Десять способів поголити Карла Маркса. Панорама більшовицької революції (ч. 2) Історія Найактуальніші 

Десять способів поголити Карла Маркса. Панорама більшовицької революції (ч. 2)

БІЛИЙ ТЕРОР – ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР

Анжеліка Балабанова
Анжеліка Балабанова

Анжеліка Балабанова – славнозвісна діячка міжнародного соціалістичного руху. В останні роки перед Першою світовою вона була правою рукою головного редактора l’Avanti! Беніто Муссоліні. Цікаво, що саме під впливом Балабанової майбутній дуче вивчав класиків марксизму і головно завдяки їй зумів зайняти високе становище у передвоєнній соціалістичній партії. «Без Балабанової я б залишився дрібним функціонером, недільним революціонером», – зізнавався Муссоліні згодом. Будучи близько знайомою і з Леніним, і з Муссоліні, вона залишила цінні спогади про обох. Після більшовицької революції Балабанова працювала секретарем Комінтерну. Зі статті «Нове життя у Росії» неможливо було б здогадатися, що Балабанова незабаром розчарується у більшовицькій практиці (зберігаючи віру в Революцію як таку), покине Москву і знову віднайде себе в середовищі італійських максималістів.

Балабанова Анжеліка. Нове життя у Росії. The Communist, 1919. (переклад Юрія Мельника)

Ви уявлення не маєте про те, що тут відбувається. Щодня можна спостерігати диво перебудови старої, одряхлілої та гнилої системи, яку лише свіжі животворні сили здатні відродити; можна спостерігати за цією роботою постійного оновлення, що сусідує спробам бойкотувати її, саботувати та блокувати у всіх напрямках. Цей спектакль невимовно надихає, наповнює вас гордістю, відроджує вашу віру в людську силу і в божественну міць, в ідеал. Попри усі матеріальні нестатки та безперервну боротьбу проти ворога, все-таки здійснюється велика творча робота у царинах науки, мистецтва та освіти народних мас та нових поколінь.

Коли історія цього часу буде написана, люди дивуватимуться тому, як із такою невеликою чисельною силою ми змогли протистояти, управляти і відновити настільки великий, складний організм, якому загрожувала повна руйнація. Що стосується негативних сторін ситуації, яку вам описують із такою великою кількістю брехні та вигаданих подробиць, вірте тисячній долі того, що чуєте. А тоді порівняйте це з тим, що відбувається в інших країнах, і ви побачите, що наслідки війни тут відчуваються значно слабше, ніж деінде, що, тоді коли під будь-яким іншим режимом ці наслідки незабаром призведуть до повного знищення тих класів, які найменш здатні протистояти їм, тут їх підтримують і справедливо з ними поводяться. Тому, коли вони кажуть вам, що ми живемо в гущавині терору та вбивств, завжди майте на увазі, що ніколи раніше не було так мало цього всього, як зараз; що стосується «терору», то достатньо порівняти його з кількома днями протистояння у Німеччині та в інших країнах, щоб зрозуміти, що тут мова була про дуже м’яку версію боротьби, про патріархальні методи роботи. Знаючи, наскільки моя вдача противиться насильству, можете вірити мені, коли я кажу вам, що білий терор у тисячу разів жорстокіший, обдуманіший і підступніший, і що усі казки, які ви чуєте про червоний терор, є банальними вигадками. Вони мали нахабство навмисно видавати за тероризм те, що було лише законною самообороною. Процесу Локхарта достатньо, щоб викрити замахи, спрямовані на шкоду не тільки нам, але й усьому населенню. Я працювала перекладачем на цьому процесі, тому знаю, про що кажу – про диявольські плани підриву мостів, доведення десятків тисяч людей до голоду. Це був не просто політичний саботаж, а замах на життя людей, як свідчить, наприклад, змова, яку затівали проти народних комісарів. У світлі цих фактів оцініть м’якість винесеного вироку. Ті, що були найбільшою мірою причетні до змови, втекли, а іноземцям, які були визнані винними у шпигунстві, дозволили залишитися тут. Виконання вироку було відкладено з метою остаточного обміну в’язнями. І це «червоний терор»!

Більшовицький пропагандистський плакат
Більшовицький пропагандистський плакат

Що стосується дефектів державного механізму, через брак компетентних та сумлінних співробітників у партійних газетах не вщухає жорстка, безжалісна критика, яка є вимогою самовдосконалення, можливою лише до революційного уряду. Суть усієї справи, якщо мати на увазі внутрішню політику, полягає в тому, що уряд (та комуністи в цілому) повинні зазнати наслідків та нести відповідальність за дії ворогів, зрадників, самозванців, які опиняються у наших лавах, за дії службовців та посадових осіб, які вдаються до недобросовісних дій, актів саботажу та прагнуть будь-якими засобами, які мають у своєму розпорядженні, перешкоджати нормальному життю.

Незважаючи на все це, країна живе і сама себе відбудовує; виникають нові організації, хоча цвіт робочого класу повинен залишати адміністративну роботу та йти на фронт. Якби ви тільки знали, із яким радісним духом жертовності тут проходить мобілізація.

Я була присутня на засіданнях «червоних» офіцерів, які у своєму ентузіазмі та мужності були справді релігійними у найкращому розумінні цього слова. Завжди відчутно різницю між війною заради панів та цією війною, яка є нашою війною.

Люди та їхні лідери твердо переконані, що робітники інших країн не дадуть російській революції потонути у крові. Ані німецькій революції, яка через невимовні труднощі повільно рухається до перемоги. На сьогодні доля народів залежить від пролетаріату Антанти. Обнадійливі новини продовжують нам приходити.

* * *

Іван Бунін
Іван Бунін

Більшовицьку революцію та подальшу суспільну трансформацію Іван Бунін теж спостерігав на власні очі (у Москві та Одесі). Майбутній нобелівський лауреат залишив свої моторошні враження про цей час у щоденникових записах. Зокрема у відомій книзі «Окаянные дни»: «Зустріли Л. І. Гальберштата (колишній співробітник «Русских Ведомостей», «Русской Мысли»). І цей «перефарбувався». Він, вчорашній затятий білогвардієць, що плакав (буквально) за втечі французів, уже прилаштувався при газеті «Голос Красноармейца». Злодійськи шепотів нам, що він «повністю роздавлений» новинами з Європи: там нібито твердо вирішено – жодного втручання у внутрішні російські справи… Так, так, це називається «внутрішніми справами», коли в сусідньому будинку, серед білого дня, грабують і ріжуть розбійники!». Для Буніна революція – це тріумф нігілізму, підлості і пристосуванства, кривавий бенкет черні, на яку гордовитий дворянин дивиться з презирством, проводячи паралелі з аналогічними холопськими бунтами на зразок кровожерливих повстань Хмельницького, Разіна і Пугачова.

Бунін Іван. Нотатки <про калмиків>. Общее дело (Париж), № 135, 27 листопада.

У знайомих – тільки що отриманий з Москви лист. Між іншим у ньому повідомляють: серед інших плакатів, які у незліченній кількості продовжують наповнювати Совдепію, з’явився недавно ще один, – новий витвір Московських правителів і придворних художників їхніх воістину символічний: зображено величезний кістяк, – смерть, – а біля ніг цього кістяка – величезна воша, якій він тисне своєю долонею одну з його клешень. Підпис під цією жахливою мерзенністю говорить:

– Громадяни! Зберігайте чистоту!

«І це в той час, – додано у листі, – коли ми, вже давним-давно забули, що таке лазня, спимо у тому ж брудному лахмітті, у якому сидимо й увесь день, всі тхнемо по‑собачому, і коли шматок мила коштує у нас п’ять тисяч рублів!».

* * *

Загинув цілий народ – калмики. У минулому році за Денікіна працювала комісія з розслідування більшовицьких злочинів, що складалася з видних громадських і судових діячів, вона зібрала багатющий, достовірний матеріал, який частково привезений днями у Париж.

Мир і свобода в совдепії. Троцький, Плакат Харківського ОСВАГ, 1919
Мир і свобода в совдепії. Троцький, Плакат Харківського ОСВАГ, 1919.

Я бачив приятеля, який прибув разом із цим матеріалом, найближчого співробітника цієї комісії, відомого земського діяча і письменника. Він між іншим каже:

– Нам документи давав головним чином, звичайно, лише південь Росії. Але й цього було більш ніж достатньо, щоб оніміти перед тією картиною, яка розгорталася перед нами за нашою роботою. Взяти хоча б один куточок цієї величезної і страшної картини – той відділ наших документів, який стосується релігійних блюзнірств, релігійних гонінь і мучеництва віруючих і священнослужителів. Я переконаний, що ще мало хто усвідомлює, що зроблено більшовиками ось хоча б у цій царині. Насилу віриться, а між тим це факт, що Росія XX століття християнської ери далеко залишила за собою Рим із його гоніннями на першохристиян і перш за все за кількістю жертв, не кажучи вже про характер цих гонінь, невимовних з огляду на гидоту й звірство. А щодо калмиків, про які я недавно згадав, то, висловлюючись фігурально, на моїх очах сталася майже повна загибель цього нещасного племені. Як відомо, калмики – буддисти, жили вони, кочуючи, скотарством. Коли прийшла наша «велика і безкровна революція», і вся Росія потонула у суцільному грабежі, одні лише калмики залишилися абсолютно непричетні йому. Приходять до них агітатори із найбільш наполегливим закликом «грабувати награбоване» – калмики тільки головами кивають: «Бог цього не велить!» Їх оголошують контрреволюціонерами, хапають, ув’язнюють – вони не здаються. Публікуються люті декрети – «за поширення серед калмицького народу гасел, які протидіють втіленню в життя революційної боротьби, сім’ї винних будуть винищені поголовно, починаючи з семирічного віку!» – калмики не здаються і тут. Революційне селянство захоплює землі, відведені колись царським урядом для кочових калмиків, для їх пасовищ, – калмики змушені рухатися світ за очі для порятунку худоби від голодної смерті, йдуть усе на південь і на південь. Але по дорозі вони весь час потрапляють у смуги військових дій, у «сфери впливу» більшовиків – і знову втрачають власні життя і худобу – рогата худоба і отари їхні захоплюють і пожирають червоноармійці, забирають косяки коней для потреб Червоної армії, женуть куди завгодно – до Волги, до Великоросії, де вони, звичайно, гинуть, дохнуть у дорозі від голоду і безпритульності. Так, знемагаючи від усіляких поневірянь і розорення, скупчуючись і піддаючись різним епідеміям, калмики доходять до берегів Чорного моря і там зупиняються величезними станами, стоять, чекають, що прийдуть якісь кораблі за ними, – і мруть, мруть від голоду, серед залишків дохлої худоби… Кажуть, їх загинуло тільки на чорноморських берегах не менше п’ятдесяти тисяч! А треба ж пам’ятати, що їх і всього-то було тисяч двісті п’ятдесят. Тисячами, цілими вагонами доставляли нам у Ростов і богів їхніх – осквернених, часто на шматки розбитих, у паскудних написах Будд. Від жертовників, від кумирень не залишилося тепер, мабуть, жодного сліду…

 

ЦЕРКВА VS. МУЗЕЙ АТЕЇЗМУ

Ярослав Гашек
Ярослав Гашек

Потрапивши у Російську імперію як полонений австроугорської армії, дотепний чеський фейлетоніст і письменник, автор «Пригод бравого вояка Швейка» Ярослав Гашек з ентузіазмом зустрів революційні події в країні, воював за червоних, вів активну агітаційну, журналістську роботу. Зокрема виступав із антиклерикальними текстами.

Гашек Ярослав. Трагедія одного попа. Наш путь, 17 січня 1919 р.

Жив-був в Уфимської губернії один піп. Звали його Ніколай Петрович Гуляєв.

Це був істинний росіянин, який у старі часи через брак євреїв у його селі їздив на погроми в Самару і Воронеж.

Коли прийшов переворот, Ніколай Петрович Гуляєв дуже злякався, що йому перестануть носити гроші, і тому скрізь говорив, що людська свобода повинна керуватися моральним законом, а цим законом для діяльності російської революції повинна бути воля божа. Цим моральним ідеалом повинні керувати священики – прикажчики господа, а тому вся революція повинна бути в попівських руках.

На жаль, більшовики притримуються дещо іншої думки і вважають попів шахраями, так що Ніколаю Петровичу довелося ще більше перелякатися, почувши, що церква і Радянська республіка не мають нічого спільного і що його доходи від держави скінчилися.

Коли прийшла ера влади учрєділовців, це була веселка в житті переляканого Ніколая Петровича Гуляєва.У проповідях у церкві він оголосив народу, що Установчі збори є безпосереднім творінням Божим, зовсім відмінним від усіх оточуючих його тварюк.

Перед створенням Установчих зборів бог порадився з самим собою, і воно отримало благословення панувати над Уфимською губернією.

– Тільки, – говорив Гуляєв у церкві, – дивіться, щоб більшовики не повернулися. Тому моліться і давайте на молитву, так як тепер усе дорого, і ви повинні більше платити за молитву заради вашого спасіння і спокути– така воля божа.

Мала молитва – 10 рублів, велика – 20. Ця ціна передбачена богом, який із незламною твердістю над більшовиками підвищив ціни на всі продукти.

І сталося так, що Ніколай Петрович збирав гроші, відчуваючи велику вдячність до Установчих зборів, які захищали його доходи перед більшовиками, помаленьку міняв старі, царські гроші і керенки на короткострокові зобов’язання з підписами членів ради відомства учрєділовців і на довгі сумні векселі.

Одного хорошого дня прийшла катастрофа у формі телеграми такого змісту: «Священикові Ніколаю Петровичу Гуляєву. Оскільки Установчі збори розігнано і члени заарештовані, наказуємо вам негайно припинити молитви на користь Установчих зборів і ввести молитви за адмірала Колчака».

Більшовицький антицерковний плакат
Більшовицький антицерковний плакат

Отримавши телеграму, охоплений жахом Ніколай Петрович подивився на пачку короткострокових зобов’язань всеросійського Тимчасового уряду, наказав дзвонити у дзвони і, коли зібрався народ, сказав незвичайним голосом таку промову:

– Був час, коли весь людський рід, крім сімейства праведного Ноя, за волею божою, потопом був винищений, тому що люди втратили віру в Колчака і співчували більшовикам і Радянській владі. І тому бог сказав про цих людей: «Не вічно духу моєму бути нехтуваним людьми, тому що вони більшовики. Православно-християнське вчення полягає ось у чому: адмірал Колчак є один по суті, але троїстий в особах, а саме: адмірал Колчак – бог-батько, бог-син – генерал Войцеховський, і дух святий – англійський посол Колдран. Слава, слава, слава!».

Сказавши ці слова, Ніколай Петрович вибіг із церкви. Коли його наздогнав церковний староста під лісом, Ніколай Петрович вкусив його з криком «Слава Колчаку!».

* * *

Ніколай Петрович Гуляєв перебуває зараз в Уфимській психіатричній клініці, у камері № 6. Тягає за собою по камері якісь папірці і кричить: «Короткострокове зобов’язання. Голова ради керуючих відомствами Пилипівський. Члени ради: Нестеров, Рудка, Клімушкін, Баєв; головноуповноважений всеросійського Тимчасового уряду Знаменський. Вічна пам’ять, вічна пам’ять!»

У цей час приходить завжди у камеру наглядач і веде Ніколая Петровича Гуляєва під холодний душ.

* * *

Андре Жід
Андре Жід

Антиклерикальний скепсис Ярослава Гашека запрошуємо урівноважити французького письменника Андре Жіда, який залишався щирим приятелем радянської держави, аж поки не видав у 1936 р. свою невелику книжечку «Повернення з СССР». Не скажеш, що текст геть-зовсім скептичний до реалій країни Совєтів, – там чимало позитивних ноток, зокрема у тому, що стосується простих, пересічних радянських людей. Однак реакція радянської пропаганди на есей була непримиренною: Андре Жіда викреслили зі списку друзів трудящого людства, обізвали «буржуазно-міщанським індивідуалістом», а його романи в СРСР з того часу не видавали аж до Перестройки. Очевидно, що автор вирішив підійти до справи по-журналістськи чесно, як він це робив, викриваючи французький колоніалізм («Подорож у Конго», «Повернення з Чаду»). Або ж просто вирішив, що виріс зі штанців радянського посіпаки, й що краще отримувати нобелівські премії (1947 р.) на Заході, а не милуватися потьомкінськими красотами у сталінському комуністичному раю. Подаємо уривок із «Повернення з СССР», у якому неоднозначний у своїх релігійних поглядах Жід коментує антирелігійну політику в Радянському Союзі.

Жід Андре. Повернення з СССР. 1936 р.
(Переклад Ірини Овруцької, «Всесвіт», №7, 1990).

Я не бачив у Москві антирелігійних музеїв, але відвідав такий музей у Ленінграді, в Ісакіївському соборі, золотий купол якого чудово сяє над містом. Зовнішній вигляд собору дуже гарний, а інтер’єр жахливий. Великі настінні зображення, що збереглися тут, можуть бути джерелом для блюзнірства: вони справді потворні. В самому музеї значно менше зухвальства, ніж я побоювався. Йшлося про те, щоб протиставити релігійним міфам науку. Гіди намагалися допомогти лінивим умам, коли різних оптичних приладів, астрономічних таблиць було не досить, аби їх переконати. Усе виглядає пристойно і не дуже спокусливо, нагадуючи скоріше Реклю і Фламмаріона, ніж Лео Таксіля. Для попів це справжній удар. Але мені випало за кілька днів до того зустріти на околицях Ленінграда, по дорозі, що веде до Петергофа, попа, справжнього попа. Його вигляд був красномовніший за всі антирелігійні музеї в СРСР. Не беруся змальовувати його. Потворний, брудний і комічний, він, здавалося, був вигаданий більшовизмом як чудовисько, щоб примусити набожні почуття назавжди покинути людей.

І навпаки, не можу забути прекрасного обличчя монаха – сторожа однієї дуже гарної церкви, яку ми відвідали перед тим. як прибули до міста N… Яка гідність у його поведінці!Які шляхетні риси обличчя! Яка сумна гордість і покора долі! Жодного слова він не промовив до нас: жодного знаку, жодного погляду в наш бік. І я подумав, спостерігаючи за ним,чого він не підозрював, про «tradebatautem» з Євангелія, ЯКИЙ дав Боссюе розгін для його блискучого ораторського злету.

Радянський антирелігійний плакат
Радянський антирелігійний плакат

Археологічний музей у Херсонесі, неподалік Севастополя, також розташований у церкві. Настінний розпис збережено, безумовно, тому, що він був потворний. Його доповнювали пояснювальні картки. Під зображенням Христа можна було прочитати:«Легендарний персонаж, якого ніколи не існувало».

Сумніваюся, щоб СРСР був досить вправний у веденні цієї антирелігійної війни. Марксистам дозволено тут триматися тільки в межах історії, заперечуючи божественність Христа (якщо хочете, аж до його існування), відкидаючи церковні догми і дискредитуючи Одкровення; розглядати з суто людської точки зору і критикувати вчення, яке все ж таки приносило світові нову надію і було набагато більшим революційним стимулом, ніж можна собі уявити. Можна було говорити, в чому сама церква його зрадила, в чому ця визвольна євангельська доктрина з потурання, на жаль, самої церкви сприяла найгіршому зловживанню владою. Все це краще, ніж замовчування і необізнаність народів СРСР, яка робила їх беззахисними, беззбройними перед містичною епідемією, котрої слід завжди боятися.

Більше того, моя критика стосується лише вузького місця – практики. Незнання, відмова від Євангелія і всього, що випливає з нього, збіднює людство, культуру. Не хотів би, щоб мене запідозрили в бажанні виховувати і переконувати. Я говоритиму так само про грецькі міфи, котрі, мабуть, також засновані на глибокому, неминущому вченні. Мені здається абсурдним вірити в них. Але так само абсурдно не визнавати частку істини, яка там є, і думати, що можна відбутися посмішкою або знизавши плечима. Посилання на те, що релігія може загальмувати духовний розвиток, що віра може йому перешкодити, мені відомі, і, я гадаю, добре було б звільнити від усього цього нову людину. Припускаю, що забобони, піп, який їм сприяє, підтримує у селах і скрізь (я побував у покоях цариці) брудну жахливу мораль, і розумію, що виникла потреба одного разу вимести все це; але… німці використовують чудовий образ, еквівалента якому я марно шукаю у французькій мові, щоб висловити те. що хочу: разом з водою виплеснули дитину. Це означає, що, кваплячись, не помітили дитини і що вода у ванні була брудна й смердюча; можливо, і я це ясно бачу. І така брудна, що вже не йшлося про дитину. Виплеснули все. не перевіряючи.

І тепер, коли говорять, що з духу пристосовництва терпимості переплавляють дзвони, я дуже боюся, щоб це не було початком, щоб ванна знову не наповнювалася брудною водою… без дитини.

 

ЕПІЛОГ РЕВОЛЮЦІЇ

Євген Сверстюк
Євген Сверстюк

У 1993 році, незадовго після краху червоної імперії, Євген Сверстюк, осмислюючи комуністичний досвід людства, міг би говорити про нього винятково у минулому часі. Але ні, у перші роки незалежності України наше суспільство все ще відчувало на собі щупальця більшовизму: «Але ж комуністи не відходили від влади! Усі вони на старих місцях», – пише Сверстюк. Не буде перебільшенням сказати, що більшовизм жевріє до сьогодні, після того як ми залишили за спиною соту річницю революції. Справа не лише у червоних директорах, які спільно з організованим криміналом розікрали нашу країну у 1990-ті. Справа в особливій злодійкувато-підлабузницькій психології («жизнь во лжи»), яка поки що не дає змоги з упевненістю оголосити кінець червоної людини.

Сверстюк Євген. Привид комунізму. Наша віра, 1993, Ч. 6.

Світ Божий і світ сатани так само не сполучні, як добро і зло. Але часом їх розмежовує тонка грань. Зло часто підробляється і надягає личину добра. Згадаймо, коли диявол спокушав Ісуса під час сорока днів у пустелі, то він не пропонував чогось явно злого. «Коли ти Син Божий, скажи, щоб каміння те стало хлібами».

Хіба це так погано – стільки хліба в пустелі?

Але з висоти Христа стало видно, що диявол ставить на перше місце ситість – хліб. І Христос нагадує вищі цінності: «Не хлібом єдиним живе людина, а кожним словом Божим».

У царстві диявольському, де вожді одверто були антихристами, нас понад 70 років годували обіцянками ситости і влади над світом, та все в ім’я людини, щоб вона відкинула Бога і поклонялася Антихристові.

Хтось охоче поклонявся. Хтось слухняно кидався навіть у прірву за нього. Хтось розмінювався на мізерію, аби дорватися до влади за будь-яку ціну.

Нині ми біля розбитих ілюзій шукаємо винних – тільки не в собі.

Хто ж спокутуватиме гріх комунізму – гріх гордині, богозневаги, диявольської похвальби, сп’яніння безмежною і безконтрольною владою і балянсування над безоднями падіння? Чи є серед нас той, хто не причетний до цих гріхів і всіма силами боровся проти них?

«Привид бродить по Европі – привид комунізму» – цими словами починається комуністичний маніфест. Який безрадісний, понурий образ! Наче його вигадали не батьки комунізму, а чужі люди, що втікали від нього «в печери, озера, ліси». Так він і увійшов у свідомість і в історію, як примара смерти. Як важкий сон, що віщує хворобу.

Організм Европи чинив опір цій хворобі.

Російська імперія виставила своїх жандармів, але Привид пройшов, і організм прогнилої імперії всмоктав цю хворобу. Ми були свідками й учасниками тієї лихоманки понад сімдесят років.

Чому Росія прийняла комунізм? Чому їй змогли його накинути?

На цю хворобу, як на манію перетворення каменю в хліб, людство мало перехворіти. Та ніхто не гадав, що з’явиться сила, яка примусовим порядком прищеплюватиме її, поставивши над усі людські цінності й над людину. В Російській імперії, де особа віками була зневажена, імовірність епідемії найбільша. Саме тому поява комуністів не викликала рішучого опору. В Російській імперії віками культивувалася мова казенної олжі як мова деспотизму. Тому доведена большевиками до принципу «жизнь во лжи» не викликала в масі великого опору. Та й в імперії, де тотальне закріпачення і рабство перейшло в XXсторіччя, легко було зберегти це рабство і полон страху під новою модною назвою «комунізм». Вихованці рабів стали ідеологами, обдурений народ прийняв демагогів як нове начальство.

Протести на площі Жовтневої революції (тепер – Майдан Незалежності) у Києві 1990 р.
Протести на площі Жовтневої революції (тепер – Майдан Незалежності) у Києві 1990 р.

«Інородці» в революцію були просто активістами на службі привида. Біла імперія стала червоною, аж чорною. Страшно подумати, але багато хто з російської інтеліґенції прийняв цю чорноту, аби лише зберегти «священні кордони» тюрми народів.

Отже, стара Російська імперія догнивала під червоним прапором, і трималась вона, скажемо навпростець, на слабості імперської людини-раба. У колоніях її утримував особливо посилений режим страху. Наприклад, в Україні комунізм, принесений на багнетах, вів безперервну війну з народом – громадянську, погроми, винищення інтеліґенції, винищення господарів землі, винищення народу голодомором, безконтрольний терор НКВД…

Я не знаю іншої сили в людській історії, яка так по-банкрутському рішуче пустила б у розмін усі Нерозмінні Людські Вартості і Бога як міру нашого духовного єства:

Слово – як щабель становлення особи;

Правду – як нерозмінну основу людських взаємин;

Честь і принципи – як скристалізовані етичні осягнення людства;

Любов – як основу життя.

[…]

Большевики зневажили й принизили народ в окупаційному стилі: чужі комісари, чужа віра, чужі цінності.

Комуністи знищили сім’ю і розкидали її, щоб кожен пристосовувався і рятувався, хто як може.

У бідному селі чесного й освіченого чоловіка вони замінили на все готовим «активістом». Разом з чесною людиною вони викинули на смітник вікові святині, ікони, реліквії.

Від самого початку вони поставили людину в нелюдські умови, де кожен задля виживання змушений красти й лукавити, брехати й обманювати, а то й продавати ближнього. Про яку гідність і повагу може йти мова, коли наперед знаєш, що зовні найвродливіша й найшляхетніша людина щось краде, десь лукавить і бреше, поводиться як зґвалтована – принижено й залякано. Кожен громадянин забруднений, заплутаний у нелюдську гру цькування особи, руйнування традиції давньої культури, підтримування вождів та їхніх лакуз. І кожен не хоче бути серед гнаних, а тоді йому пропонують ролю гонителя…

[…]

Кожним своїм діянням мусимо змінювати моральний клімат у суспільстві, і тільки в нормальному доброму світі активний комуніст виглядатиме просто рецидивістом, який живиться неґативними почуттями і каламутить воду.

Повертаючись лицем до Бога, людина повинна плекати в серці любов. «А ще хто рече, яко люблю Бога, а брата свого ненавидить, ложь єсть», – любив нагадувати Шевченко.

А лож – це і є комунізм.

Кадр із фільму «Свіні Тодд: перукар-демон із Фліт-стріт»
Кадр із фільму «Свіні Тодд: перукар-демон із Фліт-стріт» (2007)
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: