Небуденний талант – Богдан Ігор Антонич. Енциклопедичне видання Ігоря Калинця Культура Найактуальніше 

Небуденний талант – Богдан Ігор Антонич. Енциклопедичне видання Ігоря Калинця


«Велика простота –
Найвища досконалість.
Наївність є свята,
Довершенням є малість».

(З вірша «Свята простота»)


Коли я перечитала збірники поезій Богдана Ігоря Антонича та простудіювала найновішу книгу про нього Ігоря Мироновича Калинця «Знане і незнане про Антонича. Матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича», якось мимоволі виникла така асоціація: обидві знамениті постаті українського та європейського письменства саме втілюють найвищу досконалість у винятковій простоті, довершеність святою наївністю.

Усі побратими, співтворці елегантного українського слова, шкільні й університетські друзі, дослідники творчості «селюка» з Лемківщини одностайні в оцінці цієї непересічної особистості. Ось чільні характеристики: розумна, інтелігентна особа, з тонким мистецьким смаком і до поезії, музики, чутливий до природи, співець-деміург, з багатою та вразливою душею, працьовитий, скромний настільки, що ніколи не прибирав пози моралізатора, політика чи доктринера, чарівник слова, досконалий обсерватор життя, психіки і довкілля, елегантний… І найсуттєвіше: в Антонича було вроджене почуття моральної відповідальності за все, що писав.

Богдан Ігор Антонич у різні роки життя
Богдан Ігор Антонич у різні роки життя

Усі, хто знає Ігоря Калинця, його творчість, заангажованість у процеси державотворення, неодмінно відзначають багато спільного між цими талановитими особистостями. Нещодавній вечір, присвячений поетові-шістдесятнику, що відбувся у Львівському музеї історії релігії, засвідчив великий інтерес усіх поціновувачів таланту Ігоря Калинця – письменників, учених, громадських діячів, творчої молоді до людини-активанта, мотивів і акцентів творчості. І ще: вперше у Львові був продемонстрований фільм Олександра Фразе-Фразенка «Пан Ніхто, або Йосиф Прекрасний», у якому відтворено оцю найбільшу простоту знаного поета, якого висували на Нобелівську премію, водночас – оригінального майстра багатовимірного слова. «Енциклопедичність» книги виразно помітно через фактологічну оснащеність, концептуальність сенсів слова-будителя, широким контекстом буття Лемківщини, Галичини, Західної України, ряду європейських країн.

Найбільший та найоригінальніший поет Галичини першої половини ХХ століття Богдан Ігор Антонич, уродженець Лемківщини (село Новиця, 14 кілометрів від Горлиць, роки життя 1909-1937), задеб’ютував у Львівському літературному місячнику «Дзвони». Вже як студент Львівського університету проявив свій небуденний талант. Першу збірку поезій «Привітання життя» видав у 1931 році. За другу «Три перстені» (1934) одержав літературну нагороду товариства письменників і журналістів. У 1937 році виходить його третя книжка поезій «Книга лева», теж нагороджена літературним журі «Дзвонів». Після несподіваної та передчасної смерті поета на 28-у році життя, видано ще дві його збірки – «Зелена Євангелія» і «Ротонди». Уміщуючи ці дані у дуже цінній книжці «Тисяча років української культури» близький приятель Антонича Мирослав Семчишин дав оцінку його творчості: «Ідентифікувати Б. І. Антонича з якоюсь однією групою письменників – неможливо. Він був понадгруповий, а його поезії друкувались чи не у всіх літературних журналах тодішнього Львова. Його поезія понадідеологічна, понадпрограмова. Це був великий самородний талант, який зразу визнала західноукраїнська критика найбільшим після Франка поетом. В радянській Україні, де він удостоївся в 60-х роках двох видань його творів, теж визнали Антонича великим самородним талантом, називаючи його філософом життя і природи та майстром вишуканої форми. На творчості поета помітно деякий вплив раннього Тичини, дещо Олеся, а передовсім Шевченка. Велика увага до форми, до слова, зближує його у дечому до київських неокласиків, і він справді був одним із тих перших, що у Західній Україні почав писати свої твори чудовою, чистою літературною мовою, над якою постійно і невтомно працював» (Див.: Наукове Товариство ім. Шевченка. Мирослав Семчишин. Тисяча років української культури (Історичний огляд культурного процесу) – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1985. – С. 504).

Ігор Калинець зробив спробу звести в одно розрізнені відомі, малознані, а то й зовсім невідомі факти з життя видатного поета та його близьких. Як зазначає сам автор, «книжка може слугувати базою для написання поважнішої біографії письменника». Цілісний життєпис і характеристика творчості Знаменитого Лемка видатними постатями української творчої сім’ї справді промовиста. За кожним розділом третього видання книги «Знане і не знане про Антонича», від «Дитинства» до «Додатків», бачимо титанічну, дуже дбайливу працю автора, який своєю особою під сучасну пору репрезентує найвищі зразки української культури, публіцистики, громадської діяльності для блага України. Аби переконатися у значенні книги, наведемо найхарактерніші факти, оцінки, візії. Отже:

Калинець І. Знане і незнане про Антонича
Калинець І. Знане і незнане про Антонича. Матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича (Сполом, 2017, 224 с.)

● Горлицький повіт Лемківщини, де народився Б. І. Антонич, входив до суцільної української смуги населення. Батько Богдана Ігоря, священик Василь Антонич, навчався у гімназії в містечку Сянок, яке належало до Перемиського, згодом Галицького князівств. Перша згадка – у 1150 році в Іпатіївському літописі, магдебурзьке право отримало ще за галицького короля Юрія II – у 1339 році. Теологію батько Антонича вивчав у Львові, згодом у Перемиській семінарії. Наука зміцнила його патріотичні стремління. Звідси вирішальний вплив на формування українськості свого сина. Наречена поета Ольга Олійник у статті «Мій друг Богдан Ігор Антонич» (американський журнал «Лемківщина» за 1982 рік, число 7) характеризує батьків поета як добрих і чесних людей: «Жили погідно, правдивим щастям для них був єдиний син Богданко. Хлопчик з чорною чупринкою, зеленими очима, обрамленими довгими віями, був дуже милим, слухняним і на свій вік серйозним. Пестунка розповідала, що він говорив віршем. Хлопець жив у світі фантазії… Також улюбленим заняттям дитини була забава «в книжечки»…, цілими годинами перебував у бібліотеці, Особливо любив дивитися через вікно і спостерігати за льотом птахів і за грою хмарок. Ясні ночі були повні чудес, шелесту і місячного сяйва».

Село Новиця на карті сучасної Польської держави
Село Новиця на карті сучасної Польської держави (у збільшеному масштабі – Малопольське воєводство)
Дорога до Новиці
Дорога до Новиці. © Юрій Гаврилюк / Наше слово
Пам’ятний знак
Пам’ятний знак на місці хати в с. Новиця, в якій народився Богдан Ігор Антонич. © Юрій Гаврилюк / Наше слово

● Родина Антоничів недовго пробула у Новиці, де народився поет. Ігор Калинець надзвичайно ретельно відтворює перебіг життя та подій, дотичних до родини. Парафія у Нижанковичах, Топільниці, Павлокома, Липовець, Відень, де були потужні українські громади, допомогла воєнним біженцям. Програна нами польсько-українська війна, відтак терор польської окупаційної влади щодо свідомих і непасивних українських громадян, зокрема священиків. Потім – Львів, регулярне знайомство з матеріалами двотижневика «Наш лемко», саме з них Богдан Ігор довідувався про свою малу Батьківщину.

● Розділи «Гімназія», «Університет» сприймаються як досконалий підручник з історії, водночас – як джерело кристалізації світогляду Богдана Ігоря Антонича. Зважмо: гімназія у Сяноці була єдиною на цілу Лемківщину, де вчили українську мову (руську, як тоді вимагала називати польська влада, дві години на тиждень). Серед 400 учнів українців було 80. Але з 1 листопада 1935 року вивчення української мови у гімназії було скасовано. У спогадах вчителя, художника, директора музею «Лемківщина» Лева Геца віднаходимо теплі, переконливі характеристики «доброго учня» Богдана Ігоря – не було для нього більшої приємності, як нова, добра книжка, яку доконечно мусив придбати. Окрім книжки, поезії, хлопець виявляв зацікавлення музикою, технікою, медициною, кіномистецтвом, спортом. Літературну мову засвоїв з творів східноукраїнських письменників.

Антонич між українськими студентами Сяноцької гімназії
Антонич (стоїть другий зліва) між українськими студентами Сяноцької гімназії

Щодо навчання у Львівському університеті Яна Казимира, то п’ять років стали чільним етапом формування майбутнього письменника. Хоча мовою викладання стала тільки польська, а серед викладачів не було жодного українця, випускник Сяноцької гімназії Богдан Ігор Антонич, крім сумлінного виконання навчальної програми, самостійно, наполегливо працює над українознавством. А у засвоєнні здобутків світової літератури найбільшу роль відіграв історик і теоретик літератури єврейського походження професор Юліуш Кляйнер. Він досліджував творчість поетів-романтиків, зокрема З. Красінського, А. Міцкевича. Однак найбільшу увагу приділив Ю. Словацькому, є автором чотиритомної монографії під назвою «Юліуш Словацький. Історія творчості». Під керівництвом Юліуша Кляйнера Богдан Ігор Антонич написав дві семінарські роботи, зокрема «Фантастичний світ в «Зачарованому колі» Ридла, «Затопленому дзвоні» Гауптмана і «Балладині» Словацького та «Будова «Мазепи» Словацького».

Залікова книжка Богдана Ігоря Антонича у Львівському університеті
Залікова книжка Богдана Ігоря Антонича – студента Львівського університету Яна-Казимра

Юліан Редько, український мовознавець, пише, що Антонич брав активну участь в гуртку україністів, що існував у Львові у другій половині 20-их і у 30-их роках. До гуртка входили Володимир Барагура, Ірина Вільде, Іван Ковалик, Петро Коструба, Теоктист Пачовський, Євген – Юлій Пеленський, Богдан Романенчук, Ярослав Рудницький, Мирослав Семчишин, Степан Щурать та багато інших. М. Семчишин згадував: «Антонич від перших читань своїх віршів привернув до себе увагу як великий самородний талант, а до того ще й ерудит, зокрема, у західній літературі». Водночас зарепрезентував себе як член Асоціації незалежних українських митців, Мовної комісії НТШ.

Антонич серед студентів Львівського університету
Антонич (у другому ряду перший ліворуч) – серед студентів Львівського університету

Для нинішнього покоління вкрай важливо також пізнати, як національно вироблені земляки подбали про збереження пам’яті про родину Антоничів у Бортятині на Львівщині. Перша письмова згадка про мальовниче село «у вільхах і ліщині» відноситься до 1442 року. Є у бортятинському лісі дуб, який називають Святим. Відома легенда, що під цим дубом відпочивав сам Богдан Хмельницький. Для Антонича це «Віщий дуб». Бортятин – найбільше село Мостиського району. Ще у 1925 році читальня «Просвіти» налічувала 81 члена. Парафію у Бортятині отець Василь Антонич отримав у 1927 році. Він дбав про Бога, про людей, а не про маєтки – 100 гектарів церковного поля роздав бідним в оренду. Їх ховав, хрестив і вінчав без грошей. Заклав касу взаємодопомоги, процентів не брав. При церкві створили великий хор. Батько і мати Богдана Ігоря поховані на бортятинському кладовищі. Дорога до їхньої могили і сама могила не заростає ніколи.

Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин
Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин (Мостиський район, Львівщина). Фото з: photo-lviv.in.ua

Приїзд молодого Антонича до села завжди ставав святковим для молоді. Окрім зустрічей з ровесниками, селянами, він ходив по селу, збирав старі пісні, потім наспівував сам. Мав він вірного друга Юліана, сина священика Рональда Никловича із сусіднього села Довгомостиська. Саме у нього ночували Олена Теліга та Улас Самчук під час подорожі з Праги до Києва. А потім сталося непередбачуване – Богдан Ігор застудився та помер. Зацитуймо книгу: «Якщо запитати у старожилів: «Як помер Антонич?», то всі вони говорять, що його «струли поляки». Ніхто не хоче вірити, що така людина померла через запалення легенів». У 1989 році в селі відкрито кімнату-музей Богдана Ігоря Антонича у будинку, де колись мешкали Антоничі. Цінним експонатом зараз є Книга відгуків. Першим записом стали слова найближчого приятеля Антонича Святослава Гординського: «Незвичайно радий, що міг відвідати Бортятин, де перебував мій щирий друг і літературний боєць Богдан Ігор Антонич. Тішуся, що зміг повернути творчість Поета Україні!». До сторіччя славетного поета відреставровано плебанію.

● Розділи «Публікації», «Творчий процес» починаються із відтворення поетичних рядків героя книги. Заакцентуємо: сенс, метафорика, рівно ж – органічна доступність поетики спонукують до задуми. Переконайтеся:

Оце вони: одна в обгортці сірій,
А инша чепурненька, наче пава.
І різний зміст: ця щира, повна віри,
і серця повна, писана горінням
і кров’ю писана, а та
важка надумою і правд насінням.

А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
Тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
Тоді слова найзвичайніші складаються самі у вірші.

Найбільше про те, як творив Поет, сказала Ольга Олійник у статті «Надгробку на могилі щастя»: «Нормально писав що другий день. Звичайно рано. Записував поодинокі фрази, потім щойно будував цілість. Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи якусь мелодію… «Дослівно нашіптував». Так оповідав він про своє поетичне натхнення». Представник молодшого покоління Богдан Рубчак, на підставі аналізу творчості Поета, підійшов досить близько до секретів його поетичної творчості: «образне мислення… проникає, пласт за пластом, аж до найглибших основ оніричного (пов’язаного із сновидінням, з підсвідомістю пам’яті) народження світу… Щоб знайти шлях «до дна слова», а отже й до надр, кореня землі, треба мову повернути назад, у її дитинство». Поет «контролював» свій творчий процес – він зумів вияви своєї підсвідомості працювати на ідею твору, на зміст. Тобто він був ближче до Франкових «Із секретів поетичної творчості».

Ігор Калинець наводить інші виразні приклади. С. Гординський, в якого зберігалися два рукописні зошити поезій Антонича, мав змогу заглянути у поетичну лабораторію Поета. І навіть пропонував видати факсиміле з огляду на важливість для студії не тільки творчості Антонича, але й взагалі поетичної школи 30-их років. Пошуки найвлучніших епітетів, вичаровування слова, студії важливих українських словників, висока оцінка журналу «Рідна мова», що виходив у Варшаві в 1933-1939 роках, розуміння величі гасла «Для одного народу – одна літературна мова» – ці оцінки доповнюють «енциклопедію».

Ще один вимір: у 1932 році у журналі «Вогні» у рубриці «Літературні записки» Антонич подає замітки «Гете», «Карл Май», «Райнер Марія Рільке», розуміючи актуальність цих авторів для молоді. Чому молоді українські поети захоплювалися творами Рільке, можемо проілюструвати такими велемудрими рядками:

Згаси мій зір – я все ж Тебе знайду,
Замкни мій слух – я все ж Тебе почую,
Я і без ніг до Тебе домандрую,
Без уст Тобі обітницю складу.

«Дзвони» як літературно-науковий місячник католицького напряму, що його підтримували Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий, стали для творчості Антонича знаковою подією. Співробітниками видання, окрім знаних священиків, були письменники Н. Королева, У. Самчук, Ю. Липа та ін. Друкувався Антонич також у «Літературно-Науковому Віснику», видавцем і редактором якого був Дмитро Донцов, де виступали також Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга. «Вісник» обстоював духовну єдність з культурою Заходу. Цьому періодові належить публікація статті Антонича «По той бік барикади» у польському журналі «Sygnały» (1934, № 4-5) про українську поезію після смерті І. Франка, зокрема, про наймолодших, які «вітають у своїх віршах невідомі шляхи». Розтривожує серце й розум розповідь І. Калинця про публікації поезій та статей Поета у часописах, газетах, альманахах «Назустріч», «Дажбог», «Обрії», «Нова хата», «Українські вісті», «Громадський голос», «Життя і знання», «Волинське слово», «Українське слово», «Жіноча доля», «Наш приятель», «Світ молоді», «Наша культура», календарях «Просвіти» й «Червоної калини».

Іван Огієнко ґрунтовно дослідив мову поезій Антонича, який, вітаючи знаменитого вченого з ювілеєм 29 травня 1936, підкреслив: «Мені як поетові не один раз довелося відчути добродійний вплив намагань Високодостойного Професора до усталення й кристалізації нашої літературної мови». Читачі дослідження неодмінно звернуть увагу на розповідь про публікацію книжок Поета «Привітання життя», «Велика Гармонія», «Книга Лева», «Три перстені». Остання книжка видрукована коштом ровесника Антонича Богдана Дороцького. Він був родом з Нижанкович, знаний як діяч українського студентського руху у Львові, видавець журналу «Студентський шлях», де друкувався й Антонич. Б. Дороцький був членом ОУН, загинув на Лемківщині, вбитий у 1945 році польською боївкою – його втопили у річці Сян.

Збірка Богдана Ігоря Антонича «Три перстені»
Збірка Богдана Ігоря Антонича «Три перстені», видана коштом Богдана Дороцького. © photo-lviv.in.ua

Йдеться також про посмертні видання «Зелена євангелія», «Ротації». Повчальні факти, оригінальні спостереження, актуальні донині ідеї знаходимо у дуже цінних розділах «Опера «Довбуш», «Друзі». На 17-ти сторінках останнього відтворено стислі життєписи таких постатей як Лев Гец – викладач Сяноцької гімназії, стрілець УГА, самодіяльний композитор Роман Савицький (широко знані його пісні «Лелеки», «Червоні маки», «Вівчарики», «Квітка з полонини», «Задума», «Розлука», він автор одного з найпопулярніших варіантів «Гуцулки Ксені»), Богдан Романенчук – вчений, літературо-мовознавець, Ярослав Богдан Рудницький – знаний у світі славіст-мовознавець, професор Українського Вільного університету, Манітобського університету, Мирослав Семчишин – знаменитий вчений, професор Іллінойського університету, журналіст, видавець, політичний діяч діаспори, член НТШ, Іван Дурбак – знаменитий журналіст, Володимир Ласовський – мистецтвознавець, редактор журналу «Карби», Ярослава-Оксана Гаращак – письменниця, була секретарем комітету, який висував Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, Володимир Гаврилюк – маляр, учитель, поет, родом із Зарваниці, Святослав Гординський – поет, художник, історик мистецтва і літератури, критик, перекладач, літературознавець, Богдан Кравців – журналіст, науковець і громадський діяч, Євген˗Юлій Пеленський – видавець, вчений, член НТШ, Дарія Полотнюк – письменниця, єдина з письменників Львова у 1964 році знала, на якому цвинтарі та полі похований Антонич. Маємо ще одне свідчення того, наскільки багата талантами наша нація. Тому мусимо не тільки захоплюватися лицарським побратимством – епіграфом до «Друзів» Ігор Калинець взяв такі слова з поезії Антонича:

Ми друзі, вірні побратими,
Не роз’єднає нас життя.
Ми іскрами вогню святими
Напишемо свій глузд буття.

До великої честі Ігоря Калинця, його знаменитої дружини, світлої пам’яті Ірини Стасів-Калинець – також надзвичайно ретельна, прискіплива праця у царині збереження, примноження, популяризації творчого спадку, а також життєвого кредо Унікального Лемка. Усе це чітко, пристрасно змальовано у книзі «Знане і незнане про Антонича». Тому маю честь завершити свій стислий огляд віршем Ігоря Калинця «Обжинкова», який промовляє до кожного з нас:

Жала дівчина скраю поля –
Заросила вишиване подолля,
Прискочили татари ордою,
Сполонили дівчину із собою.
А ДЕ Ж МИ БУЛИ?

Жала дівчина скраю поля –
Заросила вишиване подолля,
Над’їхали ляхове гурбою,
Заманили дівчину із собою.
А ДЕ Ж МИ БУЛИ?

Жала дівчина скраю поля –
Заросила вишиване подолля,
Зупинились москалі постоєм –
Підманули дівчину зі собою.
А ДЕ Ж МИ БУЛИ?


Ігор Калинець (народився 1939 в Ходорові) – поет шестидесятник, політв’язень. Поетичний доробок у двох томах: «Пробуджена муза» (1962-1972), «Невольнича муза» (1937-1981). Твори для дітей у двох томах («Казки зі Львова», «Пісеньки та віршики зі Львова»), том перекладів поезії Єжи Гарасимовича («Руський ліхтар або Небо лемків», 2003). Упорядник творів Ірини Калинець у восьми томах в дванадцяти книгах (2012-2015), том публіцистики «Про декого і дещо» (2016), том прози «Молімось зорям дальнім» (2016), інтерв’ю «Колесо фортуни» (2016). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992), літературних премій І. Франка (Чикаго, 1997), В. Стуса (1991); міжнародних премій родини Антоновичів (1997) та «Кальвір-и-Квір» (Франція, 2003). Кавалер ордена «Свободи».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: