Балканський клінч (Частина 1. Сербський ресентимент)

Найдальший від нас уламок слов’янства давно охрестили «пороховою бочкою» Європи. Надто багато геополітичних інтересів світових потуг та етнічно-релігійних суперечностей там переплетено, надто багато історичних образ накопичено, щоб цей епітет втратив актуальність. У 1992-95 рр. республіки, що з’явилися на уламках колишньої Югославії, вели кровопролитну війну за перерозподіл територій. Злочини проти цивільного населення, зокрема етнічні чистки, стали практично буденною практикою. У селі Ахмичі хорвати вбивали бошняків, у Сребрениці – серби бошняків і бошняки сербів. У війну практикувалися концентраційні табори, такі як Трнопольє, у якому серби катували та вбивали бошняків і боснійських хорватів, Челебічі, у якому бошняки катували і вбивали сербів, Лапушнік, у якому албанці (Армія визволення Косова) катували і вбивали сербів. Але й на цьому кровопролиття не припинилося: вже у 1998-99 рр. під час Косовської війни серби вбивали албанців і навпаки. У 2001 р. вбивали одне одного вже македонці та албанці. І це без врахування зовнішніх чинників, серед яких – натівська авіація, російські добровольці, саудівські гроші.

9 травня на парад Побєди у Москву до Путіна приїхали всього два іноземні лідери. Це не Лукашенко з Назарбаєвим, не Орбан із Земаном, і навіть не Асад із Чікатіло, як можна було б подумати, а прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та президент Сербії Александр Вучіч. Зрозуміло, що про безкорисливе бажання цих офіційних осіб взяти участь у відправленні головного пострадянського культу не йдеться. В умовах зовнішньополітичної обструкції Росії такий візит може слугувати або приводом обговорити гострі, нагальні проблеми (непросту ситуацію в Сирії, у якій Росія та Ізраїль по різні сторони барикад – випадок Нетаньягу), або ж виявом солідарності з Москвою (випадок Вучіча). Той факт, що президент Сербії – єдиний європейський лідер, який іде на таку солідарність, багато говорить і про сербську еліту, і про сербське суспільство, яке цю еліту обирає.

Після Першої світової волею історичних обставин Бєлґраду вдалося об’єднати під королівським скіпетром Карагеоргієвичів, а потім – під комуністичним скіпетром Йосипа Броза Тіто, усіх південних слов’ян (крім болгар, звісно). До 1991 року у Югославії вправно забували міжусобиці та взаємні образи часів Другої світової війни, виковували спільну для всіх югославську ідентичність. Як виявилось, усі ці старання були марними.

Нещодавно журналіст Бернар Ґетта в ефірі французького радіо говорив про «біль ампутації», спільний для Туреччини, Росії та Угорщини. За словами журналіста, ці три країни підривають міжнародний порядок, оскільки не можуть змиритися із втратою імперського статусу. У списку немає Сербії, – Бернар Ґетта списав її з рахунків, коли за останні 30 років саме сербська великодержавна душа виявилася пошматованою найбільше. У 1991-му – розпад Югославії; у 1995-му – крах Сербської Країни, сербського квазідержавного утворення в кордонах Хорватії (населення якого сьогодні частково вигнане з власних домівок, частково асимільоване); того ж року – фактична поразка Республіки Сербської у Боснійській війні та включення її у Боснію і Герцеговину на правах суб’єкту федерації; у 2006-му – сумнівне від’єднання Чорногорії, а у 2008 р. – ще більш сумнівне і волюнтаристське від’єднання заселеного албанцями Косово (повністю в стилі «ДНР-ЛНР»). Усе – за дієвої підтримки (а часто – прямої участі) США та провідних країн Європи.

Ясміна Мркобрад – хорватка, для якої війна – найяскравіший спогад дитинства (спеціально для «Листів»): «Я б сказала усім: не влаштовуйте війн. Тому що навіть зараз я пам’ятаю, що одного дня, коли мені було 8 років, все змінилося. Я прокинулася від звуків пострілів. Ми зібрали в автомобіль найнеобхідніше і поїхали геть від дому. Лежав сніг, і скрізь по снігу – кров. Мама постійно плакала. І я молилася Богу, тільки б вона припинила. Якби люди знали, що приносить війна, ніколи б її не починали». Історія Ясміни типова, однак не лише для хорватських дітей, але й для бошняцьких, албанських і сербських.

Відповідно до парадигми, загальноприйнятої на Заході, першопричиною балканських кровопролить 1992–1995 рр. був сербський шовінізм, небажання відпускати республіки Югославії – чи принаймні відпускати з усіма територіями. На рівні масової свідомості, яку кували глобальні медіа, серби поставали в образі основного агресора у конфліктах з іншими народами регіону. Хорватську, бошняцьку, албанську частину відповідальності за трагедію «міжнародна спільнота» бажала помічати не настільки охоче. Коли у Боснії у 1991–1995 рр. три етнічні групи – серби, бошняки і хорвати – жорстоко різали одна одну, широке медійне висвітлення отримували сербські злочини, перш за все – Сребреніца, яка стала найвідомішою сторінкою війни.

Ця ж несправедливість, на думку багатьох сербів, проявляється у вироках Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, що з 1993 р. діє у Гаазі. Боснійський хорват Даріо Кордіч, засуджений на 25 років за злочини проти бошняків, відпущений на волю достроково; бошняцький командувач Насер Оріч, на совісті якого, за деякими даними, тисячі цивільних сербів, після перегляду справи був виправданий трибуналом. Натомість сербами була більшість підсудних (94 особи зі 161). Серед сербів – найменший відсоток виправдувальних вироків. Найгучнішими процесами трибуналу були процеси над учасниками конфліктів із сербської сторони, серед яких – президент Югославії Слободан Мілошевич, який помер під час процесу, президент республіки Сербської Радован Караджіч, якому дали 40 років, сербський генерал Ратко Младіч, якого в листопаді минулого року засудили до довічного ув’язнення. Усе це у сербських очах, повторимось, виглядає дуже й дуже несправедливо.

Багато рації у книзі про несправедливість та систематичну упередженість західних медій до сербської сторони, яку написав Слободан Вуковіч: «…У висвітленні югославської кризи (практично навіть до її початку), євро-американські медіа (за схвалення та підтримки чиновників) брали на віру кожну пропагандистську фразу, яка звучала від словенців, хорватів та албанців, а потім і мусульман, і публікували все це без вагань, як абсолютну правду. Одним із методів, який вони використовували, було поширення своєї власної «правди» через своїх власних посадовців, а також поширення думок різних «нейтральних аналітиків», або навіть публікації своїх власних медій, намагаючись таким чином звинувачувати Сербію та сербів якомога більше».

Ключову роль у розпаді Югославії на початку 1990-х років зіграли Німеччина та Австрія, які підтримали проголошення незалежності Словенії та Хорватії та нав’язали таку ж позицію решті Європи. Як тільки ці колишні суб’єкти югославської федерації отримали міжнародне визнання, посипалася й решта країни.

Німецько-австрійські інтереси на Балканах опираються на словенців та хорватів ще з XIX століття, коли імперський Відень розділяв і владарював, задобрюючи одні слов’янські народи та протиставляючи їх іншим (зокрема сербам, які з 1878 р. мали свою незалежну державу). «Наш хорватсько-словенський народ твердо і цілковито вирішив чесно та віддано служити монархії та правлячому Дому Габсбургів до самої смерті», – вже у 1917 р., у розпал війни і за рік до краху Австро-Угорщини, заявляв словенець А. Корошец, лідер клерикальної партії. (Більше про це можна почитати у книзі Олени Дзюби-Погребняк «Перша світова війна в літературах південних слов’ян»).

У цьому заплутаному постюгославському вузлі ціла низка впливових зовнішніх гравців виявилася противниками сербів: папський престол, який відстоював інтереси католиків; мусульманський світ, який підтримував одновірців, боснійців та албанців; німці, які відстоювали свої союзницькі форпости на Балканах; натівські бомби, які у 1990-ті фіксували тріумф над комуністичним табором; нарешті, «світова громадськість», яка всю цю антисербську односторонність апологетизувала і схвалювала.

У такій ситуації орієнтація Бєлґрада на Москву, на православну покровительку сербів – більш ніж закономірна. Щоправда, на початку 1990-х Росія як геополітичний полюс була у серйозному нокдауні і допомагати сербам приходили хіба що російські «добровольці» (зокрема сумнозвісний Ігорь Гіркін-Стрєлков). Сьогодні сербські націоналісти відплачують русскому міру тією ж монетою, вступаючи в лави «ДНР-ЛНР». Трагедія Сербії в тому, що у неї ТАКА покровителька.

Сербський письменник Мілета Проданович у романі «Аркадія» висміяв російсько-сербську дружбу та російську надувну псевдоімперську велич. «На гербі у нашої понад усе коханої Превалітани, – каже один із героїв роману, – бачимо двоголового орла. Одна його голова звернена до піків наших завжди вільних гір. А друга, брати й сестри, вдивляється в далечінь, у нашу матушку-Росію. Такий самий і герб Росії, це невипадково! Одна пара очей дивиться й пильнує простори Росії, від Балтійського до Чорного моря й аж до Камчатки, а інша дивиться на маленьку Превалітану, завжди готова боронити її від нехристів».

Звісно, що проросійські настрої у Сербії з плином часу тільки маргіналізуються. Росія давно перестала продукувати зразки для наслідування і сьогодні не може запропонувати молодому поколінню сербів надідею (такими надідеями були православна та комуністична), яка б затьмарила нехитре бажання жити у заможному, комфортному, ліберальному Євросоюзі. Рано чи пізно Сербія все ж вступить у ЄС (головне – встигнути до його розвалу), де однією рукою відстоюватиме інтереси Кремля, а іншою набиватиме кишені європейськими цінностями. Є підстави сподіватися, що європейські цінності (високі зарплати, якісні продукти, рівні дороги, чемні поліцейські) врешті переважать, і пам’ять про розгромлений Бєлґрад та відірване Косово злегка притупиться. А поки що – розгромлена збройно, обмовлена медіями, осуджена трибуналами, відгороджена від моря, розірвана між кількома країнами сербська душа нагадує німецьку душу у післяверсальські роки. Цим і небезпечна.

Мілорад Б., у сербських середовищах більш відомий за дивним прізвиськом «Лола», – чоловік, який у 1990-ті працював перекладачем та мав безпосередній доступ до ключових персонажів кривавої Боснійської війни. «Лола» – яскравий приклад серба, який живе за межами Сербії (в його випадку – у Сараєво) і як парость виноградної лози плекає сербську ностальгію, сербську безнадію, сербську образу. Нею й поділився з читачами «Листів».

Про хорватську та бошняцьку ідентичність. «Ми – один народ, розділений трьома релігіями. Хорватія завжди була під сильним впливом католицької церкви. Папами часто ставали розумні хлопці, які знали, як навернути православних у католицизм. Це не означає, що всі хорвати – навернені у католицизм серби. Але багато, багато хто з них. Це не проблема хорватів, це проблема сербів. Православ’я завжди було слабким у порівнянні з католицькою церквою. Слабким і роз’єднаним».

«Не слід списувати з рахунків сербську зарозумілість стосовно сусідніх народів. Сербська зарозумілість стосовно хорватів має багато спільного з російською зарозумілістю стосовно українців».

Про життя у Боснії. «У 1993-му я вперше відчув, що Сербія – закордон. Мій батько живе у Сербії. Я намагався поїхати туди, відвідати родичів і побачив пункти пропуску. Я не вірив своїм очам. За три з половиною роки мій дім побував у трьох країнах. Тепер у мене боснійський паспорт. Що ж, я не маю вибору. Я б надав перевагу югославському паспорту, адже я досі югослав у душі. З іншого боку, я маю вибір, адже моя дружина – голландка. А проте ми живемо тут. І жили навіть під час війни».

«Люди читають занадто багато новин. Деяких журналістів я б посадив у в’язницю за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, за пропаганду».

«Політики, у всьому винні політики. Цинічні, лицемірні політики наживаються на людських бідах. Завжди велика різниця між їхніми словами і їхніми справами. Як змінити ситуацію? Якби мені твої роки, я б зараз був у лісі».

«Боснійські мусульмани грають роль жертви. Постійно. Вони отримують фінансування з арабських країн. Араби скуповують землю, в тому числі у сербів. Це громадяни Саудівської Аравії, Катару. Масова міграція з мусульманських країн у Європу змінить ситуацію на континенті. А ще – моджахеди, які повертаються з Сирії, бойовики, яких вербують тут…».

«Війна нічому нікого не навчила. Люди повторюють одні й ті ж помилки. Саме тому на Європу чекає нова війна. У наступні 50 років. Згадаєш мої слова. Хто тягне за ниточки? «Сполучені штати демократії». Що вони роблять в Афганістані? В Іраку? В Лівії? Єгипті? Вони багато говорять про демократію. Однак їхні дії не мають нічого спільного з демократією. Вони активно продають зброю. Лунають розмови про скорочення населення планети. Це означає, що на нас чекають війни. НАТО йде в наступ, стягує сили проти Росії. Я розумію, Україна не хоче бути частиною великої Росії. Ніхто не хоче бути частиною чужої країни. Я не люблю Путіна, але НАТО штовхає Україну проти Росії. Не робіть цього, не будьте дурні».

Про сербів у війні проти України. «Пам’ятаєш, як чотири роки тому розгорталися події у Криму? У тих подіях брали участь четники з Сербії. Як гадаєш, чому вони там опинилися? Я розмовляв із товаришем одного з цих четників. За словами цього товариша, четник поїхав захоплювати Крим, щоб справити враження на дівчину. Політика його мало цікавила…».

Бєлґрад – Сараєво