Ціла епоха під призмою «Сьомої печатки» Історія Культура 

Ціла епоха під призмою «Сьомої печатки»

«Сьома Печатка» – культова стрічка шведського сценариста, письменника й режисера Інгмара Бергмана. Весь фільм пронизаний символізмом та роздумами про місце людини в цьому світі, швидкоплинність й крихкість життя, сутність Бога.

Фільм зняли ще у далекому 1957 році. Але він не втратив своєї актуальності й зараз. Адже питання, які Інгмар Бергман підіймає у цій стрічці, навряд чи коли-небудь перестануть турбувати людство.

В основі сюжету лежить історія-притча про лицаря та його зброєносця, які, по завершенню довготривалого хрестового походу, повертаються в охоплену чумою середньовічну Данію. На своєму шляху вони зустрічають вимерлі села, людей, що перебувають на узбіччі життя та саму (або самого) Смерть. Тоді ж лицар, аби відвоювати своє право на існування, пропонує Смерті зіграти в шахи.

Аналізуючи «Сьому печатку» можна краще зрозуміти середньовічний трагізм. Стрічка проливає світло на такі явища:

Передчуття кінця світу.

Вижити в часи панування чуми – надзвичайно складна задача. Адже середньовічна наука, як і медицина, не були достатньо розвинутими. І здавалося, що цій пандемії не було ні кінця, ні краю (щось нагадує, так?). Тож не дивно, що середньовічні люди вірили у кінець світу. Щобільше, вони знаходили багато «підтверджень» своєї теорії: в фільмі є сцена, в якій робітниця корчми розповідає відвідувачам закладу страшні байки про те, що не так давно на небі бачили аж чотири сонця. До того ж, жителька сусіднього села народила дитя з телячою головою. Начебто, це прямі докази того, що апокаліпсис близько.

Не тільки страшні історії залякували людей. Всі бачили, як день за днем шириться чума, від якої в страшних муках помирали цілі сім’ї. Відчувати свою безпомічність і беззахисність жахливо. Тож не дивно, що люди почали шукати порятунок у релігії.

Релігійний фанатизм.

Вочевидь, відчай був настільки великий і тяжкий, що люди вигадали збиратися в великі групи й займатися флагелантством. Фанатики намагалися умертвити тіло й звільнити душу через побиття батогами, всередині яких були гострі шипи.

Дії деяких релігійних фанатиків виходили за рамки нормального навіть за мірками Середньовіччя. Цитуючи дослідника Бердяєва Н.А.:

«Фанатик, одержимий манією переслідування, бачить навколо підступи диявола, але він завжди сам переслідує, катує і страчує. Людина, одержима манією переслідування, яка відчуває себе оточеною ворогами, — дуже небезпечна істота, вона завжди робиться гонителем, вона-то і переслідує, а не її переслідують».

Релігійний фанатизм добре проілюстрований в «Сьомій печатці» – кілька разів в кадрі з’являлась хресна хода, під час якої люди добровільно страждали в ім’я своєї віри: хтось ніс на собі величезний хрест, хтось повз на колінах, когось били батогом і т.д.

У період пандемії чуми процесії самопобиття швидко поширювалися по всій південній та центральній Європі. Не одразу, але досить швидко Церква почала засуджувати подібну діяльність. Зрештою, у 1349 році папа Климент VI повністю заборонив флагелантство.

Смерть, як частина життя:

Звичайно, тема життя й смерті була актуальною завжди. Та чим скрутніші часи, тим частіше люди розмірковують про неминуче.

Смерть не тільки лякає, але й, в якомусь сенсі, надихає. Інгмар Бергман добре проілюстрував ставлення середньовчних людей до смерті: хоч для певної частини людства це й було кінцем, але в уяві вірян смерть була рятівницею – вона звільняла душу від слабкого тіла та нездійсненних бажань. А для декого – навіть відкривала райські ворота.

Цікаво, що в «Сьомій печатці» персоніфікована Смерть не знає нічого: ні про майбутнє, ні про минуле, ні про Бога, ні про Диявола. Смерть – це лише смерть, яка робить свою чорну роботу. Вона не може розкрити таємниці світоіснування навіть помираючій людині.

Танок зі Смертю:

Смерть стала не просто частиною життя. Вона знайшла своє місце й в мистецтві.

Середньовічні художники, письменники й іншого роду митці намагалися персоніфікувати смерть – наділити цього персонажа певною зовнішністю, характером, соціальним статусом (це міг бути могутній цар, який воює з людським родом) та навіть професією (хлібороб, який поливає кров’ю поле людського життя). Смерть, як персонаж, все частіше з’являлася в різного роду повчальних історіях та казках. З часом у сюжетах подібних творів почали проявлятися гумористичні, навіть дещо іронічні нотки.

В середньовічні часи поширеними були фрески із досить трагічним сюжетом – Смерть веде до могил танцюючий хоровод із різних за віком, статтю та статусом людей. Так званий «Танок смерті» зображав крихкість і швидкоплинність людського життя. Адже загинути може будь-хто і будь-коли. Згодом «Танок зі Смертю» навіть потрапив у коло містерій Католицької Церкви.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: