Гібридна війна Росії проти світу ніколи не припинялася Найактуальніше Побачене. Почуте. Прочитане 

Гібридна війна Росії проти світу ніколи не припинялася

Останнім часом світова преса смакує недолугість президента США Дональда Трампа, який на Гельсінській зустрічі «лизав Путіну чоботи» (Daily Mirror), «завдав відразу кількох серйозних ударів по національних інтересах Америки» (Financial Times), «публічно проголосивши індульгенцію Путіну, Трамп дав йому зелене світло на втручання у майбутні вибори не тільки в США, а й скрізь, де тому заманеться» (Atlantic Council). Водночас акцентується увага на цинізмі Путіна, який на прес-конференції у Гельсінкі сказав: «Ми провели у Криму референдум…» і навіть не помітив, що здав Росію цілковито» – Ігор Козлов (Факты, 19-25 липня 2018); у докладному коментарі московського професора Бориса Соколова виокремлено декілька моментів: «Пропаганда давно вже переконала основну масу російського населення в тому, що «фюрер завжди має рацію», «створюється враження, що ми присутні на початку великої гри з непевними цілями і непередбачуваним результатом» («Гельсінкі поки що не стали Мюнхеном» // День, 18 липня 2018).

Незважаючи на те, що п’ята колона в Україні потирає руки, а проросійськи налаштований Вадим Рабінович вважає Трампа «найвидатнішим політиком ХХI століття», що Росія заперечує свою причетність до знищення літака «Боїнг» 777, який летів з Амстердама в Куала-Лумпур, внаслідок чого загинуло 298 осіб, у тому числі 80 дітей, що агресія російського імперіалізму на Донбасі, у Сирії, терористичні акти у Великій Британії та ін. стали очевидним фактом для абсолютної більшості людей у світі, чорт, якому приходить кінець, казиться. Повністю годимося з висновками заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеровим: «Україна відновить свої кордони. Росія, скоріше за все, їх втратить і застрягне в локальних війнах між своїми автономіями. Нинішня РФ – потворна пародія на Радянський Союз. Незабаром розпадеться на півтора десятка окремих держав» (тижневик «Країна», 2018, 19 липня).

У далекому 1958-у році, коли українською мовою видали книгу французького письменника і публіциста, нащадка давньої аристократичної родини (його дід і батько під час революції 1789-1794 рр. були гільйотиновані Робесп’єром) Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», Дмитро Донцов у передмові до книги писав: «Ніколи Захід так не понижувався перед Московщиною, як в наші дні, і ніколи так мало її не розумів». Чи знали бодай елітарні кола Франції, інших європейських країн такі оцінки видатної особистості: «У народі – давке відчуття тривоги, в армії – неймовірне звірство, в адміністрації – терор, що поширюється навіть на тих, хто тероризує інших, у церкві – низькопоклонство і шовінізм, серед знаті – лицемірство й святенництво, серед нижчих класів – невігластво й крайні злидні. І для всіх і кожного – Сибір. Ось така ця країна, якою її зробила історія, природа чи Провидінння»? Чи замислювалися «цивілізатори» над доведеними фактами: «Московщина – суспільство, упорядковане страхом»? Чи усвідомлювали засвоєні москалями «традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом»? Так, достеменно знали! Бо доволі часто самі переконувалися у внутрішньому потягу орди «завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати».

Ніби сьогодні Дмитро Донцов апелює до нас: «І не дасть з тою бісівською силою собі ради Захід, ні Україна, коли тій темній силі не протиставить ще могутнішу, ще страшнішу силу ідеалізму, гарячої віри в свою Правду, поставлену над усе земське і дочасне, силу мілітантного духа» (Див.: Астольф де Кюстін. Правда про Росію. – Торонто, Нью-Йорк, 1958. – С. 5-9). Під сучасну пору, навчені страшним досвідом, пам’ятаючи висновки Івана Павла II – «Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд» (2001, візит в Україну) – ми зупинили сучасну орду, яка шантажує світ ядерною зброєю. А Захід? Частково отямився, принаймні допомагає нам політично, через санкції проти російського загарбника і агресора, іншим способом. Однак, як вкотре довела зустріч у Гельсінкі, домінує дочасне, тобто вигода. Враховуймо те, що Захід практично не знав нашої історії, він дізнавався про Україну через Росію, а російські історики століттями цілковито заперечували існування України як окремої субстанції, пропагували різними способами свою версію історії. Сьогодні ж варварство путінців щодо «своїх» і чужих досягло вищої точки. Відтак так звана еліта опускається сходами духовного падіння до дна. Путін як явище щоденно й щосили збаламучує збентежені голови своїх співгромадян і світову спільноту.

Тому цілком закономірно газета «День» в одному з останніх номерів (2018, 24 липня) вмістила фундаментальні статті Алли Дубровик-Рохової, Сергія Грабовського, Ігоря Лосєва, Руслана Гарбара, в яких поставлено проблеми – чи далекоглядно поводяться європейські політики щодо України, чи допоможуть Україні ілюзії щодо «благородного Заходу», чи не пора будувати Європу в Україні, аби вижити? Зреферуймо висновки експертів:

• Здавалося б, от-от вщухли баталії навколо мораторію на експорт лісу-кругляка, як тут же ЄС вирішив захиститися квотами щодо 11 позицій товарів української металургії. І це попри те, що ми маємо чинну Угоду про Всеохоплюючу Зону Вільної Торгівлі. Хіба це не свідчення неоколоніальності в поведінці європейських публічних осіб щодо України?;

• У ХХ столітті кілька разів правлячі кола Заходу і сусіди «здавали» Україну – більшовикам, нацистам, Сталінові, гендлювали з потворними виродками роду людського, які організували три Голодоморні геноциди українців, зокрема найстрашніший геноцид ХХ століття у 1932-1933 роках. Захід не лише постачав московський комунізм промисловою продукцією, обладнанням для будівництва заводів, найновішими військовими технологіями – «в обмін на намите зеками золото, на заготовлений ними ж ліс, на вкрадені в музеях старожитності та мистецькі шедеври, і, головне, на видерте в українських селян збіжжя. Це все, як і сьогодні, робилося під акомпанемент розмов про демократію… Чудові західні ідеї на практиці незрідка виявляються лицемірством, блефом і порожнім базіканням»;

• Занадто ласий шматок Україна, щоб залишити ії нічиєю. Тому й заманюють талановиту молодь, хитромудро знищують науку, розпинаються навсібіч, аби перетворити українські чорноземи на товар, не дають українцям порозумітися, згуртуватися, використовуючи наші вади. Треба будувати Європу тут, в Україні. Інакше – з’їдять. Хтось мусить очолити цей проект. Першим нашим реальним кроком в Європу 2019 року має бути необрання на посаду президента України олігарха. Шукаймо Президента-Гетьмана.

* * *

Огнен Вукоєвич і Домагой Віда
Огнен Вукоєвич і Домагой Віда. @ twgram.me

Ще на одну резонансну подію звернемо увагу. Хоча, на перший погляд, вона може здатися кумедно-ситуативною. 7 липня у Сочі хорвати перемогли збірну Росії в 1/4 фіналу Кубка світу. Колишні гравці київського «Динамо» 29-річний Домагой Віда і помічник головного тренера команди 34-річний Огнен Вукоєвич записали у мережі відео зі словами «Слава Україні!», «Ця перемога – за «Динамо» і за Україну». Що миттєво почалося! Російські мас-медіа, насамперед два десятки загальноросійських обов’язкових загальнодоступних каналів, передовсім «велика трійка» – Первый, Россия-1 і НТВ буквально заскавуліли й у черговий раз сконцентрували несамовиту злість проти України. ФІФА оцінила слова футболістів як політичний жест. Віда отримав попередження, а Вукоєвича звільнили з роботи. І хоча Домагой Віда розтлумачив опісля, що для нього немає значення національність, російські шовіністи й надалі прополіскують мізки мільйонів своїх співвітчизників. Натомість українці влаштували флешмоб – сторінці ФІФА у мережі Facebook понад 150 тисяч осіб поставили оцінку «одиниця». Світ ще раз переконався, яких масштабів набрала корупція у ФІФА. Але оскільки за таких обставин сенсовність самого факту очевидна, ми ще не раз повертатимемося до цієї події, яка набрала загальноєвропейського розголосу і цілком закономірно оцінена вдумливими публіцистами як моральна перемога України. Так само це стосується перемоги боксера Олександра Усика в Москві – його слова «Україно, миленька, рідна. Дякую Тобі за підтримку». На московський ринг Олександр виходив під мелодію пісні «Браття», спеціально написаної для нього Василем Жаданом. Там, зокрема, є такі слова:

А ми, браття, як соколи,
В вольнім виросли краю.
Не дамо свій край нікому,
Краще згинемо в бою.
(Докладніше читайте матеріал у газеті «Голос України». – 24.07.2018).

На одному коментареві варто зупинитися докладніше. Йдеться про переконливі судження Ігоря Яковенка з Москви, який регулярно коментує російську пропаганду у розділі «Прес-клуб «Дня». На цей раз коментар озаглавлений чітко: «Як Україна виграла ЧС-2018». Глибоким серцем читачі сприйняли такі міркування знаменитого публіциста:

• «Послідовність і наполегливість, з якою Домагой Віда проводить роз’яснювальну і виховну роботу серед населення Росії, можна порівняти із завзяттям, з яким давньоримський політик Катон Старший, щоразу виступаючи в сенаті, повторював: «Карфаген має бути зруйнований!»;

• «Ці два коротенькі відео, викладені хорватськими футболістами, радикально змінили всю геополітичну картину світу, що її роками вибудовували в російському телевізорі. Домагой Віда став рубежем, віхою в розумінні розкладу сил на планеті і в розумінні структури світового зла. Можна говорити про «довідівську» і «післявідівську» епохи. У «довідівську» епоху в авангарді світового зла йшли пліч-о-пліч США, Англія і Україна. Польща і країни Балтії крокували в другій колоні пекла. Тепер, у «післявідівську» епоху, в лідери сил зла вирвалася Хорватія і поки що нікому не має наміру поступатися своїм зловісним лідерством»;

• «Значну частину півторагодинного ефіру Роман Бабаян присвятив «доказу» того, що гасло «Слава Україні!» має таке ж саме ідейне наповнення, як і «Хайль Гітлер!». Це суто нацистське вітання». А заразом і прапор Хорватії звинуватив у тому, що «це прапор усташів»… Підсумком цієї істерики стало те, що це гасло «Слава Україні!» почало здобувати величезну популярність у всьому світі і має шанс стати планетарним мемом…».

Для орієнтації читачів, усіх зацікавлених пізнавати Україну: Денис Мандзюк підготував для тижневика «Країна» дуже цінний довідковий матеріал «Слава Україні!», у якому наводить приклади використання цього виразного патріотичного гасла, починаючи від вірша Тараса Шевченка «До Основ’яненка» (1839), перекладного десятками мов народів світу. Ось ці невмирущі слова:

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!»
(Країна. – 19.07.2018).

Є такий вислів: у факті побачити явище. На нашу гадку, вітання Віди і Вукоєвича на адресу України відтворили глибинний пласт свідомості хорватів – наших родаків. Дуже радимо усім докладно ознайомитися з книгою Святослава Семенюка «Український путівник по Словаччині» – енциклопедії історії слов’янства, у тому числі нашого народу і …Великої Хорватії (Львів, 2007).

* * *

ЯКЩО абсолютна більшість українців світу, а це майже 70 мільйонів, прилучиться до подібних книг, сотень глибокозмістовних статей, скажімо, до 1030-ліття хрещення Київської Руси-України, 150-ліття Просвіти», 100-ліття УНР, Року Гетьмана Скоропадського (його усебічно висвітлює газета «День»), то матиме надійний компас орієнтації в історії, актуальній ситуації, коли народжується новий світ. Саме в Україні народжується!

Для нинішнього молодого покоління, коли засоби комунікації щохвилинно атакують нас різноманітною інформацією, вкрай важливо засвоювати ідеї, що мають непроминальне значення, тобто зорієнтовані на ідеали – насамперед святої правди-справедливості, свободи як істини, взаємозбагачення народів духовними скарбами. Видатному американському президентові Аврааму Лінкольну належить блискуча думка-орієнтир: «Найкращим моїм приятелем є та людина, яка порекомендує мені добру книгу, яку я ще не читав». Щоденно знайомимося з багатьма фактами агресії Росії проти України, нехтування нашими сусідами усіма міжнародними домовленостями, правовими засадами співіснування країн. Але де джерело такого цинізму?

Доведено давно: ніщо з того, що дотичне до людей, не є первісно бездоганним. Так само, як багато подій, взагалі історична дійсність, мають різні інтерпретації. Але змістове ядро явищ, дій людей і спільнот, вектори розвитку цивілізацій визначаються певним домінантним орієнтиром. Тому – і це довело багато мислителів ̶ важливо розглядати події з їхньої стартової позиції, а не з моменту завершення. При чому різниця в оцінці якраз спонукує брати до уваги тривалий історичний процес, мотивацію емблематичних осіб різних епох.

Отож відповідь на питання – «Чому нинішня правляча каста Росії обрала саме такий вектор політики, світоглядної орієнтації мільйонів своїх громадян?» – має цілком очевидну причину (щоправда, не втямлену всіма досі, але тут діє принцип «Хто нічого не знає, мусить у все вірити»).

«Ми навчили їх говорити, писати, молитись. Заснували їм міста. Ми дали їм найкращих вчених і мислителів, наповнили собою їхні болота. Вони більше тисячоліття черпали нашу мудрість, наші звичаї, але так і залишились дикунами. Більше того: тепер вони беруться вчити нас». Таким дуже промовистим зачином Ромко Малко оцінює «Ніч зі Сходу» (назва статті, вміщеній у газеті «Українське слово» 14-20 червня 2001 року). Докладно описано антипапський дебош на вулицях Києва, організований Московськими диригентами-авантюристами проти візиту Папи Римського Івана Павла II в Україну. Оприлюднено промовистий факт: Патріарх Московський і Всія Русі Алексій перед від’їздом до Києва посла Черномирдіна інструктував останнього, як ставитися до релігійної ситуації в Україні. Державна політика Росії у релігійній царині проілюстрована на прикладі Криму. Громадськість Севастополя звернулася до Президента України, аби знову нагадати, що Крим таки українська земля. Десять років поспіль громада Греко-Католицької Церкви не могла отримати ділянки для побудови храму. Рівно ж не повернено храм святого Климента у Севастополі власниці – римо-католицькій громаді св. Климента як єдиній правонаступниці. Відтак подано позов до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. У підрозділі «Крим закипає» відтворено факт дикунського нападу розлючених промосковських молодиків на громаду Андрія Первозванного УПЦ КП. Образи, матюки, звинувачення у всіх смертних гріхах, прокляття і погрози розправитися зі всіма «хахлами» тривали протягом кількох годин.

Висновок автора виразно акцентує не тільки тодішню ситуацію, але й тривожно проглядає у перспективу: «Причина такої ненависті очевидна: ми, українці Севастополя, хочемо славити Бога рідною мовою і маємо на це повне право. Але в Севастополі будь-що українське зустрічає шалений спротив як з боку російських шовіністичних кіл, так і з боку проросійської місцевої влади. Це повна дискримінація Українців в Україні, і ми можемо лише позаздрити українцям діаспори, які мають можливості для задоволення своїх релігійних і культурних потреб рідною мовою». На превеликий жаль, наша безтурботність, наївність і догідливість, безвідповідальність влади опісля обернулися катастрофою.

Нині, втративши остаточно спадщину Русі Київської, Московія компенсує справжній фундамент держави сурогатом «русского мира», ядерними ракетами, блефом, гібридною війною. Але усе це тимчасове, «остання соломинка». Щораз більше українців переконується, що, згадавши свою прадавню й багату спадщину у всіх аспектах буття, наповнивши світоглядні орієнтири напрацюваннями славних прадідів, зможемо збагнути своїх сил безмежність, отже – світлу перспективу «в народів вольних колі».

Отож про «добрі книги», про що йшла мова вище. Дорогі приятелі, перечитайте бодай ще раз уважно поезію Тараса Шевченка, дослідження «Призначення України», «Розподіл Росії», «Чорноморська доктрина» Юрія Липи, «Україна і Росія у світлі культурних взаємин» Петра Голубенка (Нью-Йорк – Париж – Торонто, 1987), «Україна і Росія» Михайла Демковича-Добрянського (Львів – Краків – Париж, 1993). Сотні поданих тут наших прізвищ та родоводів із різних царин знань і життєвих позицій, що їх донині на демократичному Заході сприймають за російські непересічні таланти, винахідників, пасіонаріїв, носіїв нових ідей; нагадування, що «російська дійсність і державно-політичний лад були у такому різкому контрасті до українського світу ідей, народних характерів і побутових звичаїв, що Гоголь так і відбив ці світи у контрастному співставленні: Україна «Вечорів» і «Тараса Бульби», з одного боку, і Росія «Ревізора» і «Мертвих душ» – з другого. Це – два різні світи з різним ладом життя, різними взаєминами між людьми і різною мораллю» (Голубенко, с. 339); відтворення фактів винищення мільйонів найкращих українців у концтаборах, Сибірах, голодоморами, на каторжних роботах, війнах та багато подібного – мають протверезити обдурених. Як наших гнучкошиєнків, так і західних обивателів та «політиків».

Дуже показовими є погляди найвидатнішого російського філософа Миколи Бердяєва. Зважте: «З духовного і морального погляду я відкидаю радикально радянську владу, бо вона стікає кров’ю й запрягла народ у нечуване ярмо. Але в даний момент – це одинока сила, що в стані охоронити Росію перед можливими наступами та інвазіями». Тобто для нього Російська імперія є найвищим добром. Бердяєв визнав більшовицьку владу російською національною владою, яка виконує історичну місію – запропонувати світові новий лад. Після Другої світової війни, коли Росія, підтримана деякими західними державами, загарбала цілу Східну Європу, Бердяєв став співробітником пробільшовицьких газет у Парижі: «Советский патриот» і «Русские новости». Порівняйте поставу нинішніх «володарів дум» Московщини, які аплодують кагебісту й демагогу Путіну… Тож висновок Михайла Демковича-Добрянського стає хрестоматійним донині: «Який убогий своїм інтелектуальним багажем, який малий ідейною поставою мусить бути великодержавний російський шовінізм, коли він воліє імпонувати Європі брутальною силою своєї імперії, кнутом терору й гігантською машиною брехні» (названа книга, с. 54).

Вже маємо достатньо джерел, аби переконатися, що найсуттєвішою причиною несусвітенної брехні усіх правителів Росії, їхніх лакеїв з-поміж європейських демократів та інтелектуалів є банальний комплекс неповноцінності. Ще раз зішлемося на Кюстіна: «У росіян не було середньовіччя, у них немає пам’яті про минуле, нема католицизму, рицарського минулого, поваги до свого слова; вони донині залишаються візантійськими греками – по-китайськи церемонно ввічливими, по-калмицьки грубі, чи, принаймні, нечутливі, з ангельською красою і диким неуцтвом (за винятком жінок і декого з дипломатів), по-жидівськи хитрі, по-лакейськи пролазливі, по-східному спокійні і важливі у манерах своїх, по-варварськи жорстокі у своїх почуттях; вони презирливо насмішкуваті від відчаю, спонукані до в’їдливості водночас і природою, і відчуттям власної принизливості; вони легковажні, але лише ззовні – посутньо росіяни схильні до серйозних справ. Але вони неспроможні піднятися вище хитруватості». Відтворіть зустріч Путіна з Трампом – скільки збіжностей!

Йдеться, очевидно, не про весь народ, а лише про правителів й забаламучених (принагідно: німецька нація філософів і поетів також піддалася маніпуляції та забаламученості й пішла за нацистськими расовими орієнтирами та загарбанням чужих земель, передовсім України). Радимо, принаймні заангажованій державно частині нашої суспільності прочитати також уважно кілька знакових статей: «О русском уме» И. Павлова (Литературная газета. – 31.07.1991), «Відчути присутність зла. Євген Маланюк – про російський більшовизм і «соціалістичну імперію» Ірини Грабовської (День. – 6-7.04.2018), «Росія ввійшла в довгу смугу застою і деградації» Владислава Іноземцева (Країна. – 10.08.2017), «На що і на кого спирається Путін? Безмежжя культурно-політичних обширів російського імперіалізму» Сергія Грабовського (День. – 29.08.2017), «Токсична Росія» Олександра Хари (Дзеркало тижня. – 17-23.03.2018).

Серед найактуальніших публікацій – розмова відомого публіциста Івана Фаріона з політиком, правозахисником Андрієм Сенченком (Високий замок. – 19-25.07.2018). Про одну з драматичних сторінок сучасної України – анексію Криму – детально розповідає кримчанин у сьомому поколінні, народний депутат трьох скликань, багаторічний член кримських урядів, колишній в.о. заступника глави Адміністрації президента, а нині лідер правозахисного руху «Сила права». Саме за допомогою А. Сенченка з російських катівень визволено десятки заручників, проведено евакуацію з Криму наших військових та їх родин, курсантів, військових ліцеїстів; завдяки йому ж повернено на материк 3502 одиниці військової техніки та озброєння. Про стрижень розмислення цієї неординарної особистості можуть засвідчити бодай такі судження: «Більшість кримчан, які орієнтуються на холодильник, настільки втомилися від окупанта, що аплодували б поверненню в Україну», «Основна причина того, що ми зі зброєю не оборонялися в Криму, – психологічний бар’єр. Як ти будеш стріляти у тих, хто називає себе «братами»? Треба було, щоб минуло кілька місяців, аби зрозуміти, з ким маємо справу…».

Мусимо уникати чорно-білого, гравюрного мислення. До честі багатьох українських видань, публіцистів – активне розвінчання кагебістської камарильї, яка зтероризувала й окупувала свідомість більшості своїх громадян, зіставляється з думками тих росіян, яких не вдалося зазомбувати, які мають совість і відверто протестують проти загарбання Криму, розпалювання війни на Донбасі, які принаймні знають, що «Россию создала Украина». Назвемо у цьому ряду тематичні добірки газети «Голос України» – «Російський солдате, кидай рушницю, йди додому!». Десятки чесних росіян відверто пишуть: «Країна божеволіла разом з нашим вождем недофюрером, в екстазі патріотичного угару: КРИМНАШ, православні ідіоти Дугіни, Вассермани просували проект Велика Новоросія, розробляли план зі знищення країни Україна… Триває дебілізація мого народу. Страшний час на них чекає… Вибач нас, Україно! Український народе! Очевидно, нам доведеться пройти шлях німецького народу, міжнародний трибунал і повне каяття нашого народу перед вами». До першої добірки (шість листів) редакція подала таке багатозначне судження: «Якщо людина не здатна створювати, вона руйнує. Чужі долі, чужі країни, а заодно і свій світ. Це доля вигнанців, карликів з купою комплексів і безумців кремля. Але – поза сумнівом – усі злочини товариша путіна розгляне Гаазький трибунал, під яким би гібридним «русским миром» у рутині брехні, залякування і зомбування російського народу не подавалося знищення сильної української нації. Можна скільки завгодно «страчувати» продукти, спалювати «неправильні» книжки про істину, топтати світовий устрій життя, прищеплювати великій частині збожеволілої ватної зграї, що потрібно «за віру путіна!» йти до кінця. Але! Альтернатива абсурду все-таки є – це чесні патріоти, які, слава Богу, в Росії ще є. І віра в те, що ЗАВТРА має бути у всіх!» (Голос України. – 12. 08. 2015).

Газета «Факты» запропонувала читачам познайомитися з думками діяча російської культури, кінорежисера з Петербурга Аркадія Тигая, який поділився у «Фейсбуку» роздумами про те, що відбувається з росіянами. Він картає тих, кого «війни, масові вбивства, геноциди народів – не лише не зробили нетерпимими до насильства, а, навпаки, наче атрофували найкращу частину душі, відсунувши больовий поріг співчуття кудись у безкінечність», обурюється позицією Захара Прилєпіна, Александра Проханова, режисера Шахназарова, провокатора Лімонова, занепокоєно говорить про «моральну пустелю, що її нарекли барвистими словами «русская культура», робить висновок про те, що «в імперському забутті ми втратили честь, совість, гідність і, здається, самого Бога» (Факты. – 13.08.2015). «Путін у 70 відсотках випадків блефує… Розпад Росії – невідворотний. Проте Захід готовий відтягувати його і перекладати відповідальність за це на наступні покоління» – каже російський політолог Павло Мезерін (Країна. – 01.10.2015). «Російське суспільство – це фікція, яку вигадали журналісти» – цей висновок блискуче обґрунтував знаний у всьому світі російський письменник Віктор Єрофєєв (докладну розмову з ним провів публіцист Роман Гривінський. – День. – 21-22.10.2016).

А як зарубіжні вчені, публіцисти – наприклад у Франції? Традиційно вважається, що їх росіяни купили, «переінакшили». Переважно це відповідає дійсності, що обумовлено історично. Але ж ми не повинні дивитися на «задні колеса». Часи міняються. Щораз більше високоморально оснащених творчих особистостей та вчених саме Франції демонструють вміння глибоко аналізувати сутність російського комунізму й тоталітаризму в цілості. Переконливий приклад – дві фундаментальні книги: «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії» авторства знаменитих вчених Стефана Куртуа, Ніколя Верта, Жана-Луї Панне, Анджея Пачковського, Карела Бартошека, Жана-Луї Марголена і «Свята Русь» Алена Безансона. Знову ж таки два промовисті приклади, що їх, як і назагал ці книги маємо широко обнародувати – аби ми, українці усіх поколінь, самі глибоко засвоїли історичний процес, дотичний до нашої долі, а також отямлювати збайдужілий Захід.

Ось аргументи (їх багато), що ними можемо покласти «на лопатки» усю несосвітенну брехню більшовицько-путінсько-російської пропаганди:

1. «Саме в ім’я доктрини, яка є необхідною і невблаганною логічною базою цієї системи, було винищено десятки мільйонів людей без якогось особливого звинувачення, хіба що злочином ставало те, що були вони шляхетного походження, міщанами, куркулями, українцями і навіть робітниками чи… членами комуністичної партії (Чорна книга комунізму. – С. 28);

2. «Іноземців завжди бентежили контрасти, які розривають російську людину. Вони дивуються з її побожності, нападів лагідності, щедрості, її незначної прив’язаності до благ цього світу, а з іншого боку – з її брутальності, нападів жорстокості, хижацької жадібності, її відрази до життя, і до самої себе. З її матеріалізму і з її спіритуалізму. З її наївності, її довіри, а також з її хитрощів та її зрад. Ангел і звір одночасно, але насилу фіксується в цьому проміжному стані людини. Вони дивуються з її екстремізму у злі і в добрі» (Свята Русь. – С. 28).

Щораз більше впливових, далекоглядних людей світу засвоюють, що наша країна є критично важливою для міжнародної безпеки, для формування Європи націй, тобто для майбутнього. Непорозуміння між народами неодмінно будуть викорінені, оскільки вони алогічні й аморальні. Штучно сконструйований світ створив диявольську машину, у якій людина стає безликим і безсилим коліщатком. Божевільна скнарість мамоністів, короткозорість банкірів і політиків витворюють підозру, страх й потворні стереотипи. Ось чому доконечно мусимо обожествити природу і людину, орієнтуватися на шляхетні ідеали свободи, справедливості, зачаровування життям.

Ванесса Александер
Ванесса Александер. @ ivona.bigmir.net

Закінчимо свої розмислення зачудованими словами польської артистки Ванесси Александер, яка зіграла головну роль в українсько-польському комедійному фільмі «Свєтка». В ексклюзивному інтерв’ю з Галиною Яремою 21-річна акторка підкреслила: «В Україні настільки душевні люди! Коли я виходила одна на вулицю і мені потрібно було щось дізнатися, мені намагалися всіляко допомогти. Ніхто не ігнорував моїх прохань, тому, зізнаюся, мені не хотілось повертатися додому» (Високий замок, 19-25.07.2018).

Марія Кіндратович, Йосип Лось

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: