Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/lysty/lysty.net.ua/www/wp-includes/post-template.php on line 284
Неготовність до сприйняття – теж свого роду хвороба Культура Найактуальніше 

Неготовність до сприйняття – теж свого роду хвороба

«Хворобу Лібенкрафта» Олександр Ірванець написав у 2010 році для оспівування трьох вічних тем: театру, смерті й внутрішнього зору.

«MORBUS DORMATORIUS ADVERSUS»

Ця постапокаліптична антиутопія особисто для мене стала посередині між орвелівським «1984» та «Прекрасним новим світом» Хакслі. Насправді мене дуже вразила манера письма (подачі) автора: немає солодких слів, що медово огорнуть читача. Автор рубає жорстокі слова, щоб передати атмосферу. І ти поринаєш у цю історію, бо відчуваєш себе тінню головного героя. Сам Ірванець визначає своє творіння як «понурий роман». Не погодитись із цим неможливо. Тут немає яскравих сонячних метафор, також тяжко віднайти частинку якоїсь радості, буквально кожне слово віддає трагізмом з нотками повсякденності. Чудово описаний трамвай, в якому люди дихають один одному в обличчя, а поняття особистого простору відноситься до класу «сюрреалізм».

Олександр Ірванець
Олександр Ірванець. Фото: Facebook/Олеся Венгринович

Твір пронизаний буденністю й сірістю. Ти читаєш і розумієш, що ось воно! Ось те саме невловиме й ірраціональне вічне почуття холоду, яке постійно тебе огортає. Отже, не тільки ти його відчуваєш?

Тяжко дається текст, бо ніколи  не буде просто читати про те, що насправді відбувається в твоїй країні, в світі, де ти живеш. Так, там не названо держави, міста, час, та й немає в цьому необхідності. Так, можливо все гіперболізовано, та хіба це важливо, якщо меседж очевидний?

«ДИВИСЬ ГЛИБШЕ»

З перших сторінок розумієш, що читаєш не просто черговий типовий романчик, написаний для аудиторії віком 12-16 років, де антиутопія віддає дешевою романтизацією бридких по суті речей й обіцянками на кшталт «світ стане добрим, все зміниться у кращу сторону». Тебе тикають лицем у багнюку рутинної агресії. І той факт, що кожен день схожий на той, що описано у книзі, дає тобі подвійного копняка: це не вигадка.

Фото Ольги Мунтян
Фото Ольги Мунтян

Епідемія, що торкнулась цілої країни, а особливо міста, де й відбуваються події. Жорстокість і боягузтво людей щодо «інфікованих» дуже нагадує ситуацію в Нових Санжарах, чи то паніку «свинячого грипу», кризу 2008 року і т.д. Люди наче оскаженіли. Про людяність взагалі вирішили забути. Жорстоке вбивство юнака, а згодом бабусі залишає темний осад в думках. Та, мабуть, вишенькою на тоталітарному торті є сцена, де робітники театру (серед яких був і головний герой) зібрались на своєрідний «суботник», аби вбити бродячих собак. Про котів ніхто не чув вже бозна скільки років. Також цікавою особливістю є те, що всю античну літературу знищили, а на заміну запропонували «високі твори» про робітників, інженерів та борців з епідемією. Саме цей фактор і не дає зрозуміти, коли відбувається дійство: чи то радянське минуле, чи «сучасне» майбутнє. Ось ми маємо й страх людей говорити про мистецтво й Бога, нестачу їжі й грошей, Державу, яка веде й піклується. Лікарі, що не можуть нічого сказати.

Лікар-епідеміолог: «Ця хвороба… хвороба Лібенкрафта… Вона ще мало досліджена. На жаль… Ми навіть не знаємо, яким шляхом передається інфекція. Проте вона дуууже небезпечна! Це справді серйозно! Мийте руки з милом й дотримуйтесь гігієни!...».

Фото Ольги Мунтян
Фото Ольги Мунтян

Головний герой – Ігор. Посередній актор у якомусь посередньому театрі. Він має дружину Ліду й маленьку донечку. Серед друзів лише його колега Віктор та потенційна нова «пасія». Все його життя сповнене апатичних роздумів і механічних сумнівів. Ніякої радості й любові він уже давно не відчуває. Сірість поселилася в ньому й це вилилось у дуже трагічну розв’язку. Та щось мені підказує, що йому на це начхати. Апатія настільки поглинула його душу, що ніяких сумлінь совісті він не відчуває. Я не буду описувати, що саме станеться, бо, можливо, Ви вирішите прочитати книгу, а якщо Ви вже це зробили, тоді маєте зрозуміти, про що я говорю.

Кожна сторінка насичена такою кількістю депресивної буденної рутини, що ти готовий віддати все, аби не жити таким життям. Я мала стійке відчуття сумного прийняття дійсності, адже велика кількість людей живе саме так. І я певною мірою теж… Ти ніби опинився в сірій багатоповерховій будівлі, з якої нема жодного виходу. Все, що ти можеш, – бігати сходами вниз і вгору. А між поверхами на тебе чекатимуть з розпростертими обіймами «товариш однотипність» й голова «буденно-рутинної партії твоєї свідомості».

То про що ж книга?

Книга О. Ірванця «Хвороба Лібенкрафта»
Книга О. Ірванця «Хвороба Лібенкрафта». Джерело зображення: chytomo.com

Як на мене, книга про просте людське бачення і вибір, ким тобі треба бути. Ми можемо багато чого споглядати, та яке наше ставлення до цього й що саме ми бачимо – і є тією головною ідеєю твору. Не потрібно боятись бути іншим, вирізнятись серед сірої заклопотаної маси. Головне бути людиною, зі всіма її недоліками й перевагами, з любов’ю до високого мистецтва та тваринними низькими покликами. Немає «хворих» і «здорових». Є лише ті, що дивляться й звертають увагу, і ті, що відводять погляд й віддають перевагу замкнутості й сірості буднів.

Останні слова твору є закликом:

«Тож зараз дивися пильно й уважно
Хоч як би не свербіли повіки
Терпи намагайся не кліпнути

Бо протягом змигу ока
Довгого нескінченного
Завжди відбувається ЩОСЬ»

То ж дивімося!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: