Дорога від Інститутської до Дебальцева: як у Києві вшановували Героїв Найактуальніше Суспільство 

Дорога від Інститутської до Дебальцева: як у Києві вшановували Героїв

Соромно і боляче. Ми досі не навчилися у дні тихої скорботи мовчати. Натомість – влаштуємо гучні марші. Задля чого?

Спробуємо коротко, але уважно пригадати події, що сколихнули Україну зовсім недавно.

18 лютого 2014 – «Чорний вівторок». Розбита мирна хода мітингувальників – у Маріїнському парку, біля Верховної Ради, на вулиці Шовковичній та біля станції метро «Арсенальна» лежать люди та стікають кров’ю. Врятувати вдалося не всіх. Метро у Києві не працює, ДАІ блокує автошляхи на в’їзді до столиці. На Майдані Незалежності оголошено проведення антитерористичної операції. В центрі столиці водомети та БТРи. Опівночі підпалили Будинок профспілок – заживо згоріли десятки людей, переважно поранені.

19 лютого 2014 – СБУ заявила про початок проведення антитерористичної операції по всій Україні. Розстріляний пост ДАІ, декілька актів мародерства. Окрім іншого – смерть журналіста В’ячеслава Веремія, що його вбили «тітушки». Знищено декілька машин «швидкої», які розвозили поранених майданівців по столичних лікарнях.

20 лютого 2014 – влада оголосила перемир’я. Майдан Незалежності є практично зі всіх сторін оточений, під’їзди перекриті ДАІвцями – до місця протистояння можна потрапити лише з Бессарабської площі. Чисельність «тітушок» вимірюється сотнями, вони не лише в центрі, а й розбрелися загонами деінде. Беззбройних людей на Інститутській силовики розстрілюють з вогнепальної зброї – стріляють на ураження. О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову про засудження застосування насильства, яке призвело до гибелі людей. Янукович на той час уже втік.

21 лютого 2014 урядові установи вже ніхто не охороняв. Але ніхто вже їх і не штурмував…

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

* * *

Я не була 18 лютого у Києві. І 20 не була. Довго себе картала за це. Потім дякувала Богові, що так вийшло, потім знову картала – і так багато разів. Непорушно сиділа, дивилася трансляції і мовчала.

21 лютого рано-вранці, близько п’ятої, стояла посеред розстріляного, спаленого і знищеного Майдану. Мовчазного, холодного і мертвого Майдану. О 6 годині зі сцени залунали гімн і молитва. Холодно лунали, мертво. Людей було дуже мало. Люди з кам’яними обличчями, холодним поглядом – зраджені та обмануті люди. Знову і знову перечитую смс-повідомлення від друга, який вчора був у Києві: «Нас розстрілюють. Нас тупо розстрілюють». За 10 хвилин він подзвонив і розповів про хлопця, якого вбив снайпер на вулиці Інститутській, коли той відтягував пораненого до медиків. В цей момент його підстрелив снайпер. Афганці кажуть, що за війни в Афганістані навіть «духи» ніколи не стріляли, коли забирали поранених.

Ближче до обіду під’їхала подруга. На Майдані людей значно побільшало. Всі несли свічки і квіти. Море свічок і квітів. І плакали. І ненавиділи… Через Майдан понесли ще одну труну – не зуміли врятувати. Всі кричали: «Герої не вмирають!», страшно і гаряче кричали. Вже традиційно лунало «Пливе кача…».

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

Подруга заплакала. Я її обняла. Стояли тихо. Згодом пішли за труною. Люди і далі кричали, що Герої не вмирають. А я не розуміла. Мовчала і відчувала ненависть. І навіть не уявляла: де ж то потім подіти ту всю злість? На що?

На бруківці, на тротуарах, на деревах і стовпах досі було видно кров. Кров Героїв, які не вмирають. Героїв у трунах. Вбивало відчуття жахливого безсилля, розривало.

За декілька днів поїхала на похорон Ігоря Костенка. Один з Тих, Які не вмирають. Студент, магістр, журналіст… Вкінці цього страшного похорону лунали постріли в небо. Отоді всередині щось перевернулося. Згодом я зненавиджу ці постріли на похоронах Героїв, які не вмирають. Героїв, яких привозять з цієї проклятої, невизнаної досі війни.

* * *

– Розкажи про Дебальцеве? Те, що пам’ятаєш.

– Бойові чи волонтерство?

– І те, і те.

– Щодо бойових – ні. Пробач. Підписка на сім років. Про це хочеться більше мовчати, ніж говорити. Колись розповім, обіцяю!

Про волонтерство він пам’ятає епізодично, немов чернетку фільму, який ще не повністю змонтували: люди… обстріли… треба вивезти… там діти!.. тільки б авто не підвело… скільки ще?.. швидше!.. «…прильоти! Газуууууй!»… де він?.. поранило?.. де він??. За декілька хвилин таких спогадів йому вдається майже відновити тодішню картину.

2015-ий додав крові до днів 18-20 лютого – славнозвісний вихід наших військових із Дебальцева. На жаль, він теж поставив на коліна перед Героями, які «не вмирають», Героями у трунах. Тільки вже сподвижників не Майдану, а війни. Знову злість, ненависть, безсилля і дуже багато сліз. Ті, що вижили, втомлено падають на коліна перед загиблими і просять пробачення за те, що вижили. Дехто мовчить, і мовчання їхнє – страшне. Хтось плаче. А когось рве на шматки зсередини, на малесенькі шматочки, і він обіцяє помститися.

20 лютого 2015-го помічник міністра оборони Юрій Бірюков оприлюднив дані, за якими під час боїв на Дебальцевському плацдармі з 18 січня по 18 лютого загинули 179 українських військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 зникли безвісті. Від початку року під час боїв за Дебальцеве загинуло 2911 бойовиків, від часу припинення вогню (15 лютого) – 868. На 2500 українських військових були кинуті 15000 – 17000 особового складу ворога.

* * *

18-20 лютого 2017 на Майдані Незалежності можна побачити дуже різних людей: веселих та безтурботних, які невтомно фотографуються навпроти банерів, квітів, свічок, інсталяцій; чоловіків і хлопців у новенькому «пікселі» та чистих берцях; зацікавлених та трохи розгублених іноземців; заплаканих родичів та друзів; мовчазних бійціву цивільному одязі та деяких у брудній, потертій військовій формі, з великим рюкзаком та дуже втомленими і налитими болю очима.

Силовики ретельно перевіряють автомобілі та деяких людей. Дехто вже кричить про блокаду ОРДЛО та гроші «на крові». Люди приходять та йдуть. На Майдані багато квітів і свічок, багато портретів.

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

За офіційними даними, до поліції надійшло 13 заявок на проведення масових заходів в цей період. СБУ не втомлюється попереджати про можливі провокації. Адже немало людей горланять про «незавершену революцію», «третій майдан», «бандитську владу», закликають брати із собою зареєстровану зброю і штурмувати урядовий квартал. МВС ділиться інформацією, що деякі заходи будуть куруватися та фінансуватися Російською Федерацією. За порядком слідкують близько шести тисяч правоохоронців.

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

На Майдані – свічки, квіти, портрети Героїв, «Пливе кача». На Банковій – сутички. Так звані «блокадники» (ті, які підтримують повне припинення торгівлі з ОРДЛО) на чолі з народними депутатами Семенченком, Парасюком, Соболєвим та провідником руху ОУН Коханівським вимагають, аби правоохоронці їх пропустили до Адміністрації Президента. Там вони хочуть встановити намет і оголосити про безстрокову акцію. Пікетувати АПУ планують доти, аж поки уряд не прийме закон про блокаду.

Окрім кордону з поліції, підхід до АП охороняє ще й металева огорожа. Протестувальники, деякі з яких у балаклавах, з дубинками та в новенькому «пікселі», кидають петарди в правоохоронців та під ноги журналістам, для чогось застосовують вогнегасник, кричать та час від часу влаштовують штовханину з поліцією. Коли найбільш «активних» затримали на Європейській площі та повезли у райвідділок, все стихло. Обіцяли наступного дня о 19:00 зібратися знову. До Майдану та на Інститутську просто так не потрапити – лише через кордон правоохоронців та металошукач. І то не всюди пропускають.

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

Під сценою кричать про тарифи, війну, блокаду і зраду, яка на кожному кроці. Це лунає під тужливі ноти «Пливе кача…» та на тлі Інститутської, де близько десятка людей запалюють свічки і кладуть квіти.

Наступного дня організували «Марш національної гідності», під прапорами ВО «Свободи», «Правого сектора» та «Національного корпусу». Планують іти, звісно, під Верховну Раду. Банкова перекрита, біля ВРУ посилено охорону. Близько семи тисяч людей вимагають перегляду тарифів, пенсій, виступають проти приватизації стратегічних та прибуткових підприємств та повернення державі незаконно приватизованих і т.д. Палять вогні, кидають димові шашки та петарди.

«Надто гучно, як на поминальні дні», – каже знайомий польський журналіст, з яким прогулюємося Інститутською. Нарешті тут тихо. Проте тисячі силовиків по всьому центру міста, посилена охорона та перевірки відчуттю спокою не сприяють. Спокійно та гідно вшанувати Героїв Майдану і Дебальцева не вдалося. Три роки війни нас дуже виснажили, сьогодні мусимо набиратися нових сил, натомість чомусь нам аж надто кортить влаштувати гучне дійство з присмаком «зради».

Фото Анастасії Шибіко
Фото Анастасії Шибіко

У лютневі дні 2017-го насправді потребуємо згадати полеглих Героїв, принести на їхні могили свічку і квіти, помолитися, обійняти родичів та друзів. І вслухатися хоча б на мить у сакральну тишу…

Є тиша мудрої задуми
І недосягнутих світів.
Є тиша радості і суму.
Є тиша вічності і снів.

Але є тиша найтихіша –
Тиша Тиш.
Породжена громами тиша
Німих солдатських кладовищ…
(Ліна Костенко)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(15 голосів)

Також буде цікаво: