, Попович – українець.

Павло Попович згадував: «Прямодушний Ніколаєв заявив Корольову: «Я розумію, що в космосі першим повинен бути росіянин, а коли ж чуваш?». У результаті Головний розпорядився, що першим стартує Гагарін, другим – Титов. Далі – груповий політ «Востока-3», яким командує Ніколаєв, і «Востока-4», на якому полетить Попович. «Будете в космосі демонструвати перед усім світом дружбу народів СРСР», – сказав Корольов».

Перша четвірка радянських космонавтів: Юрій Гагарін, Павло Попович, Герман Титов і Андріян Ніколаєв
Перша четвірка радянських космонавтів: Юрій Гагарін, Павло Попович, Герман Тітов і Андріан Ніколаєв

Політбюро схвалило такий ідеологічно грамотний вибір. Ніколаєв стартував 11 серпня 1962 року, Попович – наступного дня. Балістики так точно розрахували траєкторію, що після виходу на орбіту «Восток-4» опинився за якихось 4–5 км позаду «Востока-3». У відповідь на позивні Ніколаєва до Поповича «Беркут», я – «Сокіл»! Ти мене чуєш?», останній, не приховуючи емоцій, вигукнув на весь космос: «Андрюшо, я тебе бачу!!! Ти – праворуч від мене, наче маленький Місяць!».

Через 12 років, у 1974-му, Павло Попович знову побував у космосі, здійснивши з Юрієм Артюхіним 16-добовий політ на орбітальній станції «Салют-3». Мало хто знає, що насправді під цивільний «Салют» було замасковано військову орбітальну станцію «Алмаз», яка збирала інформацію про військові об’єкти на території США.

«Ви віруюча людина?» – запитали Поповича під час одного з інтерв’ю. «Так, я й охрещений, – відповів космонавт. – Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. (…) Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші – центром світотворення, треті – небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша».

У цій нерозривній гармонії величного духу і раціонального розуму Павло Попович прожив до останніх днів. Постійно мешкаючи у Москві, він, немов передчуваючи, незадовго до смерті приїхав на лікування до Криму. Тут, у Гурзуфі, за тиждень до свого 79-річчя перший «космічний українець» і відійшов в інші світи.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: