Берегиня «Закутка», сусідка Пікассо Діаспора Найактуальніші 

Берегиня «Закутка», сусідка Пікассо

У мистецтві вона належала до тих ранніх ластівок, які вміли створити весну за будь-якої погоди. Народилася у Львові, розпочала тут і свій мистецький шлях. Утім, значну частину життя провела поза рідним домом. До її творів ревниво приглядалися Марк Шагал та Пабло Пікассо. Останній навіть дивувався: що ж то за країна така —Україна, яка породжує настільки неординарних митців? Улюблениця мешканців французького Провансу, берегиня «Закутка» на середземноморському побережжі, вона, виїхавши зі Львова, більше ніколи так і не побачила рідної землі. Минули роки, і ця земля прийняла її прах на вічний спочинок, як і творчий спадок, який продовжує зачаровувати й дивувати.

Іванка Нижник-Винників
Іванка Нижник-Винників

Іванна Нижник народилася 8 липня 1912 року у Львові в родині Василя і Марії Нижників. Батько, який працював механіком на виробництві, походив із Буковини, а мати була корінною львів’янкою. Іванка змалечку мала твердий стержень у характері – досягала того, чого прагнула. Закінчивши українську жіночу гімназію сестер-василіянок в 1929 році, вона потай від батьків записалася до Школи Олекси Новаківського. Навчання оплачувала власним коштом, заощадивши гроші, які батьки видавали їй для інших потреб. Навчалася на одному курсі зі Степаном Луциком, Михайлом Морозом, Григорієм Смольським, Ольгою Плешкан, Романом Чорнієм. Новаківський, який був строгим наставником, схвально відгукувався про перші проби Іванни. І хоч улюбленим учнем майстра вважався Михайло Мороз, Іванна Нижник теж відчувала прихильне ставлення вчителя. Як згадувала пізніше: «Загальний настрій у школі був радісний. Ми любили нашого Метра й відчували його батьківське почування до нас. Професор приділяв кожному з нас багато уваги». У Школі Новаківського Іванка провчилася 6 років.

Мистецька школа Олекси Новаківського
Мистецька школа Олекси Новаківського. Колективне фото викладачів з учнями, 1928 рік. © photo-lviv.in.ua

Рідко хто дебютує у мистецтві у жанрі портрету. Іванка зуміла стати тим винятком, якому це вдалося. Набивши руку на зображеннях дитячих личок та лиць своїх приятельок, вона не нітиться й перед дорослими моделями. «Портрет пані Нестюк», «Портрет піаністки Я. Мельник», «Портрет о. д-ра Івана Гриньоха», «Портрет о. митрата Олексія Базюка» — далеко не повний перелік праць довоєнного періоду. А були ще й зображення неживої природи та розкішних квітів…

Влітку школа переносилася до Космача, де учні малювали й відпочивали, а після повернення до Львова, восени, Олекса Новаківський виставляв твори своїх учнів на огляд вибагливої публіки. Відтак не тільки професор, але й глядачі могли стежити за розвитком мистецьких навиків молодої парослі. У Космачі, за весь період його відвідин, з мольберта Іванни зійшли «Підлюте», «Сокіл біля Підлютого», «Сплав дараб», «Ямни», «Осмолода», на яких буяли барви, з яких била нестримна енергетика.

Олекса Новаківський з учнями на пленері в Космачі
Олекса Новаківський з учнями на пленері в Космачі, 1927 р. © prolviv.com.ua

Про появу нової мисткині публіку поінформував львівський часопис «Назустріч», який друкував репродукції її малюнків. Невдовзі широкий загал сам отримав змогу познайомитися з цими творами безпосередньо і самотужки оцінити «багатообіцяючу появу».

У 1933 році Іванна взяла участь у виставці, яку зорганізувало Товариство прихильників українського мистецтва. Святослав Гординський, побачивши твори учениці Новаківського, відразу порадив: «Їй треба терміново покидати Львів, дихнути європейськими просторами». Знав би, що напророчив долю. Але в ті роки Іванні цілком комфортно у львівському мистецькому середовищі. Енергії та запалу в неї стільки, що вистачає і на навчання, і на мистецьку творчість, і на роботу над «Карбами», які видають Володимир Ласовський з Богданом-Ігорем Антоничем. Вона захоплена віршами останнього, і за мотивами деяких поезій молодого поета навіть малює картини.

У 1937 році художниця взяла участь у «Виставці чотирьох», яка відбувалася у приміщенні Наукового товариства імені Тараса Шевченка, а її організатором був знаний мистецтвознавець Володимир Залозецький. На огляд публіки свої твори виставили, окрім того, Григорій Смольський, Олег Лошів, Петро Обаль. Молода мисткиня виставила для огляду 24 твори – переважно портрети та краєвиди, а також зображення квітів. Газета «Діло», інформуючи своїх читачів про цю мистецьку подію, писала: «Нижник помітно розвиває свій кольористичний змисл і її досягнення давно вже перейшли рямці учнівської студії, з яких і досі не вийшли деякі учні Новаківського».

У 1938 році в житті Іванни сталися дві важливі події: вона вийшла заміж за інженера Мирослава Винникова та стала учасницею АНУМу (Асоціація Незалежних Українських Митців).

У воєнний період була активною учасницею виставок, які організовувала новостворена СУОМ (Спілка Українських Образотворчих Митців), але сповна насолодитися мистецьким життям, яке зуміло розцвісти у Львові за німецької окупації, не встигла. Іванна Нижник-Винників однією з перших покинула рідне місто й вирушила на Захід ще в 1942 році. Робіт, що були створені у Львові, мисткиня не взяла з собою. Доля творів, які залишилися в рідному місті, була трагічною – емісари більшовицької культури, яка спиралася на каральні органи, не тільки викинули твори мисткині з музеїв, але й цілеспрямовано знищили їх опісля. Коли щось й уціліло, то хіба у приватних колекціях.

Останні місяці війни принесли художниці не тільки розлуку з рідним краєм, але й болючу особисту втрату – за нез’ясованих обставин загинув чоловік Мирослав. Іванна щиро вірила у те, що чоловік живий і щойно закінчиться війна, віднайде її, а тоді сім’я возз’єднається. Рішуче відкидала всі пропозиції перебратися за океан, куди вже потроху збиралися українці.

За два повоєнні роки, замешкавши в таборах для переміщених осіб, вона створила чимало вартісних полотен. Виставляла свої праці на мистецьких виставках у Реґенсбурзі, в Баден-Бадені, у Мюнхені. Але, знову ж таки, при переїзді з Мюнхена до Парижа не подбала про те, аби зберегти свої праці – вони загубилися десь на території Німеччини.

Проте перед Парижем були ще «римські канікули» – разом із Робертом Лісовським вона мандрувала римськими музеями, вивчаючи культуру інших епох. Їсти не було що, де заночувати – теж, але сила мистецтва була сильнішою за відчуття голоду та відсутність даху над головою.

З 1947 року Іванна замешкала у Парижі. До французької столиці, минувши всі «фільтрувальні» установи, їй допоміг дістатися адвокат Горнунг, з яким зналася ще зі Львова і котрий мав зв’язки у відповідних комітетах, де розглядалися справи біженців. За словами Софії Наумович, пробившись у післявоєнні роки правдами та неправдами до столиці Франції, українські скитальці «жили більше гарячими бажаннями виявити світові правду про Україну, аніж хлібом насущним на картки». Долучилася до цього інформування й Іванна Нижник-Винників. Місто, яке приймало далеко не всіх охочих здобути в ньому славу та визнання, пригорнуло її в свої обійми й не стало чужим. За сприяння того ж Горнунга, який домігся для неї стипендії в американського уряду, Іванна стає слухачкою в академії Жульєна.

Башкірцева М. В Академії Жульєна в Парижі
Башкірцева М. В Академії Жульєна в Парижі (1881). Картина зберігається в Дніпропетровському художньому музеї

Поза академією мисткиня із задоволенням поринає в мистецьке життя. Її твори з’являються на збірних виставках, у приватних колекціях і навіть у галереї Дюран-Рюель, виставлятися в якій мали за щастя далеко не всі митці. Окрім живопису, успішно створює для паризьких видавництв лінотипи, ілюстрації до книжок, проекти обкладинок, що дозволяє не думати їй про матеріальне забезпечення.

«Портрет Розалії Винниченко»
Іванна Нижник-Винників. «Портрет Розалії Винниченко» (1954)

Три пори року українська мисткиня проводить в столиці Франції, а влітку виїжджає на середземноморський південь – у Прованс, звідки привозить полотна з гарячими барвами та потужною енергетикою. Одне літо провела в Норвегії, зафіксувавши своє перебування у цій північній країні низкою малюнків із зображеннями фіордів та холодних озер.

Відчувши ґрунт під ногами, у 1952 році відвідує Іспанію, здійснивши вояж до Мадрида, до Толедо, до Кордоби, навідавшись у Севілью та в Малагу. Цього ж року відкриває для себе кераміку, до якої спочатку ставиться насторожено, а потім щораз глибше занурюється в освоєння її техніки.

Мешкаючи в Парижі, Іванна неоднаразово отримувала поради зустрітися з українським письменником та художником, який доживає віку на півдні країни. Почувши його прізвище, Іванна знітилася, адже йшлося про Володимира Винниченка. За життя вони так і не зустрілися, але після смерті політика, письменника і митця, мисткиня таки написала листа до його вдови Розалії. Дружина Винниченка відписала. Лист за листом – і особиста зустріч. Невдовзі Іванна Нижник-Винників замешкала поблизу, винайнявши помешкання в Мужені, а після смерті Розалії в 1959 році викупила будинок, борг за який Винниченки впродовж усього свого життя у Франції так і не сплатили. Цей дім мав назву «Закуток». Споруді було майже три сотні років – колись у ній мололи зерно на борошно та випікали хліб.

Юрій Кульчицький
Юрій Кульчицький

Дім перебував у напівзруйнованому стані. Іванна ж загорілася бажанням повернути йому колишню велич. Власних коштів було обмаль – перед успадкуванням будинку мисткиня перенесла важку операцію. Зверталася за фінансовою допомогою до українських еміграційних установ та організацій, але ті залишалися глухими до її прохань. Зрозумівши, що допомоги не буде, взялася самотужки рятувати помешкання. Згодом до цієї справи долучився й інший український митець – Юрій Кульчицький, який замешкав з Іванною під одним дахом.

Разом із «Закутком» успадкувала й величезну бібліотеку та архів Винниченків, де збереглося чимало світлин. За багатьма з них і сьогодні полювала б жовта преса, адже було у Винниченків таке дивацтво, як засмагати «наголяса» та фотографувати одне одного, але за порадою Володимира Кубійовича Іванна спалила їх. Папери та листи акуратно спакувала й переслала в УВАН (Українську Вільну Академію Наук) до Нью-Йорка, чим полегшила долю багатьом дослідникам життя та творчості одного з батьків української державності.

Володимир Винниченко та його дружина Розалія Ліфшиць
Володимир Винниченко та його дружина Розалія Ліфшиць залишили для розпорядниці їхнього архіву чимало сюрпризів

Допоки в Мужені тривав ремонт, Іванна наїздами мешкала в Парижі, поселившись в галереї Ремона Дункана, родича світової слави танцюристки. Поза виставковими залами, загромадженими скульптурами, полотнами, ткацькими верстатами, друкарськими машинками і старими меблями, мала своїх дві кімнати й кухню з коридорчиком.

Українські митці, поліпшивши своє матеріальне становище у США чи в Канаді, згадували про стару Європу та приятелів, які зосталися у ній. Приїжджали на відпочинок чи з мистецькими виставками, зустрічалися, згадували дні минулі. Але на таких зустрічах майже ніколи не було Іванни. Занедужала? Загордилася? Зреклася старих знайомих? Тільки найбільш поінформовані, як Софія Наумович, давня приятелька мисткині, знали, що «захопившись керамікою, світу поза нею не бачить і знаменито почуває себе на самоті». Як виглядала та самота, ніхто не знав, бо Іванна в гості не запрошувала і на листи не відповідала.

Від 1960 року Іванна малює досить рідко – майже увесь час присвячує кераміці. Кераміка на той час була в моді — нею прикрашали стійки барів і ресторанів, виставляли у приватних помешканнях. Був попит – була й одержимість. На жарт, що так і до мільйона доробитися можна, відповідала цілком серйозно: «Мені треба бодай одного мільйона, щоб збудувати власну керамічну піч, бо набридло тинятися по чужих, де крадуть мої помисли і мотиви». А от на облаштування «Закутка» в такому вигляді, яким хотіла його бачити, не вистачило б і мільйона – мисткиня планувала перетворити оселю на відпочинковий дім для українських митців із майстернями та галереєю.

Будинок Винниченків («Закуток»)
Будинок Винниченків («Закуток») у м. Мужен. Фото 1980-х рр. © librarychl.kr.ua

Якби такі помисли вдалося втілити в життя – нестачі відвідувачів не відчувала би. Мужен тих часів було важко назвати селом у традиційному сенсі цього слова — це було радше напівмісто, життя в якому могли дозволити собі хіба мільйонери з усього світу. Якщо колись тут і паслися кози та румеґали жуйку корови (таким це поселення застали Розалія та Володимир Винниченки), то в повоєнні роки вулиці замостили, а в будинках, де колись мешкали селяни, підприємливі ділки відкривали ресторани, готелі і галереї. З часом навіть заможним фрунцузам тут було задорого жити.

На вуличках Мужена
На вуличках Мужена. Сьогодні його називають зразково-показовим містечком Франції

Удвох із Кульчицьким таки створили свою майстерню для виготовлення кераміки, придбавши до неї величезну піч для випалювання мистецьких творів. І якщо над облаштуванням будинку працювали в чотири руки, то у кераміці були конкурентами. Живучи під одним дахом, встановили графік, кому і в який час працювати в майстерні. Щоденно змагалися, в кого краще вийде. Іванна працювала настільки наполегливо, що в Каннах, які сусідували з Муженом, в одному з магазинів на головній вулиці відкрили окремий відділ, в якому були виставленні на продаж Іванчині тарілки, вази, сервізи, підсвічники, лампи, браслети, медальйони і навіть ікони. «Керамічна емаль – то таїнство природи. Я закладаю свої композиції в піч і розпалюю вогонь – починається містерія. Справжня містерія, бо не знаєш, скорше передбачаєш кінець її. Фарби набирають дзвінкості, глибшають у тоні, яскравішають. Не знаю, що вийде. І так – щоразу. То таємниця, яка мене хвилює», – ділилася секретами творчості.

Кераміка Іванни Нижник-Винників
Художня кераміка Іванни Нижник-Винників на виставці в Національному музеї у Львові (2012). Фото Ярослава Станчака

За декілька років дім відновили, борги виплатили, а Іванна та Юрій прийшлися до душі витонченним провансальцям, які мали смак у мистецтві. Як-не-як, у околицях Мужена мешкали й творили Пабло Пікассо та Анрі Матіс, навідувалися інші кумири на відпочинок та працю. З іспанським майстром, який, щоправда, вважав себе громадянином світу, українка навіть запізналася особисто. Однак близьких стосунків не підтримувала, вбачаючи у вдачі митця щось демонічне. Натомість контактувала з Марком Шагалом, який приїжджав у «Закуток» дивитися на творення керамічного дива і відзначав у працях українки свіжість та власний стиль.

Десь у 70-х роках Іванна Нижник-Винників перейшла на килимарство, створюючи вишукані гобелени та панно з тканин, за якими часто вибиралася до Канн. Таку видозміну її творчості критики також зустріли привітно. Зокрема французький мистецтвознавець Ф. Легран, відвідавши виставку гобеленів української мисткині в Парижі, захоплено писав: «З усіх цих архітектурних і колористичних композицій випливає враження тихої музики з легкопомітними скороминаючими варіаціями кольорів, з контрапунктами ліній та із змінним ритмом форм, наче в танці». Та захоплювався не лише він – важко відвести погляд від її «Скитів», «Родини», «Українок», «Танцю», «Весілля», «Вершників», у яких наскрізь простежується українська тематика.

Один із гобеленів Іванни Нижник-Винників
Гобелен «Мій сад» (1987) із колекції Національного музею у Львові

Довкола будинку буяв розкішний сад. Деякі з дерев садив ще Володимир Винниченко, інші – вже Юрій Кульчицький, який у вільний від мистецької творчості час любив і з огірками повозитися, і помідори попідв’язувати. Олександр Федорук, який побував у «Закутку» на початку 90-х і три дні гостив у митців, так його описує: «Похила, казкової краси місцина, що спускається в долину, з двохповерховим рустової кладки будинком неподалік дороги. Зелений луг з кипарисами, оливками, агавою, шовковицею, яблунями, кактусами, квітами біля дому».

На верхньому поверсі Юрій та Іванна мали свою невеличку галерею, в якій, окрім власних праць, були твори С. Левицької, О. Грищенка, М. Кричевського, М. Бутовича, французьких митців.

Життя вдалося, але природнім чином наближалося до свого завершення − старість сповістила про свій прихід хворобами. І Іванна, і Юрій хворіли на серце − часто почергово, а то й разом змушені були лягати до лікарні. Але навіть у лікарняному ліжку, коли не було змоги творити, продовжували опікуватися українською культурою. Іванна допомагала Юрію написати, упорядкувати та видати монографію про життя та творчість ще однієї української мисткині, яка більшість життя прожила у Франції – Софії Левицької. Книжка побачила світ у 1989 році. Працювали митці і над власними монографіями, які вийшли з друку ще за їхнього життя.

Перебуваючи стільки років поза батьківщиною, мисткиня щиро раділа тому, що Україна воскресла і постала на карті світу. Приймаючи українську делегацію в 1992 році у своїй оселі, Іванна плакала від радості, що гостить земляків, на паспортах яких зображений тризуб.

До старечих хвороб додалася сліпота, тож останні місяці життя мисткиня жила більше в спогадах, аніж у дійсності. Згадати було що, та не було кому все це зафіксувати… Хотіла передати до Львова свою піч для випікання кераміки, але у львівській Академії мистецтв не було коштів, аби перевезти її через пів-Європи.

Іванна Нижник-Винників померла 8 січня 1993 року, а за два тижні у засвіти відійшов і Юрій Кульчицький. Вони ділили радості й незгоди на землі, разом їхні душі полинули й у Вічність.

Заповіту, в якому мисткиня заповідала увесь свій творчий спадок та архів рідній Україні, ні Іванна, ні Юрій не встигли завірити нотаріально, тому чимало спадку дісталося чужим і далеким від українства та від мистецтва людям. «Закуток» було продано ще за життя митців, тому після їхньої смерті він перейшов у чужі руки.

Нинішній власник «Закутка»
Нинішній власник «Закутка» – шоколадний бізнесмен мсьє Ален Мотю – прихильно ставиться до нечисленних українських туристів, які вряди-годи заходять «до Винниченка». © LeDiLiD

У 1993 році архів мисткині, бібліотека та понад дві сотні творів небайдужі люди привезли до Львова й урочисто передали в фонди Національного музею імені Андрея Шептицького. Прах Іванни Нижник-Винників перепоховали на Янівському кладовищі у вересні 1995. Так вона назавжди повернулася до міста, з якого пішла в широкий світ.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(18 голосів)

Також буде цікаво: