Жахіття голодоморного геноциду української нації в 1932-1933 рр. ХХ століття До річниці Голодомору Найактуальніше Суспільство 

Жахіття голодоморного геноциду української нації в 1932-1933 рр. ХХ століття

Мета космополітичних зайд і мамоністів – знищити хліборобський і добротворчий характер цивілізації української нації.

Віддавна селянство репрезентувало у своїй душі український національний дух, реальний аристократизм. Відтак, за свідченням авторитетних вчених-істориків, філософів, психологів, етнологів, цей дух відтворений як в усній народній творчості, так і в мистецтві, найвидатніших творах письменників. «Сам Бог витає над селом!» – цими висновками Тараса Шевченка сказано все. А якщо додамо до цього глибину думки, одвічні поривання української душі в зоряні світи, що їх майстерно змалювали найвидатніші у світі поетеси від Марусі Чурай, Лесі Українки до Ліни Костенко, – то збагнемо правічну тяглість нашої культури і психіки.

Ось чому «наші вороженьки» в штучно-цинічно організованому голодоморному геноциді 1932-33 рр. винищували голодом передовсім українських селян-працелюбів. Нині, до слова, прагнуть витіснити нас з рідних теренів, упослідити через перетворення найкращих у світі чорноземів у товар.

I. ПОГЛЯД СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ

Чорні сліди нашої історії. Тернистий шлях, ідучи яким, не кожна нація може вижити. Він і до сьогодні поколює в серці болючими спогадами. Це біль, який не здатні заглушити роки…

Традиція цілування хліба, яку можна побачити в нашій нації, має в собі історичне підґрунтя. Ще з дитинства ми спостерігали, як батьки, зронивши окраєць, піднімали його, цілували і казали, що викидати хліб – це великий гріх. Ми ще тоді відчували його святість. Як той колосок, який піднявся і виріс з маленького паростка, так і ми, затоптані, але незнищенні, піднялися, щоб стати сильнішими. Трагізм тих часів відбився чорними літерами і в літературі. В піснях, віршах і прозі письменників і поетів. Проте ми отримали ці літературні «звістки» значно пізніше. Наприклад, роман У. Самчука «Марія», в якому вперше згадується тема Голодомору, в Україні надруковано аж в 1991 р., хоча в діаспорі цей роман побачив світ ще в 1934 р.; роман В. Барки «Жовтий князь» вийшов у 1963 р.

Лише недавно знайдені та опубліковані вірші А. Малишка, які були написані ще в 1964 р. Ось один із них. Без коментарів.

Андрій Малишко
Український поет, перекладач, літературний критик Андрій Малишко (1912–1970)

Ревуть зі сходу крикуни;
Мов зачманілі від хвороби:
– Верніть, верніть нам культ особи;
Ми культособові сини.

А що ж вернути б ненароком
Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним

Поїли кору та комору,
Траву і шкуру, цвіла і міль
Та вмерли жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.

Нізащо. Просто. Без вини.
Було б вам добре, крикуни?

Сучасне покоління теж глибоко торкається теми тих важких, болючих для нашої свідомості днів. Молоді поети намагаються не забувати темної сторінки нашої історії – Голодомору…

Подаємо вірші і розмислення Людмили Досінчук та Оксани Лободяк, а також зразки творчості студентки Інни Буряк.

II. ПОГЛЯД МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ

Людмила Досінчук-Тарасова
Людмила Досінчук-Тарасова

Останній окраєць хліба…
Заметені всі щілини.
Той день, як тобі подібні
Вбивали в тобі людину.

Вбивали ще немовляток,
В утробі дітей вбивали.
Смертей тих вже надбагато…
І крику німого немало…

Серця від туги п’яніли,
Впивались черствим шматочком,
А там по кутках синіли
Голодні сини та дочки.

Змертвіло холодні очі
Дивились в порожні долі.
Поламані серед ночі
Останнім колоссям в полі.

Забрали…Твоє забрали!
Бо нащо тобі здалося?
Так нібито ти накрала
Те виплекане колосся!

Вбивали тебе, Україно!
Голодна, без права жити,
В сльозах, в боротьбі, в руїнах,
Залатана, перешита.

Вогнем гартували душу,
А голодом – вперте тіло.
Та волю ніхто не зрушив.
Ти все перейшла, пережила.

Останній окраєць хліба
Крізь ночі світив зорею
В той час, як тобі подібні
Знущалися над тобою…

Так мало отих лишилось,
Хто пам’ять тривожить болем,
У вічі кому дивилась
Голодна туга на полі.

І мало вже хто згадає
Історій сумних причину.
Лиш небо усе пам’ятає,
Як в тобі воскресла людина.

Відроджена знов, щоб жити
На схилку нового віку.
Не вбито тебе, не вбито.
Ти була, ти є. Повіки.

Бог чув молитви знемоги,
Бог бачив всесильну віру.
На зболену ту дорогу
Бог дав тобі міць і силу.

Не стерто печаль зі сторінок
Голодного жаху твого…
Ти встанеш з колін, Україно,
Як схилишся перед Богом!

«Країна живих, вимолених, виплаканих, вишкребтаних з ям…

Влітку 1930 року на партійних зборах керівник Компартії України С. Косіор заявив:

«Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями…»

І примусили. Батьки відкривали ями, щоб ховати дітей; діти кидали в ями батьків… І кожен для когось відкривав яму… І всі в тих ямах були знищені страшним словом: голодомор.

З розповіді бабусі, її сестри і брата, її тітки пригадую, як були биті за вкрадену картоплину, як тіло вкривалося плямами від дивного варива всіх зірваних трав та корінців, як з погреба забирали навіть надгнилий буряк.

І знаєте, що в той час було найбільшим? Найбільшою була жага до життя, жага до праці. Найбільшим було бажання волевиявлення, бажання молитися і рятувати чиїсь долі.

Біда об’єднувала. Країна однодумців. Нескорених, не зламаних, не знищених, не вбитих, не зморених ні холодом, ні голодом. Сильних, вольових, духовних і готових зубами видерти своє. Вперто живучих. Країна живих, вимолених, виплаканих, вишкребтаних з ям…

Я вірю, що сьогодні, згадуючи оті страшні історії, кожен може дякувати Богу за достаток, за хліб на столі, за ситість і надлишок.

Бо тільки Він сильний підняти, відновити, воскресити. (Людмила Досінчук)

* * *

Оксана Лободяк
Оксана Лободяк, редакторка розділу «Творчість наших читачів»

Сліди історії… затоптані сліди.
Їх навіть в пам’яті нелегко воскресити:
Ту біль людську й катів незнану лють,
Живих і ненароджених губити.

Мовчали всі… І небо… і земля…
Лише птахи в безпам’яті кричали.
Стіною обгороджені від всіх,
У безневинності вмирали… і мовчали.

Не було брата чи сусіда в час біди,
Ніхто руки нам не подав, ні слова.
Хрести росли, росли у полі без трави,
Чиєсь сумління було вкрите кров’ю.

Заховане між тисячі могил,
Поміж мільйонами отих, що могли жити…
Вони чекали, щоб народ наш зник,
Вони не знали – нас нічим не вбити.

…Свічею запалало співчуття.
Ми крізь роки воскресли із могили.
Народ, в якого в пам’яті історія жива,
Ніхто ніколи знищити не в силі.

Важливо розуміти, що Голодомор був крайнім заходом Сталіна, який усвідомлював, що наш народ неможливо приборкати. Голодомор був наслідком неодноразових повстань української нації. Народ-борець, який, втрачаючи тіло, зміг зберегти нездоланний дух, віру і непохитну жагу до перемоги, навіть в найважчі часи своєї історії.

А наша історія – це ми. Знаємо, що вона житиме доти, поки житиме пам’ять.

Чи можемо ми заглушити біль від утрат рідних, близьких, знайомих – свідомих й несвідомих (бо ще зовсім маленьких) українців? Звичайно ні. Але ми можемо віддати їм шану, запаливши свічку не лише на своєму вікні, а й у своєму серці, де завжди горітиме полум’ям згадка про втрачені покоління…

НЕ ЗАБУВАЙМО…

Не забуваймо тих, кого уже нема,
Вшануймо їх хвилиною мовчання…
Голодомор – сторінка із минулого життя,
Розкрита рана, що несе повчання.

Не забуваймо тих, хто воскрешав
Своєю смертю дух до перемоги.
Тих, хто на карті світу витерти не дав,
Твою країну. Пам’ятай, народе!!!

Не забуваймо тих, хто в молитвах
В останні дні просив для тебе волі,
Хто віддавав засохлий свій шматок
Тому, хто міг змінити наші долі.

Не забуваймо, хто боровсь за нас,
Хай на вікні горить історія вогнями,
Хай Україна в цей скорботний час
Вшанує тих, що вже не з нами.

Не забувай, народе, пам’ятай!
Свічу печалі запали у хаті.
Не дай сховати рани, що завжди болять,
Що вчать свою свободу цінувати.

Не дай їх за брехнею заховати… (Оксана Лободяк)

III. ПОГЛЯД ЮНОГО ПОКОЛІННЯ

Інна Буряк
Інна Буряк, студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

УЯВІТЬ, ЯКБИ ЦЕ БУЛИ ВИ…

Уявіть, якби це були ви,
Якби ви снідали солоною сльозою,
Якби не мали чистої води,
І помирали б десь під осокою.

Уявіть, якби це були ви,
Якби дивилися, як плачуть діти,
Життя яких згорає на кострі…
О, Господи, тут правди ніде діти!

Уявіть, якби це були ви,
Якби душилися промерзлою травою,
Шукали їжі, піднявши пил землі,
А потім з іншими лежали би горою.

Уявіть, якби це були ви,
Якби не мали ні билинки в роті,
Не мали сил піднятися, іти,
Не кажучи вже про роботу.

Уявіть, якби це були ви,
Якби копали братськії могили
Знаючи, що будеш там і ти,
Як тільки в тебе закінчаться сили

* * *

Вшануймо пам’ять хвилиною мовчання
Тих, хто не дожив до наших днів,
Тих, хто попри всі старання
До кінця дожити не зумів.

Вшануємо ми жертв Голодомору,
Що з усіх сил хапались за життя,
Сторінку їх життя, гірку й сувору,
Й нехай не буде цьому вороття.

* * *

Сходить сонце над полями,
Що вихололи за довгу зиму,
Над налитими, ніби кров’ю гаями,
Що огорнулись клубами диму.

Чорне вороння ширяє над селами,
Що завмерли у смертному сні.
Тануть на землях Вкраїни сніги,
Не співають травневі в гаях солов’ї.

На світі буяє яскрава весна,
А над селом чорна хмара гуля.
На вулиці вже не гра дітвора,
Плаче в хатині голодне маля.

«Їсти!» і «їсти!» просить дитя,
Та нікому втішить мале дитинча,
Бо батько із матір’ю мертві лежать,
Нікому тепер маля годувать.

Втрачає Вкраїна дочок і синів,
Свідків страшних і жорстоких подій.
Господи, щоб більш не було отих днів,
Коли згасали вогні людських надій…

Сідає сонце за обрій кривавий,
Смерть владарює косою маха,
А тепла весна надворі буяє,
У тяжких муках вмирає святая земля

Сонце… Думаю, варто почати саме з нього, адже тоді, коли я народилася, воно голубило промінням землю, що була вкрита легеньким морозцем… О тій порі осінь уже повністю зберігала в руках владу над природою, і від цього Поліське було ще красивішим. Так, як ви вже здогадалися, я народилася на Поліссі… Це – земля багата лісами й полями, ягодами й грибами. Саме через наш край несе свої заплутані стрічки річка Уж, а в лісах, за оповідками старих людей, бродять ведмеді, охотяться рисі та сновигають вовки… Серед такої барвистої природи я й росла, слухаючи оповідки діда про такий близький виселений край, що зветься Чорнобилем…

У мальовничому селі Луговики пройшло моє безтурботне дитинство… Хоча, яке ж воно безтурботне? Я ж мала глядіти молодшого братика, що надавало мені особливої відповідальності. А в нашій великій родині, що складається з мами Світлани, тата Ігора, діда Миколи, баби Олени, дядька Романа й мого братика Антона, кожен має свої обов’язки й їх безпосередньо дотримується. От і я мала дивитися за братиком і добре вчитися, хоча навчання не вельми мене цікавило до четвертого класу. «Нащо ж вчитися, – думала я, – коли можна просто читати книжки?» А мама завжди мені привозила з Києва цікаві казки з різнокольоровими малюнками, на сторінках яких герої були немов живі й завжди добро перемагало зло. Тож книжки я теж вважаю своїми вихователями, адже не тільки мама з татом, а й казки давали мені чималий урок… Крім цього мама навчила мене вишиванню. Словами не передати всю ту радість, коли я дивилася як «лягав» хрестик на білосніжну тканину – хоч і була вишивка не дуже рівною та акуратною, бабуся говорила, що то я вишиваю собі свою долю, багату пригодами й цікавими людьми. А тато жартував, що якщо дійсно в мене буде життя, як оті мої «криві» хрестики, то воно буде веселим та доволі нелегким, хоча вже тоді я розуміла, що життя – непроста річ, особливо в моїй зачуханій місцинці, яку всі обходять мало не десятою дорогою…

У той час, ще коли наша вулиця була наповнена «сонячними людьми» (бо дитинство в мене символізується з сонцем) і всюди лунав дитячий сміх, то здавалося, ніби вона живе, живе своїм таємним життям, а ми – її мешканці – лише окрема частинка цього життя. Мене завжди цікавило, чому з кожним роком людей усе меншає й меншає, чому всі виїжджають із нашого села й не повертаються назад… Тоді в мене ще такої маленької було відчуття, що всі чогось бояться, але від чого усі тікають – мій розум ніяк не міг зрозуміти. Тож мені лишалося лише змальовувати красу, серед якої жила, перенісши її на папір, хоч на той час, то були лише дитячі каракулі. Але мені здавалося, ніби я відомий художник, який покаже всьому світові, що немає від чого тікати, що твоє життя тут, поруч із родиною та друзями, що наш край квітучий та багатий добрими людьми…

Шкільні роки пролетіли, немов осінню кленовий лист… Я завжди хотіла бути схожою на свою маму, що 10 років директорує в Луговицькій школі. Тож, очоливши учнівське самоврядування, я прийнялася робити нашу школу кращою, а заразом – і весь світ. На мене одразу посипалися олімпіади, де я в області брала ІІ й ІІІ місця з мови, біології та історії, конкурси, присвячені Шевченку, Яцику, гумористичні та інтелектуальні районні змагання такі, як «Поліська гуморина», де наша школа здобула перемогу, «Королева Полісся», де я неодноразово була ведучою… Мене затягла старша школа з головою, оскільки треба було працювати, чого робити ніхто не хотів. І, коли ти сам, друзями стають книжки… Саме в той час, коли я постійно було зайнята учкомом та шкільними уроками, розрадою в навчанні мені була література. Я захопилася поезією… І не просто поезією, а рідною, «своєю», поліською… Дім Дімич Герасименко – мій поет-земляк, хоч він і має безліч інших віршів, але в одній зі своїх збірок пише про життя на Поліссі: «Стою розгублено і плачу, не можу вірити очам. Невже руїни, що я бачу, були домівкою всім нам…» – саме такими рядками починається одна з його поезій, які не модна читати без сліз…А це моє містечко, це моя рідна земля, тому я вирішила написати МАНівське дослідження на тему творчості Дім Дімича, який до речі викладає в нашій школі фізичну культуру. Ось доказ того, що немає чого боятися й тікати. Так, я живу за декілька кілометрів від зони відчуження, так, я маю вроджену дозу радіації, так, через це в мене слабке здоров’я, але я люблю свій край і пишаюся ним, його людьми! Саме Полісся породило таких видатних Бронислава Брондукова та Андрія Демиденка, адже наша земля багата талантами, які підкорюють чи раніше підкорювали всю Україну. Досліджуючи життя «сонячних людей», я також наткнулася на Голодомор, що торкнувся й моєї, як дід завжди зауважує, козацької родини, а оскільки був міжнародний конкурс на цю тему, то я вирішила й тут взяти участь, написавши кілька віршів… І мені пощастило, адже я виборола для рідної школи ще одне переможне ІІІ місце…

Упродовж свого свідомого життя я, беручи участь у різних конкурсах та олімпіадах, намагалася довести всій Україні, що Поліський район живий й житиме далі, що життя тут вирує в чорнокрилих бузьках (так у нас називають лелек), що зводять кубла прямо над головами, ніби охороняють цю місцинку, у кущах бузку й жасміну, у травневих солов’ях, які виспівують довгими весняними ночами…

Але час ішов, я дорослішала, а таємниче життя вулички з «сонячними людьми» почало згасати… Згодом я помітила, що вмирає не лише вуличка, а й весь Поліський район. На жаль, мій край не має перспективи, оскільки молодь боїться й не хоче їхати сюди. Я не раз запитувала думку у своїх сусідок по кімнаті в гуртожитку, чи поїхали б вони в Поліське на роботу, однак дівчата, чи то з остраху, що на них нападе чупакабра (не знаю, чому всі думають, що таке водиться в мене вдома – я ще не помічала), чи то думаючи, що підхоплять радіації, якої вже не такий рівень як був раніше, все відмовлялися, пояснюючи це тим, що для них там роботи не знайдеться. Отак і гине моя місцинка… Гине, бо люди тікають, відмовляючись вірити в те, що час іде, а життя триває й все навколо змінюється: ніякі чупакабри не водяться й не водилися раніше, а радіація майже зникла… Коли була маленькою, то думала, що при народженні її «вбирають» в себе діти, через що забруднення зони меншає, а вони тому й мають вади здоров’я… Себе я також відносила до цих дітей. Хоч, можливо, це й правда, хто зна, але ж які то наївні, однак, по-дитячому, щирі думки.

Зараз я навчаюся на факультеті журналістики в одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів України й усі мої друзі та знайомі весь час допитуються, чому я не пішла навчатися в Київ… Усе дуже просто, я маю здобути хорошу освіту перед тим, як повернутися додому, а це можна зробити лише тут. Тут я знайшла багато друзів, чим не балувала мене моя місцинка вдома, відвідала багато цікавих місць, адже Львів занадто дивовижний, аби на вихідних сидіти в гуртожитку… Вдома мене чекає моя родина, а попереду – життя, повне пригод… Поки що я не маю визначних досягнень в університеті, але кожен день тут для мене вже є досягненням, яким я пишаюся!

Уже у свої 18, маю маленьку мрію: я хочу відбудувати Поліське, зробити його перспективним, сучасним, але зберегти всю сьогоднішню красу. Проте це неможливо без віри в себе, у свої можливості, але я вірю! Знаю, якщо мати хорошу мету, то успіх буде на твоєму боці. Я дуже хочу, аби вся Україна знала про мою місцинку не як про зону відчуження, а як про чистий і презентабельний край – Поліський край, де я народилась і де, надіюсь, зустріну свою старість… (Інна Буряк)

IV. ДОКУМЕНТИ, РОЗДУМИ

Стефан Куртуа і «Чорна книга комунізму»
Стефан Куртуа і «Чорна книга комунізму»

«Саме в ім’я доктрини, яка є необхідною і невблаганною логічною базою цієї системи, було винищено десятки мільйонів невинних людей без якогось особливого звинувачення, хіба що злочином ставало те, що були вони шляхетного походження, міщанами, куркулями, УКРАІНЦЯМИ і навіть робітниками чи … членами комуністичної партії».

Стефан Куртуа, Ніколя Берт, Жан-Луї Панне, Анджей Пачковський, Карел Бaртошек, Жан-Луї Марґолен. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії. Переклад з французької. Львів. 2008. С. 28.

У момент найгіршого голоду в українському селі, 29 квітня 1933 р. заступник голови РНК УСРР Панас Любченко подав до ІДК КП(б)У клопотання про нагородження орденом Червоного трудового прапора керівників, які відзначилися в організації експортних поставок з України в 1931-1933 pp.: Каттеля Михайла Абрамовича, Гендлера Лева Лазаровича, Сітова Івана Петровича, Браславського Йосифа Мойсейовича, Фрадкова Савелія Єфимовича. Бажаючи закцентувати на заслугах згаданих працівників, П. Любченко наголошував, що значною мірою саме завдяки їхнім діям план експорту з України 1932 р. було виконано на 101,8%. За «перевиконання експортних планів» 1932 p., згідно із розпорядженням заступника народного комісара зовнішньої торгівлі СРСР Аркадія Розенгольца, відповідальних працівників УСРР преміювали вісьмома легковими автомобілями. Для преміювання працівників нижчого рівня тоді ж було виділено 75 тисяч рублів.

А керували цим процесом Йосиф Сталін і наркомголод Лазар Каганович. На позначення голоду в Україні 1932-1933 pp. використовують термін Голодомор, який уперше вжив 1963 р. у передмові до свого роману «Жовтий князь» український письменник зі США Василь Барка. Слово Голодомор було зафіксоване в «Етимологічному словнику української мови» Ярослава Рудницького (Т. 1, С. 678). У широкому сенсі його вживають для спеціального позначення власне українського голоду 1932-1933 pp.

Василь Барка
Василь Барка (1908–2003) так і не дочекався масового видання свого головного роману в Україні. Сьогодні «Жовтий князь» включений у шкільну програму і витримав більше 10 перевидань

Вище керівництво СРСР свідомо та зумисне спричинило голод в Україні. Докази на користь такої версії зафіксовані в документальних джерелах. Це, насамперед, урядові рішення проводити хлібозаготівлі у тих районах, які вже голодували, вилучаючи при цьому навіть зерно із насіннєвого фонду; оголошення блокади сіл, які не виконали визначених їм показників здавання хліба; запровадження «натуральних штрафів» й нарешті – намагання приховати голод, зумисне дезінформування міжнародної спільноти, відмова прийняти допомогу для голодуючих, тривале заперечення самого факту голоду 1932-1933 років.

Державну Комісію Конгресу США для вивчення Голодомору офіційно створено в січні 1985 р. її очолив конгресмен Даніель Майка, а науковим директором став американець Джеймс Мейс. Комісію створювали на два роки із бюджетом 400 тис. доларів (згодом термін її діяльності продовжено з додатковим асигнуванням – ще 100 тис. доларів). У дослідженні питання Голодомору Комісія Конгресу США спиралася головно на велику кількість свідчень очевидців Голодомору, які було зібрано у 1983-1984 роках. Збирати свідчення Дж. Мейсові допомагали Леонід Герец, Сью Еллен Вебер та ін. Згодом отримані матеріали були надруковані у тритомовому виданні «Проект усної історії Комісії до справ українського голоду» обсягом 1734 сторінки (Oral History Project o f the Commission on the Ukrainian Famine, Vol. 1-3, 1990). На публічних слуханнях, що їх організувала комісія у семи штатах, дали свідчення 57 осіб, які пережили голод 1932-1933 років.

Джеймс Мейс
Джеймс Мейс, науковий директор Державної Комісії Конгресу США для вивчення Голодомору. © womo.ua

Прийнятий 19 квітня 1988 р. і поданий до Конгресу США 22 квітня 1988 р. звіт комісії був надрукований (U. S. Commisison on the Ukraine Famine, Report to Congress, 1988).

Науковий керівник Комісії Конгресу США Дж. Мейс схилявся до думки, що більшовицька політика винищення українських селян голодом в 1932-1933 pp. була геноцидом за національною ознакою, «спрямованим проти України як держави, проти українців як нації». Виступаючи на міжнародній конференції з вивчення Голокосту, яка відбувалася 1982 р. у Тель-Авіві (Ізраїль), Дж. Мейс заявив, що метою сталінської політики Голодомору була ліквідація українського народу як політичного чинника та соціального організму.

На думку дослідника, «Голод 1932-1933 pp. був актом геноциду проти народу України, він був частиною координованої атаки проти української самостійності, атаки, навмисність якої продемонстрована знищенням політики українізації, знищенням української інтелігенції та культури. А політика денаціоналізації перейшла до геноциду, тобто до штучного створення таких обставин життя, які спрямовані на знищення національної групи».

Повідомлення про втечі українських селян до Румунії та Польщі почали з’являтися на Заході навесні 1933 року. Про небезпеку голоду на українських землях, які контролював СРСР, на початку 1933 р. писала українська газета «Свобода», що виходила в Джерсі-Сіті у США. Публікації, присвячені голоду в Україні та на Кубані, з’являлися у номерах цього видання від 21, 23 і 28 січня, 11 та 13 лютого 1933 р. Чутки про катастрофічні масштаби голоду в СРСР ставали все голоснішими.

Першим із західних журналістів, який у газеті «Манчестер Ґардіан» опублікував матеріали про катастрофу голоду в Україні, став британець Малькольм Маґґерідж.

Однак статті М. Маґґеріджа, який не мав імені в журналістиці й публікував свої дописи під псевдонімом, не викликали суспільного резонансу. Після публікацій М. Маґґеріджа та сама газета 30 березня 1933 р. надрукувала статтю «Голод у Росії», автором якої був один із колишніх секретарів Девіда Ллойд-Джорджа, валієць з походження Ґарет Джонс. Він був набагато популярнішим, аніж М. Маґґерідж, свою журналістську кар’єру розпочав порівняно давно, за час роботи газетярем зумів узяти інтерв’ю в Адольфа Гітлера та Беніто Муссоліні. Ці інтерв’ю, а також професійна вправність зробили його доволі відомим.

Гарет Джонс і Малкольм Маггерідж
Ґарет Джонс і Малкольм Маґґерідж

У своїй статті Ґ. Джонс твердив, що масштаби голоду порівнювальні з голодом 1921 p., себто голодують мільйони людей. За викриття голоду Ґ. Джонса оголосили в СРСР персоною нон-ґрата. Двома роками пізніше, під час журналістської мандрівки до Китаю, його викрали та вбили невідомі. Як виявили сучасні дослідження, до викрадення Г. Джонса були причетні агенти Комінтерну, тож йшлося радше про помсту радянських спецслужб.

На початку листопада цього року видавництво «Жнець» презентувало у Києві двомовну збірку «Ґарет Джонс. Ціна правди». До книжки увійшли вибрані статті та хроніка життя і пам’яті британського журналіста валлійського походження Ґарета Джонса, який після відвідин України першим в іноземній пресі розповів про жахіття Голодомору. Утім проти правдивої інформації була розгорнута потужна інформаційна кампанія пригодованими радянською владою прислужниками.

Книга видана двома мовами – українською та англійською – за ініціативи видавництва та доценток кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Марини Женченко та Мирослави Приходи до виходу у широкий прокат історичного трилера «Ціна правди» польської режисерки Аґнєшки Голланд. В основі книги – бакалаврський книжковий проєкт студенток Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Валентини Пасічної та Олени Тищук «Журналіст Ґарет Джонс».

Мирослава Прихода
Доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Мирослава Прихода представляє книжку «Ґарет Джонс. Ціна правди». © segodnya.ua

Прем’єра в Україні фільму «Ціна правди» спільного виробництва Польщі, України та Великої Британії запланована на 28 листопада. Світова прем’єра стрічки відбулася цьогоріч 10 лютого в рамках конкурсної програми 69-го Берлінського міжнародного кінофестивалю.

«Без сумніву це був один із найбільших злочинів наших часів, – заявив Малкольм Маґґерідж в інтерв’ю британському журналістові українського походження Богданові Нагайлу, – не менший, ніж єврейська катастрофа чи вірменська масакра. Але мене завжди вражає, як люди, говорячи про великі страхіття нашого століття – Аушвіц, Гірошіму та інші, ніколи не згадують голод в Україні. Якось після всіх тих років ще не усвідомлено того факту, що Сталін у 1930-х роках убив набагато більше людей, ніж Гітлер винищив євреїв».

«33-й Голод: народна книга меморіал»
«33-й Голод: народна книга меморіал» (1991)

В останні роки існування в Україні комуністичного режиму, з масштабним проектом збору джерельного матеріалу про Голодомор виступив український письменник, заступник голови товариства «Меморіал» Володимир Маняк. У газеті «Сільські вісті» за 9 грудня 1988 р. було опубліковано питальник, який склав С. Кульчицький, та заклик до читачів газети оповісти про свій досвід голоду 1932-1933 років. Для листування газета подала адресу В. Маняка, який невдовзі отримав майже 6 тисяч листів. Частину зібраних матеріалів було видано в книзі «33-й Голод: народна книга меморіал» (1991), яку впорядкували сам В. Маняк та його дружина журналістка Лідія Коваленко.

Документальна повість Софії Денисенко «Тіні незабутих предків», яка окреслює всю панораму методичної руйнації осердя нашої нації – села, – неодмінно викликає цілу сув’язь різноманітних почуттів і відчуттів: згусток болю в серці, співчуття до жертв цинічних, жорстоких репресій, захоплення винятковою працьовитістю українського селянина-господаря, красою побуту, окриленістю самого буття, ненависть до чужинців-більшовиків.

ДЕНИСЕНКО Софія Никифорівна

Народилася 13 березня 1925 року на хуторі Коверди:на Балка Шишацькоrо району Полтавської області в заможній родині селян-хліборобів. Закінчила Полтавський педагогічний інститут, філологічний факультет, та Харківський інститут іноземних мов, факультет німецької мови. Доктор філологічних наук, професор, відмінник освіти України, академік Академії наук вищої школи України, лауреат нагороди Ярослава Мудрого.

Із 36 родичів Софії Денисенко залишилося лише п’ятеро. Інших замордували голодом…

Софія Денисенко
Софія Денисенко та її документальна повість «Тіні незабутих предків» (Шишаки, 2002)

Документальна повість Софії Никифорівни Денисенко, вперше надрукована на сторінках «Українського слова» майже 30 років тому, викликала великий резонанс у всіх регіонах України. До редакції і на адресу автора надійшли десятки листів-відгуків.

Ось деякі витяги з них: В. Шиян, Харків: «Твір «Тіні незабутих предків» – страшний. Нагадує мою юність і молодість, нагадує жахи 1933-1937 рр., б’є в самісіньке серце. Я читала сама, обговорювала (не раз і не два) в сім’ї, знову читала сама. Згадую ті часи і дивуюся, як все це можна було пережити?». Юлія Мозок, Полтава: «Читала і весь час плакала. Бо майже все це пережила…». Марія Мецгер, Молдова: «Пишіть, нехай це буде всім загиблим пам’ятником».

ВИСНОВОК:

Невсипущий дух життєствердження допоміг нашому народові встояти серед лихоліть долі; незважаючи на тотальне винищення – зберегти свої найкращі якості: доброти, працелюбності, віри у те, що «ВСТАНЕ УКРАЇНА, СВІТ ПРАВДИ ЗАСВІТИТЬ…». А ТИХ, ЯКІ ДОНИНІ ЗБЕРЕГЛИ СВОЮ ЗВІРЯЧУ, ЗАХЛАННУ І ФАРИСЕЙСЬКУ СУТНІСТЬ, ЧЕКАЄ, ЯК ДОВЕЛА ІСТОРІЯ, СУБСТАНЦІЙНА КАТАСТРОФА.

І про це – у поезії Василя Симоненка:

Василь Симоненко (1935–1963)
Василь Симоненко (1935–1963)

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Матеріали розділу підготувала Оксана Лободяк

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(13 голосів)

Також буде цікаво: