Найдовіреніша людина Америки: ким був Волтер Кронкайт?

«Ось бюлетень від CBS News: у Далласі, штат Техас, у кортежі президента Кеннеді пролунали три постріли. У перших повідомленнях йдеться, що президент був серйозно поранений під час цієї стрілянини», — такими словами розпочався екстрений випуск новин на каналі СВS 2 листопада 1963 року. Репортер Волтер Кронкайт, як завжди застебнений на всі ґудзики у своєму незмінному стриманому однотонному костюмі, того дня вийшов у ефір із заповненої цигарковим димом студії і, ледь стримуючи сльози під грубою оправою окулярів, першим повідомив про трагічну загибель 35-го президента. Новина, що змінила історію США, вийшла з уст репортера, який присвятить висвітленню історичних подій усе своє життя.

Він народився 4 листопада 1916 року у штаті Міссурі в родині стоматолога голландського походження Волтера Кронкайта та домогосподарки Хелен Фрітше. Ідея стати журналістом з’явилась у Кронкайта ще в юні роки. У своїй автобіографії «Життя репортера» він розповів історію, як у віці 6 років після смерті президента Воррена Гардінга біг вулицею свого міста до сусідів з газетою в руках і вигукував: «Подивіться уважно на цю фотографію. Це остання фотографія президента Гардінга, яку ви коли-небудь побачите!». Вже тоді у нього прокинувся хист до повідомлення новин.

У ранньому віці Кронкайт спробував себе у різних професіях: продавця сигар, консультанта в магазині іграшок, кухаря, розповсюджувача газет. Коли він працював постачальником ліків у місцевій аптеці, невідомі люди побили його темношкірого напарника. Волтер на все життя запам’ятав лють, із якою на цю новину відреагував батько. Пізніше Кронкайт старший ніколи не втрачав нагоди засудити расову нерівність, в якій жило тогочасне американське суспільство: «Вони віддають своїх немовлят на годування темношкірим жінкам, а потім не дозволяють дітям гратися разом. Що це за система?!». Можливо такі дитячі спогади стали причиною, чому в майбутньому Волтер Кронкайт стане тим, хто виступатиме проти сегрегації, тим, хто розповість про смерть Мартіна Лютера Кінга, і тим, хто поїде до Південної Африки під час повстання Совето за права темношкірих у 1976 році.

Юний Волтер був допитливою дитиною, але в школі йому було нудно і звинувачував він у цьому ненатхненних вчителів. Проте вагоме місце в його спогадах відіграв Фред Бірні – журналіст, що проводив заняття з журналістської грамотності. Він надихнув Кронкайта та кількох його однокласників на створення шкільної газети «Рефлектор». Вчитель був вражений такою ініціативою, проте засудив таблоїдний стиль імпровізованого видання. Можливо саме вплив Бірні став ключовим фактором у народженні майбутньої зірки теленовин і поборника високих стандартів журналістики, хтозна.

Після школи Кронкайт вступив до Техаського університету, де йому запам’яталась історія про професора фізики, який завалив Волтера за те, що той не міг пояснити принцип роботи шківа. Чи міг той професор уявити, що в майбутньому саме цей неуспішний студент буде на багатомільйонну аудиторію телеканалу CBS пояснювати орбітальну механіку та процес запуску в космос перших американських ракет. «Ох, хлопче», — такими словами захвату зустріне першу висадку людей на Місяць завдяки програмі «Аполлон 11» Волтер Кронкайт в ефірі телебачення.

Університет, що правда, він так і не закінчив – вирішив повністю зануритися в журналістику. Спробував себе в друкованій пресі, потім пішов працювати на радіо WKY в Оклахомі, а пізніше влаштувався спортивним коментатором на радіостанцію КСМО. Там познайомився з майбутньою дружиною Елізабет (Бетсі), з якою прожив усе життя аж до її смерті.

Кронкайт приєднався до інформаційного агентства United Press у 1937 році і саме з приходом у цю редакцію почалась його кар’єра  кореспондента новин. Після кількох років висвітлення важливих подій на батьківщині, його призначили на посаду воєнного кореспондента в Європу, де саме точилася Друга світова війна. Він писав про повітряні бойові дії проти Німеччини з Англії, здійснив аварійну посадку планера в Нідерландах та брав участь у висадці союзників на Півночі Африки 1942 року з палуби корабля, який бомбардував марокканське узбережжя.

Після війни висвітлював Нюрнберзький процес і навіть брав інтерв’ю у Рудольфа Гесса. «Я спостерігав за ними [нацистами], як вони дивилися фільми про жертв концтабору. Вони ховали голови руками, ридали відкрито. І я не міг не запитувати, чи вони плакали від жалю до жертв, чи від страху перед відплатою, якої прагне суспільство», — згадував Кронкайт.

Невдовзі після завершення війни журналісту надійшла пропозиція роботи для CBS News, компанії, в складі якої Кронкайт вперше ознайомився з телебаченням і згодом збудував незрівнянну кар’єру репортера. Через його телевізійну впізнаваність народились чутки, що англійський термін «ведучий» («anchorman») був придуманий спеціально на позначення посади Кронкайта, а в Швеції кілька років представників цієї професії не називали ніяк інакше ніж «кронкайтерами». Він увійшов в історію з такими досягненнями, як репортаж із коронації Єлизавети ІІ і приходу Мао Цзе Дуна в Китаї; низки матеріалів про зміни клімату й експедицію Амазонкою; інтерв’ю з Йосифом Тіто, Фіделем Кастро, герцогом Единбурзьким Філіпом, Френком Сінатрою, шпигуном за Перл-Гарбором Такео Йосікава, поплічником Бонні і Клайда Роєм Гамільтоном, президентом Єгипту Анваром Садатом та прем’єр-міністром Ізраїлю Менахемом Бегіном в розпал війни між цими країнами. І цей список далеко не повний. За такий значний внесок у журналістику соціологічні опитування серед американців згодом назвали репортера «найдовіренішою людиною Америки».

Коли журналістика межує з політикою

«Коли фашисти пішли, нацисти пішли, залишилася лише одна з головних диктатур двадцятого століття — Радянський Союз. Це була наступна зупинка для нас з Бетсі». Ще до появи телебачення Кронкайт у складі CBS працював іноземним кореспондентом у Москві. Ці спогади назавжди залишили слід в його пам’яті та сприйнятті комунізму й тоталітарних режимів. Кореспонденту доводилось працювати в умовах недовіри й тотальної цензури. Влада перевіряла всі повідомлення іноземних кореспондентів настільки ретельно, що захворівши на пневмонію Волтер навіть не міг надіслати в офіс повідомлення про недугу. Не багато росіян були готові спілкуватись із Кронкайтами, а ті, що наважувались, проявляли свою лояльність у досить дивний спосіб. «Те, що я ненавидів, — згадував репортер, — так це одна риса росіян: їм не терпілося довести мені свою відданість, посилаючись на нелояльність інших. Я прийшов до висновку, що ця нецивілізована поведінка є частиною національної культурної спадщини, викликаної історією однієї жорстокої диктатури за одною. З покоління в покоління увесь народ переконував себе, що спосіб порозумітися з владою в таємному суспільстві — це встановити власну лояльність, ставлячи під сумнів лояльність колег по роботі, сусідів чи навіть членів родини». Якось на дверях своєї квартири подружжя виявило намальований знак долара, що був тавром для іноземців.

Після повернення на батьківщину Кронкайт зосередив свою увагу політиці — займався висвітленням партійних конгресів настільки добре, що його сучасники вважали його впізнаванішим за багатьох політиків. За свою багаторічну кар’єру він взяв безліч інтерв’ю у чинних на той момент президентів США, нерідко його запрошували на вечері до Білого дому.

Журналісту навіть передбачали успішну політичну кар’єру в майбутньому. Але Кронкайт різко відмовлявся від таких пропозицій. Якось студенти у штаті Мічиган почали збір коштів для того, аби висунути його кандидатуру на пост президента. «Я б не балотувався не лише, якби мою кандидатуру висунули на цю роль, а навіть якби за мене голосували. Я б не служив, а якби і служив, мені було б оголошено імпічмент», — твердо відповів на пропозицію Кронкайт.

Він значно краще почувався у ролі незалежного репортера, який у випадку незгоди з чинною владою міг вільно розповідати людям про реальний стан справ. Так, як це відбулось в історії з В’єтнамом. У 1968 році Кронкайт вирушив у охоплену війною країну для висвітлення наслідків Тетського наступу. Побачені масштаби руйнувань і низький рівень підтримки бойових дій серед американців сильно вразили репортера. Тому по поверненні додому він вийшов в ефір з особистим коментарем: «Сказати, що ми сьогодні ближче до перемоги, означає вірити оптимістам, які помилялися в минулому, перед лицем доказів. Припускати, що ми перебуваємо на межі поразки, означає піддатися необґрунтованому песимізму. Сказати, що ми загрузли в глухий кут, здається єдиним реалістичним, але незадовільним висновком… Цьому репортеру стає дедалі ясніше, що єдиним раціональним виходом буде вести переговори не як переможці, а як почесні люди, які виконали свою обіцянку захищати демократію та зробили все, що могли». Після такого звіту президент Ліндон Джонсон підсумував: «Якщо я втратив Кронкайта, я втратив Америку». І через два тижні відмовився від участі у нових президентських виборах.

Телебачення і високі журналістські стандарти

Глядачі могли запам’ятати Кронкайта за його трохи сумне, але щире і добре обличчя, низький тембр з інколи трохи саркастичними нотками і його фірмовий вислів «Ось як воно є» («That’s the way it is»), яким репортер традиційно завершував кожен випуск його вечірньої програми. Але він також залишив слід в історії преси завдяки високим стандартам, яких вимагав від своєї професії. Можна з упевненістю сказати, що Кронкайт був поборником об’єктивності і неупередженості в журналістиці наскільки це можливо. Він сам у своїх мемуарах зазначив, що за всю кар’єру порушив ці правила лише раз чи двічі. Якось очільник CBS запропонував Кронкайту ввести короткі авторські коментарі у вечірньому випуску новин. Хоча журналіст уже мав подібний досвід на радіо, він різко відмовився стверджуючи, що не зважаючи на те, як добре буде відмежований коментар від факту, громадськість все одно засудить передачу на основі одного невеличкого коментаря. Кронкайт порівнював журналістів із лікарями, пожежниками чи поліцією в тому, що в розпал трагедії професійний потяг репортера бере гору над емоціями і для чуттєвої реакції на події просто не залишається часу.

Як справжній рупор правди Кронкайт впевнено виступав за повну свободу преси, особливо після війни у В’єтнамі. Тоді у вузьких колах побутувала думка, що війну можна було б перемогти, якби не преса, яка показала жертв бомбардувань, покалічених дітей, поранених військових і страчених в’язнів та принесла ці кадри прямо в домівки американців. Але Кронкайт був переконаний інакше: «Вільна преса є центральною нервовою системою демократичного суспільства. Жодна справжня демократія, як ми розуміємо цей термін, не може існувати без неї. Інколи преса може бути безвідповідальною, настирливою, зарозумілою, навіть жорстокою, коли невинні люди потрапляють у хвилю публічності. Але вільна, не залякана та нерегульована преса є системою раннього попередження демократії як про небезпеки власних ексцесів, так і про наближення тиранії. І неминуче однією з перших ознак наближення тиранії є її важкий крок на порозі свободи преси». Так, говорив він, цензура повинна бути. Але лише тоді, коли є загроза викриття стратегії, тактики, чисельності збройних сил чи ходу операцій. Доступ до поля бою та до військ журналістам має бути дозволений, щоб можна було записати неупереджену історію чесно, справедливо, з дотриманням прав і свобод людини.

«Не обов’язок журналіста бути патріотом», — згадував Кронкайт свої слова, сказані міністру оборони США Шлезінґеру, який звинуватив пресу в недостатньому патріотизмі. — Як взагалі можна визначити патріотизм? Чи патріот просто беззаперечно погоджується з будь-якою дією свого уряду? Або ми можемо визначити патріотизм як наявність сміливості говорити та діяти згідно з тими принципами, які є найкращими для країни, незалежно від того, відповідають вони бажанням уряду чи ні? Кожен зобов’язаний підкорятися законам країни, але я думаю, що ваше визначення патріотизму, пане міністре, перешкоджає нам слухати та звітувати про думки тих, хто вважає, що ваша політика є ворожою для інтересів нашої нації. Можливо, ці дисиденти і є патріотами».

Зі спогадів Кронкайта ми також можемо дізнатись багато цікавого про роботу телебачення і роль телерепортера. «Є значний плюс і майже незначний недолік телевізійної слави, — з гумором розповідав Кронкайт. — Перевагою, звичайно, є гарантія отримати хороший столик у переповненому ресторані. Негативною ж стороною знаменитості є шукач автографа, який, отримавши підпис, звертається до напарника й запитує: «А хто це?»».

До сьогодні суспільство вважає образ телеведучого досить престижним, навіть елітним. Таке бачення, схоже, закріпилося ще з часів популярності Кронкайта. Адже до появи телебачення і ведучих новин жоден журналіст не міг охопити настільки величезний пласт аудиторії одночасно. Але ще тоді, на початку існування телемовлення, стало зрозуміло, що таке велике охоплення не надто сприяє якості новин. Мовляв, в обмежений час телеефіру вдається подати зображення людей і репортажі з місця події, але складно докопатись до глибини проблеми, на відміну від газет. Навіть редакційне завдання CBS Кронкайт описував так: «По суті, ми були службою заголовків, яка намагалася дати нашій аудиторії загальне уявлення про день, сподіваючись (можливо, помилково), що ми надихнемо їх звернутися до їхніх газет для отримання більш детальної інформації».

Тому у своїх висловлюваннях Волтер Кронкайт неодноразово наголошував на важливості освіти для молоді (зокрема й через заняття з журналістської грамотності в школах), розвитку здатності мислити і аналізувати: «Якою б не була вартість наших бібліотек, вона дешевша порівняно з ціною неосвіченої нації», — стверджував репортер. Він вважав, що нація, чиє населення залежить від надміру скорочених заголовків новин, може стати жертвою демагогів та диктаторів, що полюють на непоінформованих.

Кронкайт залишив роботу на телебаченні у віці 65 років, хоча навіть після того ще повертався до рідної редакції і з’являвся на телеекрані. 17 липня 2009 року звістка про його смерть облетіла чи не всі провідні видання США. За життя журналіст заслужив не одну нагороду, зокрема «Еммі» (за висвітлення Вотергейтського скандалу), премію Пібоді, Президентську медаль Свободи. Університет штату Аризона назвав свою школу журналістики на його честь. Ім’я Волтера Кронкайта назавжди увійшло в історію поруч із розповідями про чи не всі найвидатніші події другої половини ХХ століття. А його біографія — це шлях від звичайного репортера до голосу нації, що визначив епоху. And that’s the way it was.