Музей за щитами: як Львів рятує свою культурну спадщину у часи війни

Вузькі вулички, середньовічні кам’яниці, барокові костели та австрійські сецесійні фасади – місто, у якому історія говорить з кожного каменю, а вуличне мистецтво лише підкреслює його дух живого музею. Львів завжди пишався своєю відкритістю. Відкритістю до туристів, до творчості, до мистецтва, до світу. Проте тепер він ховається. Війна змусила це місто-музей приховувати свою красу, захищати культурну спадщину так, як захищають людські життя.

З перших днів війни місто почало активну кампанію з порятунку своєї культурної спадщини. Місцеві реставратори, історики та волонтери працювали, укутуючи середньовічні скульптури захисними матеріалами, зміцнюючи фасади історичних будівель та документуючи кожну деталь архітектурних пам’яток.

«Час усвідомити, що саме за нашу культурну ідентичність, за наші корені, за культурну спадщину ми зараз воюємо. Саме культурна спадщина, яку ми тепер намагаємося рятувати фанерою і бляхою, є тим, що хочуть знищити москалі. Все, до чого вони торкаються, горить, усе цінне крадуть, вивозять до Москви і Петербурга, щоб ми цього не мали, щоби не знали, щоби були без роду-племені, без пам’яті. Тоді нами буде легко управляти» – прокоментував виданню «Твоє місто» Андрій Салюк, голова обласної організації «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури».

Закриті очі вітражів, закуті скульптури

Війна змінює обличчя та залишає шрами. Львів став містом, що, мов музей, ховає свої цінні експонати за дерев’яними щитами, мішками з піском і спеціальними конструкціями, аби зберегти їх для майбутніх поколінь. У самому серці Львова, на площі Ринок, знамениті скульптури роботи Гартмана Вітвера, розташовані тут ще з початку XIX століття, отримали захисні «панцирі». Тепер їхні обриси можна впізнати лише завдяки малюнкам на тканині, що їх огортає. Натомість з’явилися нові артефакти – портрети загиблих львів’ян, що нагадують про ціну свободи. Ці полотна оновлюються ледь не щодня, вбираючи в себе біль міста, яке змушене пам’ятати, навіть коли увесь світ прагне забути.

Про війну нагадують і храми та храмові вітражі. Їх почали захищати ще наприкінці лютого, використовуючи досвід, здобутий під час вивчення втрат Другої світової війни. Ті самі засоби, якими користувались понад століття тому, рятують культурну спадщину і тепер. Наприклад, в Успенській церкві вітражі 1920-х років, які створив видатний український митець Петро Холодний, закрили OSB-плитами, прикріпленими на металеві ґрати. У Латинській Катедрі для захисту використали сендвіч-панелі, що створювали амортизаційний простір між склом та конструкцією. А центральний вітраж храму св. Іоана Золотоустого зняли й перемістили до сховища. Захищали не лише вікна, але й мозаїки – їх укрили шарами мінеральної вати та дерев’яних плит.

Закриті дерев’яними щитами, вітражі нагадують вимушено заплющені очі, в яких «мільйони сонць, оправлених в щільник з квадратів, сгментів, трапецій» (Ігор Калинець, «Вітражі») застигли, переживаючи буремні часи.

І місто робить усе можливе, щоб світло, яке пронизує кольорове скло, не згасло у темряві війни, а продовжувало осявати майбутнє України «тисячолітнім ореолом».

Металева броня для історії

Місто-музей намагається вберегти свої мистецькі надбання у різний спосіб. Скульптури Львова, що завжди були частиною його архітектурного обличчя, тепер ховаються за металевими сітчастими конструкціями. Такий захист бачимо навколо пам’ятника Адамові Міцкевичу, згодом їх звели і довкола інших скульптур, зокрема тих, що прикрашають фасади та площі Львова. Особливу увагу вділили фігурам святих біля Латинської Катедри. Зараз вони піднесено споглядають на місто крізь металеву решітку, яка тепер стала щитом для їхнього кам’яного спокою. Зазнав змін і собор Святого Юра. Його скульптури, що століттями зустрічали прихожан, тепер ніби сховали свою велич, втаївшись від лихоліття війни. Ця нова реальність нагадує про крихкість історії та водночас її стійкість перед випробуваннями. Кожен укріплений пам’ятник дає відчуття, що спадщина Львова вистоїть. Дивлячись на ці кам’яні експонати, заховані за  мереживом металевих сіток, замислюєшся про невидиму, але міцну броню, яка ховає найцінніші символи міста Лева.

Краса, що століттями була гордістю українського П’ємонта, тепер стала надто вразливою. Деякі пам’ятки захистили повністю, закриваючи цілі фасади. Серед таких – унікальні ренесансні споруди Львова: каплиці Боїмів і Кампіанів, а також Чорна кам’яниця на площі Ринок. Одна з найпопулярніших серед туристів каплиця Боїмів, накрита риштуванням і сіткою. Проте це не закриває її від огляду. А ось каплиці Кампіанів повністю відгороджені від зовнішнього світу. Фасад закритий більш ґрунтовно – металевими листами з ребрами жорсткості. Убезпечили і дерев’яний вівтар «Голгота», шедевр, що поєднує елементи XV-XVIII століть: найцінніші скульптури демонтували та сховали, а сам вівтар накрили металевими плитами і риштуванням. Львів зберігає у собі історію різних сторічь та стилів, цю спадщину зараз відчайдушно оберігаємо.

Маршрут скорботи, що не позначений на туристичній мапі Львова

Проте в місті-музеї з’явився маршрут, якого немає в туристичних довідниках та путівниках, він не позначений на картах, але закарбований у серцях львів’ян. Це дорога скорботи та честі, шлях, прокладений війною. Це маршрут, яким від Гарнізонного храму до Меморіального комплексу Героїв України прямують жалобні процесії, несучи на щитах тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. Він проходить через площу Ринок – місце, яке звикло зустрічати мандрівників і туристів, а тепер стало свідком прощання з тими, хто вже ніколи не повернеться. Тут чути лише тужливий передзвін Гарнізонного храму, що перегукується з ударами сердець, і шелест прапорів, які здіймаються у повітрі разом із словами молитви. На бруківці залишаються квіти – німі свідки скорботи, знак того, що місто пам’ятає і шанує своїх героїв. Це дорога вічності, якою місто віддає останню шану своїм героям.

Львів тимчасово приховує свої експонати, але не перестає бути живим. Його вулиці дихають пам’яттю, храми – вірою, а люди – незламністю. Цей музей не про тишу минулого, а про боротьбу сьогодення. У ньому з’явилися нові, болючі експонати: портрети загиблих, списки імен, квіти та прапори з чорними стрічками.

Львів не вперше зустрічається з випробуваннями. Це місто пережило війни, окупацію, зміни імперій, але завжди зберігало свою душу. Сьогодні, захищаючи свої храми, скульптури та вітражі, Львів не просто рятує історичні пам’ятки – він бореться за право жити, пам’ятати, творити. У цих дерев’яних щитах і металевих решітках – символ стійкості, гідності та віри. Віри в те, що після темряви настане світло, і згодом місто знову відкриє свою красу всьому світові. І тоді, серед відреставрованих фасадів і вітражів, лунатимуть голоси туристів, а не сирени, звучатиме сміх, а не вибухи. І кольорове світло вітражів знову заллє храми, скульптури звільняться від своєї броні, а старовинні кам’яниці більше не ховатимуть власні фасади.