Пам’ять і вдячність Культура Найактуальніші 

Пам’ять і вдячність

Моя бабця була там. Я пам’ятаю, що вона співала мені «За городом качки пливуть», а мама потім завжди плакала, коли один співак виконував на ТБ «Земля молодіє від рясту, від сонця, від цвіту, / Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла. / Нічого не треба, нічого не хочу від світу, / Лишень аби мати на білому світі була», а я не розуміла чому. І майже ненавиділа його за це. На Янівському цвинтарі ще довго не було бабусиного імені на пам’ятнику. А потім ми довідалися про те, що в Бережанах у Музеї сакрального мистецтва та історії Церкви є ікона, яку вишили моя бабуся з колежанкою у таборах ГУЛАГу за допомогою риб’ячої кістки та ниток з одягу.

Зовнішній жорсткий диск, на якому я зберігала весь свій фотоархів, одного дня зламався. На ньому була й світлина цієї ікони, яку я зробила у Бережанах.

Коли ж професор Йосип Лось, на кафедрі якого я мала честь свого часу вчитись, запропонував написати в «Листи до приятелів», я вирішила, що напишу про одну незвичну книжку… І так, як би не змогла написати до іншого видання. Так, як до приятелів. Їм можна про особисте.

Розгортаючи з хвилюванням «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти», я, звісно, дивилась на ілюстрації, шукаючи Богородицю моєї бабусі. Її там не було. Були інші. А також інші дорогі для чиїхось сердець реліквії, каліграфічні підписи на пам’ять та карі, сірі, зелені, блакитні… очі на чорно-білих світлинах, у кожному погляді яких − свої радості й печалі, біль, надія та сила волі. Щось спільне для всіх і водночас найсокровенніше. Монографія кандидатки історичних наук Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти» є науковим виданням, яке також є напрочуд живим текстом. За ним стоять власниці цих вологих, допитливих, сумних, усміхнених, заплаканих очей, в які не боїться подивитись авторка, аби простягнути сестринську руку підтримки й розуміння.

Оксана Кісь
Оксана Кісь. Фото Павла Паламарчука

Як зазначено в анотації до видання, «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти» є першим історико-антропологічним дослідженням повсякденного життя українок-політв’язнів ГУЛАГу. Авторка застосовує феміністський підхід до вивчення жіночого минулого, аналізує особисті спогади колишніх невільниць та офіційні документи, докладно висвітлюючи різні сторони табірного повсякдення українських жінок. У книзі приділено увагу таким аспектам: національне питання, релігійні практики, жіноча творчість, прояви людяності і жіночності, жіноча взаємодопомога, жіноче тіло і сексуальність, проблема материнства за Ґратами». Книга розкриває малопомітні, проте ефективні жіночі способи пристосування, виживання та протидії руйнівному впливові режиму на в’язнів, що допомагали невільницям зберігати основні соціальні ідентичності, залишаючись людьми, жінками, українками. Монографія складається зі семи розділів, серед яких: «Теоретичні засади феміністичних досліджень жіночого історичного досвіду», «Національна ідентичність та християнська віра у неволі», «Людяність і жіночність в неволі». Оксана Кісь опрацювала велику кількість доступних джерел, систематизувавши їх, об’єднавши у одне важливе видання, яким послуговуватимуться інші дослідники та читатимуть люди, які хотітимуть спробувати зрозуміти про що промовисто мовчали ті очі та що вплітали у вицвіле часом дрібненьке вишиття.

ukrajinky-gulag-ikony

Сторінками книжки Оксани Кісь
Сторінками книжки Оксани Кісь… Фото Анастасії Канарської

Якщо відштовхуватись від того, наскільки сьогодні в соцмережах поширені слова-маркери «зрада» і «перемога», то ця книжка однозначно є перемогою про перемогу. Це закодовано вже у самій назві: «вижити значить перемогти». Залишитись людиною попри все. З етичних міркувань авторка зосереджується не на стражданнях і жахіттях перебування українок в ГУЛАГУ, а на їхньому спротиві, виживанні та боротьбі за власну гідність. Таким чином Оксана Кісь може у певному сенсі дистанціюватись, будуючи наукове тіло своєї монографії, в якій таки б’ється тепле серце.

Опираючись на «Спогади» Надії Суровцевої, Оксана Кісь пише: «Надія Суровцева вже у перші тижні свого арешту усвідомила, що тюремний режим покликаний зруйнувати її особистість і тіло, тож вирішила, що зберегти себе й означатиме перемогу над системою» (…) «Я вирішила вижити (…) Мені необхідно було зберегти тіло і душу (…) Вмерти означало щезнути, ніколи не сказавши останнього слова (…) Єдино можливим способом політичного протесту було вижити», − згадувала Надія Суровцева. «Вчились ми самозахисної поведінки щоднини, щомиті. Вона вберегла нас від божевілля. Вона нагадувала нам, що є в нас скарб, якого при нашій витримці не забере, не ув’язнить найжорстокіший кат − це людська, це наша гідність. Тому й оцю незнищиму цінність голубили ми кожним серцем, звикаючи воднораз, пристосовуючись до тюремного режиму», − писала у своїй книжці «Во ім’я Твоє» Анна Карванська-Байляк. Ці два видання є серед опублікованих спогадів, які використовувала авторка «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти», творячи не просто бібліографічне джерело, а щось набагато більше – пам’ять та вдячність.

«Спогади» Надії Суровцевої та «Во ім’я Твоє» Анни Карванської-Байляк
«Спогади» Надії Суровцевої та «Во ім’я Твоє» Анни Карванської-Байляк стали важливим джерелом пам’яті для авторки «Українок в ГУЛАГу…»

Ця книжка є дуже болючою для мене. Я не можу не перечитувати її без сліз. Я дивлюся на вдумливий погляд за скельцями окулярів інтелігентної дівчини з густющими світлими косами й думаю, про що вона могла тоді мовчати, адже тепер я знаю, що є речі, про які словами не мовиш.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: