Донбас очима військового та переселенки АТО: свідчення очевидця Найактуальніше Суспільство 

Донбас очима військового та переселенки

Ця розповідь описує життя військового, що мріяв вступити у Гарвард, і звичайної дівчинки з Авдіївки, дитинство якої загубила війна. Як виявилося, мирних людей і військових насправді об’єднує чимало спільного: жага до справедливості, любов до своєї Батьківщини та неприйняття неправди.

Публікація складається з двох блоків. Перший – інтерв’ю з військовослужбовцем Андрієм Козінчуком, що приїхав на Луганщину на початку воєнних дій і захищав Україну в найбільш складний час 2014–2015 рр. Пробувши на фронті півтора року, повернувся й почав працювати військовим психологом. Другий блок – розмова зі звичайною дівчиною Ангеліною Бахмановою, яка до 2015 року жила в Авдіївці, місті-супутнику Донецька. Вона застала початок війни та пережила найбільш складні її моменти. Зараз живе у Харкові, є членом політичної партії та волонтеркою.

Інтерв’ю з Андрієм Козінчуком, військовим психологом

Андрій Козінчук, 36 років
Андрій Козінчук, 36 років

Скільки Вам років, звідки Ви та чим займалися до військової служби?

– Мене звати Андрій Козінчук, мені 36 років. З 13-ти років навчався у військовому ліцеї, потім інститут, потім була армія – служив офіцером. Півтора року в бізнесі. Коли повернувся з війни, став психологом у роботі з ветеранами.

Яку освіту Ви здобули? Чи знадобилася вона Вам на війні?

– Я закінчив інститут за напрямком військової психології. Що вона повністю марна, не можу сказати. В моїй діяльності її вистачило приблизно на 35%. Все інше треба було доучувати на курсах на тренінгах. Я вчився у мирний час, тому акценту на війну не було. Мушу сказати, що поточна освітня програма недостатня для воєнного часу. Хочеться, щоб її покращували і вдосконалювали.

– Які були мотиви для вибору цієї спеціалізації?

– У мене все було дуже просто. Я хотів бути військовим. До того ж ніколи не розумівся на точних науках. Перші два роки були для мене адом. Навчання почало подобатися лише на 3 курсі. Вважаю, що мені пощастило.

Проблемою сучасної молоді є відсутність мотивації та незнання того, куди йти далі. Вважаю, що важливим після школи є залишати собі один рік на відпочинок та роздуми, щоб не помилитися з вибором спеціальності. Краще втратити один рік життя, ніж п’ять, або бути нещасним на своїй роботі все життя.

– Розкажіть про складнощі в роботі з воїнами та людьми з посттравматичним синдромом?

– Мені з ними простіше. У них, як правило, втрачене поняття безпеки. Відсутня впевненість, що все буде добре і, наприклад, зі мною нічого не станеться. Ветеран або військовослужбовець має мені довіряти та бути впевненим, що я на його боці. Тому тут найбільш важливим є встановлення дружнього контакту.

– Чи були складні випадки, коли хотілося все кинути та піти?

– Два роки тому мене все дістало вкрай. Я був готовий все кинути і майже зробив це. Потім все ж повернувся, бо заскучав і не витримав.

– Емоційне вигорання?.. Як справляєтесь?

– Відпочинок. Він є основою моєї роботи. В мій особистий календар внесені не тільки тренінги та робота, а ще й зустрічі з друзями, бари та інше. Клієнт не має бачити мене змученим. Це частина роботи – бути в ресурсі завжди.

Клієнт несе мені в торбі найгіршу історію свого життя, і я маю поставитись до цього максимально відповідально і вести себе професійно. Це частина моєї роботи.

У мене вже був досвід, коли я за цим не слідкував і швидко вигорів. До того ж, в мене є моя група ветеранів (супервізорів), які підтримають мене завжди в будь-якій ситуації.

– Що спонукає Вас вести активне соціальне життя?

– У мене комплекс вини «того, хто вижив». Не дуже радію, що вижив на війні. Тепер щоденно маю доводити собі, що не дарма живу. Більшу частину часу витрачаю на суспільні проекти. Роблю те, що вмію. Намагаюсь приносити користь людям. Якби я вмів класно готувати – я б різним безхатькам готував супи.

Зі старшокласниками нещодавно проводив заняття про відносити та про те, як знайти себе після школи. Зараз роблю ставку на молодь. Намагаюсь робити все, щоб вони не повторювали наших помилок. Вони мають бути набагато крутішими, ніж ми. Це еволюція.

– Бачила на Вашій сторінці, що нещодавно Ви проводили лекцію для офіцерів. Що б могли порадити зі свого досвіду?

– З офіцерами така штука, що, коли ти служиш в армії, тебе виводять зі стану «турбота про себе» і змушують постійно турбуватися про інших. Ми вчилися екологічній роботі – відпочивати, спати. Ми запобігали емоційному вигоранню на військовій службі. Офіцері навіть здивувалися, що їх вперше вчили відпочивати.

– Як почався Ваш шлях військового? Що підштовхнуло Вас їхати на Схід?

– Тільки почалася війна, коли я вже все вирішив. До останнього добивався в військкоматі, щоб мене взяли. Врешті-решт поїхав туди нелегалом як психолог. Все було добре до моменту, поки мене ледь не вбили. Я все одно повернувся та оформився в добровольчий батальйон. Я був на війні 15 місяців.

– Чи є якісь останні новини від знайомих з фронту? Саме зараз, коли під кордони звозять техніку.

– Часто спілкуюсь зі своїми хлопцями. Кажуть, в разі чого ми готові дати гідну відповідь.

Взагалі, хочу сказати, війна – це дуже чесна штука. Коли дуже близько ходить смерть з косою – починаєш цінувати будь-які дрібниці в житті. Мені пощастило там святкувати День народження. Навіть не уявляєте, яке щастя я відчув, коли друг подарував мені снікерс та колу. Щоб ви мали можливість порівняти, за 5 років до війни мені подарували швейцарський годинник. Снікерсу на війні я був радий набагато більше, ніж швейцарському годиннику в мирний час. Коли кожен день є ризик загинути, починаєш по-справжньому цінувати життя. На війні можна втекти від кого завгодно, але не від себе.

– Як відреагувала родина на Ваше рішення піти на війну?

– Набрехав їм, що їду в Дніпропетровську область охороняти завод з консервами. Мати зробила вигляд, що повірила. Коли нарешті я розповів правду – була шокована, але не злилася. Лише попросила про одне: щоб я не ліз під вогонь.

Мені пощастило з тим, що родина мене зрозуміла. Знаю багато людей, коли через це навіть подавали на розлучення.

Єдине, що мені не сподобалось, – реакція далеких родичів. Їм було байдуже, бо вони на Заході. Від них чувся холод, я цього взагалі не розумію. В нашій країні війна, а ви не реагуєте на це.

– А зараз із цими родичами налагодились стосунки?

– В цьому немає потреби. Припинити спілкування було моїм свідомим рішенням. Я себе спитав, яку роль вони відіграють, але не зміг дати відповідь. Було б мені погано – вони б мені не допомогли.

– Чи потребували Ви додаткового відновлення після війни?

Так. Після цих 15 місяців бісило мене майже все. Мені потрібна була терапія. Я повернувся агресивним, схожим на «йожика». Лише за деякий час вдалося повернутися в попередній стан.

Бісили люди, що просто п’ють каву і посміхаються. Я ж приїхав з війни, там зовсім інші цінності – для мене було незвичним, що люди просто ходять і радіють життю. Лише потім, завдяки супервізорам, зрозумів, що саме для цього я і воював: щоб ці люди зараз могли спокійно пити каву, усміхатися та просто радіти життю.

– Спілкувалися з місцевим населенням Донбасу? Яке відношення було?

– Люди були поділені на три частини. Одна частина ставилася до нас агресивно, другі були готові підтримувати нас, третім було «по барабану» – для них не було різниці, під ким бути.

Нам дуже багато допомагали. Коли їжі було дуже багато – почали ділитися з місцевим населенням. Люди здались мені дуже працьовитими.

Лише діти всюди однакові. Був навіть проєкт, коли ми молодь з Донбасу возили на екскурсію у Львів.

Як Вам влада допомагала?

– Влада ніяк не заважала і не допомагала. В основному надходила волонтерська допомога.

– Якщо у бійця було поранення, що робили?

– Перший випадок, який був у мого знайомого, – відкритий перелом ноги. У кожного з нас були аптечки. Ми вміли надавати першу допомогу. Після цього залишалось дочекатися на вертоліт.

– В яке місто зазвичай відправляли в госпіталь?

– У Дніпро. Всі гелікоптери літали, як правило, туди. Місто вважається легендарним.

– Що Ви відчували в найскладніші моменти?

– Я давав собі клятви, що, якщо виживу, то переосмислю своє життя. Буду жити так, аби від мене була користь.

Війна відкриває твою особистість, оголює її, показує тобі твою справжню сутність.

– Як Ви ставитесь до військовослужбовців, які йдуть в політику?

– Добре. Вперед! Головне, щоб у людини це все виходило. Гірше, якщо ти йдеш в політику і при цьому ти жахливий політик. Ким би ти не був, головне – добре робити свою роботу.

– Що саме Ви цінуєте в людях?

– Коли людина усвідомлює себе і знає, ким вона є. Коли людина є чесною сама з собою.

– Яка Ваша мрія?

– Я хочу щоб усі українці підвищили рівень внутрішнього комфорту життя та закінчили війну в себе вдома, насамперед, в своїй сім’ї.

* * *

Інтерв’ю з активісткою та мешканкою м. Авдіївка, Ангеліною Бахмановою

Ангеліна Бахманова, 20 років
Ангеліна Бахманова, 20 років

– Початок 2014 року: напружені відносини з Росією, нестабільна політична ситуація, масові протести. Які думки відвідували тебе в той момент? Чи були передумови для початку військових дій? Який настрій панував на вулицях?

– Тривожні думки відвідували мене ще з того часу, коли у Києві тривав Майдан, – було страшно включати новини і чути прогнози про те, що рано чи пізно в нас може розпочатись війна. Коли вперше почула постріли, спочатку навіть і не зрозуміла, що конкретно відбувається. Складно згадати, які саме думки відвідували мене на той момент, оскільки на момент початку військових дій мені було 13 років. Пам’ятаю лише, що було страшно. Лякала ситуація загалом, а також невідомість майбутнього та нерозуміння того, чи буде воно для нас усіх взагалі. Я часто думала, чому війна повинна статися саме в цей період. Читаючи і дізнаючись історії про війни, вони здавались чимось таким далеким і неможливим… А тепер війна може статися в моїй країні, а саме в моєму місті, яке навіть ніколи нічим не виділялося. Я завжди боялася дізнатися, що таке військові дії насправді, і тоді, коли все це наблизилося до нас, я думала, як це несправедливо.

Щодо передумов – ні, їх не було. Або мені здавалося, що не було. Окрім Майдану та невтішних прогнозів з боку людей, я більше нічого не помічала. В основному тоді всі були впевнені, що це обійде нас стороною.

На вулицях нічого не змінювалося. Так, мешканці міста були більш стурбовані, ніж зазвичай, але поки що все це залишалося на рівні проблем десь там, не у нас, все було добре.

– 6 квітня 2014 року. Перші дні окупації та початок військових дій. Чи усвідомлювала ти, що відбувається? Чи відбулися помітні зміни у настроях мешканців?

– На початку військових дій я не усвідомлювала все до кінця. Так, я чула постріли, бачила репортажі з Донецького аеропорту, здогадувалася, що це десь близько до мого міста, але не більше. Це продовжувало здаватися чимось далеким, а ще – тимчасовим. Я була переконана, що незабаром це закінчиться. Але потім, коли війна торкнулася вже безпосередньо мого міста, не усвідомлювати було надто складно. Обстріли стали повсякденністю, люди почали боятися виходити з дому, багато будинків було зруйновано, нам довелося сидіти в підвалах і не спати, перебуваючи в квартирі, або спати, але тільки в тих кімнатах, де не було вікон, щоб вони не могли поранити уві сні. Все це було так страшно і незрозуміло… Жахливий час.

І, звичайно, настрій жителів міста змінився. Більше ніхто не посміхався, не розмовляв про щось просте та повсякденне… Всіх охопила паніка і тривога. Люди навіть боялися виходити надвір. Всі стали напруженими та неспокійними, а життя розділилося на «до» та «після».

– Життя у «ДНР». Опиши, як змінилося місто.

– В принципі, місто майже не змінилося. Багатьох солдатів з «армії ДНР» мирні жителі знали в обличчя – це були наші сусіди, колеги тощо. Єдине, було зовсім незвично бачити солдатів зі зброєю – це дуже напружувало та розпалювало настрої. Можливо, тоді люди навіть не усвідомлювали, як далеко вся ця ситуація може зайти.

– Розкажи про складні моменти, пов’язані з АТО, які запам’яталися особливо сильно.

– Місто дуже сильно змінилося, коли до нього увійшла російська армія. Тоді почалися сильні обстріли, внаслідок чого військові перебили усі електростанції. У нас довгий час не було світла та води. Магазини працювали лише від генераторів, а зарядку телефонів доводилося оплачувати прямо там. Безкоштовно їх ніде не можна було зарядити. Через це багато людей заряджали телефон раз на тиждень і користувалися ним дуже рідко, щоб просто мати доступ до зв’язку цілодобово і встигнути хоча б зателефонувати комусь у потрібний момент. Коли ж у місті відключили воду, мешканцям доводилося набирати воду з пожежних машин, що було дуже складно робити старим та дівчатам. Було максимально важко жити в Авдіївці на той час.

Також я сама не раз потрапляла під обстріли. В один із спокійніших днів ми вирішили піти прогулятися з моїм татом. Все було добре, поки ми не почули вибухи. Вони були такими гучними і здавались настільки близькими, що ми намагалися якнайшвидше знайти місце, щоб сховатися. Але з кожною секундою ситуація ставала все гіршою і гіршою, а жодних будівель поряд не було. Нам довелося буквально бігти вперед, щоб залишитися живим. Зараз уже не так страшно про це говорити, але тоді це був справжній жах.

– Коли ти вирішила, що хочеш пов’язати своє життя з політикою? З чим це пов’язано?

– Напевно, якраз у 2014 році. Військові дії, які досі не закінчилися, породили в моїй душі стійке відчуття несправедливості, яке я хотіла б вирішити і знищити. Я була підлітком і не до кінця усвідомлювала сильне бажання змінювати країну і все те, що в ній відбувається, але коли настав час вибирати своє майбутнє, я зрозуміла все на сто відсотків. Моє бажання пов’язати життя з політикою не пояснюється якимось одним аспектом. Я просто люблю свою країну і хочу, щоб вона процвітала. Їй не вистачає хороших політиків, які б думали про неї та її людей. Я хочу стати таким.

– Чому саме Харків?

– Це місто нескінченних можливостей та величезної кількості людей, сповнених ентузіазму робити щось для суспільства та країни. У Харкові є багато важливих організацій, а через велику кількість університетів завжди можна знайти для себе потрібні семінари, лекції, зустрічі, засідання та інше. Атмосфера буквально сприяє тому, щоб віддатися навчанню і саморозвитку, а тому це ідеальне місце для формування мого майбутнього.

– Як людині, яка з дитинства живе в російськомовному середовищі та говорить російською, чи важко тобі зараз адаптуватися до української мови? Як ставишся до українізації?

– Насправді адаптуватися не так важко. Хоч я все життя розмовляла російською, але я також завжди знала і нашу рідну мову. Тож там, де потрібно, я спокійно можу говорити українською.

До українізації ставлюся позитивно. Так, було б непогано, якби український народ більше вивчав власні звичаї та знав державну мову.

– Розкажи докладніше, чим саме ти займаєшся?

– Я є членом громадської організації, пов’язаної з політикою, що надає великі можливості в розвитку. З моєю крутою командою ми займаємося волонтерством, освітніми заходами. Як правило, це тренінги, лекції, дебати. Відвідуємо культурні заходи, театри, презентації книжок. Взаємодіємо з політичною та культурною елітою Харкова та, звичайно, просуваємо ідеї України як вільної європейської країни.

– Наскільки важко поєднувати громадську діяльність з іншими аспектами життя (навчанням, наприклад)?

– Насправді тут справа в пріоритетності. Комусь досить складно, адже якась важлива акція може припасти на час пар. Для мене це трохи інакше, адже обов’язки, які я виконую, перетинаються з моєю спеціальністю та є для мене практикою. Це написання постів у соціальних мережах, створення фото- та відеоконтенту, спілкування з відомими людьми. Це, можливо, навіть дає мені перевагу серед одногрупників, адже я отримую знання на практиці. Це щодо навчання.

Особисте життя у мене також розвивається не без допомоги молоді. Це велике круте ком’юніті, яке хоче розвиватися, тримається проукраїнської позиції та просто є підтримкою один для одного. Я й стосунки знайшла саме тут.

– Як плануєш розвиватися надалі?

– Поки що я отримую задоволення від того, що роблю. Надалі я можу піти в політику як місцевий депутат, або продовжувати захищати Україну в медіа-просторі.

Інтерв’ю провели Анастасія Ошурко та Олексій Яценко

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: