Моя прихована свобода: кампанія іранської активістки проти хіджабу Дайджести Найактуальніше 

Моя прихована свобода: кампанія іранської активістки проти хіджабу

The Guardian, 3 червня, 2018 р.

Автор: Joanna Moorhead. Оригінальний текст доступний за адресою: https://www.theguardian.com/global/2018/jun/03/the-wind-in-my-hair-one-womans-struggle-against-being-forced-to-wear-hijab. Переклала Світлана Ковальська.


Масіх Алінеджад зараз перестала приховувати волосся під хіджабом і дозволяє собі відкрито критикувати уряд Ірану, але за це їй довелось заплатити високу ціну. Її засудили до тюремного ув’язнення, вона була змушена втекти з рідної країни та надовго розлучитись зі сім’єю. Вона починає розповідати свою історію.

Багато жінок не хочуть носити хіджаб, Масіх Алінеджад наполягає на своєму праві не робити цього
Багато жінок не хочуть носити хіджаб, Масіх Алінеджад наполягає на своєму праві не робити цього. © Caroll Taveras / Observerе

Масіх розв’язує волосся, воно кучерявим каскадом спадає на плечі. Цей рух є неймовірним, але не через розкіш волосся, а тому, що цей жест – це політика. Масіх – іранська активістка, яка бореться за права жінок у своїй країні. Вона здійснює кампанію проти закону, згідно з яким жінки повинні носити хіджаб на вулиці.

З підліткового віку Масіх була перешкодою для духовних лідерів, які керують Іраном. Вона скаржилася, протестувала та голосно кидала виклик усім, хто підтримував зобов’язання носити хіджаб. Коли їй було 19, поліція моралі заарештувала її за антиурядові дії. Дівчину тримали у в’язниці без пред’явлення звинувачення, а згодом суддя сказав, що у нього є достатньо доказів, аби її стратили. Масіх відпустили, але якби суддя міг передбачати майбутнє, він би обрав інший розвиток подій. Оскільки зараз вона є живим кошмаром влади Ірану.

«У мене занадто багато волосся, занадто багато голосу, і я занадто жіночна для них»

У своїй книзі «The Wind in my Hair» Масіх пояснює, що дівчат у її країні виховують «низько опускати голову, бути максимально ненав’язливими та лагідними», а вона – кардинально інша.

«У мене занадто багато волосся, занадто багато голосу, я занадто жіночна для них», ˗ каже вона, і протягом двох хвилин спілкування з нею можна зрозуміти, що вона має на увазі. Масіх весела, галаслива, уміє відстоювати власну позицію. І що найгірше для людей, які керують її країною, – вона не боїться.

Masih Alinejad розповідає про рух My Stealthy Freedom
Масіх Алінеджад розповідає про рух My Stealthy Freedom під час Tina Brown’s 7th Annual Women In The World Summit at David H. Koch Theater у Лінкольн-центрі 7 квітня 2016 року у Нью-Йорку. © Jemal Countess

Навіть якщо б Масіх виросла в елітній, освіченій іранській родині, вона була б винятковою, але той факт, що вона виросла у бідній сільській місцевості, у крихітному селі Гомікола, у Мазандарані на півночі Ірану, робить її феноменальною. Її батько був вуличним рознощиком, її мати, яка не вміє ні читати, ні писати, виховала шістьох дітей у будинку з однією кімнатою, яка служила спальнею, їдальнею та вітальнею. У своїй книзі Масіх описує нічні походи в туалет. Їй доводилось туди ходити у суцільній темряві, а туалет був просто дірою в землі на задньому подвір’ї будинку.

Ці походи стали для Масіх наріжним каменем у формування своїх переконань. По-перше, тому що брат, який здавався їй таким хоробрим та сильним у денний час і який мав таку жадану свободу, просив вночі її йти з ним у туалет, адже боявся темряви. Завдяки цьому вона трохи дізналась про силу та її вигляд. По-друге, тому що мати дала їй декілька порад, як боротись з темрявою.

«Вона сказала мені, що темрява може пожирати тебе тільки тоді, коли ти підкорюєшся своєму страху. Отож, розплющ свої очі настільки широко, як тільки можеш, і постань перед темрявою)». Коли Масіх виросла, ця стратегія внутрішньої боротьби стала її мантрою.

«Я зрозуміла, що вся ситуація з правами людини в Ірані подібна до мого дитинства на задньому дворі: суцільна темрява, тож жінки повинні розплющити свої очі настільки широко, як тільки можуть, тому що це спосіб змусити темряву зникнути».

Масіх було два роки, коли відбулася подія, яка змінила не тільки її, але й життя всього суспільства: революція 1979 року, яка призвела до вигнання шаха Мохаммеда та повалення монархії. Натомість у країну повернувся Аятола Хомейні, аби з Ірану зробити Ісламську Республіку Іран. З того моменту, як каже Масіх, все змінилось. «Якщо подивитись на фотографії моєї сім’ї перед революцією, ви побачите, що моя мама носила спідницю та шарф, а у мого батька була лише невелика борода. Але після повернення Хомейні було заборонено голитися, тому його борода виросла величезна, а мама повинна була повністю загорнутись у темну чадру. Все виглядало жалюгідно: раніше свіжі та щасливі обличчя, як обличчя моєї матері, тепер стали закриті і сумні».

Іронія, однак, полягала в тому, що батьки Масіх були прихильниками революції. «Вони були бідними, хотіли кращих робочих місць, вони хотіли більших можливостей та рівності, тож думали, що революція призведе нарешті до цих змін. Але перед революцією була відносна соціальна свобода, певна рівність, коли жінкам дозволяли брати участь у суспільному житті – вони могли займатися спортом, відвідувати тренажерну залу, були судді-жінки. Люди, які підтримували революцію, хотіли політичної свободи, але не отримали її, плюс вони втратили свою соціальну свободу».

І так Масіх, дочка сім’ї революціонерів, стала революціонеркою проти своєї революції. Закон говорить, що вона мусила носити хіджаб з семи років, але після досягнення цього віку вона хіба протестувала проти його носіння. Революція, за її словами, була революцією проти жінок. «Перше, що сталося, – це введення обов’язкового хіджаба, все інше настало після цього введення, тому що це був найбільш помітний та суттєвий спосіб контролю над жінками. Революція взяла наші тіла в заручники, вона все ще тримає їх у полоні».

«Революція взяла наші тіла в заручники, вона все ще тримає їх у полоні»

У школі вона долучилась до підпільного протестного руху. Незабаром після свого 18-річчя Масіх та її нареченого заарештували. «Це найстрашніша річ, яка колись траплялась зі мною», – каже вона. Хоча весільні формальності тоді ще не були завершені, вона вже була вагітною. Перебуваючи у в’язниці, в жахливих умовах, вона була розбита. «Я думала, що моє життя закінчилося. Я була дуже молодою і дуже наляканою. Мені погрожували, тримали в одиночній камері, не дозволяли бачити адвоката. Я не знала, чи я коли-небудь вийду, чи побачу знову свою сім’ю?» Масіх засудили до п’яти років ув’язнення та 74 ударів. Її вирок було призупинено на три роки, адже суддя вважав, що її вчинки пов’язані з її підлітковим материнством. Він не міг помилитись ще більше.

Коли її син Пуян був ще малим, чоловік Масіхи, Реза вирішив розлучитися з нею. «В Ірані чоловік може вирішити розлучитися з дружиною, але жінка має попросити чоловіка дозволу на розірвання шлюбу», – каже вона. Реза отримав опіку над чотирирічним Пуяном. Впродовж більшої частини наступного десятиліття вона бачитиме сина лише зрідка. Але несправедливість за несправедливістю лише додали рішучості Масіх. «Після розлучення, – каже вона, – я розквітла. Я була першою жінкою в нашому селі, яка розлучилась». Батько з глибоким соромом на обличчі сказав їй, що тепер не може приходити в мечеть, тому вона повинна повернутись додому, він знайде для неї нового чоловіка, але Масіх відмовилась.

Вона знайшла роботу в галузі маркетингових досліджень, потім зайнялась журналістською діяльністю та декілька років пропрацювала парламентським репортером. Трохи згодом, відчуваючи, що в Ірані її знову можуть заарештувати, вона переїхала до Великої Британії та у 33 роки вступила до Oxford Brookes University. Вона продовжувала свою битву за права жінок у Ірані з Великобританії, інтерв’ювала іранських лідерів по телефону та оскаржувала обов’язкове носіння хіджаба, писала та говорила на радіо про права жінок. Але головна подія трапилась в один прекрасний день у 2014 році, коли вона жила біля Королівських ботанічних садів К’ю в Лондоні. Саме вони налаштували її належним чином озвучити свою кампанію.

Фотографія з Facebook-сторінки Масіх Алінеджад
Фотографія з Facebook-сторінки Масіх Алінеджад, яка викликала вірусну поведінку інших та призвела до створення кампанії My Stealthy Freedom

Це був весняний ранок в країні, де жодна жінка не думала двічі про те, що має право не покривати своє волосся на вулиці, але для Масіх це все ще було дорогоцінною свободою. На вулицю, наповнену квітом сакури, вона радісно вибігла, аби насолодитися розкішшю відчувати вітер у своєму волоссі. Цей момент зняв на телефон її партнер, Камбіс, а Масіх пізніше опублікувала фото на своїй сторінці Facebook з повідомленням про те, як у її власній країні цей простий акт вважатиметься незаконним. Фотографія привернула негайну увагу; спонукала інших приєднатися до неї. Багато жінок, які виставили свої фото з непокритим волоссям, мешкали в Ірані. Вони сміливо зняли хустки з голів, ризикуючи бути затриманими та покараними, щоб висловити своє право не носити хіджаб. Протягом наступних декількох днів на сторінці Facebook було більше 100000 уподобань, народилася кампанія My Stealthy Freedom (моя таємна свобода), яка запрошує жінок обмінюватися своїми фотографіями без хіджаба. Ті, хто це робить, інколи стоять спиною до камери, але багато жінок сміливо усміхаються просто в об’єктив. На думку Масіх, це не активісти: вони – звичайні жінки, які говорять від серця про вибір, який, на їхню думку, вони повинні мати.

Для Масіх ці всі дії говорять про єдине – вибір. За словами активістки, її мати та інші жінки у своїй сім’ї в Ірані завжди обирали вуаль і, мабуть, завжди будуть. Це добре, але також повинен бути вибір не носити її. Масіх мріє, як йтиме вулицею в Ірані поруч зі своєю матір’ю – вона буде в хіджабі, а Масіх йтиме з непокритою головою та відчуватиме вітер у волоссі. Це і буде свободою. Однак реальність полягає в тому, що ця смілива жінка не бачила ні батька, ні матері протягом дев’яти років. Розповідаючи про це, вона починає плакати, прикриваючи обличчя руками. Її батьку зараз 75, а матері 65 років; вона боїться, що не зможе повернутись в Іран, щоб побачити їх знову. «Я мрію повернутись до села і здивувати їх», – каже вона крізь сльози. «Важко навіть уявити собі, що у XXI столітті ви можете бути відрізаним від своєї сім’ї у світі, в якому можна зв’язатись майже з будь-ким».

Фото з Facebook-сторінки руху My Stealthy Freedom
Фото з Facebook-сторінки руху My Stealthy Freedom

Однак у її батьків зв’язку немає. «У них немає інтернету, вони не зареєстровані в соціальних мережах», – каже вона. «Їхня донька є єдиною іранською журналісткою з більш ніж двома мільйонами послідовників на Facebook і Twitter, але вони не можуть стежити за мною». Масіх розповідає, що розмовляє з мамою щотижня по телефону. «Моя мама завжди казала, що я була проблемною дитиною, кошмаром. Мене виключили зі школи, я принесла їм усілякі труднощі, але я знаю, що вона зараз пишається мною. І мій батько, я думаю, для нього важко усвідомлювати, що попри все, що я роблю, я його дочка. Ні він ніколи не здається, ні я».

Сьогодні Масіх живе в Брукліні, звідки вона говорить зі мною по Skype. Вона скоро одружується з Камбізом, а Пуяну (її сину), зараз 21 рік. Він живе в Лондоні та працює над кар’єрою в кіноіндустрії. І поки вона не може повернутися до Ірану через свою широкомасштабну агітацію за права жінок, вона також не може покинути США через заборону на отримання візи Трампа. Пуян не може їхати до неї з тієї ж причини. Її ізоляція від обох її батьків та сина – величезна, важка плата за її діяльність.

Поки світ зосередився на ядерній угоді Ірану, Масіх зазначає, що деякі очевидні моменти залишаються непоміченими. «Усі думають про Іран як про загрозу, але вони не думають про загрозу, яку становить Іран для своїх жінок. Іранські лідери кажуть, що найбільшим ворогом і дияволом є Америка. Але вони ведуть переговори з дияволом, проте не ведуть переговори з жінками. Я думаю, що для Ірану найбільший ворог – це ми, жінки». Людям, які говорять їй, що хіджаб – це шматок тканини, і на Близькому Сході є набагато більші проблеми, Масіх відповідає: «Йдеться про уряд, який контролює ціле суспільство через жінок. Мене засмучує, коли люди говорять, що це неважлива річ, адже з неї починаються порушення наших прав. Ціла культура нетерпимості побудована на цьому, жінки несуть свій тягар, починаючи з семи років».

Ми схожі на суфражисток: ризикуємо порушити закон, роблячи те, що точно знаємо, є правильним.

Багато людей, каже Масіх, запитують її про мету; вона завжди розповідає їм цю історію. «Коли я була дівчиною, ми часто йшли гуляти в гори. Деякі люди починали питати нас: «Коли ми повернемось?», Але я завжди думала: «Найважливіше – це сама подорож». Ми вчимося на цьому шляху, ми стаємо здоровішими. І саме так відбувається процес освіти. Ми будуємо демократію, і ми створюємо підтримку для справи, яка говорить про те, що у ХХІ столітті жінки та чоловіки рівні, тож ви не можете придушити голос половини населення».

В її планах повернутись в Іран. Масіх всім серцем вірить, що так і буде. «Але поки що, хоча я не в Ірані, я кожен день стежу за соціальними медіа. Коли я була малою, мама казала: «Якщо ви вийдете з кімнати, ви завжди знайдете вікно, щоб повернутися». А зараз соціальні медіа – це моє вікно. Влада спостерігає за мною та моєю кампанією, тому що вони знають, наскільки сильно протестують звичайні жінки. Ми схожі на суфражисток, ми ризикуємо порушити закон роблячи те, що точно знаємо, є правильним».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: