«За чотири дні ми мали зустрітися» Найактуальніше Суспільство 

«За чотири дні ми мали зустрітися»

Спогади жінки, яка втратила коханого на Донбасі

Цісаренко Ольга Григорівна – волонтерка, жінка, якій «болить війна», тендітна ззовні, але сильна духом, завжди готова творити добро, втратила на Сході коханого Сергія. Жінка поділилася своїми спогадами й розповіла про життя без коханого.

На фото Ольга Цісаренко та інтерв’юер Тетяна Барва
На фото Ольга Цісаренко та інтерв’юер Тетяна Барва

Доброго дня, Ольго. Розкажіть, будь ласка, про себе.

– Добрий день, Таню. Звати мене Цісаренко Ольга Григорівна. Народилась я 1986 року в с. Борщівка, де й проживаю. Тут закінчила середню школу, далі вступила до Кременецького ліцею, потім закінчила педагогічний університет у Тернополі, після чого знову повернулась у рідне село.

Чим Ви зараз займаєтесь?

– Зараз я мама в декреті. Маю двох маленьких діток і паралельно займаюсь волонтерською діяльністю.

Коли Ви розпочали займатися волонтерством, і що Вас наштовхнуло на це?

– 2013 року, ще до початку війни на Сході, я переїхала в Крим і надіялася, що залишуся там назавжди. Але почалася війна. Дуже очікувала, що на Кримський півострів прийде українська армія, яка зможе відбити російського загарбника, дуже вірила, що ми швидко повернемо свою територію. Але 2016 року я чітко зрозуміла, що все це затягується надовго, тому вирішила повернутись назад (в село – ред.), і стати чимось корисною для нашої армії. Боєць з мене такий собі, тому вирішила допомагати тут, на мирній території України, волонтерською діяльністю.

Скільки часу Ви жили в Криму?

– З 2013 до 2016 року.

Після того, як Ви повернулися з Криму, якими були перші кроки Вашої допомоги для Сходу, Ви самостійно працювали чи співпрацювали з якоюсь організацією?

– Спочатку я познайомилася з військовослужбовцем Богданом Лісорубом, а пізніше з його дружиною волонтеркою Ярою Березій. Вони з чоловіком досить відомі на Західній Україні волонтери. І так через них від себе передавала якісь гостинці. Але сталося так, що вони переїхали до Львова, де Богданові, як військовослужбовцю, який був у зоні АТО, держава виділила квартиру. Тому постало питання як? ким? і куди? передавати допомогу, а в сільській місцевості це переважно продукти: городина, закрутки, сало. Звичайно, передавали й теплі речі, також мішки для укріплення окопів. Тому я зорганізувала спочатку збір у себе в селі, де назбирали цілий бус допомоги. Через організацію в Тернополі – козацько-десантний рій на чолі з кошовим отаманом Володимиром Мосейком ми співпрацюємо вже кілька років: вони забирають і відвозять хлопцям на Схід, безпосередньо на передові позиції.

Ольга Цісаренко з волонтерами козацько-десантного рою
Ольга Цісаренко з волонтерами козацько-десантного рою

Відомо, що Ваш хлопець був військовослужбовцем у зоні АТО. Розкажіть, будь ласка, про нього.

– Так, колись у мене був хлопець Сергій, з яким ми познайомились у Facebook. Довгий час товаришували, листувались, обмінювались інформацією: він писав, як себе почувають бійці та як вони налаштовані, а ми зі своєї сторони їх підтримували. І так у нас зав’язались відносини. Але, на жаль, зустрітись нам так і не судилося: 2017 року, за чотири дні до нашої першої зустрічі, він загинув від кулі снайпера.

Якою була ваша остання розмова?

– Досить веселою, як на той день. Було враження, що хтось зверху, зробив натяк, і хотілося наговоритися. Ми спілкувалися майже весь день, він саме відпочивав, а на ніч заступив на позиції. Здавалося, що багато одне про одного вже знали, але водночас і ні. Домовилися, що ввечері спишемось, бо він вже буде на позиції, а там телефонувати не можна. Але я так і не дочекалась його повідомлення.

Як ви дізнались про його загибель?

– Прокинувшись наступного дня, я побачила, що він так і не прочитав мої повідомлення. Зайшла у Facebook і побачила у командира добровільного батальйону «Донбас» Семена Семенченка допис, де була фотографія Сергія з чорною стрічкою. Тоді я зрозуміла що сталось і чому він не відповів – не вірилось. Я відразу зателефонувала на його номер, мені відповів командир його взводу, який вже, на жаль, загинув, і підтвердив цю інформацію.

Чи спілкувалися Ви з побратимами Сергія? Чи, можливо, звязувалися з ними вже після його загибелі?

– Так. Хлопці їхали на похорон, тож ми домовились, що зустрінемось в Києві. Я хотіла його побачити, коли вже будемо проводжати в останню путь. Тож у Києві, переночувавши на вокзалі у волонтерському куточку, я дочекалась ранку, і ми з хлопцями одразу поїхали до нього на похорон.

Як довго Сергій служив у війську?

– Сергій був активним учасником Майдану й, одразу як почалася війна, пішов захищати Україну. Був добровольцем. Служив у батальйоні «Донбас», із часом уклав договір і вступив у ЗСУ, потім у 72-й бригаді ім. Чорних Запорожців, тоді ж в Авдіївці він і загинув.

Можливо, він мав позивний, якщо так, то який і з чим це було пов’язано?

– Так, у нього був позивний «Матрос», що було пов’язано з його військовою строковою службою, яку він проходив в Ізюмі, де був матросом.

Під час вашого спілкування, що він розповідав Вам про свою службу?

– Він не дуже любив говорити про війну. Було декілька спогадів із найважчих боїв, і то мимоходом і жартома. Ніколи не скаржився, не говорив, що боїться. Якось так розмова заходила, що згадував, як вони з побратимом ділили один каремат на двох або одну дошку замість ліжка, як грілися всі разом, як обмерзали ноги, що ділили й їли на вечерю. А про самі бойові дії ніколи не розказував. Все жартував, але свято вірив у перемогу.

Загиблий коханий Ольги Сергій Альмужний
Загиблий коханий Ольги Сергій Альмужний

Яким він залишився у Вашій памяті?

– Коли згадую про нього, то виникає двояке відчуття. Тому що, коли згадую наші з ним розмови, то чомусь уявляється поляна квіток, де в основному цвітуть дзвоники й конвалії. Бо його сміх був дзвінкий і веселий. Він постійно був у доброму гуморі, ніколи не сумував, підбадьорював. Навіть побратими про нього так відгукувались, що він ніколи не був похнюплений, завжди був веселий, завжди жартував. Дуже любив польку танцювати – розповідав мені. І, розуміючи, що цього всього вже немає, ні голосу, ні сміху, дуже важко. Взагалі важко усвідомлювати, що я це пережила в своєму житті, що це було зі мною, із ним, що він був, і вже нема, що війна торкнулася мене таким боком. Він лишився для мене маяком, до якого потрібно йти, тому що він мав впевненість, що ми здолаємо ворога, захистимо Україну й наведемо лад у своїй державі. Він впевнено вірив, що це зробить армія й люди – ніколи не покладався на владу, не чекав від неї якихось дій. Казав, що все в руках людей. Тому я якось перенесла це на себе, що його віра тепер моя. І він хотів, щоб я жила щасливо, навіть якщо з ним щось станеться. Досі каменем спогади про нього, коли розумієш, що все: не зателефонує, не напише, не з’явиться в мережі, де більше не промайне його світлина. Він дуже любив фотографуватися і особливо, коли була весна на Донбасі, кожен рік у нього багато фотографій із квітами… Таким він і залишиться в моїй пам’яті.

Розкажіть про найяскравіший спогад, повязаний із Сергієм

– Його пропозиція руки і серця… Одного разу під час розмови, коли ми вже планували мою поїздку до нього, він сказав, що назад я повернуся його нареченою, тому що він так мені освідчиться, що я не зможу відмовити. Що на дулі танка причепить обручку, і так її мені піднесе, а нас повінчає військовий капелан. Мені дуже сподобалася його авантюра. Я була впевнена, що все так і станеться. Але, на жаль…

– Чи підтримували Ви зв’язок із рідними Сергія, або, можливо, спілкуєтесь із ними досі?

– Певний період ми дуже тісно спілкувалися, особливо з мамою і його молодшим братом. Перші дні дуже хотілося з ними говорити, тому що розмови з його близьким оточенням, рідними й побратимами створювали оманливу ілюзію того, що він є: на позиції або просто відпочиває після ночі… Пізніше я зрозуміла, що навпаки такі розмови стають дуже важкими. Коли до мене телефонувала його мама, то я розуміла, що мені важко з нею говорити. Що в нас ніби різні погляди стали на ситуацію: мені просто боліло, а в неї то було своє. Вона ж мама, а я фактично не родина, та й знала я його найменше. Можливо, вона щось хотіла чути від мене, що і я хотіла би від інших, але цього я не могла їй дати тому, що наші з Сергієм спогади занадто особисті, а таким не діляться. Просто журитися разом вже не було сили, тому якось само собою зійшли ті розмови на дуже рідкі дзвінки, на вітання зі святами. А потім взагалі припинились.

Що Вам додавало сили, наснаги, витривалості, що Вас тримало на плаву?

– Мене нічого не тримало. Не було бажання рятуватися, вибиратися із ситуації. Не хотілося, щоб біль проходив, не хотілося, щоб він був. Відчувалась пустота і важкість, ніби я, як пуста яєчна шкарлупа, а зверху поклали камінь – здавалося, що зараз це все рухне. Дуже боліло в грудях, здавалося, що ребра встромилися в легені. Була ненависть до всього і всіх, що хтось живий, а він ні, що в когось склалося, а в нас ні… І тоді я вирішила, що покину Україну, тож поїхала в Польщу. Але згодом, перебуваючи там, я зрозуміла, що від себе нікуди не втечеш, що таке горе в багатьох. Тоді я вирішила, що житиму з тим, з чим довелося жити. І після повернення в Україну, я зібрала допомогу для АТО – для бійців, які служили з Сергієм. Поїхала в зону АТО до його побратимів у 72 бригаду. Хотілося почути розмови про нього, подивитися, де і як він жив, його побут. Тоді трішки стало легше. І вже після цього я збирала велику відправку на бус, який поїхав на передову позицію, власне до побратимів і до інших підрозділів.

Тобто це дало поштовх Вашій волонтерській діяльності?

– Я могла зупинитися на цьому, але військові написали листи-подяки за підтримку, і у відповідь підтримку мені, як людині, що зазнала особистої втрати. Я зрозуміла, що їм важче, але вони можуть підтримати, у них вистачає сили духу. Це величезна мотивація. Вони теж потребують підтримки й допомоги.

Що б Ви сказали Сергію, якби побачили його зараз і загалом бійцям, які перебувають на Сході?

– Сергію, окрім подяки за те, що він був у моєму житті, я б ще додала, що ні про що не жалкую. В один момент шкодувала, що ми познайомились, що я пережила такий біль. А зараз я розумію, що так повинно було бути. Я побачила війну з іншої сторони. Тобто ти розумієш, що там є життя не тільки в темних кольорах, а що існують й інші барви, яскраві, там є сміх, пісні, гумор. Тому бійцям, які перебувають, перебували і будуть перебувати на війні, я хочу сказати дякую не тільки за те, що вони захищають нас, а й за те, що вони вміють жити. Вони показують, що такі дрібні речі, як дірка на штанах, провалений іспит чи подерта машина – зовсім ніщо порівняно з тим, яка правда і які цінності зараз на Сході – за це їм щиро дякую.

Сергій Альмужний
Сергій Альмужний

Ольго, а що б від себе Ви сказали матерям, дружинам, сестрам, дівчатам, які втратили своїх рідних на війні?

– Чесно, не знаю. Важко сказати. Не знаю, що хоче почути мама і що саме може її заспокоїти. Лише одне розуміння, що ти не одна, що не покинута, потрібно давати таким жінкам, що вони не забуті, їх діти не забуті, тобто необхідна ця постійна підтримка. А слів я і досі не доберу.

Продовжіть, війна – це…

– Війна загалом, то, мабуть, кара Божа… На жаль, тут усе вирішується долею простих хлопців, дівчат, які стоять на захисті територій. Це ніби шахова дошка, але поки ситуація дійде до зміни королів, багато пішаків просто зникнуть із цієї дошки…

Інтерв’ю провели Тетяна Барва та Інна Буряк

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: