«Любов до Батьківщини не вимірюється присутністю на її території» Найактуальніше Суспільство 

«Любов до Батьківщини не вимірюється присутністю на її території»

Українська жінка – особливий феномен. Споконвіку її образ став не тільки уособленням материнства, краси та душі рідної землі. Вона взяла на себе відповідальність за націю. І навіть за межами Батьківщини не припиняє турбуватися про її майбутнє. Саме з такою унікальною українкою розмовляла наша кореспондентка. Як не зрадити собі та залишитися вірною своїй країні, розповість Оксана Мойсенюк – закарпатка, яка пройшла неймовірний шлях від заробітчанки до успішної продюсерки на чеському телебаченні.

– Оксано, ти народилася на Закарпатті, а після закінчення факультету журналістики Львівського університету переїхала до Праги, де стала успішною продюсеркою на чеському телебаченні. Як гадаєш, це – доля?

– Цікаве формулювання (сміється). Міркую, що доля – це творіння рук, думок і вчинків самої людини. Це результат самостійно ухвалених рішень, причинно-наслідкових зв’язків. Якби я покладалася лише на «долю» і приймала покірно лише те, що вона мені дає, думаю, була б зараз посередньою, осиротілою в дитинстві, жителькою закарпатського села… Моєю першою спробою легкого спротиву долі був якраз вступ на львівський журфак. Для більшості моїх односельчан це було щось настільки неймовірне, як і те, що закарпатські дороги можуть стати за тиждень рівними, без ям (сміється). Тому мені часто доводилося чути, що я замахнулась на професію, яка мені не під силу, тож уже після першого року навчання я з провалом повернуся додому. «Доброзичливців» з такою риторикою було спочатку, до слова, і у Львові достатньо. Мовляв, медіа – не сфера для мого закарпатського акценту.

Однак після декількох успішних журналістських практик у західноукраїнських засобах масової інформації та після отримання червоного диплому магістра журналістки ЛНУ імені Івана Франка, нові бар’єри довелося долати вже в Чехії. У країні, де більшість українців асоціюється, на жаль, із прибиранням і роботою на будівництві, я прагнула працювати у медійній сфері. Розуміючи, що мова – основний інструмент медіа, що без володіння нею мені не «світить» жодна кваліфікована робота, я постійно слухала якісні чеськомовні ЗМІ та вголос читала майже по одній чеській книжці щодня, нічого не тямлячи в тексті. Так я самостійно навчилася чеської мови, як і колись безакцентної української літературної…

Але у мене було відчуття дежавю! Я вкотре слухала про «дурнуватість» моїх амбіцій, як у мене нічого не вийде, і краще б мені піти кудись прибирати, «як і всі наші нормальні українські дівчата». І воно справді не дуже виходило спочатку… Володіння чеською мовою, нострифікований у Карловому університеті мій диплом та десятки розісланих резюме давали нульовий результат у багатомісячних спробах влаштуватися на роботу у ЗМІ. І я почала прибирати, виконувати допоміжні роботи на кухні, у нічні зміни сортувати газети та журнали у видавництві. Бо очі дивляться на омріяні зірки, а шлунок щодня просить їсти. Психологічно це був не легкий період для мене, хоча я ніколи не боялася жодної роботи. Але зараз я розумію, що Бог і Всесвіт просто перевіряли мене тоді на витривалість… Чи гідна я своєї мети та її втілення. Адже найчастіше вудку хочеться кинути саме перед тим, коли примхлива риба от-от клюне.

Свою першу «рибу» я зловила, коли мене з-посеред декількох чехів вибрали на посаду помічника менеджера з рекламного трафіку на один із чеських телеканалів. Як сказав пізніше рекламний директор, моя письмова чеська та комунікативні здібності на співбесіді були кращими, ніж у конкурентів-чехів. Так я потрапила на чеське телебачення. Моя робота полягала у спілкуванні з клієнтами, які постачали каналу рекламні ролики. Далі я стежила за їх регулярним і вчасним виходом в ефіри у перервах на рекламу. На роботу ходила, мов на свято, щомиті смакувала позакадрове життя каналу. За п’ять років роботи я доволі оперативно просувалася та змінювала ЗМІ. Працювала виконавчим продюсером, редактором. Особливо тепло я згадую свої журналістські матеріали в «Українській газеті» – виданні для українців Чехії. Вона виходила друком та в Інтернеті. А юнацькі амбіції мені найбільше вдалося задовольнити, коли декілька місяців була телеведучою на спортивному чеському каналі.

Оксана Мойсенюк у студії з гостями
Оксана Мойсенюк у студії з гостями. Фото надала Оксана Мойсенюк

А згодом я зрозуміла, що хочу працювати сама на себе. Тому зараз у мене свій невеличкий медіапродакшн, у якому ми з командою створюємо комерційні та презентаційні ролики для приватних потреб клієнтів, також виробляємо телепрограми та сюжети для чеських каналів. Тобто віддаємо каналу готовий медійний продукт «під ключ». Життя мінливе: колись я довго намагалася працевлаштуватися у чеські ЗМІ, а зараз сама беру на роботу талановитих чеських відеооператорів та монтажерів, звукорежисерів, ведучих, редакторів чи акторів дубляжу.

На твою думку, чеський та український телевізійні простори суттєво відрізняються?

– Якщо оминути новинну журналістику та публіцистику, думаю, відрізняються приблизно так само, як і український та чеський менталітети. Чехам притаманне специфічне загальнонаціональне поняття – «погодічка», тобто власні комфорт, забава, рівновага за кухлем пива чи моравського вина. Чешки рідко ходять на незручних підборах, а чехи не працюють більше, ніж відведених законом вісім робочих годин. Тобто вони воліють не просто жити, а жити, насолоджуючись, без будь-яких незручностей… А ми, українці, завжди хочемо чогось більшого, вищого! Зі шкіри ліземо! «Душу й тіло» готові покласти за вищі ідеали та пожертвувати днем сущим заради кращого завтра. А ще ми дуже любимо себе пошкодувати… (сміється). І розповідати, як нас століттями гнобили та цькували, шукати винних у всіх наших бідах… А чехи мають у собі багато самоіронії, не мають жодних табу. Тому у Чехії популярні розважальні, релаксаційні, комічні серіали та телепередачі, навіть з елементами чорного гумору. У Чехії на розважальному шоу важливий сам факт розваги: прийшов, заспівав, потанцював, розважив публіку – «сідай, п’ять!», а у нас, як на мене, запорука успіху – емоційна складова, «головне, щоб дівчинку було шкода». Це дуже добре простежується у рейтингових реаліті-шоу, коли перші місця займають не просто талановиті люди, а люди з глибокою, емоційною історією за плечима. Яка не завжди, між іншим, правдива або дуже гіперболізована талановитими сценаристами.

Бліц-інтерв’ю
Коли робота – свято! Фото надала Оксана Мойсенюк

– Отож емігрантської казки не існує, а причини, які спонукають людей переїхати, – різні…

– Безперечно! Передусім маю сказати, що знаю дуже мало заробітчан, яких би до Чехії пригнало добровільне бажання. Якщо воно добровільне, то найчастіше з метою навчання або тимчасового перебування. Але, повірте, жити у чужій країні людей найчастіше женуть несприятливі умови у своїй! Я знаю, що зараз іронічно закочують очі дуже багато критиків, мовляв, «нам тут часом теж несолодко, але ми не їдемо». Але це питання – дуже індивідуальне! Спробуйте поїхати у закарпатські чи інші українські села та реально оцінити ту тотальну відсутність робочих можливостей і перспектив! Особисто про себе можу сказати, що на момент, коли я прийняла непросте для себе рішення переїхати до Праги, у мене вже не було обох батьків (мама пішла із життя, коли мені було 9, батько – 21), і я була випускницею львівського ВНЗ. Любов до Батьківщини та бажання жити та працювати вдома роздирали на шматки, але на зарплату журналіста-початківця на Львівському телебаченні я не могла б орендувати навіть квартири, не те, що увесь місяць себе ще й годувати та одягати!

Що порадиш тим, які таки вирішать покинути свій дім?

– По-перше, вірити у себе і пишатися своїм українським походженням! Не дозволяйте ставитися до себе зневажливо. Розповідайте про Україну як про сучасну, прогресивну країну. У наших мігрантів глобальна проблема із національною самооцінкою. Ми дуже невпевнені у собі, недооцінюємо свої вміння та таланти. З одного боку, національна гордість спонукає нас до Революції Гідності, з другого – ми виконуємо підрядні чорні роботи для чужих держав. Але часто не тому, що нам бракує навичок, знань чи освіти, а тому, що ми не є впевнені, що можемо отримати щось краще. Тому, коли я друкувалася в українському виданні для нашої нацменшини, то робила великі інтерв’ю з українцями, які досягли у Чехії значних успіхів. Щоб хоч трохи позитивними прикладами мотивувати наших душевних, працьовитих, порядних, але іноді таких невпевнених у собі заробітчан.

По-друге, це стосується особливо молоді, не жити лише одним днем, а вкладати зароблені гроші у свою самоосвіту та в майбутнє. На жаль, багато наших заробітчан живе за стандартною схемою: 8-10 місяців з року важко працюють за кордоном, щоб решту часу активно витрачати накопичені кошти вдома. На хату, машину, розваги, ремонт, меблі та інші матеріальні блага. А потім знову на заробітки. І знову додому. І знову на заробітки… Колообіг грошей, звичайно, мусить бути, але чи не раціональніше було б вкладати бодай частину з них у свій розвиток, інвестиції, накопичення чи власну справу? Щоб стати майстром у певній сфері чи створити свій фінансовий фундамент, який дасть змогу не їздити усе життя на ті злощасні заробітки!

– Чехія завжди користувалася популярністю серед українців-заробітчан. Чим саме приваблює мігрантів країна сьогодні?

– Думаю, передовсім трьома чинниками: територіальною близькістю, мовною спорідненістю та великою кількістю робочих місць. Українцям подобається, що Чехія порівняно недалеко, іноді за якихось 10-15 годин можна вже бути вдома. Чеська граматика вважається однією із найскладніших у світі, але на побутовому усному рівні українцям її вивчення дається досить легко. Уже після кількох тижнів, а то й днів, майже кожен домовиться із чехом у повсякденному житті. Хоча не обходиться, звичайно, і без кумедних мовних конфузів, адже, як відомо, у чеській мові багато абсолютно протилежних за значенням слів, як-от: «черствий» – свіжий, «вонявка» – парфум, «потравіни» – продукти, «позор» – увага, «скот» – шотландець, «слева» – знижка, «укол» – завдання тощо.

Ну і, звичайно, на українську робочу силу у Чехії вже не перший десяток років є великий попит. По-перше, бо українці зарекомендували себе як працьовита та надійна нація, по-друге – вони економічно більш вигідні для чеських працедавців: за них не потрібно платити високі податки і вони погоджуються на меншу зарплату, аніж чехи. А з часів вступу Чехії до Євросоюзу країна масово відбудовується, експортує, тому у будівельному, промисловому чи лісогосподарському секторах завжди є багато вільних робочих місць. Треба відзначити також те, що Чехія щороку входить у список 30-40 найкращих країн світу за рівнем життя, а чеський паспорт – сьомий у світі за рейтингом вільного подорожування. Тобто паспорт громадянина Чехії дає право на безвізове відвідування 173 країн світу. Ці та інші причини спонукають багатьох українців, які живуть тут впродовж багатьох років, брати чеське громадянство. На жаль…

– Ти була серед тих українців, які в Чеській Республіці активно підтримували Майдан… Чи стежиш за життям Батьківщини після Революції Гідності?

– Звичайно! Це для мене так само природно, як поснідати. Мій день зазвичай починається з українських новин. Розумієш, переїзд у Чехію – це що завгодно, тільки не ізоляція від України! Відданість Батьківщині чи любов до неї не вимірюється для мене присутністю на її території! Ба навпаки – у розлуці ці емоції відчуваєш більш гостро! Думаю, ніхто не сперечатиметься з фактом, що українці в еміграції робили і роблять вагомий внесок у розбудову країни. На міжнародній арені вони потрібні так само, як і українці вдома на місцях, бо ж Україну світові презентують якраз наші дипломатичні відомства, суспільні діячі, видатні постаті…

Скажімо, на «Празькому Майдані» ми не тільки підтримували київський Майдан чи збирали гроші для наших військових, але й розповідали чехам та туристам Праги про його причини і суть. Я залюбки давала об’єктивні коментарі щодо ситуації в Україні чеським колегам-журналістам. Іноді виступаю у ролі ведучої на українсько-чеських заходах, які мають на меті підсилити культурний взаємозв’язок наших народів. Нещодавно активно допомагала створювати відеоролик про Україну, який разом із циклом лекцій презентуватиметься студентам та школярам у чеських навчальних закладах. Щоб розповісти молодому поколінню чехів, чому Україна – європейська держава, яку їм разом з батьками обов’язково необхідно відвідати вже цього літа! (сміється) Мені здається, що такою діяльністю тут я можу наразі зробити для України більше, ніж могла би вдома. Можливо, згодом я думатиму по-іншому, але зараз відчуваю саме так.

З оператором під час зйомок передачі «Маланка»
З оператором під час зйомок передачі «Маланка». Фото надала Оксана Мойсенюк

– З розвитком соціальних мереж відбувається велика трансформація людських відносин. Та й життя в мегаполісі диктує свої правила… На твою думку, яка роль жінки в сучасному суспільстві?

– Думаю, на цьому етапі розвитку цивілізованих країн сучасна жінка може бути ким завгодно і скільки завгодно! Усе залежить від її бачення свого призначення. Вона може обирати для себе ту роль, яка їй до душі і до гаманця. Мама трьох дітей і хороша дружина – будь ласка, фрічайлд і політикиня – ласкаво просимо. Можливо, я трохи категорична у цьому питанні, але для мене незрозуміла позиція, наприклад, жінок-«жертв», які тільки те й роблять, що нарікають на суспільство, яке їх пригнічує, начальника, який недооцінює, чоловіка, який лупцює… Жінко, ти – джерело нових життів і енергія нових можливостей! Бери все у свої руки і покажи, як добре ти кермуєш і паркуєшся, прояви свої менеджерські здібності й вимагай підвищення та кращої зарплати, іди від чоловіка, який тебе не любить і не цінує… Усе ж так просто! Але і надмірна емансипованість та фемінізм – то інше зло! Тому для мене ідеальна жінка – синонім балансу і гармонії, яка сьогодні одягне строгі брюки і буде воїном світла, а завтра – вільну спідницю і стане богинею жіночності. Нам треба якомога частіше користуватися нашою гнучкістю і милосердям, якими наділяє нас природа. Розвиватися, але іноді прикинутися нерозумними, відстоювати правду, але й вміти промовчати, вимагати, але і самим давати навзаєм і мотивувати… Справжня жінка – це берегиня, це розум і серце, це ліфт, який підіймає себе, свого чоловіка і дітей, а отже і маленьку частинку великого суспільства. І в ній є достатньо і мудрості, і фізичних ресурсів для втілення цього всього в життя.

– Відносини між Україною і Росією не є простими. Конфлікт на Сході України вплинув на долі багатьох людей. А які в тебе відносини з росіянами, адже їх у Чехії чимало?

– У моєму оточенні є люди, які народилися в Росії. Тому я чітко розмежовую поняття «росіяни» і «москалі». Як і поняття «влада» та «люди», і в Росії зокрема… На щастя, я ніколи не дозволяла гніву та злості засліплювати мене. Ідеться як про людські, так і міждержавні відносини. Бо патріотизм, на мою думку, не має нічого спільного з ненавистю до інших народів. Поширюючи ворожнечу, ми з обох боків робимо свій вклад у цю війну. Бо війна не тільки на лінії фронту… А я не хочу воювати! Я хочу дивитися на світ із широко розплющеними очима та відкритим серцем, намагатися розуміти, де чорне, а де біле, не змішуючи усіх і все у сіру масу. «Зашорених» москалів до себе не підпускаю, а от із адекватними росіянами у мене немає причин не спілкуватися. Бо адекватний росіянин не підтримує ні цю війну, ні Путіна, ні ідею Росії як наддержави. Коли українські митники під час перетину кордону забирають мого близького друга росіянина на «фотосесію» та відеодопит про мету відвідин України, він розмовляє з ними чистою українською мовою! Слухає «Океан Ельзи» і Христину Соловій, вільно читає Ліну Костенко та Юрія Винничука, прагне сусідського миру, ніколи не голосував за Путіна та ще багато іншого! І при цьому він громадянин Росії. Я впевнена, що таких людей в Росії багато, тож було би вкрай нечесно заганяти всіх в одну кошару, змушувати відповідати усіх за вчинки агресора.

Наші заробітчани згадують, як у дев’яності і нульові роки чеські ЗМІ майоріли новинами про українську мафію. Бригади покидьків української національності тримали у страху Прагу та інші міста. Тоді кожен українець асоціювався у чехів із мафіозі та викликав шквал ненависті. Українець, який сам був змушений «відрахувати» цій мафії із кожної зарплатні… Я думаю, ви зрозуміли паралель. Будь ласка, не будьмо стадом, засліпленим ненавистю! А будьмо людьми і намагаймося не тільки дивитися, але й бачити…

«Постійно думаю про повернення додому»
«Постійно думаю про повернення додому». Фото надала Оксана Мойсенюк

– А чи думала ти колись про повернення додому?

– Я постійно думаю про повернення додому! Більше того – я повернуся додому! Українській владі тим часом треба дбати про робочі місця та гідні зарплати для своїх громадян. Тому що охоплює паніка, коли розумієш, скільки українців щомісяця отримує польські візи та румунські, угорські паспорти, щоб мати можливість прогодувати свою сім’ю…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(18 голосів)

Також буде цікаво: