Олег Криштопа: «Час рушати у світи!» Культура Найактуальніше 

Олег Криштопа: «Час рушати у світи!»

Олег Криштопа – лауреат І конкурсу українського художнього репортажу «Самовидець» на тему «Світ у масштабі українського репортажу»; журналіст, письменник, автор книг «Україна: масштаб 1:1», «Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен». Нам вдалося з ним поспілкуватися та з’ясувати, як він розуміє художній репортаж, як бачить його розвиток в Україні, а також, звісно, зрозуміти, як він пише, та почути практичні поради щодо написання художніх репортажів.

– Олеже, розпочинаючи нашу ромову, хотіли б спершу з’ясувати термінологічні аспекти жанру. Як правильно, на твою думку, «літературний» чи «художній» репортаж?

– Цікаве питання, на яке немає однозначної відповіді. Ми мали розмову з Олесею Яремчук, яка раніше була одним із кураторів конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець», та Дмитром Козаком, редактором видавництва «Темпора», про те, як з’явився термін «художній репортаж». Тому що те, що ми в Україні називаємо «художнім репортажем», у різних культурах має різну назву: «нова журналістика» в Америці, «література факту» або «нон-фікшн» у Польщі, «літературний репортаж» в Німеччині. І ми так і не змогли з’ясувати остаточно, хто був автором цього саме українського терміну. Однак ця назва прижилася. Коли я починав писати книжку «Україна: масштаб 1:1» – це був 2007 рік. Тоді-от, власне, я сам не знав, як означити те, що пишу. Розумів, що це не журналістика і не література, а якась документальна проза. Пам’ятаю, написавши кілька репортажів, які уже згодом увійшли до книжки, запропонував видавцям на книжковому Форумі у Львові опублікувати мої тексти. На той час вони взагалі не розуміли, про що йдеться. Одні запитували, чи це має бути путівник, інші – чи це буде тревел-блог, що, як розумієте, не відповідає концепції жанру художнього репортажу. І коли 2010 року переклали Маріуша Щигела, щойно тоді почали з’являтися художні репортажі в перекладах. Згодом «Темпора» розгорнула свою видавничу діяльність, що дозволило за невеликий проміжок часу видати ряд книжок у цьому жанрі. Зрештою, однаково, як називати – «художній репортаж», «літературний», «література факту».

Україна: масштаб 1:1
Розпочата в 2007 році «Україна: масштаб 1:1» вийшла аж в 2013-му – після перемоги на першому конкурсі художнього репортажу «Самовидець». Фото зі сторінки Олега Криштопи у Facebook

– Що для тебе означає «художній» репортаж? Як ти його розумієш?

– Це документальна проза. З одного боку, це оксюморон, а з іншого – цим вже і все сказано: «художній репортаж». Це жанр, якому притаманні усі риси художньої літератури. Це може бути маленьке оповідання, нарис, коротка історія. Це може бути повість, навіть документальний роман. Однак є засаднича вимога: у тексті нічого не може бути вигадано, все написане – абсолютно за реальними подіями.

– Щодо вигадки в художньому репортажі, гадаємо, не завжди і не всі автори дотримуються цього принципу, як, приміром, є в гонзо-журналістиці.

– Так. Щодо вимоги нічого не вигадувати є деякі нюанси. Наприклад, коли Том Вулф буквально описує стан, що виникає після експериментів з психоделіками у Кена Кізі (американський письменник, автор роману «Політ над гніздом зозулі» та ін), то, очевидно, що сам він не міг спостерігати за тим, що відбувалося у свідомості Кізі. Однак те, що він описав, а це, гадаю, була авторська вигадка, детально передає стан людини після вживання ЛСД.

– Повернімося до історії жанру. В Україні художній репортаж з’явився в 20-ті роки ХХ ст.

– Це радше питання до Ярини Цимбал (дослідниця української літератури 20-х років ХХ ст.) – вона знає більше. Для мене теж було відкриттям, що той же Майк Йогансен, наприклад, писав літературні репортажі. І непогані репортажі. Перший його репортаж, який вийшов дещо скутим, свідчить про те, що він ще намацував цей жанр. Його навіть розкритикували в одній з радянських газет за цей жанр, мовляв, «якає багато». І в іншій книзі репортажів ми вже бачимо цього справжнього, дотепного Йогансена, який каже: «Мене тут критикували. То я цього разу взяв з собою книжку британського місіонера. Ми з ним будемо вдвох. І тепер я можу казати «ми»«. Це вже дуже дотепний текст – він просто перекладає місіонера, і вставляє його цитати.

– Що вирізняє хороший репортаж?

– Покажу це на прикладі тексту Майка Йогансена. Ось наш автор їде в потязі і оповідає про провідника, який каже: «Обережно, тут все крадуть!» І в цей же момент інший чоловік в іншому кінці вагону починає кричати, що в нього вкрали черевики. На що провідник відповідає: «Ну, я ж казав, я ж попереджав, що крадуть». І ці всі написи: «не притулятися», «не курити», «не можна стояти» – і ще безліч заборон, які він ретельно відтворює, – стають промовистою деталлю. Саме ця маленька деталь стає узагальненням якогось більшого явища, ніж просто одиничний факт.

– У цьому випадку деталь стала маркером світу заборон, ілюстрацією радянського тоталітарного світу…

– Так. Деталь, діалог є ознаками літературного репортажу.

А якщо порівнювати польський і український художні репортажі, то які паралелі можна було б провести?

– У Польщі є школа літературного репортажу, чого немає в Україні, бо в нас цей жанр щойно починає з’являтися чи радше відроджуватися. У Польщі є тяглість поколінь літературного репортажу. Сучасні представники становлять уже четверте покоління. Тоді, як у нас оця тяглість була перервана. Окрім того, поляки мають мас-медійні майданчики, які дозволяють авторам художнього репортажу подорожувати і публікувати свої тексти. Яцек Гуґо-Бадер, наприклад, коли писав «Білу гарячку», на початку тексту навіть описує, як рахує бюджет напередодні мандрів. Він міг собі купити УАЗика, міг не перейматися тим, що на кілька місяців застрягне в неосяжних просторах Росії. І результатом стала дуже добротна книжка.

Яцек Гуґо-Бадер
Яцек Гуґо-Бадер та його книжка репортажів «Біла гарячка» («Темпора», 2012, 388 с.).

У нас такої можливості немає, тому що в нас немає такого видання, як «Газета виборча», яке могло б собі дозволити відправити якогось умовного Павла Стеха чи Олега Криштопу, скажімо, в Індію або в ПАР. Ми взагалі дуже відрізані від світу, від інших культур, від розуміння того, як живуть люди, що відбувається у цих культурах. Наш найбільший зв’язок – це заробітчани, які живуть і працюють у різних країнах Європи. А Схід, а Африка – що там? Хто скаже, що відбувається в цих країнах? От спробуйте запитати про це в перехожих на вулиці. Ніхто нічого не скаже.

– Живемо у час глобалізації, але далі локальних новин або новин у жанрі сенсаційності не йдемо. Окрім того, субстанційна інформація витіснена нині на маргінес мас-медійного простору.

– Ми й так живемо в гіперінформаційному просторі, коли нас завалюють гігабайтами інформаційного шуму, більшість з якого для нас не є ані важливим, ані навіть цікавим. Постає питання, чи буде в людей ще час читати літературний репортаж? У нас домінують реклама і порожня риторика політиків, які сьогодні видаються шалено важливими, проте завтра ніхто навіть не згадає про що вчора мовилося в ефірі.

– Що, на твою думку, заважає розвиватися українському художньому репортажу?

– Найперше, це відсутність мас-медійного майданчика. Колись ще до Революції Гідності, до війни був журнал «Вести. Репортер» від сумновідомого холдингу «Вести». Це був хороший майданчик для репортажу, бо їхні автори займалися лише репортажами. Я пригадую, як ми ще з Святославом Цеголком, коли він ще на «5 каналі» працював, про це говорили. Про такий майданчик, який би був україномовним. Дискутували про авторів і спонсорів, про те, чи є такі, які б готові були долучитися до такого проекту. Моїм аргументом був факт, що, приміром, «Газету виборчу» жоден олігарх не фінансував. Гадаю, є люди, які готові самі вкладатися і робити такий проект, не чекаючи, що прийде якийсь «добрий дядько» і запропонує допомогу. Гадаю, що жоден з цих «добрих дядьків», які сьогодні володіють заводами, фабриками, телеканалами, журналами, газетами, не потребує таких майданчиків. Вони зацікавленні у вирішенні короткотермінових завдань, а стратегічно, мені здається, вони взагалі не мислять. А щодо репортажу, то його цільовою аудиторією якраз будуть люди, які хочуть мати якусь ширший світогляд і стратегічно розуміти що і як відбувається у цьому світі. У нас є багато таких дрібних хороших починань, але, знову ж таки, ці починання знизу, на грантові гроші, вони наразі на етапі свого становлення. Це, до прикладу, ті ж «The Ukrainians», «Тексти», «Човен». Врешті, усі видання хоча б трошки, але намагаються, щоб у них було щось репортажне, бо це добре читається. Але, з іншого боку, чи аж так це вже потрібне суспільству? Це інше питання.

– Так, інше. Однак смак читача-глядача формується на певних зразках. Питання в тому, який цей смак і хто його формує. Для того, аби любити Баха чи Бетховена, цю музику щонайменше потрібно чути. Те саме стосується інформації. Але, повернімося до суті нашої розмови. Як писати художній репортаж?

– Якщо про особливості говорити – це треба бути дослідником. Коли пишеш репортаж, про це вже не думаєш. Теза, антитеза, синтез – це радше форма побудови.

– Ти згадував того ж Майка Йогансена, який багато «якав». Тобто з’являються особові займенники. Які ще особливості можна виокремити?

– Я, до слова, не філолог. Мені важко було знайти межу між репортажністю і художністю, і все це якось звести до спільного знаменника. Деякі тексти вийшли занадто журналістські, майже статті, а в деяких уже більше художності. У репортажах важливі діалоги. Є, звичайно, репортажі, де взагалі не існує діалогів, і вони можуть бути теж дуже хорошими. Однак діалог, який передає живе мовлення з усіма особливостями, зокрема діалектичними, чи, скажімо, побутове спілкування суржиком, багато про що свідчить. Діалог суржиком – це цілий світ зі своїми героями і антигероями, за яким можна відстежити історію як людини, так і світу у якому вона живе.

– Про що варто писати і як залишатися актуальним?

– Нема ніяких порад. Якщо вдалося передати зріз часу, то це і через 100 років буде цікаво читати. Просто не звертати увагу на щось таке, що до завтра забудеться. Навпаки – фіксуємо те, що є непроминальне.

– Поговоримо про твою творчість. Ми вже про це частково згадували, та, цікаво, як з’явилися твої перші репортажі?

– Це був 2007 рік, я це добре запам’ятав, бо тоді сильно травмував коліно. Три тижні лежав у гіпсі і, відповідно, на роботу не ходив, до того ж програму «Закрита зона» було закрито. Це був саме той період, коли я ще не знав, що буде далі і чим буду займатися. За цих три тижні спочатку дописав роман, над яким давно працював. Потім відчув, що хочу ще щось написати. Але не белетристику. Уже забагато вигадок з себе вичавив і щось нового не міг придумати. І тоді подумав: та стільки живих справжніх історій, навіщо вигадувати? Так з’явилися перші репортажі з книжки «Україна: масштаб 1:1». Та все одно мусить бути якась мотивація і розуміння, що з цим далі робити. Тому, коли вже восени на Форумі з видавцями розмовляв і зрозумів, що їм це якось не дуже цікаво, то полишив цю справу. Щойно тоді, коли з’явився конкурс «Самовидець» (я дещо з вже написаного переробив, дописав) – подався на нього і переміг.

Олег Криштопа отримує нагороду
Олег Криштопа отримує нагороду за перемогу в першому конкурсі художнього репортажу «Самовидець» у 2013 році. Фото зі сторінки конкурсу у Facebook

Наприкінці лютого 2013 року, здається, було нагородження. Тоді видавництво дуже хотіло якнайшвидше видати першу книжку до Форуму видавців. Тому мене дуже квапив Лесь Белей, щоб дописати книжку. До початку травня, пригадую, я її завершив. Теж була кумедна історія: є ж робота, яка заважає процесу написання віддаватися принаймні щодня. Дописував свій текст по п’ятницях та суботах. Потім, пам’ятаю, п’ятилітрову діжечку з пивом, яку я десь купив напередодні. Ввечері налив собі пива (загалом я так не роблю, бо писати під алкоголем не добре, можна і якихось дурниць понаписувати). До ранку ця діжечка була порожня, і я побачив, що залишилося буквально один розділ дописати і книжка готова. Я провалився в сон, прокинувся з жахливим відчуттям, що просто даремну роботу зробив і все це піде в кошик. Та перечитавши текст здивувався, що там не було навіть жодної одруківки. У цю ніч я написав третину книжки. Ось так і з’явилася книжка «Україна: масштаб 1:1».

– А як шукаєш інформацію? Чи вона сама тебе знаходить?

– У книзі «Україна: масштаб 1:1» більшість історій – це з виробничих поїздок. Коли я працював на «Закритій зоні», то надходило багато листів, з яких вже можна було вибирати якісь більш чи менш цікаві історії. Пам’ятаю, два дні я просто сидів і читав все це. Розгортав: щось йшло в кошик, а щось у папки: «С», «В» і «А» – останнє найцікавіше. Ще хтось із знайомих щось розповідав. Або, приміром, приїжджаєш кудись, а там за однією історією розгортається ще цікавіша. Ось так ми знаходимо один одного (усміхається. – Авт.).

– Тобто можна сказати, що художній репортаж це історії про життя?

– Це історії про життя, історії, які цікаво читати, але які водночас дають глибоку масштабну картину якихось суспільних процесів, загальнолюдських, геополітичних навіть.

– Як ти вибирав історії, які ввійшли до книги? Звідки ці історії?

– Уже коли я дописував книжку, то використовував передовсім те, що добре пам’яталося, і те, що збереглося у записах, розшифровках. Бо доволі часто трапляється так, що є деякі історії, які ніби пам’ятаєш, які колись тебе дуже вразили. Однак, коли починаєш писати текст, то виходить якийсь короткий невиразний переказ. Пам’ять втратила яскравість барв тих подій чи людей, відчувається брак деталей, а вигадувати не будеш. Наприклад, історій про Донбас значно більше ніж у книжку потрапило. Чомусь так склалося, що туди я їздив як по свячену воду. У мене ж дід родом звідти, та й друзів чимало з’явилося там. Тож їздив туди, як додому. Але коли писав книжку «Україна: масштаб 1:1», я ніби відчував, що до цієї теми ще повертатимуся. Тому більшість цих історій ще чекає свого продовження, осмислення на сторінках майбутніх репортажів уже з врахуванням новітніх подій 2014–2018 років.

– До якої з історій ти найбільше прикипів душею?

– Важко сказати. Кожна історія особлива, по-своєму драматична. Історія з мажором, історія з сім’єю з Молдови, історія про Дніпро, про вдову, якій привезли тіло чоловіка без внутрішніх органів. Це історії, які дуже вразили і, звісно, запам’яталися на все життя.

– А можна писати репортажі про минуле?

– Хороший репортер має зуміти відтворити те, що відбулося сто років назад, має зуміти віднайти інформацію і зробити її цікавою. Той же Маріуш Щиґел, коли пише про Чехію, то починає з історії про Батю, яка відбувалася більше ніж 100 років тому. Однак ця історія дуже важлива, щоб збагнути все те, що і як відбувалося у ХХ столітті, які експерименти проводилися над людьми.

– Але ж у такому випадку важче знайти очевидців, які б через діалог дозволили побачити те, що відбулося, що минуло, що пережили і як це вплинуло на сьогодення…

– Звісно, важче. Інколи неможливо. У випадку Маріуша Щиґела, йому вдалося знайти когось із членів родини і задати питання лише електронним листом. У іншому форматі не погодилися відповісти. Він запитав щось на кшталт: «Що потрібно, щоб гарно жити?» чи «Що найважливіше в житті?» Бо можна було поставити тільки одне і коротке запитання. І у відповідь отримав щось таке банальне: «Треба цінувати час».

Станіславівський феномен
«Станіславський феномен» із серії «Ліхіє дев’яності» («Темпора, 2016, 306 с.). @ firtka.if.ua

– У тебе також є репортажі «Ліхіє девяності: Станіславський феномен». Що це за серія?

– Цю серію придумав Лесь Белей. Він писав про Закарпаття, а мені запропонували написати про Франківськ. Я казав, що Прохасько, мабуть, написав би краще, але вони наполягали, щоб це робив я. Так і з’явилася ця книжка.

– Що плануєш писати найближчим часом?

– Уже давно з видавництвом «Темпора» працюємо над проектом, який має умовну назву «Провінція». Це, певно, було б трохи схоже на «Україна: масштаб 1:1», але вже інші регіони, інші історії і те, чого не було в тій книжці. Якось одна чеська репортажистка мені дорікнула, що в мене немає героїв, є лише персонажі. Тобто з ними щось відбувається, а не вони діють. І ця книга мала б відрізнятися саме тим: а що зараз роблять люди в провінції? Чи зміни відчуваються, чи стали ці люди героями, чи залишилися персонажами? І в мене є одна історія в одному селі на Полтавщині, де от повільно-повільно, але відчувається, як ці зміни йдуть. Там велика латифундія веде боротьбу з двома фермерами, які хочуть реформувати село…

– А про Донбас окрему книгу писатимеш?

– Щойно закінчив! Називається «Дедлайн». До кінця року має вийти у «Темпорі». У 2016-му ми з Олею Калиновською видали книжку «Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не) війни».

Спільний проект Олега Криштопи та Ольги Калиновської
Спільний проект Олега Криштопи та Ольги Калиновської «Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не) війни» (КСД, 2016, 273 с.)

– Справді, феномен Донбасу потребує свого осмислення, і не лише на рівні літературного репортажу. Завершуючи нашу розмову, скажи, чи писатимеш ти тільки про Україну, чи готовий виходити у своїх текстах за її межі?

– Думаю, що вже час. У мене проблема – знання мов, точніше незнання. Я планую поїздити Польщею, тими регіонами, що були колись українськими. Не знаю, наскільки вдасться усе побачити і зрозуміти. Але якщо вдасться, то я би написав про Україну в Польщі. Хотів би відвідати Балкани, з цим регіоном маємо багато спільного. Час рушати у світи!

Інтерв’ю провели Вікторія Михальчук та Ольга Квасниця

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: