Десять способів поголити Карла Маркса. Панорама більшовицької революції (ч. 1) Історія Найактуальніші 

Десять способів поголити Карла Маркса. Панорама більшовицької революції (ч. 1)

Поголити Карла Маркса мав на меті Герберт Веллс, про що мова буде трохи згодом. Ми ж бо хотіли зауважити, що шляхів реалізації цього чудового задуму є чимало. Процедуру можна оформити як перукарську послугу великому вчителю робітничих мас і визволителю пролетаріату з нагоди сотої річниці революції. Або як показову наругу над ідеологом насильства над людиною, над її гідністю та природою. Або ж із безжальною професійністю, як Свіні Тодд, проїхатись йому лезом по горлу… Із безлічі способів зробити це ми обрали десяток. Усі вони – різнопланові публіцистичні тексти, покликані з десяти різних перспектив висвітлити один із наймасштабніших соціальних експериментів в історії людства, який стартував у листопаді 1917 року у Петрограді. У нашій добірці немає свідчень Джона Ріда, Етель Сноуден, Бертрана Рассела, Лінкольна Стефенса, Германа Бернштейна, Ніколая Бєрдяєва, десятків інших достойних свідків, учасників, осмислювачів подій у Петрограді. Мета нашої розвідки – означити дискурс, показати його широту, спонукати читача до подальшого зацікавлення темою.

ПРОЛОГ РЕВОЛЮЦІЇ. ТРІУМФ ВОЛЮНТАРИЗМУ

Антоніо Ґрамші
Антоніо Ґрамші

Починаючи з листопада 1917 р. італійський комуніст Антоніо Ґрамші не зводить очей із Росії, у якій до влади приходять пасажири пломбованого вагону. Стаття «Революція проти “Капіталу”» – спроба примирити марксистську теорію і дійсність за вікном, пояснити, чому комуністи вперше перемагають не у котрійсь із розвинутих країн Заходу, а в архаїчній, слабо індустріалізованій Росії. Згодом, у 1930-ті, сидячи у в’язниці, Ґрамші розробить свою знамениту теорію культурної гегемонії, з допомогою якої обґрунтує поразку революції на Заході та пояснить, у який спосіб вона зможе перемогти у майбутньому.

Ґрамші Антоніо. Революція проти «Капіталу» // Avanti!, 1917, 24 листопада (переклад Юрія Мельника)

Революція більшовиків міцно закорінена у загальну революцію російського народу. Максималісти, які ще два місяці тому були ферментом, необхідним, щоб події не зазнали стагнації та щоб просування до майбутнього не зупинилося, закріплюючи певну форму устрою (який був би устроєм буржуазним), захопили владу, встановили свою диктатуру і розробляють соціалістичні механізми, на яких революція повинна буде нарешті передихнути, аби продовжити гармонійний розвиток, – без надмірних потрясінь, відштовхуючись від вже здійснених великих завоювань.

Революція більшовиків зіткана більше з ідеології, ніж із фактів (тому нам не надто важливо знати більше, ніж ми знаємо). Ця революція суперечить «Капіталу» Карла Маркса. У Росії «Капітал» Маркса був книгою скоріше буржуазії, ніж пролетарів. Він слугував свідченням фатальної необхідності, за якою у Росії повинна сформуватися буржуазія, щоб почалася капіталістична епоха і постала цивілізація західного типу, – задовго перед тим, як пролетаріат міг би навіть подумати про своє повстання, про свої класові вимоги, про свою революцію. Факти подолали ідеологію. Факти зруйнували теоретичні схеми, в рамках яких історія Росії повинна була б розвиватися відповідно до канонів історичного матеріалізму. Більшовики заперечують Карла Маркса, вони підтверджують своїми масштабними діями, реалізованими завоюваннями, що канони історичного матеріалізму не настільки жорсткі, як можна було б подумати, і, як багато хто думав.

Однак є певна фатальність і у цих подіях, – якщо більшовики заперечують деякі твердження «Капіталу», то не заперечують іманентне животворне вчення цієї книги. Вони не є «марксистами», ось і все; вони не побудували на роботах Майстра поверхову доктрину із догматичних і беззаперечних тверджень. Вони втілюють в життя марксистське вчення, яке ніколи не помирає, яке є продовженням італійського та німецького ідеалістичного вчення, і яке у Маркса поросло позитивістським та натуралістським нашаруваннями. Це вчення завжди висуває ключовим чинником історії не економічні, тваринні реалії, а людину, людське суспільство, людей, які об’єднуються, ладнають між собою, розвивають через ці контакти (цивілізацію) соціальну, колективну волю, осягають економічні реалії, оцінюють їх, адаптують до своєї волі, поки ця остання не стане рушієм економіки, конструктором об’єктивної реальності, яка живе і рухається, і набуває характеру телуричної матерії у кипінні, що її можна спрямувати куди завгодно.

Владімір Сєров. Штурм Зимового палацу
Владімір Сєров. Штурм Зимового палацу. 1940. Полотно, олія

Маркс передбачив передбачуване. Він не міг передбачити європейської війни, або, радше, не міг передбачити, що ця війна матиме ті тривалість і наслідки, які має. Він не міг передбачити, що ця війна за три роки невимовних страждань підніме у Росії ту колективну народну волю, яку підняла. Воля такого ґатунку для свого формування зазвичай потребує тривалого процесу капілярних інфільтрацій; тривалого класового досвіду. Люди ледачі, їм потрібно організовуватися, – спочатку зовнішньо, у корпорації та асоціації, потім – внутрішньо, на рівні мислення, на рівні волі, нестримної безперервності та незліченності зовнішніх подразників. Ось чому зазвичай канони марксистської історичної критики прикрашають дійсність, викривляють її й роблять зрозумілою та чіткою. Зазвичай, шляхом усе більш інтенсивної класової боротьби два класи капіталістичного світу творять історію. Пролетаріат відчуває свою теперішню нужденність, постійно перебуває у стані упослідженості і тисне на буржуазію, щоб покращити свої умови. Боротьба змушує буржуазію вдосконалювати техніку виробництва, робити виробництво продуктивнішим, щоб задовольнити найбільш гострі потреби пролетаріату. Це – болісний ривок у напрямку до кращого, який прискорює темпи виробництва, який дає безперервне збільшення кількості товарів на потреби спільноти. Внаслідок цього ривка багато хто падає, збільшуючи прагнення тих, хто залишився, а маса завжди переживає зрушення, із хаосу-народу піднімається на вищий рівень впорядкованості мислення, дедалі краще усвідомлює своєї сили, здатність взяти на себе соціальну відповідальність, стати ковалем власної долі.

Таке відбувається, коли події повторюються у певному ритмі, коли нитка історії проходить через усе складніші і багатші за значенням, але схожі події. Але в Росії війна розбудила народну волю. Там, у результаті страждань, накопичених за три роки, вона дуже швидко стала всезагальною. Неврожай був неминучий, голодна смерть могла спіткати усіх, зім’яти десятки мільйонів людей одним ударом. Народна воля стала єдиною, – спершу – механічно, а після першої [лютневої] революції – активно, духовно.

Соціалістична пропаганда ознайомила російський народ із досвідом інших пролетарів. Соціалістична пропаганда в одну мить дає життя історії пролетаріату, його боротьбі проти капіталізму, тривалій серії зусиль, які він змушений зробити, аби повністю звільнитися від рабських кайданів, які його принижували, щоб стати новою свідомістю, теперішнім свідком майбутнього світу. Соціалістична пропаганда створила суспільну волю російського народу. Чому б йому чекати, поки історія Англії повториться у Росії, поки сформується буржуазія, поки розпочнеться класова боротьба, поки зародиться класова свідомість і, нарешті, поки станеться катастрофа капіталістичного світу? Російський народ отримав цей досвід на рівні осмислення, нехай навіть це осмислення здійснила  меншість народу. Він перестрибнув цей досвід. Зараз він користується ним, як користуватиметься західним капіталістичним досвідом, щоб за короткий час досягнути виробничих висот західного світу. Північна Америка капіталістично більш розвинена, ніж Англія, тому що у Північній Америці англосакси почали зі стадії, до якої Англія йшла шляхом довгої еволюції. Соціалістично вихований російський пролетаріат розпочне свою історію з найвищої стадії виробництва, до якої дійшла Англія сьогодні, оскільки, стоячи перед необхідністю починати, почне з досягнень інших, і, відштовхуючись від цих досягнень, зуміє дійти до тієї економічної зрілості, яка, на думку Маркса, є необхідною умовою колективізму. Революціонери створять необхідні умови для повної, вичерпної реалізації свого ідеалу. Вони створять їх швидше, ніж би створював капіталізм. Критика соціалістів на адресу буржуазної системи за її недосконалість і марнотратство служитиме революціонерам у їхній діяльності, допоможуть їм уникнути цього марнотратства, уникнути цих недоліків. На початковому етапі ті самі умови бідності і страждань будуть успадковані від буржуазного режиму. Але капіталізм зміг би негайно зробити у Росії не більше, ніж зможе зробити колективізм. Він (капіталізм) зробив би сьогодні значно менше, бо мав би проти себе невдоволений, лютий пролетаріат, нездатний терпіти в інтересах інших біль та гіркоту, які прийшли б із економічними негараздами. Таким чином, навіть з абсолютної, загальнолюдської точки зору, негайний соціалізм у Росії має своє виправдання. Страждання, які прийдуть після настання миру, можна буде витримати лише у тому разі, якщо пролетарі будуть відчувати, що від їхньої волі, від їхньої наполегливості у роботі залежатиме усунення цих страждань у найкоротші терміни.

Складається враження, що максималісти сьогодні спонтанно виражають біологічну необхідність, – вони не дають російському народу провалитися у ще жахливішу катастрофу, не дають йому, поглинутому гігантською роботою на самовідродження, відчути на собі пазурі голодного вовка, скотитися до масштабної звірячої бійні.

 

РАБСТВО КАПІТАЛІЗМУ – РАБСТВО КОМУНІЗМУ

Герберт Веллс
Герберт Веллс

«Росія в імлі» Герберта Веллса – книга загалом прихильна до більшовизму. У ній більшовицька революція – захоплива пригода, на яку зацікавленим оком позирає добродушний іноземець. Автор у кількох місцях наголошує, що катастрофічний стан справ у країні – в жодному разі не вина Леніна та його спільників. Винний царат, винна війна, яку царат розв’язав, винні Денікін, Колчак і Врангель, «бандити», які влаштовують «безглузду різанину». Що ж до діянь більшовиків, то так, «деякі привабливі речі були ненавмисно присвоєні деякими посадовими особами і мабуть, не настільки ненавмисно – їх дружинами», але (!) « за загальним духом своїм більшовизм, безумовно, чесний і рішуче виступає проти грабежів та інших подібних проявів приватної ініціативи». «Червоний терор – вважає Веллс – винен у багатьох жахливих жорстокостях; його проводили здебільшого обмежені люди, засліплені класовою ненавистю і страхом перед контрреволюцією», але (!!!) «ці фанатики принаймні були чесні. За окремими винятками, розстріли ЧК були викликані певними причинами і мали певну мету…». Так і сам Герберт Веллс: він апологетизує більшовиків, але принаймні він чесний, – він не прикриває свою апологетику напускною псевдооб’єктивністю, а щиросердно зізнається у симпатіях до революціонерів. Пояснення природи та походження цих симпатій – у цитованому нижче уривку.

Веллс Герберт. «Росія в імлі». 1920.

Мушу зізнатися, що у Росії моє пасивне неприйняття Маркса перейшло в дуже активну ворожість. Куди б ми не приходили, всюди нам кидалися в очі портрети, погруддя і статуї Маркса. Близько двох третіх обличчя Маркса покриває борода – широка, урочиста, густа, нудна борода, яка, ймовірно, завдавала своєму господареві багато незручностей у повсякденному житті. Така борода не росте сама собою; її леліють, плекають і патріархально підносять над світом. Своєю безглуздою рясністю вона надзвичайно схожа на «Капітал»; і те людське, що залишається від обличчя, дивиться поверх неї совиним поглядом, немов бажаючи знати, яке враження ця рослинність справляє на світ. Всюдисуще зображення цієї бороди дратувало мене все більше і більше. Мені нестримно захотілося поголити Карла Маркса. Коли-небудь, у вільний час, я озброюся проти «Капіталу» бритвою й ножицями, і напишу «Голення бороди Карла Маркса».

Але Маркс для марксистів – лише прапор і символ віри, і ми зараз маємо справу не з Марксом, а з марксистами. Мало хто з них прочитав весь «Капітал». Марксисти – такі ж люди, як і всі, і мушу зізнатися, що за своєю вдачею і життєвим досвідом я налаштований почувати до них найтеплішу симпатію. Вони вважають Маркса своїм пророком, тому що знають, що Маркс писав про класову війну, непримиренну війну експлуатованих проти експлуататорів, що він передбачив торжество експлуатованих, всесвітню диктатуру вождів звільнених робітників (диктатуру пролетаріату) і комуністичний золотий вік, який цю боротьбу увінчає. У всьому світі це вчення і пророцтво з винятковою силою захоплює молодих людей, особливо енергійних і вразливих, які не змогли отримати достатньої освіти, не мають коштів і приречені нашою економічною системою на безнадійне наймане рабство. Вони відчувають на собі соціальну несправедливість, тупу бездушність і безмірну грубість нашого ладу, вони усвідомлюють, що їх принижують і приносять у жертву, і тому прагнуть зруйнувати цей лад і звільнитися від його лещат. Не треба ніякої підривної пропаганди, щоб їх збунтувати; вади суспільного ладу, який позбавляє їх освіти і перетворює на рабів, самі породжують комуністичний рух усюди, де ростуть заводи і фабрики. Марксисти з’явилися б, навіть якби Маркса не було зовсім. У 14 років, задовго до того як я почув про Маркса, я був закінченим марксистом. Мені довелося раптово кинути вчитися і почати життя, сповнене втомливої і нудної роботи в ненависній крамниці. За ці довгі години я так втомлювався, що не міг і мріяти про самоосвіту. Я підпалив би цей магазин, якщо б не знав, що він добре застрахований. Цей похмурий час ожив у мене в пам’яті у розмові з Зоріним, одним із керівників Північної комуни. Це дуже симпатичний, дотепний молодий чоловік, який повернувся з Америки, де він був чорноробом. Зорін – хороший оратор і має велику популярність у Петроградській Раді. Ми згадували минуле, і він розповів мені, що досі не може забути про грубість і жорстокість, на які він наткнувся в Америці у великому мануфактурному магазині, куди прийшов найматися пакувальником. Ми говорили з ним про те, як наш суспільний лад вимотує, калічить, озлоблює чесних і повних енергії людей. Це загальне обурення зблизило нас як братів.

Діти Об’єднаного Королівства
Діти Об’єднаного Королівства, змушені заробляти на життя у жахливих умовах. © Mail Online

Саме це обурення молодості, життєвих сил, знехтуваних, що не знайшли застосування, а не якісь там економічні теорії, надихає і об’єднує марксистський рух у всьому світі. Справа не в тому, що Маркс був безмежно мудрий, а в тому, що наш економічний лад нерозумний, егоїстичний, марнотратний і анархічний. Комуністи сформулювали ці бунтарські настрої у кількох ходових закликах і гаслах: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і т.д. Вони нав’язали цим людям, що якась таємнича група лиходіїв, іменованих капіталістами, вступила у змову проти щастя всього людства. У нашому недоумкуватому світі маніакальний страх перед змовами в одному таборі викликає такий же страх в іншому; важко переконати марксистів у тому, що в сукупності своїй капіталісти – всього лише безладна купка борців за жирний шматок, недалеких, духовно убогих людей. Комуністична пропаганда згуртувала всіх озлоблених і знедолених у всесвітню організацію бунту і надії, хоча при ближчому розгляді ця надія виявлялася вельми туманною. Вони обрали Маркса своїм пророком і червоний прапор – своїм символом… І ось, коли сталася катастрофа у Росії, де не залишилося інших сил, які могли б безкорисливо згуртуватися для загального блага, із Америки і Західної Європи повернулося чимало емігрантів, енергійних, сповнених ентузіазму, ще молодих людей, які втратили у більш діловитому західному світі звичну російську непрактичність і навчилися доводити справу до кінця. У них були однакові погляди, одні і ті ж сміливі ідеї, їх надихало бачення революції, яка принесе людству справедливість і щастя. Ці молоді люди і складають рушійну силу більшовизму. Багато хто з них – євреї; більшість емігрантів із Росії в Америку була єврейського походження, але дуже мало хто з них налаштований націоналістично. Вони борються не за інтереси єврейства, а за новий світ. Більшовики аж ніяк не мають наміру продовжувати традиції іудаїзму, вони заарештували велику частину сіоністських лідерів і заборонили викладання староєврейської мови, як «реакційної». Деякі з найбільш відомих більшовиків, із якими я зустрічався, були зовсім не євреї, а світловолосі мешканці півночі. У Леніна, улюбленого вождя всього живого і сильного в сьогоднішній Росії, татарський тип обличчя і він, безумовно, не єврей».

* * *

Микола Сціборський
Микола Сціборський

Один із найбільш глибокодумних ідеологів ОУН Микола Сціборський у своїй головній праці «Націократія» дає характеристику комунізму поряд з іншими ідейно-політичними феноменами епохи (демократія, соціалізм, фашизм). Відзначаючи переваги та недоліки кожного з них, Сціборський протиставляє їм досконаліший устрій, націократію, суть якого – у «пануванні нації у власній державі, що здійснюється владою всіх суспільно-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління».

Сціборський Микола. Націократія. Париж, 1935 р.

Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріальна рівність, сама по собі, є цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас ствердити сталінський комунізм, що самий подає тепер застрашаючі зразки варварської нерівності. В своїх постулатах колективної рівності, комунізм не є навіть оригінальний. Історія суспільних ідей, устроїв, реформаторських та релігійних рухів знає чимало спроб творення такого «раю», побудованого на рівності й альтруїзмі. Моральною синтезою цих стремлінь являлося християнство. І коли високу ціль зродження надлюдини – своїм змістом рівнозначну божеській непогрішимості – не довелося здійснити Могучому Велетневі Духа – Христові, з Його справді божеською екстазою ідеалістичної любові, то, тим менш було підстав сподіватися, що цю місію довершить обездуховлений матеріалістичний комунізм.

Так і сталося! Заповідженого «раю», з його абсолютною й матеріальною рівністю, комунізм не створив, ба навіть фактично вже відмовився від цього; натомість ставрував сучасність всіма негаціями свого внутрішнього змісту. Антисуспільне значіння комунізму ховається не в його економіці і заповіджених світових революціях. Як будемо далі бачити, в цій практичній частині своєї програми він самий вже збанкротував. Безпосередньої небезпеки цих його «реформ» не існує для світу. Тим більше, що на порядок дня прийшли в світі вже інші концепції, що відкидаючи демагогію комуністичної устроєвої нівеляції, перебудовують суспільства на принципах творчої етики, громадського обов’язку й соціальної справедливості. Тим ідеям належить будучність!

Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п’єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня «контрреволюції» – комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину.

Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму проявляються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмінною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діалектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче мусить випускати її зо свого «операційного столу» у світ… однобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кращому випадку, він їх споживає; в гіршому – руйнує створене іншими. Сучасна практика московського комунізму дає багато цьому прикладів.

Плакат-листівка роботи художника Ніла Хасевича
Плакат-листівка роботи художника Ніла Хасевича

Комунізм – це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, бажати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетворення в механізованого «робота» комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього «я» буде кермувати відповідний параграф комуністичної «політграмоти»…

Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство закономірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізування та культурного здичавіння. Складну й величаву лабораторію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих пристрастей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б «стандартну» людину-робота.

Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці деформуючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси – а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму – зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй грандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точилися вони – конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами людських жертв.

З одного боку барикади була – матерія, озброєна в потужні середники кривішого терору; з другого – безборонний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за перемогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за етику, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціативи й творчості, за саму можливість існування, вдушеного кривавим чоботом комуністичного доктринерства.

Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фактом. Надломлений нею в самій своїй основі – комунізм у відвороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе життя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комунізмові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє «лице», але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревія.

Повторюємо: сталінізм – це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів.

 

РОЛЬ НІМЕЧЧИНИ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ

Беніто Муссоліні
Беніто Муссоліні

У 1917 р. головний редактор Il Popolo d’Italia Беніто Муссоліні більше переймається перипетіями Першої світової війни, у якій його батьківщина Італія бере безпосередню участь (він сам уже ні – через важке поранення у лютому того ж року). Черпаючи скупу, недостовірну інформацію про події у Петрограді з опосередкованих джерел у перші дні та тижні після перевороту, Муссоліні робить висновок про німецьке походження цих подій. Ще б пак, у такий спосіб німці виключають із гри східного учасника Антанти і уникають війни на два фронти. До того ж, про революціонерів невідомо майже нічого крім їхніх німецьких прізвищ. Сьогодні німецькі вуха за петроградським переворотом уже не такі очевидні: Леніну доводилося довго і наполегливо залагоджувати свою аферу з «пломбованим вагоном» через німецьку територію, яку представники Райху спершу відкинули. Цікавим для нас є матеріал Муссоліні за 1 січня 1918 р., у якому йдеться про новостворену українську державу.

Муссоліні Беніто. Вперед, Мікадо! // Il Popolo d’Italia, N. 313, 11 листопада, 1917 р. (переклад Юрія Мельника)

З допомогою теперішнього повстання максималістів Німеччина без бою захопила Петроград. Інші три джентльмени, що [разом з Леніним – Ю. М.] складають більшовицьку тетрархію, мають такі імена: Апфельбаум, Розенфельд, Бронштейн. Перебуваємо, як кожен може бачити, у цілковитій німецькій автентиці. Чи максималістський переворот – підготовлений і проведений чоловіком, який повернувся до Росії через Німеччину – є початком стабільного екстремістського режиму, цього не знаємо. Ця драма, якщо можна говорити про революцію як про драму, має у собі парадоксальний аспект. Тимчасовий уряд не чинив опору. Ті енергійні декларації, ті засоби «заліза та вогню», якими так часто погрожував у своїх виступах Керенський, залишалися платонічними намірами. Як і Микола II, Керенський залишив владу, не маючи й жменьки прихильників, які б його захистили. Можливо, таємниче зникнення Керенського передує якомусь іншому несподіваному повороту? Це можливо. Але не видно, на які сили Керенський може розраховувати, щоб спробувати взяти реванш. [Цензура].

Після експерименту Корнілова немає сенсу розраховувати на війська, які перебувають у стані повної дезорганізації. Інших цивільних сил, «спроможних»  зреагувати на совєти, не існує. Єдина організована партія, партія «кадетів», справді гуртує багатьох представників знаменитої російської «інтелігенції», але це не має жодного впливу на робітничі маси Петрограду. Очікуючи на інші сюжети московитської трагікомедії, ми – скромно і смиренно – повторюємо те, що казали двадцять днів тому, на початку німецької офензиви проти нас: що необхідно негайно скликати союзні держави для обговорення російської проблеми.

Бездіяльність російського війська дала змогу австро-німцям завдати удару по Італії, але прихід до влади російських екстремістів може означати сепаратний мир.

Врешті-решт цей сепаратний мир тепер є доконаним фактом, оскільки російські солдати замість того, щоб воювати, влаштовують мітинги або братаються з німцями, але якщо завтра мир буде посвячено на офіційному рівні, австро-німцям відкриється хліб Росії, яка стане великою континентальною колонією Німеччини.

Тепер немає сумнівів у тому, що максималістський рух у Петрограді інспірувала, субсидіювала, озброювала Німеччина. Немає сумнівів у тому, що Німеччина буде всіма способами захищати переворот Леніна. З огляду на цю ситуацію, якою може, якою «повинна» бути лінія поведінки союзних держав?

Коротше кажучи, треба з’ясувати: а) чи Росію слід надалі вважати союзником; б) чи – у випадку позитивної відповіді – це союзництво все ще буде ефективним у майбутньому з військової точки зору; в) чи – у випадку негативної відповіді – у нашій грі немає інших, дипломатичних та військових, карт у рукавах.

 

Муссоліні Беніто. Чесність, а не інтриги! // Il Popolo d’Italia, N. 1, 1 січня 1918. (переклад Юрія Мельника)

Для центральних імперій тепер байдуже, буде чи не буде підписаний формальний мирний договір із Росією: мир, якого центральні імперії прагнули б, – це мир на заході. І це зрозуміло. Адже для того, щоб мирний договір із Росією мав сенс, а не був чимось на зразок дипломатично-більшовицької комедії, необхідно, щоб Росія – як платоспроможна і відповідальна держава – досі існувала. Але це не так. Ще говорять про Росію, але це слово позбавлене змісту, – не історичного, а сучасного. Місце давньої Росії зайняли нові національності. Існує Фінляндія, яка вже просить визнання інших держав; є Сибір, що проголосив свою повну автономію та відмежувався від Петрограду; є – передусім – на південному заході нова держава, Україна, яка нараховує 30 мільйонів жителів, має парламент – Раду,  столицю – Київ, армію із генштабом, а також совєт, але безпечний. Україну вже визнала Антанта, із démarche, зробленим на початку грудня. Щоб зрозуміти важливість створення цієї нової держави, досить сказати – беремо ці цифри з офіційного українського видання, що виходить у Лозанні – про те, що врожай зернових в Україні у 1910 р. становив 33% від загального у Російській імперії, що дорівнює приголомшливій цифрі у 215 мільйонів центнерів. Напередодні війни українцям належало 30 мільйонів голів худоби. Інші московитські території віддали на експорт лише 0,7% пшениці; одна Україна – 27%.

Ще декілька цифр, щоб проілюструвати велику цінність – з економічної точки зору – нової антиленінської держави (а отже – антинімецької), яка народилася на півдні Росії. Україна виробляє 50 мільйонів центнерів цукрових буряків; 4 мільйони російських фунтів тютюну. Багатство надр – величезне: залізні шахти Донецької області давали 80 мільйонів тонн, а вугільні – 20 мільйонів. Соляні шахти та нафтові свердловини, особливо в Галичині, забезпечували всю Росію. Якщо Петроград стоїть перед небезпекою голоду, то це тому, що Україна перебуває у стані війни з максималістами і більше не експортує продукти харчування. Інші національні меншини заявляють про свою незалежність.

То з ким підписувати Німеччині сепаратний мир? З частиною Росії, із частиною найбіднішою, найбільш дезорганізованою; і з урядом, який починає спонтанно показувати свою вразливість.

* * *

Еріх Людендорф
Еріх Людендорф

У перші дні після взяття Зимового палацу більшовики були націлені на світову революцію. Однак на практиці це чомусь означало організацію аналогічного перевороту саме у Німеччині й ніде інде. Навіть радянський герб, серп і молот, первинно символізував союз російського селянства і німецького пролетаріату. З огляду на плани більшовиків, послаблення напруги на східному фронті для Німеччини було тимчасовим й доволі ілюзорним, як видно зі споминів німецького генерала Еріха Людендорфа. Який, як бачимо, був не меншим поціновувачем українського хліба, ніж його майбутній соратник по Пивному путчу Адольф Гітлер…

Людендорф Еріх. Мої військові спогади, 1914–1918. Берлін, 1919.

Російський фронт щохвилини міг відродитися тим чи іншим чином. Румунія також ніколи не уклала б мир, якби Росія не підписала його перша. В такому разі наступ на заході ставав зовсім безнадійним, а разом з ним ми гайнували можливість переможно закінчити світову війну, яку ми вели, маючи слабких союзників, проти ворога, який у багато разів перевершував нас. Україна нам була потрібна як допоміжна сила для боротьби з більшовизмом, але перш за все ми повинні були не видати її більшовикам. Звідти вже лунали крики про допомогу. Звідки могла отримати Австро-Угорщина хліб, такий необхідний їй, за повідомленням відповідних органів влади? Німеччина не могла його їй постачати, хоча справа йшла до того. У самій Німеччині був брак хліба, вже попередній рік вона дожила за рахунок раннього збору врожаю і тепер відчувала нестачу. Румунія не постачала вже тієї кількості продовольства, на яке ми сподівалися. Якщо у нас і наших союзників урожай у цьому році виявиться поганим, то плани на майбутнє повинні були суттєво затьмаритися. Таке ж значення мав для нас і урожай Румунії; в дійсності у 1918 році останню спіткав цілковитий неврожай. Німеччина не могла прогодуватися тільки одним своїм хлібом і потребувала постачання; підтвердженням цьому є важке становище взимку 1918/19 року. Без України голод був неминучий, навіть якби йому не сприяло руйнування державного ладу.

За того поширення, яке мав більшовизм, укладений нами з Україною мир був дуже хитким. Зважаючи на це представники Четверного Союзу при підписанні його виходили з міркування, що якщо ми не хочемо, щоб мир із Україною перетворився на мировий фарс і ошуканство, і бажаємо отримати звідти хліб, то ми повинні надати їй військову допомогу.

Щоб перешкодити самим більшовикам утворити новий східний фронт, ми повинні були нанести короткий, але сильний удар вишикуваним проти нас російським військам, який дозволив би нам при цьому захопити велику кількість військового спорядження. Про подальший розвиток операцій на сході на найближчий час не йшлося.

Німці у Києві. 1918 р.
Німці у Києві. 1918 р.

В Україні треба було придушувати більшовизм і створити там такі умови, щоб мати можливість брати з неї військові вигоди, вивозити хліб і сировину. Для цього ми повинні були сильно заглибитися в країну; іншого виходу для нас не залишалося.

У той час Антанта ще прагнула зміцнити Росію; щоб перешкодити їй у цьому, треба було затримати її війська і її спорядження на Мурманському узбережжі. Якби це не вдалося, то можна було б з упевненістю сказати, що Англія займе Петроград і буде звідти діяти проти нас. Зважаючи на це ми повинні були перешкодити Англії утвердитися у Петрограді і Фінській затоці і з цією метою, вдаривши по більшовицьких військах, просунутися через Ліфляндію і Естляндію до Нарви, щоб мати можливість звідси своєчасно втрутитися у хід полій. Фінляндія, яка звернулася до нас за допомогою проти більшовицького засилля, також могла виявитися нашою союзницею у боротьбі з більшовиками. […].

Наше військове і продовольче становище вимагало заяви про припинення перемир’я, з’ясування обстановки і швидких дій на сході. Нове застосування військової сили було для мене небажаним. Але допустити, щоб противник на наших очах знову посилився, було з військової точки зору абсурдом; отже, треба було діяти, і цього вимагав одвічний закон війни. На цьому шляху можна було бути впевненим, що вдасться домогтися миру, до якого я тільки і прагнув.

У цьому сенсі я дав свій висновок імперському канцлеру і віце-канцлеру і найсерйознішим чином звернув їх увагу на надзвичайну складність завдання, яке нам треба було вирішити на заході. Я висловив думку, що з більшовицькими вождями взагалі не вдасться укласти чесний мир і що, у всякому разі, вони як працювали, так і продовжуватимуть працювати над підготовкою революції в Німеччині. Цю небезпеку переоцінити ми не могли.

(далі буде)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: