Вагома розмова

Навесні кожен із нас природно прагне оновлення, облагородження, очищення. Особливо гостро ця потреба відчутна напередодні Великодніх свят. Під час посту ми з великим ентузіазмом дбаємо про очищення тіла, звільняючи організм від надлишку шлаків та токсинів. Ми ретельно очищаємо і свої оселі від накопиченого бруду та зайвого мотлоху. Та все-таки нехтуємо найважливішим – очищенням світлиці своєї душі…

Саме з такими помислами я прямую на зустріч з отцем мітратом Василем Юрівим, деканом Жидачівським, парохом храму св. Воскресіння Господнього УГКЦ.

о. Василь стрічає мене спокійним поглядом добрих очей, лагідною усмішкою щиро запрошує до розмови.

– Отче мітрате, маю намір бесідувати про споконвічні євангельські істини крізь призму Вашої харизми душпастирства. Чи відчували Ви на собі план Божого Провидіння щодо обраного Вами шляху служіння?

– В Євангелії є такі слова: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Ів. 15: 16). Якщо Христос нас обирає для служіння Богу, то до того служіння є різні дороги в кожного. І як каже пророк Ісая: «Дороги мої – не ваші дороги, мої задуми – не ваші задуми, як небо далеке від землі, так мої задуми далекі від ваших» (Ісая 55:8).

Щодо мене особисто, то тут важливий такий момент. Я народився в священничій родині (Івано-Франківщина, с. Тисів), мій дідусь, так як і прадід, завжди були при церкві, не зважаючи на ті тривожні часи, різні панівні режими… Вони ніколи не боялися і не цуралися свого призначення, бо були людьми надзвичайно глибокої та міцної віри. І та віра передавалася з покоління в покоління. Так і стрийко мій дякував і співав у церковних хорах, і батько мій – священник, теж покликаний у той Божий виноградник.

Тож я зростав в такому середовищі, і вже з дитячих літ мав певний досвід за плечима, знав усі нюанси тих підпільних посвячень домівок, потаємного хрещення дітей, мав звісно ж і певні неприємні переживання з цього приводу (усміхається). Пригадую як одного разу (то було в Рожнятівському районі) привіз я батька на авто на Різдвяне Богослужіння, яке він мав правити. І от виходимо ми з церкви після відправи, а номерів на автомобілі – нема. Всі знали, що то був батьківський автомобіль, і хтось, очевидно, навмисно зняв ці номерні знаки; правда через певний час – повернули.

– Отче Василю, але ж бути сином священника в ті часи фактично означало бути «ворогом народу». Як Вам вдалося вистояти в той радянський період?

– Як кажуть в народі: «Скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться…» Нелегко було і в школі, і пізніше у Львові в технікумі, за мною постійно стежили, пильнували, аби тільки я не вступав в семінарію. Однак, попри все, якось я прийшов до батька і рішуче мовив: «Я буду готуватися до вступу в семінарію», – на що батько спокійно відповів: «Я знав, що цей час настане».

Хочу зазначити, що навчання в семінарії дуже дисциплінує людину. Це доволі складний період випробувань, особливо в такому духовному напрямку. Так, з нашої групи, яка складалася з тридцяти чоловік, закінчити науку вдалося лише чотирнадцятьом. Важким був відбір… І потім, коли я вже служив на Івано-Франківщині, будучи одруженим, теж виникали різноманітні «цікаві» ситуації, але дякувати Богу, все миналося благополучно.

– Отче мітрате, а як Вам вдається так гармонійно поєднувати таку надважливу місію священнослужителя, декана Жидачівського, із певними сімейними обов’язками, адже Ви ще й – щасливий чоловік, батько, зрештою дідусь?

(о. Василь Юрів радо показує мені світлини своєї дружини, двох дорослих синів, що теж пішли шляхом батька, красунь-невісток і миловидних онуків, – при цьому його обличчя вмить пронизує надзвичайно щирий усміх, а очі безмежно сяють відданою любов’ю)…

– Знову ж таки, до Церкви Христової різні дороги в кожного. Хтось із священників вибирає целібат, тоді він повністю присвячує себе служінню Богу, а Свята Церква стає його невістою. Такий священник, повсякчас думаючи про своє служіння, може дуже багато зробити на Славу Бога. Але є і одружені священники… І тут, я гадаю, постає ще більша відповідальність, бо щоденні сімейні клопоти, турботи, обов’язки – ніхто не відміняв (усміхається); а робота пароха, декана (а ще як згадати мою працю у Стрийській Єпархії, коли я був протосинкелом при владиці Юліані Ґбуру) – це надзвичайно важлива місія, що вимагає великої відповідальності, бо священник – це не просто фізична особа, за ним стоїть вся церква, парафія, ієрархія… Все, що ним мовлене, задумане, виконане, пов’язане, насамперед, із великою відповідальністю перед Богом.

Бувають падіння і в священника… Але! Де би він не був і що би не робив, має постійно пам’ятати, що треба бути вірним любов’ю, чистотою і духом Христові. Душпастир має бути достойним, гідним і справедливим, водночас – не різким, не гнівливим, не користолюбцем. Як сказав Іван Златоуст: «Священник пізнається навіть по ходьбі…» (усміхається).

– Отче Василю, спрямуймо нашу бесіду в русло особливо актуальної нині теми, теми покаяння, навернення. В період перед Великоднем більшість християн ідуть до сповіді… Ідуть, бо справді мають внутрішню потребу, або ж ідуть, бо так треба, така собі традиційна «повинність». Якою має бути сповідь, аби вона істинно стала тріалогом, і її прийняв сам Господь?

– Насамперед давайте пригадаємо: хто установив тайну Сповіді чи покаяння? Ісус Христос. Коли він її установив? У перший день свого Воскресіння, коли сказав до апостолів: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються». Від цього часу апостоли отримали владу відпускати гріхи, і цю владу вони пізніше передали єпископам, а єпископи – відповідно священникам.

Є п’ять умов доброї сповіді:

1. Іспит совісті, коли пригадуємо собі всі свої гріхи і молимо Бога, щоб дав нам сили пізнати правду про нас самих.

2. Жаль за гріхи, коли глибоко розуміємо, що своїми гріхами ми зневажили Бога (це передусім акт розуму й волі).

3. Непохитне рішення виправитись, коли щиро каємось й постановляємо більше не грішити.

4. Саме таїнство Сповіді, коли ідемо на розмову зі священником.

5. І останнє це – покута.

Раніше люди значно вагоміше готувалися до всього цього, були спеціальні говіння… Пригадую собі свою родину: дід мій перед тим, як йти сповідатися – два чи три дні дотримувався строгого посту, ретельно омивав своє тіло, глибоко роздумував про свої гріхи (записував їх, щоб не забути). Оце, справді, була підготовка до зустрічі з Богом у сповідальниці через посередництво священника.

Прикро визнавати той факт, що сьогодні багато людей приходять до сповіді не підготовленими; як казав Христос: «Приходять до мене люди мої, устами до мене промовляють, а серця їх далеко – далеко від мене…» І це велика біда! Повірте, священник добре відчуває як тих, хто щирий і відданий в своєму покаянні, так і тих, хто потрапив до сповідальниці випадково.

«Проклятий той, хто робить діло Господнє недбало» (Єр.48, 10), тому потрібно виховувати в собі добру волю, вдосконалюватися і змінюватися.

Підготовка до сповіді – надважлива. Потрібно добре усвідомлювати всю відповідальність цього християнського обов’язку, бути свідомим того, що під час цього таїнства присутній сам Бог. І ми, як душпастирі, постійно про це наголошуємо, навіть дітям під час катехизації. Тут мені згадався такий віршик:

Бог присутній є між нами
І на небі, й на землі.
Він все бачить, він все знає,
Цілим світом управляє,
Господь любить усіх нас,
Він є з нами повсякчас!

– Отче мітрате, але ж в цьому світі, яким править Бог (як сказано у цьому віршику), відчутна ще й потужна дія мамони. Євангеліє говорить: «Ніхто двом панам служити не може…» (Мт. 6:24), але ж людина така слабка… Як їй протидіяти тому «другому пану», як урешті-решт вистояти?

– Ми знаємо, що Господь милостивий і довготерпеливий, він прийшов визволяти, милувати і рятувати. Блаженний Августин каже: «Господи, ти сотворив мене без мене, але спасти мене без мене ти не можеш». Чому? Бо Господь дав людині свобідну волю… І лише від нас самих залежить, чи скеруємо ми її в напрямку добра, в напрямку декалогу.

Бог любить нас! Він завжди очікує нашого навернення! Він нам залишив все: всі таїнства, всі приписи, всі чинники життя вічного. Тільки, людино, будь добра, бери і користай з цього всього гідно! І коли ми будемо це не лише розуміти, а й виконувати, тоді ми вже не звернемо з правильного шляху. Господь все передбачив: всі наші страхи, сумніви, немочі… Він завжди готовий простягнути нам свою руку помочі, але людина має добре розуміти, що гріх – це свідомий, добровільний переступ волі Бога.

Надважливо ще тут, на Землі, зробити вибір, вибір між добром та злом, правдою та вигодою, бо як сказав св. Теодор: «Найбільшою мудрістю людини тут, на Землі, є пам’ятка про смерть і вічність». Бо що таке тіло? Це тільки прах! А скільки ми йому догоджаємо?! Натомість губимо душу! Тому, щоб вистояти, потрібно бути людиною глибокої віри, бо не можна угодити Господу без віри; а ще слід постійно пам’ятати, що віра без добрих діл є мертвою. Тому прославляймо Господа і словом, і ділом! Молімося частіше, бо сила молитви – велична! Змінюймося! Преображаймося! Пам’ятаймо: «Те, що неможливе в людини, є можливим у Бога!»