Американська мрія львівської студентки Найактуальніше Планета 

Американська мрія львівської студентки

Колись вона мені снилась, а тепер я думаю, що то був сон, який не встигла додивитись, а прокинулась посеред ночі. Такою омріяною й бажаною була моя мандрівка за океан. Саме так – нещодавно я повернулась зі Сполучених Штатів Америки.

Документи, американське консульство, віза, ЩАСТЯ, потяг, аеропорти, дві пересадки, декілька нових знайомств, три літаки, понад 20 годин у дорозі та знову… ЩАСТЯ. Якщо коротко, то саме так я потрапила в Орландо (штат Флорида). А все розпочиналось з мрії… Американської мрії.

Познайомившись з Ріком Мелеро два роки тому в Україні, я навіть уявити не могла, що стану маленькою частинкою його великої компанії. Тоді він мені сказав, що коли старатимусь, то полечу в Америку. Це був для мене стимул, мотивація, копняк у одне місце.

Поступово, крок за кроком, я вдосконалювала свої навички, вивчала нове, покращувала рівень англійської. А все для того, щоб показати, як серйозно ставлюсь до роботи, яку мені запропонували. А коли робиш те, що любиш, то роботою це важко назвати. Так жила майже два роки.

Тепер уже маю візу, квитки на літак. І до мрії уже так близько… Перший політ у житті минув вдало. Перша подорож самотужки. І ще багато разів «вперше» протягом тижня. І ось нарешті я вперше в Орландо (бо сподіваюсь, що повернусь знову).

Ще у літаку зрозуміла, що місто – туристичне (тут розташований Disney World). Десь половина пасажирів нашого рейсу мали футболки з Мікі-Маусом. Багато галасу впродовж польоту, бо на борту третина – діти.

Біля мене сидять дві 5-річні дівчинки. Вони близнята. Після знайомства показують всі аксесуари Disney, які тільки були в їхніх наплічниках. Витягнули олівці. Малюємо.

Одна дівчинка запитала, звідки я приїхала. Сказати 5-річній дитині, що з України, було б дивно, – географії вона ще точно не вчила. Показую на карті. Дівчинка мовчки витягує з наплічника білий аркуш паперу. Каже, що намалює мені американський прапор, щоб я більше дізналась про їхню країну. Ще й розповіла, що кожен колір означає, і про кількість зірок на прапорі теж не забула. У голові думка: «Я в Америці! Це не сон? Ущипніть мене хтось!». Починається посадка. Я в Орландо.

Коли вийшла з аеропорту та сіла в автомобіль, було важко спочатку говорити. І трапилось так не через мовний бар’єр. Англійську я вже знаю непогано, розуміла й могла сказати майже все. Важко говорити мені було від позитивних емоцій, які переповнювали мене. Не бачила себе збоку, але, здається, я їхала з відкритим ротом. Здавалось, що потрапила в американський фільм, головною героїнею якого стала сама.

Мене зустрів привітний Сем. До слова, привітний тут не тільки він, тут абсолютно всі усміхаються. І ні, це не гра акторів у моєму фільмі. Така тут ментальність. На відміну від України, де мало хто з незнайомців побажає тобі гарного дня, поцікавиться твоїми справами чи просто усміхнеться у відповідь.

Але повернемось до Сема. Людина, з якою я ніколи не бачилась раніше. Мала можливість тільки працювати й спілкуватись онлайн. Але з першої хвилини ми знайшли спільну мову. Він розпитував мене про Україну, а я хотіла більше знати про життя в Америці.

Жила я у будинку Ріка, про якого вже тут згадувала. Його дружина Рошель готувала мені завжди смачні сніданки й опікувалась, наче дочкою, а про пригоди двох маленьких бешкетників, його дочки й синочка, можна написати цілу книгу. Вони мене полюбили, а я їх ще більше.

Бути в Орландо, а не відвідати хоча б один парк Дісней – просто неможливо. Тому наступного дня по приїзді, разом з сім’єю Мелеро та Семом ми поїхали у парк атракціонів.

На в'їзді в парк атракціонів
«Наступного дня по приїзді ми поїхали у парк атракціонів…» Фото Ярини Балабаник

Disney World відверто здивував своїми розмірами. Я знала, що він тут великий, але не уявляла, що настільки. Чесно кажучи, половини парку я, здається, навіть не обійшла. Одного дня тут мало. Але все, що побачила, можна описати одним словом «WOW». Власне, саме у цьому місті в мене розпочались справжні пригоди. Я б назвала їх навіть викликами життя.

День минув швидко й непомітно. З одного атракціону на інший. І так по колу. Маленькі бешкетники Кейлі та Іладжіо (діти Ріка) стали чудовими гідами.

З дружиною і дітьми Ріка Мелеро у Disney World
З дружиною і дітьми Ріка Мелеро у Disney World в Орландо. Фото Ярини Балабаник

Наближався вечір, а я усвідомила, що у мене зник телефон (нагадаю, що це тільки другий день моєї мандрівки). Розгубленість, переживання, думки про інформацію, яка на ньому була. А фото? Їх там декілька тисяч! Вони збережені на Google photo. Хух, видихнула з полегшенням. Сучасні технології не підвели. І зрештою – встид… Так! Мені було соромно. «За те, що загубила телефон? Може, його вкрали?» – казала більша частина моїх друзів. Ні, я його загубила. І у цьому була впевнена. А соромно тому, що на хвилі емоцій та радості стала розгубленою й неуважною. А ще я дуже не хотіла завдавати клопоту людям, до яких приїхала. Не вийшло. Про мій фейл (перепрошую за американізм) наступного дня вже знав весь офіс.

Згодом, аналізуючи ситуацію, дійшла висновку, що це був виклик для мене. Прожити тиждень без інтернету, соціальних мереж, спілкування з родичами чи друзями. Я тільки вечорами могла зателефонувати батькам з комп’ютера, щоб повідомити, що у мене все гаразд. Таким чином можна було зосередитись на роботі, не відволікатись на сповіщення, не робити фото, а потім думати ще півгодини, як їх підписати, не перевіряти кількість лайків і ще багато «не», про які мені на тиждень вдалось забути. Я жила, віддавалась роботі, насолоджувалась теплом, вчилась закарбовувати моменти у пам’яті, а не на фото, а ще – просто любити життя таким, яким тобі його дарує доля.

Телефон – це просто річ, без якої зараз важко уявити життя, але це можливо. Я перевірила. Без нього навіть легше. Я довела сама собі цей факт, який колись заперечила б точно. Це не найбільша цінність у житті.

Щось я надто відхилилась від теми… Краще розповім про мету поїздки…

Як уже зрозуміло з вищесказаного, приїхала за океан не відпочивати, а працювати. Моя мета – побачити, як працюють співробітники в офісі, надихнутись їхньою роботою, аби намагатись наслідувати їх у такому ж дусі вдома, в Україні.

В офісі HIS Capital Group
В офісі HIS Capital Group. Фото Ярини Балабаник

Хочу мовити декілька слів про колектив. У компанії, де я працюю, він справді дружній. В офісі ніколи не сумно. Тут вирує своє окреме життя. Кожен заклопотаний своєю роботою, намагається не відволікатись на інші речі, але тут весело. Справді весело. Всі усміхнені й привітні, завжди радо допоможуть й ніколи не проігнорують. У такому середовищі дійсно хочеться працювати й розвиватись.

Але я далі шукаю відмінності з Україною. Перше, що відразу впадає у вічі, – наявність графіку. Про такий стиль життя я знала, але не могла уявити, наскільки американці до цього серйозно й відповідально ставляться. День спланований практично похвилинно. Будь-який вільний від роботи момент вони використовують продуктивно, не витрачаючи його на соціальні мережі чи інші зайві речі. Навіть за кермом можна здійснити важливий дзвінок і вирішити робочі питання. Обідати біля комп’ютера й продовжувати працювати. Не оновлювати стрічку Facebook чи Instagram щогодинно. Таке життя зовсім непритаманне українцям. Воно дисциплінує, допомагає розставити пріоритети та зрозуміти, які справи для тебе найважливіші, а ще – знайти час для сім’ї.

Повернувшись в Україну, я відразу ж зробила собі календар. Тепер щовечора намагаюся скласти графік на наступний день. І справді допомагає. Тепер у мене немає відчуття, що 24 години – то на добу замало. Дедлайни зараз не горять та не пишуться в останню ніч. Працювати вночі припинила, бо зрозуміла, що така робота не є продуктивною та якісною. Ніч є, аби поспати та набратись сил для наступного дня. Звичайно, інколи щось йде не за планом. Замало виділила часу для певної роботи чи забула вписати важливу справу до графіка тощо. Але я тільки вчусь жити за розкладом. Думаю, що скоро стане краще. Власне, це був другий виклик у житті, з яким намагаюся боротися досі.

Якщо ж я зосередила цей текст на викликах, то розповім і про третій, для мене найважчий. Це була моя дорога додому. Повертатись назад я повинна була трьома літаками: з Орландо до Нью-Йорка, звідти до Варшави, а потім – у Київ. Наш літак з Нью-Йорка вилетів на дві години пізніше, у столицю Польщі прибули зі запізненням і пропустили свій рейс до Києва. Що робити? Куди йти? Спершу паніка. Потім озирнувшись навколо, побачила майже два десятки українців, які опинились у аналогічній ситуації. Було багато людей, які летіли в інші країни. Гамір. Всі кричать. Авіакомпанія намагається виправити ситуацію й доправити всіх додому того ж дня. Нам видали ще два квитки. Один – з Варшави до Мюнхена, а інший – нарешті додому.

Київ. «Я вдома» – промайнуло у голові. «Хоча ні, ще треба до Львова доїхати. Квиток на потяг у мене пропав. Доведеться залишатись у Києві ще на ніч» – наступна думка. «Усе пусте. Головне, що в Україні», – думаю далі. Знаю, що мене чекають родичі. Хочу якнайшвидше до них, у душ та їсти. Пройшла контроль. Біжу за валізою. Її немає. Чекаю. Всі розійшлись, залишилась тільки я і українці, які летіли зі мною з Нью-Йорка. Наших валіз немає. Знову паніка, не знаю, що робити у такій ситуації. Летіла ж я вперше. «Таке буває. Їх потім знаходять й доправляють додому», – каже чоловік, з яким познайомилась у літаку. Наче заспокоїлась. Шукаю Lost and found, пишу заяву на повернення валізи та сиджу в аеропорту ще майже дві години.

Двері зачинились, аеропорт за спиною, мене обіймає брат. Не витримала, мої сльози покотились на його плече. «Чому все коту під хвіст? Чому зі мною?» – вилетіло з моїх вуст. Брат заспокоює, втішає вечерею, яка на мене чекає в їхній квартирі. Витерла сльози. «Отже, так мало бути. Мені просто треба було це пережити», – думаю собі.

І справді, це був для мене ще один виклик. Чи розплачусь серед аеропорту, чи буду шукати шляхи вирішення ситуації? Знаючи мою сентиментальну натуру, я могла й плакати. Хотіла, але не дозволяла собі цього. Кажуть, що «язик до Києва доведе». У моєму випадку так і сталося. Люди готові допомагати, головне – питати і не соромитись цього. Ніколи не панікувати. Такі ситуації справді загартовують і роблять сильнішими. Тепер мені нічого не страшно. Тепер я можу гори перевернути. Коли чую слово «вперше», відразу згадую цю подорож, де вперше в житті успішно витримала три виклики долі.

Ось такою у мене вийшла американська мрія. Головне – не боятись!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: