«Ми ті, що із ям воскресли…» До річниці Голодомору Найактуальніше Творчість наших читачів 

«Ми ті, що із ям воскресли…»

Страшний, жорстокий, ненависний для нашого народу період… Важко знайти епітети, які б змогли передати словами ті часи. Голодомор 1932-1933 рр. – це глибока рана нашої історії, що завжди кровоточить важким болем минулого, який можна тільки відчути серцем. Це не просто рядки історії, що їх потрібно вивчити і забути. Це ті сторінки, які ми щороку освячуємо вогнем палаючої свічки на вікні, щоб нагадати іншим про те, що має жити в пам’яті нашого народу вічно. Тому, тримаючи в руках окраєць такого святого для нашої країни хліба, не забуваймо про тих, хто віддав за це життя.

І хоча очевидців тих років стає чимраз менше, в цей трагічний для нашого народу час ми разом з ними розділяємо їх біль і обіцяємо пам’ятати…

Тому нехай в ці дні свіча печалі горить не тільки на наших вікнах, а й в наших серцях…

Згадалося… Заплакана бабуся,
З окрайцем хліба і жалем в очах
Страшну історію розказувала внукам
Про голод, що вселився їм під дах.

Вона його Примарою назвала,
Голодним Духом, що прийшов в світи.
Він забирав усіх, кого лиш бачив,
І спорожнілі вичищав хати.

Він жив усюди, навіть поза домом,
Холодне поле поглядом орав.
Лише рілля… Ніде ні бадилинки,
Він все живе з собою забирав.

Голодний Дух ніде не зупинявся.
Він, як примара, над життям літав.
Там де він був, лиш чорний слід лишався,
Щасливий той, хто гнів його не взнав.

«Щаслива я, – всміхнулася бабуся, –
Голодний Дух мене не наздогнав.
Я вижила, щоб розказати внукам
Про час страшний, де голод панував».

Ти не дивись здивовано, дитино,
На ту людину, що з хлібиною в руках,
Струсивши землю, підніма окраєць
З молитвою й цілунком на вустах.

Ти не дивись здивовано, дитино,
Вона ще пам’ятає ті часи:
Як лютий ворог навіть в немовляти,
Останні крихти видирав з руки.

Ти не дивись здивовано, дитино,
Її історія ще втоптана в життя.
Ти розпитай-но краще, як було це,
Щоб не пішло усе у небуття…

Ти не дивись здивовано, дитино,
Сліди історії для себе закарбуй.
І хліб, що впав, освячений роками,
Ти в пам’ять про минуле поцілуй.

Темні хмари закрили сонце.
Розпочалась диявольська гра.
Не було в ній ні правил, ні жалю…
Закривавлена вся земля…

Смерть з косою невтомно бродила,
Заглядала у всі кутки…
Чорний ангел до неба двері
Закривав на стальні замки…

У молитві стихали звуки.
Вітер всюди розвіював страх.
Умивали «пилати» руки
Й не шукали у неба знак.

Лиш життя, що іще жевріло,
Намагалося світло знайти,
Розганяло благанням хмари,
Щоб в спокуті до Бога йти.

Прощення для всього люду
Вблагало його щире серце.
Хоч стогнала земля від болю,
Бо нелегко такий хрест нести.

Молитвою і прощенням
Відкрилось для людства небо…
Окроплені кров’ю уроки
Усім пам’ятати треба.

Бо в цій боротьбі кривавій,
Де зло із добром зійшлися,
Одне, найщиріше, серце
Зуміло весь світ змінити.

Українці – це, мабуть, єдиний у всьому світі народ, який мав і має незламну жагу до волі. Її не могли вбити ні війни, ні репресії, ні найстрашніше покарання, яке змогло перенести людство – голодомор. За наказом радянської влади на чолі зі Сталіном, як покарання селян за «бунт», а точніше, за бажання вижити, було прийнято рішення знищити українську націю голодом. За цей час, за приблизними даними істориків, було знищено понад сім мільйонів українців.

У 2006 році Верховною радою України Голодомор 1932-1933 років був офіційно визнаний геноцидом проти українського народу.

«Ми більше вже так не можем –
шептали у злиднях люди, –
Немає вже що віддавати,
То що з нами далі буде..?»

Та чи хвилювало ката,
Що десь вже нема хлібини,
І що помарніла мати
Останнє дає дитині?

«Ти хочеш побунтувати,
Зерно заховати в ями?» –
Ти навіть би не сказав це,
Якби знав про ворожі плани.

І ворог ці ями прокляті
Очищував до краплини.
Збирав на нивах колосся,
А на полях – бадилини.

Вбивав за гнилу картоплю
До болю опухле тіло,
Складав всіх підряд в ті ями,
Щоб вижити не зуміли.

Вбивали, вбивали тіло,
Та вбити не вдалося душу.
В незламності до свободи
Із ями підняла руку.

Голодним вогняним духом,
Здіймалась до неба воля.
Ціною могил у полі
Писалася наша доля.

Ніколи не вбити ямам
Й свинцевим кулям ката
Народу, що із колиски
Свободу навчивсь цінувати.

На сторінках кривавих
Гартоване наше серце,
Ти лиш не забудь, народе:
Ми ті, що із ям воскресли.

Оксана Лободяк

Ти не можеш бути байдужим
Лиш тому, що тебе ще не було.
Знаєш, є така правда, друже,
Про яку ми лиш крихти чули.
Про яку писали газети
Лиш недавно отак відверто,
І сюжет без «живих» сюжетів
Намагались знімати вперто.
Лиш недавно. Десь років зо тридцять,
А до того – як гра в мовчання.
І бліді зашкарублі лиця
Хліб жували, немов востаннє.
І мертвіли над тим шматочком.
Він пронизував серце болем.
Кілька зерен сховались в куточку
Непотрібної дітям школи.
Не за парту, а де б поїсти,
Скніли очі, тисячі… Більше.
За холодним голодним свистом
Тихий стогін пронизував тишу.
Хтось знайшов лободу в піддашші,
Хтось лушпиння позаторішнє.
Хтось картоплю гнилу вчорашню
Ще на завтрашній день залишив.
І не просто болів животик
Бурдюком, наче шар, надутий.
Той легкий політичний наркотик –
Для людини важка отрута.
Помирали по двоє, троє,
Цілі сім’ї, міста… Й одиниці…
«Патріотів» комізму конвої
Стерегли навіть воду в криниці.
Що їм там до якогось крику,
До якоїсь доньки чи сина?!
У жорстокій броні безликій
Відбирали й гнилу картоплину.
Не належав цей світ нікому,
Окрім лютого ворога-ката,
Що сміявся, як хтось додому
Йшов з відвагою помирати…
Ти не можеш бути байдужим,
Лиш тому, що тебе ще не було.
То міг бути твій батько, друже,
Міг дідусь, може, матір була.
А можливо бабуся рідна
У застеленій сонцем хаті
У «прикрасі» життєвій срібній
Тебе вчила, як хліб шанувати.
Не напишуть про це газети,
Тільки пам’ять шкребком лишає
Назавжди ці страшні сюжети
В тому серці, що голод знає.
Не вкраїнська живуча вдача,
Не пора, не обломки фарту,
Тільки Бог, Який сльози бачив,
Вів від фінішу і до старту.
Тільки Він дав голодним ситість
І зберіг в ті роки знемоги.
І якби не Господня милість,
Не залишилося б нікого,
Хто розкаже словами, серцем,
Хто мовчанням слізьми говорить,
Ти не можеш минути все це –
Бо в тобі епілог історій.

Чи бачили ви коли-небудь, як два горобці змагались за сухий шматочок хліба? Цей шматочок вже був «панірований» болотом; до нього прилипло вуличне сміття, пилюка, але за нього й далі велася боротьба. І діставався цей шматочок кмітливішій пташці.

Знаєте, ще не так давно боротьбу за черствий брудний шматок хліба вели діти. Вони не знаходили його на вулицях – так просто він не валявся; вони відколупували його з закутків сіней, облізлих кухонь, курників, стаєнь. Діти навіть з радістю вкрали б його, якби було в кого вкрасти…

Але то була боротьба не за шматок, а за життя. Тут вигравала не кмітливість, а злість і безпорадність, і безвихідь. Оця безвихідь навчила з нічого пекти хліб: з соломи, лободи, якоїсь такої гіркої трави, що в іншому часі була б визнана за отруту. А тим хлібом годували дітей. Маленькі, нерозумні, без уявлення про навколишнє, про завтрашнє і вчорашнє, – вони їли той хліб, і їхніх устах він був солодшим за мед.

Ми, сучасники, так змагались за життя? Ми переживали моменти, коли сьогоднішня паляниця може бути останньою, коли сьогоднішня молитва може бути останньою, коли сьогоднішня зустріч з нашою дитиною може бути останньою, бо завтра або нас, або дитини вже більше не буде… Не через хворобу, а через ненависть чужих і далеких…

Ця безвихідь так бунтувала вольовий дух людини, дорослої чи ще дитини, що вони трималися за життя чорними зубами і пекучою молитвою. Бо навіть голодні, сухі чи опухлі, вони пам’ятали, що порятунок від Господа. Бо якщо диявольська рука можновладних ставила народ на коліна, калічила спину, ламала ноги, то Божа Рука зціляла, підіймала й показувала вихід.

І ми тепер не можемо бути байдужими до такої історії нашого народу. Маючи гіркий досвід на друкованих сторінках, а не на сторінках власного життя, навчімось дякувати за все, що в нас є; навчімось ділитися з тими, хто потребує; навчімось слухати тих, хто пережив подібне; навчімось, щоб не втратити: історію, пам’ять, народність, час і Господа, що тримає нас.

Людмила Досінчук-Тарасова

Сон

Баба старенька світом блукала,
Мантія чорна подерта на ній…
Якось стомившись вона задрімала,
Вірна коса берегла упокій.

Небо заховане хмарами чорними,
Бачили хмари сотні земель,
Снігом холодним сипали долі,
Під їх вітрилами – корабель.

Ніхто тут не чує, ніхто не бачить,
Місце це тоне, немов у багні.
Щури повтікали давно, неначе
Жити лишилося декілька днів.

Час дивина – рік тут за день,
Косить людей страшний звір.
Як не питала Смерть себе:
Тридцять на перевагу одній.

Онде хатина, там маленька сім’я:
Біла, опухла – мати й дитина.
Інші на вулиці доїдають коня,
Смерть малого вкрила хустиною.

Далі пішла жінка з косою,
Землю не хотів ховати сніг.
Стала серед чорного поля –
Єдина соломинка біля ніг.

«Маєте їсти, бабусю?» –
Схопило Смерті поділ дівча.
Яблунею діти деруться –
Щоб нарвати гниляччя.

«Заберіть нас з собою, благаєм!» –
Люди вгледіли її слід.
«Для вас в Смерті місця немає –
Вас забере Муки крик», –

Голос зненацька скрипучий, холодний
Десь із білих кісток пролунав.
«Що тут забула?» – пита він голодно, –
«Моєї роботи тобі не забрать!»

Змахнула кістлява рука косою,
Хурделиця мухами загула,
Крутнула Смерть вбік головою –
Перекинула з людьми воза.

Землею розкинулись трупів віти –
Сніг заморозив душі в тілах.
Їдуть усі – і дорослі, і діти,
Червона мара хльостає вола.

Тепла душа десь поблизу бродить –
Серед мертвих правду шука.
Та брехун Пулітцера заробить,
Із червоними світ ошука.

«Що вишукуєш, бабо старезна?
Я в панах тут, а не ти.
Голодом кличуть мене любезно,
Я в почьоті в червоних панів».

Потерла Смерть очі – сонце над нею,
Зникли кудись пухлі люди, сніги.
Рукою кістлявою сперлась на лезо,
В ногах життя погляда навкруги.

Страшний голод накликали на наші землі червоні щурі, поглядаючи збоку на корабель, що тонув – на Україну. Голод поселився в кожній сім’ї, в кожній хаті. Навіть Смерть була здивована, що хтось, не вона, забирає тридцять душ за раз… Це була тиха війна, війна проти людського духу. Смерті «заборонили» приходити, щоб бідні люди корчились в муках. Люди не мали чого їсти. Та навіть на пагорбі страшних руїн знайдеться життя, що покладе край горю, що пам’ятатиме про голод людей, що покарає винних, що не дасть повторитися Голодомору. Ми – це життя. Ми пам’ятаємо.

Інна Буряк

ІСТОРІЯ, ЯКУ НЕ ЗАБУТИ

Були апостоли й «пилати»,
Були поети і писаки.
Хтось свою совість продав кату…
І кров’ю вмиті срібняки…

Великими літерами вдячності наша історія закарбувала імена тих небагатьох журналістів, які перейнялися проблемами українців. Ґарет Джонс, Малкольм Маґґерідж, Джеймс Мейс – апостоли Правди, які своїм словом допомогли зберегти українські життя, що ще жевріли. На жаль, тих «писак», хто продали своє мовчання за срібняки, не злічити.

Та попри все, кожен свідомий українець вдячний тим, хто побачив проблему, хто відгукнувся на неї без страху і без вагання. Вони стали частиною історії, історії, що ніколи не кане в Лету.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: