Ганна Ручай: «Цей 14-й рік болітиме мені до смерті» Культура Найактуальніше 

Ганна Ручай: «Цей 14-й рік болітиме мені до смерті»

Ганна Ручай (справжнє ім’я – Тамара Клюкіна) – письменниця із Білої Церкви, яка у своїх творах описує звичайних людей, своїх знайомих, які живуть у нашому непростому світі. Також Тамара Михайлівна однією з перших у сучасній українській літературі «заговорила» про російсько-українську війну.

Такий поетичний псевдонім, за словами письменниці, з’явився із її любові до річок і джерел. А ще до мами і дому: «Тамара Клюкіна, за моїми тодішніми уявленнями, для письменниці звучало смішно. Це російське прізвище КлюкінА, але я не заперечую, коли його переробляють на те, що від слова «клюкати». Ганною звали мою маму, й мені подобається це ім’я більше, ніж моє. А Ручай – я виросла на ручаях. Тут у нас колись була маленька Венеція – струмки просто дорогу перебігали. Та й у дворі в мене такий. Але їх зараз або під бетон загнали, або перетворили на зливні рівчаки. А то були джерела, які живили нашу Рось».

Біла Церква взагалі в творчості письменниці займає особливе місце. Зазвичай герої Ганни Ручай – білоцерківці або, принаймні, живуть там. Та й саме місто міниться різними відтінками, залежно від того, як ставиться до нього персонаж. Для того, хто бачив привітну, затишну Білу Церкву, може стати культурним шоком те, якою холодною і злою вона здається Генику, головному герою роману «Смугастий, мов життя».

Хоча, якщо вже зовсім відверто, то ця книжка буде культурним шоком для будь-кого, хто як і я, в «ліхіє дєвятостиє» вчився ходити й говорити. Атмосфера занепаду Радянського Союзу (якщо доцільно говорити, що колись був розквіт) і паралельно моральне падіння Геника. Матеріальні й духовні злидні, квазіцінності й над усім цим нависає Режим, як на «волі», так і на «зоні». І нерозуміння читача, чому хтось хоче повернути ті часи.

«Смугастий, мов життя»
«Смугастий, мов життя» (Час Змін Інформ, 2018, 236 с.). @ litera.kyiv.ua

Перейматись соціальною проблематикою майбутня Ганна Ручай почала в досить юному віці. Перший роман написала у 15 років і не просто написала, а «навіть якимось дивом зуміла вручити ці чотири загальні зошити редакторові видавництва «Веселка». Він чесно прочитав і сказав (мовою оригіналу): «Баришня, ето же буржуазний уклон!» Закопала ті зошити під вишнею (і досі там), а в 40 років написала наново. Це роман «Духи міста», який вийшов у тодішніх моїх видавців двома смішними покетбуками «Моя кохана відьма» (назва – креатив видавця) та «Відьмине кохання». До читача в обкладинці під дамським соусом він, звісно, не дійшов (до свого читача). Я в дитинстві не знала, що написала фентезі, а зараз хотіла докричатися до тих, хто нищить неповторність старих міст. Не докричалася».

На моє запитання про те, де береться натхнення для творчості, письменниця відповіла, що все із життя: «Все, що я пишу, – з оточення. «Жіночий бокс» – це новели, кожна за кожною з яких реальна історія. Це історії моїх сестер, подруг, сусідок, звісно, трохи літературно «підрихтовані». «Школа №13» – це пародія на містечко Узин, де стояв наш гарнізон (пані Ганна – дружина військового. – К.Ч.). У «Духах міста» – реальна школа №8 і реальні її вчителі. У «Смугастому» – третій чоловік моєї однокласниці. Все з життя, але з додаванням значної частки гротеску».

В оповіданні «Історія однієї Книжки» розповідається про поневіряння наївної Книжки, яка шукала свого Читача. Але ніхто не помічав її, бо, як пояснили їй досвідчені книжки, потрібно бути «брендом», мати хорошу рекламу і відгуки, щоб тебе помітили й взяли додому. Особливо актуальна ця проблема для початківців, але й авторам кількох виданих творів «пробитися» до читачів буває доволі тяжко: «Не знаю, як кому, я з «великими» письменниками не спілкуюся, а провінційні живуть отак, як я. Заробляють на життя, хто чим може, а література щось на кшталт фатального хобі: гірко з’їсти й жаль покинуть, як казала моя бабуся. Єдина моя відмінність від тутешніх колег – не ходжу по спонсорах. Я інтроверт і просити на вмію. Пригадуєте у Булгакова: «Ніколи нічого не просіть. Самі все зроблять і все дадуть…»? А я собі продовжила: «А якщо не дали, то тобі цього й не потрібно було».

Звичайно, мені стає цікаво, яким бачить письменниця «свого» читача – «Я уявляю свого читача таким, яким його бачить моя Книжка в тій смішній історії. З великої літери – Читач. Ось він бере книжку, вона пригортається йому до рук і їх двоє. І вони однодумці. Мабуть, це абстрактний читач. Це читач, якого я тільки намагаюся зрозуміти, бо мушу достукатися до нього. Словом, конкретної людини я не бачу».

Гендерна упередженість, проти якої сьогодні так модно боротися, часом проявляється і у видавничій справі. Війна дещо змінила наші уявлення про необхідність поділу на «чоловічі» й «жіночі» теми, але ще 10 років тому це здавалося цілком логічним. Принаймні, для когось. А для Ганни Ручай стало поштовхом до «Смугастого, мов життя»: «сама ідея це написати була не вельми шляхетна. То був демарш проти видавців, які наполегливо заганяли мене «в стійло» жіночої літератури. Я хотіла написати щось аж таке «чоловіче», щоб вони припинили називати мене авторкою жіночих романів. Вони не припинили, бо роману того принципово не читали. Вважають, що написане жінкою чоловіками не читається. А ось же меценат Максим Кириченко з Білої Церкви прочитав і воно його чимось зачепило? Значить, все-таки недарма написала? Сумнівний для мене твір».

Якщо вже для письменниці він сумнівний, то читачеві розібратися вкрай складно. «Смугастий» із тих романів, де «добро» і «зло» можна розділяти безкінечно і все одно не зрозумієш, хто винен, що все так.

Не менше роздумів викликає роман «На східному фронті є зміни». А ще більше болю.

Боєць із обкладинки роману
Боєць із обкладинки роману «На східному фронті є зміни» (Час Змін Інформ, 2017, 248 с.)

Книжки про війну давно стали невід’ємною частиною художньої літератури. Століттями по всьому світі письменники докладали зусиль, щоб показати жахи, несправедливості і жорстокості війни. Звичайно, якщо почитати Александра Дюма, то все не так і погано – красі й шляхетності завжди є місце. У нього направду дивовижний талант романтизувати все, чого торкнеться. Але ближчий до нас Еріх Марія Ремарк (є такі, хто не ридав, коли читав?) доклав максимум зусиль, щоб абсолютно розвінчати будь-який романтичний ореол над фронтом. А сьогодні, на превеликий жаль, і українським письменникам, менш ніж через сто років після закінчення Другої світової війни, доводиться вчитися описувати бої.

Крім вчителювання і письма Ганна Ручай також займається волонтерством. А почалося все, звичайно, з Майдану. І головний герой роману – Антон-Росава, від імені якого розповідь, також був на Майдані. А після отримання повістки, не уникає мобілізації, а їде на Схід, щоб виконати свій обов’язок. І разом із дванадцятьма побратимами «оселяється» на передовій. На блокпосту, де щоденні обстріли стають рутиною і з ними звикаєш жити, як із набридливими сусідами.

На забутому Богом блокпості
На забутому Богом блокпості

Напевно, 9 із 10, а може це ще й мало, почують у назві роману алюзію на антивоєнний твір Ремарка «На західному фронті без змін». Ганна Ручай пояснює, що це як і своєрідна провокація для привернення уваги, так і зміни, які на час написання роману дійсно відбулися: «Армія стала армією, зараз шалені бабусі (героїні роману і не тільки. – К. Ч.) їй уже не потрібні, в неї все є. Зараз ми потрібні вірним Україні людям Донбасу й працюємо на них». Письменниця наголошує, що для неї важливо або читачі розуміли, що її роман саме про тих перших героїв війни.

Читати про російську агресію, то як сипати сіль на рану сьогодні, а писати ще гірше, бо мусиш із героями це все вистраждати. Для пані Ганни ж це не лише слова, але й спогади. Син письменниці також воював, тому не дивно, що, пишучи книжку, відчувала вона біль: «Я була свідком найгірших моментів, цієї війни, тих, про які не надто приємно писати, бачила (здаля), як розстрілювали з-за кордону нашу 72-гу бригаду – просто на марші, в голому степу. Бачила мобілізованих, роззутих, голодних, ненавчених, фактично беззахисних. І тоді вже вирішила, що мушу – саме мушу! – написати про них. Бо їм дісталося найгірше. Вони вчинили диво. В отакому безпорадному стані – й не пустили ворога далі. Вистояли. Не всі, але ті, хто вистояв – стали справжніми воїнами й патріотами. Вони прийняли найстрашніший удар, і не вважали себе героями. Їх залишилося живими дуже мало, й вони десь там скромно загубилися в своїх селах і містечках. І дехто зневажливо називає їх «аватарами» – саме ті, хто ящиками возить бухло на пікніки й стріляє салюти під час війни. Я була розлючена. Мені хотілося після повернення з Донбасу просто плювати кожному такому пивному барилу в пику. І ця лють написала книжку разом із болем».

Сон солдата
Сон солдата

Під час поїздок на схід країни письменниця навіть не фотографується – «Принцип. Надто багато людей на цьому піаряться, а я там буваю не для піару».

На початку війни на передову волонтерів не пропускали. Але хто має ціль, рідко зважає на перешкоди. Тож одного разу на блокпост до Антона-Росави і товаришів під’їжджає розбитий фронтовими дорогами бусик, а в ньому волонтери – три бабусі, дві дівчини і водій. Тому, звичайно, не можу не запитати авторку, чи є реальні прототипи в її героїв, а відповідь мої очікування перевершила: «Так, скажені бабусі існували. У нас був на Майдані «Білоцерківський народний антипровокаційний загін імені Жизневського». Три мої колежанки по спортивній секції та дві учениці, і старий тренер з боксу, наш водій. Ми завертали тітушок і нейтралізували провокаторів у натовпі. А потім плавно перейшли на Донбас. Щоправда, група тепер розпалася. Боксер схопив інфаркт, учениці пішли в добровольчі загони, а бабусі… в секту Михо».

Широкий лан
Широкий Лан

Після такого початку не можу не запитати і про інших героїв, звичайно: «З героями складніше. Всі вони збірні. За три роки я зустріла не один десяток таких людей, може, навіть понад сотню. Не з усіма встигла поговорити, але багато чула історій про загиблих і поранених, про те, як вони воювали і як загинули. В кожному з цих тринадцяти бійців – кілька образів і життєвих історій. Є фронтові легенди й анекдоти, почуті з перших вуст. Може, не все в них правда, тож роман включає чимало новітнього солдатського фольклору. Правдива історія Лихого (насправді він мав інший позивний), а історія про дядька Бандуру, який гнався за танком, передавалася в окопах від вуст до вуст. І лише після виходу роману я дізналася, шо така історія справді була. Правдивий епізод з підірваним сапером, з хлопчиком, який збожеволів, з хлопцем, який лежав кілька днів, не в змозі рухатися й гриз сніг. Тобто все правда, але, звісно, зібрана з численних клаптиків гіркої правди. І це ще не все страшне, що я знаю про цю війну. А лише мала його частка».

Прототипи героїв роману
Прототипи героїв роману

Ще на стадії рукопису знайомі солдати, які читали роман сказали, що його не надрукують, бо «стрьомно». Але потім повезли його на фронт до тих, для кого це реальне життя. На щастя, попри «стрьомність» книжку надрукували у видавців, які волонтери, як і пані Ганна.

«Легких» наступних книжок, як і продовження про Росаву від Ганни Ручай можна дуже не сподіватись, бо «я так перестраждала цим романом, що мені страшно повертатися до такого матеріалу. Може, коли мине час і враження більш-менш вляжуться… Але то буде зовсім інша книжка. Якщо відверто, я не люблю продовжень – ні своїх, ні чужих. Продовження завжди гірше першої частини. Принаймні, так мені здається, бо я читала багато продовжень. Враження не таке яскраве. У мене в планах дитяча повість і ще один великий роман. Історія мого покоління (моїх однокласників) – Афган, Карабах, знову 90-ті, два Майдани. Фінал – на Донбасі 2014-го. Цей 14-й рік болітиме мені до смерті».

Десь на цьому моменті інтерв’ю, після розмов про поневіряння української армії і болісні теми майбутнього роману, у мене вже наповнюються очі слізьми. Тож мушу питати, бо не уявляю, де можна взяти стільки сили, щоб писати про такі трагедії, а пані Ганна по-філософськи спокійна: «У мене було довге життя. Я загартована всілякими неприємними речами й періодами. І зараз перекладаю з російської книгу Бабченка про війну в Чечні. Так вона набагато страшніша. У мене запитували: «Вам це не сниться ночами?» Ні, не сниться. Я падаю о 10-й вечора й не бачу снів. А о четвертій прокидаюся і починаю новий шалений виток. Нас так учили: випробування гартують. Є в мене ще й такий жарт – ось коли загартований так, що далі нікуди, вже й жити нема коли».

P.S.: Усі фронтові фото, за словами Ганни Ручай, зроблені «бійцями 2014-го» – письменниця просила зазначити це окремо… Фото самої Ганни Ручай люб’язно надала Тетяна Виговська.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: