Повнота сенсів. Розмислення про книгу Романа Кудлика «Мосяжні відлуння» Культура Найактуальніше 

Повнота сенсів. Розмислення про книгу Романа Кудлика «Мосяжні відлуння»

Давно доведено: найбільше істин відкрила література, зокрема поезія. Коли мені пощастило у завершальні дні зими року Божого 2021-го перечитати/переосмислити книгу приятеля Романа Кудлика «МОСЯЖНІ ВІДЛУННЯ», знову переконався у тому, що час не відсуває за історичний горизонт вимріяне-викарбуване справжнім поетом, а закономірно дозволяє віднайти у метафоричних, філософічних текстах нові сенсожиттєві орієнтири. Воістину:

  • «Особистість має володіти знанням і розумінням, щоб знайти істотне» (В. Гете);
  • «В комерційній епосі з її вульгарним і варварським ідеалом успіху… душа людська може затриматися лише на хвильку для певного досвіду, але не може залишитися назавжди» (Ауробіндо);
  • «Уся наша гідність полягає у думці. Ось чим ми повинні пишатися, а не простором і тривалістю, яких не наповнити. Будемо старатися гарно думати: ось початок моральності» (Паскаль);
  • «Хіба не існує реально оце таємниче призначення: …підвищувати рівень моралі, одухотворювати буття, допомагати іншим збагнути одвічне, сокровенне» (Віктор Гюго);
  • «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації… А поки що треба нам із чеським поетом стояти на тім:

У зорях небесних великий закон
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свій рідний край
Над все ти повинен любити.

(Із «Космічних пісень» Яна Неруди)».

Роман Кудлик
Роман Кудлик. Джерело зображення: day.kyiv.ua

Самоаналіз, рефлексії Романа Кудлика спричиняють, опріч актуалізації фактів, розуміння сенсів буття. Глибоке серце поета розширює культурну пам’ять (символи, герої, ритуали, цінності), яка доволі довго залишалася достатньо компактною. Зішлемося на приклади…

«ВІДЛУННЯ МЕДИТАТИВНІ»

«Я радію кожному менту,
хвилиночці кожній,
їх збираю, немов черепашки
на морському плескатому березі,
нескінченне намисто із них
проплива між моїми пальцями,
як хвала тобі, Світе, –
безмежний,
вродливий,
багатий,
як подяка,
що, може,
був тобі я
хоч краплю потрібен…».

Хіба цей світ, незважаючи на всі наші знання, досвід, на спадок ворожнечі, захланності, злочинності у різних вимірах, водночас – на усі винаходи, не залишається досі чудом, пречудовим для кожного, хто замислиться над цим. Дивовижу кожної шляхетної дії, кожного кроку, коли поставлено на першому місці дух, а не тіло, мудрість, а не тільки знання, істину, а не тільки погляд, синтезу, а не тільки аналіз, зміст, а не тільки форму, оспівали усі чесні й відповідальні поети. Відтак солідаризуємося з Романом, коли він проголошує «хвалу Світові, якому сам був хоч краплю потрібен». Напрошується аналогія з творчістю Лесі Українки, яка, за висновками філософа Володимира Єрмоленка, «навчила нас думати про себе в термінах світу», а також з висновками найвидатнішого телекоментатора світу американця Волтера Кронкайта, який вважав успішною творчість, коли «щось змінив на краще».

Про те, що ми не повинні втрачати інтеграл духу, схаотизовувати нашу здібність відчувати істину, зрізничковувати все, Р. Кудлик розмислює у поезіях «Сакральний диптих» – у княжому Перемишлі миряни спорудили Господній Храм, «щоб він возвисився над сірістю буденщини», – «Осінь у Самборі» – «чи знає розумний, де кінчається мить, і чи хоч відгадає, де починається вічність», – «Січневий монолог» – навіяне картиною Романа Безпалкова «Маркіян Шашкевич» натхнення: «А ми понесемо новим поколінням Своє, наче сніг оцей, чисте сумління».

«ВІДЛУННЯ ПРОКЛАМАЦІЙНІ»

У поезії «Нащадки Митуси» знаходимо таку декларацію:

«Вже у наші часи,
ув епоху Тютюнника й Стуса.
Припадімо до їхніх могил,
волі гордих провісників,
Підхопімо їх стяг –
одчайдушності, безкомпромісності».

Мотиви вдячності, закарбованої у душах, знаходимо у «Новелі про різьбяра» та інших поезіях усіх розділів.

Йдеться не лише про позицію-протест проти зла, а й про свідомість як чільний ресурс життєдіяльності. Тобто передовсім про думку як універсальну форму енергії. Згадаймо Марка Аврелія: «Щастя твого життя залежить від змісту твоїх думок». А наша Леся як проголошувала – «Гетьте думи, ви хмари сумні»?! Коли у думках домінує енергійний оптимізм, можемо змінити цей світ на краще, зробити щось значне й корисне для громади, відтак здоровий інстинкт народу відразу розпізнає, хто свідомий свого обов’язку чинити добро. Тому й знаходимо у поезіях Романа Кудлика натяк, чи пряму спонуку, чи елемент нової світоглядної парадигми розвитку. Зважте: «ХХ вік»: «ХХ – це повалені хрести із церков та храмів ХХ – це колючки гулагівських та інших концтабірних дротів ХХ – це протитанкові надолби по усій Європі, ХХ – це націлені ножиці цензури і самоцензури, ХХ – це ми постчорнобильські метелики-одноденки… Вже почався вік ХХІ… Невже буде він повторенням віку ХХ та ще й з окличним знаком?». Рівно ж зважте: «Застільні години і днини, Похмільні тижні й роки Зродили душі-пустині, Душі-солончаки, Закам’янілі душі, Глухі, неначе граніт, Яких вже не розворушать ні сльози, ні динаміт» (С. 73); «Важка наука – страх уміти подолати, найважча із наук – навчитися прощати…».

«ВІДЛУННЯ НОВЕЛІСТИЧНІ»

У новелі «Про бандуру» , присвяченій гайдамацькому кобзареві Василю Варченку, скараному у Кодні 26 січня 1770 року, відтворюючи потворне знущання ворогів, які свідомо позбавили рук народного речника, поет робить такий висновок: «А на вітрі бриніла бандура. І поніс він її у світи… І поніс у віки. Бо в оцім дивовижнім світі навіть щебет пташиний безслідно не пропада. Де вона зараз – не знати. Та в кожній визвольній пісні Твоїй, мій трагічний народе, Струни рокочуть її…». А «Новела про найкращий вірш» обґрунтовує положення, що «досі ще стріляють у поетів». Натомість «Новела про калинову сопілку» нагадує про долю Олекси Влизька, Миколи Куліша, Григорія Косинки й відтворює постать сухорлявого дідуся, який продає сопілки, асоціюючи цей образ з казкою. Про лицедійство Ірини Вільде багатобарвно розповідає «Новела про іпостасі», завершується сюжет нагадуванням про те, що для нащадків залишилася неповторна, велика і мудра та ранкова її іпостась, що зветься – Ірина Вільде». З наступних 28 новел постають постаті-орієнтири дітей з Кошаліна, які співали пісню про Вкраїну і Дніпро, народного художника Еммануїла Миська, про старого поета, який «твори свої писав олівцем у грубій конторській книзі», про співгромадян-епічних героїв, які живуть серед нас (скрипаль з Лемківщини Солонина, тета Марійка, яка свого часу переховувала семилітнього сина зв’язкової УПА, тітка Марія, до хати якої сходилися «на гербату» вчительки-пенсіонерки, які «не дали учням своїм і мені оляшіти, окацапитись, збандитіти, душею зальоданіти» та багатьох інших).

Ще Антуан де Сент-Екзюпері у книзі «Планета людей» доводив, що «найбільша розкіш – розкіш людського спілкування». Розвиваючи цю тему, Роман Кудлик барвистими картинами, образними ресурсами малює постать Юрія Брилинського, «який в четвер запрошує на борщ». Товариство митців-талантів у коло повсякденності вносить елементи розмислень про високі матерії, слухає пісню, яка «розправляє крила», бо є в піснях Юрка «щось чарівниче, І ми йдемо, куди вони нас кличуть». І нам запам’ятається судження Романа:

Юрій Брилинський
Юрій Брилинський. Джерело зображення: фейсбук-сторінка Юрія Брилинського

«Бо що прекраснішого є, ніж товариство,
Злютоване десятком добрих літ,
Ніж чоловіча дружба безкорисна,
Що не страхається ні вознесінь, ні бід?

У «Лемківському апокрифі», започаткованому словами-поняттями «…Поки лемки з гір спустились, майже всі дари Господні янголи пороздавали», горяни шанували Божий дар – Пісню, не розлучаючись з нею:

«І тепер на райських святах,
на врочистих дефілядах
(хай усіх хапає заздрість!)
линуть ніжно, мелодійно
тільки лемківські пісні!
Тож возрадуймося, лемки
(коли ще не розучились!):
хоч нас доля роз
єднала –
у раю
в лемківськім хорі
знову зійдемося ми».

«ВІДЛУННЯ ІНТИМНІ»

Спогади про перше – незабутнє – кохання, зустрічі в лоні чарівної природи, «тремтіння» душі від листів коханої, ім’я якої поет «колише на губах», бо воно «округле, мов росинка», прохання милої «Я не можу без тебе… Хочеш – буду хоч тінню твоєю… Ну, хоч тінню», упевненість, що «залишилось із нами тільки те, що назавжди» – подібні спогади причаровують кожного і кожну, яким випало найголовніше щастя – КОХАТИ… Назвемо бодай один промовистий вірш:

«Кохана, як добре, що світ цей такий тісний –
Ми знову зустрілись з тобою.
Кохана, як зле, що світ цей такий тісний –
Де ж нам із коханням своїм заховатися?».

Абсолютно впевнено можна твердити, що лірична поезія Романа Кудлика суголосна із кращими зразками світової поетичної творчості. Бодай одне зіставлення:

Доки в очах відбиваються очі,
Ніжні та чулі,
І на зітхання озветься зітхання,
Сповнене смути,
Доки в цілунку зливатися будуть
Споріднені душі,
Доки у світі є жінка прекрасна, –
Поезії бути»

Густаво Адольфо Беккер, іспанський поет.

Роман Кудлик, скромний поставою, небагатослівний, часто замислений, виявився потужною особистістю, обдарований творчою енергією, пасіонарним поетом, рівно ж відповідальним редактором журналу «Дзвін». Ніна Бічуя справедливо відзначає: «Три міста «много важать» у житті поета, есеїста, перекладача Романа Кудлика: Ярослав (Польща), де він народився; Дрогобич, де минули дитячі й шкільні роки; Львів, де вчився на філологічному факультеті національного університету імені Івана Франка. Цілком очевидно: так само много важили для оригінального поета, талановитого майстра слова рідна земля. І тому на завершення витяг з поеми-декларації «Час збирати каміння» (розділ «Відлуння ліроепічні»):

Ніна Бічуя
Ніна Бічуя. Джерело зображення: ukrlib.com.ua

«Народ цей – мій! Могуть його вулканна
Дає снагу, зціляє, окриля –
Від шаблі непомеркної Богдана
До золотих тріумфів Короля.
Які лиш вороги і воріженьки
Не прагли ясних зір і тихих вод,
Та від Шевченка і до Симоненка
Не склав своїх клейнодів мій народ!..
Самооновиться і скруту переборе,
Як вже бувало за його життя,
Самоочиститься, як у негоду море,
На берег викинувши накип і сміття».

Віра в Господа, віра в Україну, віра у святую правду-справедливість, закарбована у рідній мові, мелодійністю, багатобарвністю метафоричністю й філософічністю поезії Романа Кудлика назавжди залишиться у золотому фонді нашої Літератури.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: