Вдячність, театр, любов: як повернутись до себе? Культура Найактуальніше 

Вдячність, театр, любов: як повернутись до себе?

Тягнутись до сонячної простоти, сміятись, любити, наче востаннє, шукати сенс спершу, а не в останню з останніх черг, збирати сили, як вишні влітку, частіше розглядати очі, які поруч, і зрештою повернутись до самого себе. Такою буде розмова про вічне і звичне з представником закулісся сцени – актором театру імені Лесі Українки, засновником проекту Peopleofthesun Дмитром Наумцем.

 

– Не агрохімік, не фотограф, не юрист, а актор. Чому?

– Це моє місце. Тут почуваюсь вдома.

Сьогодні в театрі мені випала нагода мати роботу з розетками. Зрештою я люблю, коли майструєш щось своїми руками, тоді легше виміряти результат, ти можеш його відчути на дотик… А як щодо ролі в театрі? Я колись не розумів, як це – зробити роль, то було досить абстрактно для мене. Проте сьогодні, коли задумуюсь, чи міг би бути кимось іншим, розумію, що саме в акторстві моє покликання і навіть служба.

– Дмитре, яка вистава змінила Вас?

– Думаю, це «Декамерон» Джованні Боккаччо. Тоді я не мав конкретної ролі, бо це цикл різних розповідей, ми з колегами брали по декілька оповідок.

Кожна вистава – довгий процес: починаємо з того, що разом з трупою читаємо твір, заглиблюємось в кожну деталь, потім маємо багато репетицій, експериментуємо і зрештою проживаємо все на сцені. Так-от – я настільки перейнявся виставою, зарядився роботою, що навіть, коли прийшло літо, я поїхав на канікули додому у Новоград-Волинський, але не зміг залишити свою діяльність. Знайшов однодумців і ми створили театральну майстерню «СонЦеПоклонники», яка стала однією з ідей у реалізації проекту Peopleofthesun.

«Декамерон» навчив мене розподіляти сили правильно. Глядач потребує, аби на сцені щосекунди ти був живим і справжнім, а це важко, коли працюєш без лишнього подиху, як було з цією виставою. До слова, вона тривала близько трьох годин, актори мали триматись «в тонусі» кожну хвилину.

А от зовсім нещодавно в мене був тиждень, де щодня була вистава. Кожна роль – непросте перевтілення і розподіляти сили треба так, щоб не стати актором, який виконує свою роботу автоматично. Бо тоді в четвер можна бути найзворушливішим персонажем, а в суботу – просто втомленою людиною на сцені.

dmytro-naumec-scene1

dmytro-naumec-scene2

– Ви засновник проекту Peopleofthesun. Розкажіть про місію сонячних людей.

– Часто називаю себе співзасновником, бо без людей, які допомагають реалізовувати проект, нічого б не було. Peopleofthesun – серія тренінгів та воркшопів з акторської майстерності. Місія: повернення до себе самого, справжнього і чесного. Повернення до того, кого втрачаємо в щоденному хаосі.

На зустрічах ми вчимось відчути себе, своє тіло, скидати всі маски і шукати сенс. Не менш важливо взаємодіяти: побачити іншого, зупинитись на його чи її очах і вмить порозумітись без слів, лише за допомогою погляду. Дійства відбуваються для того, щоб об’єднати людей, які готові дарувати, приймати і ділитись досвідом.

– Як відбуваються тренінги?

Виконуємо різні вправи, бавимось в ігри – і все для того, аби знову стати собою. Бували зустрічі, де водночас приходили зовсім різні люди: студентка, пенсіонер, доросла жінка, здається, були навіть школярі. Цих декілька годин разом всі були одним, бо всі рамки стерлись, не було станів, статусів і віку. Були люди, які відчули себе чесними самі з собою.

Нерідко накопичується негатив та злість, які згодом витікають у вечірні сварки на кухні і довгі образи. На тренінгах ми долаємо те, про що довго мовчать: покричимо, як божевільні, поговоримо і побешкетуємо, наче діти, і те все погане зникає.

Ще щоразу на таких зустрічах повертаємось в дитинство, де нема обмежень і масок, які придумуємо собі з віком. Ми багато собі не дозволяємо: от хто сказав, що не можна голосно сміятись?

peopleofsun-01

– Чому шукаємо інші ролі, тікаємо від самих себе?

– Людський мозок налаштований на те, щоб шукати збіги. Чомусь йому легше повторювати знайоме, аніж сприймати кожну мить, як щось нове. І тоді думаємо: нащо ж щоразу бути відкритими, якщо є сценарії. Інколи це корисна функція, бо не можна щоразу оголювати душу, море ж не завжди бешкетує. Головне в цій обережності не губити себе, не одягати масок.

На тренінгах я бачу цю закритість в людях. Часом цьому є причини в сім’ї, проблеми з дитинства, інколи комусь просто бракує тепла і любові. З досвіду проведення таких зустрічей у Новограді-Волинському, помітив, що проблема «чужих ролей» є в маленьких містах, де всі знають один одного і щодня переслідує думка: «Що ж подумають інші?». В маршрутках наші очі в ґаджетах, а вуха зайняті звуками з навушників – це ж теж втеча.

Буває й таке, що людині підходить її роль, вона не знає про свої інші можливості. Ось, до прикладу, як ще був малим, одного дня на вулиці мене перестрів «гопник», який дав мені стусана, ну ж бачив, що я менший і про здачу навіть не йдеться. Цей хлопець виявляв силу в тому, що принижував іншого, він обрав собі таку комфортну роль, але це не означало, що «гопник» він і глибоко в душі.

А ще інколи боїмось не просто показати себе справжнього, а й прийняти іншого.

– Чому важливо бачити реальність такою, як вона є?

– Бо тільки так можна знайти сенс. Це дасть змогу зрозуміти, що важливо.

Коли чесний сам з собою, то дивишся реально на будь-яку проблему чи ситуацію. Звісно швидше вирішиться те, що побачили, прийняли, змінили. Якщо будемо собі брехати, видумувати щось, прикрашати, то чи прийде потрібне рішення? Розуміння життя таким, як воно є – перший крок.

peopleofsun-03

peopleofsun-04

– У Майстерні сонячних людей були й виїзні зустрічі. Як виглядало «королівство щасливих людей» у Східниці?

– Це був табір у горах. У липні цього року зібрались зовсім різні люди, яких поєднала ідея втекти від міста, щоб налагодити зв’язок з самим собою. 5 насичених днів ми прожили з сонцем у горах: це були воркшопи з акторської майстерності та співу, танцювальна лабораторія з контактної імпровізації, літературник, перегляд кінофільмів, малювання та безцінне спілкування під зоряним небом.

Це про те, як чужі один одному люди стають сім’єю. Цікаво було спостерігати, як протягом наступних днів приїжджали нові учасники, яким треба було доєднатись до вже створеного кола. У перші хвилини відчувалась якась закритість з боку і нових, і вже тутешніх людей, але ми взяли за правило – створити одне велике багаття, а не декілька маленьких, чужих один одному вогнів, тому все минуло круто.

Насправді щось фундаментальне ховалось у найпростішому: у кількості прожитих разом трапез, разом зустрітих світанків і спільних тренінгів. До слова, мені дуже подобалась традиція завжди їсти разом. Хоча ми були дуже голодні, але поки не зібрались усі, не починали трапезу. Це неабияк об’єднує і звільняє від метушні.

shidnycia-01

shidnycia-02

shidnycia-03

– Ви проводите тренінги, а чого навчаєтесь у людей?

– Я вчусь дякувати і приймати подяку, це є справді важливо.

На один з тренінгів прийшов чоловік, з вигляду було помітно, що він працьовитий і виснажений. Після нашого заняття всі спілкувались, чаювали і раптом він приніс мені водичку, отак просто, по-дружньому, наче я щось зробив для нього, а ця вода – подяка. Таким чином він віддавав, а я вчився приймати вдячність. Було таке, що під час тренінгу дівчинка розплакалась і вибігла, виявилось, що їй бракувало простого людського тепла. Після зустрічі вона сказала «дякую», а я знову вчився приймати.

– А як приймати подяку?

– З відкритим серцем. Нещодавно жартома написав у Фейсбуці: «Я – шАпоголік. Подаруйте хтось шапку». Сьогодні я в ній одягнений. Одна дівчинка зателефонувала і сказала, що хоче зустрітись, аби вручити подарунок. Взяв цукерки і пішов приймати презент. Це важливе вміння – приймати. Людям, які дарують, приємніше почути подяку і відчути свою потрібність, аніж: «Та ні, не треба було, навіщо ці дарунки».

– Дмитре, яка Ваша персональна місія у тренінгах?

– Я не хочу бути пастирем чи нав’язувати щось своє. Я бачу в цих зустрічах певну пропозицію вказати на ті речі, про які люди не задумуються, допомогти стерти рамки, нав’язані іншими. Це для мене можливість повернути і повернутись в дитинство, де не задумуєшся, як і коли сміятись, багато любиш і не зважаєш, що подумає хтось там збоку.

– Театр. Який сенс Ви вкладаєте у це слово?

– Театр – це любов. Любов до глядача, автора, колег і самого процесу. Якщо вона є, то зникає гордість. Розумію, що шлях до досконалості довгий, щоразу, коли виступаю, то відчуваю себе немовлям, якому ще вчитись і вчитись. Проте з кожною спробою «земля під ногами ущільнюється» і чуєш себе певніше. Попередня вистава впливає на нову, вчишся розуміти, як виглядає і що потребує твій новий персонаж. Головне, що у новій ролі стараюсь не губити себе самого, образ героя, який створюю, випливає з моєї природи і суті.

Театр – це те, що відбувається з людиною, неважливо, де вона: чи на сцені, чи в залі. Це завжди побути поруч, співпереживати, це «тут» і «зараз», бо нема ще одного дубля чи спроби – є я і є глядач. Буває, що от зараз маю виходити на сцену, а сил нема, стою собі і позіхаю. Раптом ловлю погляди людей із зали і все зникає, і я стаю справжнім героєм ще однієї вистави.

– Всі мікрофони ввімкнені. Що б хотілось сказати людям всього світу?

– Спробуйте почути себе. Спробуйте почути того, хто поруч. І – просто любіть…

peopleofsun-05

peopleofsun-06

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(11 голосів)

Також буде цікаво: