Вагома розмова Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Вагома розмова

Навесні кожен із нас природно прагне оновлення, облагородження, очищення. Особливо гостро ця потреба відчутна напередодні Великодніх свят. Під час посту ми з великим ентузіазмом дбаємо про очищення тіла, звільняючи організм від надлишку шлаків та токсинів. Ми ретельно очищаємо і свої оселі від накопиченого бруду та зайвого мотлоху. Та все-таки нехтуємо найважливішим – очищенням світлиці своєї душі…

Саме з такими помислами я прямую на зустріч з отцем мітратом Василем Юрівим, деканом Жидачівським, парохом храму св. Воскресіння Господнього УГКЦ.

о. Василь стрічає мене спокійним поглядом добрих очей, лагідною усмішкою щиро запрошує до розмови.

Церкви Воскресіння Господнього (м. Жидачів)
Церква Воскресіння Господнього (м. Жидачів). Фото Ольги Петренко

– Отче мітрате, маю намір бесідувати про споконвічні євангельські істини крізь призму Вашої харизми душпастирства. Чи відчували Ви на собі план Божого Провидіння щодо обраного Вами шляху служіння?

– В Євангелії є такі слова: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Ів. 15: 16). Якщо Христос нас обирає для служіння Богу, то до того служіння є різні дороги в кожного. І як каже пророк Ісая: «Дороги мої – не ваші дороги, мої задуми – не ваші задуми, як небо далеке від землі, так мої задуми далекі від ваших» (Ісая 55:8).

Щодо мене особисто, то тут важливий такий момент. Я народився в священничій родині (Івано-Франківщина, с. Тисів), мій дідусь, так як і прадід, завжди були при церкві, не зважаючи на ті тривожні часи, різні панівні режими… Вони ніколи не боялися і не цуралися свого призначення, бо були людьми надзвичайно глибокої та міцної віри. І та віра передавалася з покоління в покоління. Так і стрийко мій дякував і співав у церковних хорах, і батько мій – священник, теж покликаний у той Божий виноградник.

Тож я зростав в такому середовищі, і вже з дитячих літ мав певний досвід за плечима, знав усі нюанси тих підпільних посвячень домівок, потаємного хрещення дітей, мав звісно ж і певні неприємні переживання з цього приводу (усміхається). Пригадую як одного разу (то було в Рожнятівському районі) привіз я батька на авто на Різдвяне Богослужіння, яке він мав правити. І от виходимо ми з церкви після відправи, а номерів на автомобілі – нема. Всі знали, що то був батьківський автомобіль, і хтось, очевидно, навмисно зняв ці номерні знаки; правда через певний час – повернули.

– Отче Василю, але ж бути сином священника в ті часи фактично означало бути «ворогом народу». Як Вам вдалося вистояти в той радянський період?

– Як кажуть в народі: «Скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться…» Нелегко було і в школі, і пізніше у Львові в технікумі, за мною постійно стежили, пильнували, аби тільки я не вступав в семінарію. Однак, попри все, якось я прийшов до батька і рішуче мовив: «Я буду готуватися до вступу в семінарію», – на що батько спокійно відповів: «Я знав, що цей час настане».

Хочу зазначити, що навчання в семінарії дуже дисциплінує людину. Це доволі складний період випробувань, особливо в такому духовному напрямку. Так, з нашої групи, яка складалася з тридцяти чоловік, закінчити науку вдалося лише чотирнадцятьом. Важким був відбір… І потім, коли я вже служив на Івано-Франківщині, будучи одруженим, теж виникали різноманітні «цікаві» ситуації, але дякувати Богу, все миналося благополучно.

– Отче мітрате, а як Вам вдається так гармонійно поєднувати таку надважливу місію священнослужителя, декана Жидачівського, із певними сімейними обов’язками, адже Ви ще й – щасливий чоловік, батько, зрештою дідусь?

(о. Василь Юрів радо показує мені світлини своєї дружини, двох дорослих синів, що теж пішли шляхом батька, красунь-невісток і миловидних онуків, – при цьому його обличчя вмить пронизує надзвичайно щирий усміх, а очі безмежно сяють відданою любов’ю)…

– Знову ж таки, до Церкви Христової різні дороги в кожного. Хтось із священників вибирає целібат, тоді він повністю присвячує себе служінню Богу, а Свята Церква стає його невістою. Такий священник, повсякчас думаючи про своє служіння, може дуже багато зробити на Славу Бога. Але є і одружені священники… І тут, я гадаю, постає ще більша відповідальність, бо щоденні сімейні клопоти, турботи, обов’язки – ніхто не відміняв (усміхається); а робота пароха, декана (а ще як згадати мою працю у Стрийській Єпархії, коли я був протосинкелом при владиці Юліані Ґбуру) – це надзвичайно важлива місія, що вимагає великої відповідальності, бо священник – це не просто фізична особа, за ним стоїть вся церква, парафія, ієрархія… Все, що ним мовлене, задумане, виконане, пов’язане, насамперед, із великою відповідальністю перед Богом.

Бувають падіння і в священника… Але! Де би він не був і що би не робив, має постійно пам’ятати, що треба бути вірним любов’ю, чистотою і духом Христові. Душпастир має бути достойним, гідним і справедливим, водночас – не різким, не гнівливим, не користолюбцем. Як сказав Іван Златоуст: «Священник пізнається навіть по ходьбі…» (усміхається).

– Отче Василю, спрямуймо нашу бесіду в русло особливо актуальної нині теми, теми покаяння, навернення. В період перед Великоднем більшість християн ідуть до сповіді… Ідуть, бо справді мають внутрішню потребу, або ж ідуть, бо так треба, така собі традиційна «повинність». Якою має бути сповідь, аби вона істинно стала тріалогом, і її прийняв сам Господь?

– Насамперед давайте пригадаємо: хто установив тайну Сповіді чи покаяння? Ісус Христос. Коли він її установив? У перший день свого Воскресіння, коли сказав до апостолів: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються». Від цього часу апостоли отримали владу відпускати гріхи, і цю владу вони пізніше передали єпископам, а єпископи – відповідно священникам.

Є п’ять умов доброї сповіді:

1. Іспит совісті, коли пригадуємо собі всі свої гріхи і молимо Бога, щоб дав нам сили пізнати правду про нас самих.

2. Жаль за гріхи, коли глибоко розуміємо, що своїми гріхами ми зневажили Бога (це передусім акт розуму й волі).

3. Непохитне рішення виправитись, коли щиро каємось й постановляємо більше не грішити.

4. Саме таїнство Сповіді, коли ідемо на розмову зі священником.

5. І останнє це – покута.

Раніше люди значно вагоміше готувалися до всього цього, були спеціальні говіння… Пригадую собі свою родину: дід мій перед тим, як йти сповідатися – два чи три дні дотримувався строгого посту, ретельно омивав своє тіло, глибоко роздумував про свої гріхи (записував їх, щоб не забути). Оце, справді, була підготовка до зустрічі з Богом у сповідальниці через посередництво священника.

Прикро визнавати той факт, що сьогодні багато людей приходять до сповіді не підготовленими; як казав Христос: «Приходять до мене люди мої, устами до мене промовляють, а серця їх далеко – далеко від мене…» І це велика біда! Повірте, священник добре відчуває як тих, хто щирий і відданий в своєму покаянні, так і тих, хто потрапив до сповідальниці випадково.

«Проклятий той, хто робить діло Господнє недбало» (Єр.48, 10), тому потрібно виховувати в собі добру волю, вдосконалюватися і змінюватися.

Підготовка до сповіді – надважлива. Потрібно добре усвідомлювати всю відповідальність цього християнського обов’язку, бути свідомим того, що під час цього таїнства присутній сам Бог. І ми, як душпастирі, постійно про це наголошуємо, навіть дітям під час катехизації. Тут мені згадався такий віршик:

Бог присутній є між нами
І на небі, й на землі.
Він все бачить, він все знає,
Цілим світом управляє,
Господь любить усіх нас,
Він є з нами повсякчас!

– Отче мітрате, але ж в цьому світі, яким править Бог (як сказано у цьому віршику), відчутна ще й потужна дія мамони. Євангеліє говорить: «Ніхто двом панам служити не може…» (Мт. 6:24), але ж людина така слабка… Як їй протидіяти тому «другому пану», як урешті-решт вистояти?

– Ми знаємо, що Господь милостивий і довготерпеливий, він прийшов визволяти, милувати і рятувати. Блаженний Августин каже: «Господи, ти сотворив мене без мене, але спасти мене без мене ти не можеш». Чому? Бо Господь дав людині свобідну волю… І лише від нас самих залежить, чи скеруємо ми її в напрямку добра, в напрямку декалогу.

Бог любить нас! Він завжди очікує нашого навернення! Він нам залишив все: всі таїнства, всі приписи, всі чинники життя вічного. Тільки, людино, будь добра, бери і користай з цього всього гідно! І коли ми будемо це не лише розуміти, а й виконувати, тоді ми вже не звернемо з правильного шляху. Господь все передбачив: всі наші страхи, сумніви, немочі… Він завжди готовий простягнути нам свою руку помочі, але людина має добре розуміти, що гріх – це свідомий, добровільний переступ волі Бога.

Надважливо ще тут, на Землі, зробити вибір, вибір між добром та злом, правдою та вигодою, бо як сказав св. Теодор: «Найбільшою мудрістю людини тут, на Землі, є пам’ятка про смерть і вічність». Бо що таке тіло? Це тільки прах! А скільки ми йому догоджаємо?! Натомість губимо душу! Тому, щоб вистояти, потрібно бути людиною глибокої віри, бо не можна угодити Господу без віри; а ще слід постійно пам’ятати, що віра без добрих діл є мертвою. Тому прославляймо Господа і словом, і ділом! Молімося частіше, бо сила молитви – велична! Змінюймося! Преображаймося! Пам’ятаймо: «Те, що неможливе в людини, є можливим у Бога!»

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: