Аргентина: не срібна, зате гостинна Найактуальніше Планета 

Аргентина: не срібна, зате гостинна


«І ти серед інших, так, геніальний майстер
Гідний тебе, сформує тебе, божественну
Статую, яку осягаю, донько моєї пристрасті,
У твоєму епонімі металевому, Аргентино».

Леопольдо Луґонес


Металевий епонім, про який пише аргентинський поет («Ода батьківщині»), ґрунтується на перебільшених уявленнях про багатство цієї країни на срібло (арґентум). На тих, хто сподівався віднайти гори благородного металу, чекало розчарування – Аргентина не роздавала готові скарби поселенцям, випертим із Європи нуждою і тиснявою. Зате вона давала хороші можливості тим, хто не чекав манни срібної, а приїжджав освоювати нічийні землі, працювати у цій країні контрастів, мегаполісів і безкрайніх пасовиськ, крайсвітньої свободи і військових диктатур, завзятих ліваків і ревних католиків, Ернесто Че Ґевари і папи Франциска, на батьківщині колоритних ґаучо і танґо, а згодом – блискучих футболістів і, звісно ж, літераторів, виразників її душі (дозволимо собі ще два аматорські переклади):

Я люблю тебе, країно, брудний носовичку, із твоїми вулицями
Обклеєними пероністськими плакатами, люблю тебе
Без надії і прощення, без повернення і права,
Тільки на відстані і у нічній печалі

Хуліо Кортасар, «Батьківщина»

Нас поєднала не любов, а страх
Мабуть тому тебе люблю я так

Хорхе Луїс Борхес, «Буенос-Айрес»

Так склалося, що Аргентина – один із найпопулярніших і найдавніших напрямків для української еміґрації, – як економічної, так і політичної. Сьогодні нас там близько 300 тисяч – це по-перше. По-друге, починаючи з грудня 2015 року в Аргентині змінилася влада – заступивши відому подругу Путіна Крістіну Кіршнер, пост президента зайняв Маурісіо Макрі, який вже встиг зустрітися з Порошенком та обговорити з ним пріоритетні напрямки співпраці. Такі два найголовніші приводи зазирнути на протилежний бік земної кулі.

Провінція Місіонес
Провінція Місіонес на мапі Аргентини

Провінція Місіонес, що на кордоні з Параґваєм, займає важливе місце на карті світового українства. Тут доволі значна концентрація наших співвітчизників (9%, найбільше в Аргентині), діють еміґрантські організації та Почесне консульство України. У столиці провінції, місті Посадас, жив і помер хорунжий УНР і чотар УГА Іван Вислоцький.

Посадас, столиця провінції Місьйонес. Набережна
Посадас, столиця провінції Місіонес. Набережна. Фото Серхіо Петрука-Новосада
Водоспад Іґуасу (Аргентина)
Водоспад Іґуасу (Аргентина). Фото Серхіо Петрука-Новосада

Саме з Місіонес розпочалося заселення Аргентини українцями на схилі XIX століття. Одначе, якщо вірити Михайлу Василику, «вже набагато раніше, починаючи приблизно з кінця XVII і початку XVIII ст., появилося в цій країні багато осіб під слов’янськими прізвищами, такими як: Баделяк, Білевич, Возняк, Войнилович, Висоцький, Вусетич, Гродний, Дембіцький, Добрий, Дорошенко, Дунін-Борковський, Журовський, Зілінський, Мансович, Московський, Недбальський, Островський, Садовський, Семашко, Семирадзький, Стельмащук. Судник, Ходасевич, Чайковський, Шиманський, Щіх та інші. З пожовклих листків перших переписів населення поодиноких місцевостей, з військових звідомлень та з інших реєстрів виринають ці прізвища як німі свідки бурлацького життя їхніх носіїв. І годі сьогодні устійнити чи ці прізвища належали козацьким мазепинцям, запорожцям чи іншим втікачам з-під російської займанщини, чи решткам польських повстанців проти окупантів їхньої батьківщини, серед яких було чимало української, т. зв. «ходачкової» шляхти, яка служила під польськими прапорами, чи іншим слов’янським національностям. У більшості випадків згадані реєстри виказують як країну походження ту, котрої пашпортом послуговувалася дана особа, і тільки в деяких випадках допускано, на вимогу заінтересованого, ще й національну приналежність. А часто взагалі не подавано країни походження» (із праці «Українські поселення в Арґентіні», Мюнхен, 1982).

Серхіо Віктор Новосад-Петрук
Серхіо Віктор Новосад-Петрук. Фото зі сторінки Серхіо у Facebook

Так от, жителем провінції Місіонес є наш сьогоднішній співрозмовник, Серхіо Віктор Новосад-Петрук (Sergio Victor Nowosad Petruk), аргентинець українського походження, який люб’язно погодився розповісти про Аргентину читачам «Листів». Дідусь та бабуся Серхіо (чи Сергія, як він про себе каже на український манер) зі сторони батька – українці, зі сторони матері – бразильці, італійці. Свого часу він працював бібліотекарем, тепер має сімейний бізнес. У ці тижні він перебуває в Україні, подорожує місцями, де жили його предки, відвідує своїх українських родичів, згадує українську мову. Ось одне з його вражень про Україну:

Дивно було бачити у ваших маршрутках, як люди передають гроші за проїзд із задніх місць. І гроші доходять до водія! Ніхто з тих, хто передавав, не поклав їх собі до кишені.

Країна імміґрантів

Корінних жителів у нас – крихітна частка. Але навіть вони найчастіше дотримуються традиційного життєвого трибу і погано інтегровані в суспільство. Тому про Аргентину кажуть, що це країна імміґрантів. Першими нашу країну заселяли іспанці та італійці. Згодом – німці, українці, поляки, французи та інші. Це люди праці, люди які себе зробили працею. Починати їм доводилося на порожньому місці, на цілинній землі.

Ґрунтові дороги в Арґентині
Ґрунтові дороги в Аргентині. На задньому плані – будинок Серхіо Петрука-Новосада. Фото Серхіо Петрука-Новосада

Про політику та економіку

Аргентина – доволі заполітизована країна. Якщо дві особи розмовляють де-небудь у кав’ярні, великі шанси, що вони розмовляють про політику. Моя сім’я традиційно підтримує Радикальну партію (Громадянський радикальний союз, Unión Cívica Radical – Ю. М.). Перш за все нам імпонували чіткі, зрозумілі ідеї цієї політичної сили, які не зазнали змін впродовж багатьох десятиліть. І навпаки, ми з підозрою ставилися до перонізму. Сам Хуан Перон – видатний державний діяч, який зробив багато хорошого, дав можливості незабезпеченим верствам. Однак перонізм як явище аргентинської політики лише використовує ім’я Перона, спекулює на ньому у своїх інтересах.

На початку 90-х років в рамках боротьби з економічними негараздами в Аргентині поміняли валюту. Було створене аргентинське песо, курс якого був дуже високий, 1 песо коштував 1 долар. Це дозволило зупинити інфляцію, але разом з тим ця реформа спровокувала хвилю приватизації, – як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівні. Крім того, сильна валюта зробила нас менш конкурентоспроможними у світі.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х Аргентина увійшла у глибоку кризу, яка залишила без роботи велику кількість жителів країни. У нас вдома була лісопильня («aserradero», – спантеличує мене чудернацьким словом Серхіо), якою заробляла на життя моя сім’я. На початку 1990-х років ми мали п’ятьох працівників. Наприкінці 1990-х не залишилося нічого, – внаслідок кризи ми втратили наше підприємство. Економічна криза початку 2000-х мала політичні прояви, – достатньо сказати, що у 2001 році в Аргентині п’ять президентів змінили один одного за 11 днів.

Плантація чаю поряд з домом Серхіо Петрука-Новосада
Плантація чаю поряд із домом нашого героя. Фото Серхіо Петрука-Новосада

У 2002–2003 рр. ситуація дещо покращилася. На чолі держави опинилися Хустісіалістська (пероністська) партія, представниками якої були спершу президент Нестор Кіршнер, а згодом його дружина, президент Крістіна Кіршнер, каденція якої закінчилася 2015 року. Кіршнери відстоювали інтереси найбідніших верств, запровадили планування у багатьох сферах, навіть у таких як сім’я і робота. Завдяки їхній соціальній політиці ціна нашої валюти опустилася до 3 песо за долар, що зробило нас більш конкурентоспроможними та спровокувало збільшення експорту. Це й допомогло країні вийти з кризи. З іншого боку, соціальна політика Кіршнерів зводилася до того, що вони брали в одних, які працюють, і дарували іншим, які не працюють. Роздавання грошей безробітним (замість створення робочих місць) призвело, на мій погляд, до ціннісної кризи, спровокувало гігантську корупцію на політичному рівні, ріст бідності та незаконного обігу наркотиків.

Майже два роки у нас новий президент, Маурісіо Макрі, із яким я пов’язую оптимістичні очікування щодо моєї країни. Будучи висуванцем коаліції «Cambiemos» («Змінимо»), до якої входить і Радикальна партія, Макрі підтримав середній клас, відійшов від популістської стратегії. Відтак на вулицях стало безпечніше. Крім того, покращилися стосунки із зовнішнім світом – минулого року Аргентину відвідав президент Обама. Макрі – багатий бізнесмен, але не такий авторитарний, як Крістіна. Багато хто в Аргентині вірить, що нарешті настав час для вирішення більшості проблем.

Про українців

У Посадасі є численна українська громада, діють культурні організації, покликані допомагати людям не забувати своє коріння. Коли я був малий, українське життя вирувало, українська церква в неділю була повна. Лунала українська мова, але давня, не та, яку можна почути на вулицях українських міст у наш час. Сьогодні масштаби українських заходів значно скромніші…

Я вже згадував, що Аргентина – країна імміґрантів. У вересні в нас є спеціальне свято іммігранта, масштабна подія в рамках якої кожна громада презентує себе через національний одяг, кухню, танець тощо. На тепер у цьому дійстві беруть участь шістнадцять громад, серед яких – німецька, арабська, чеська, іспанська, швейцарська і українська.

Мій дідусь, Спиридон Петрук-Новосад, виїхав із Володимира-Волинського у 1929 році. Вже в Аргентині він зустрів мою бабусю, Євгенію Антонюк, теж українку, яка виїхала з Рівного у 1936 році. Із нею він створив сім’ю і виховав дев’ятьох дітей, у тому числі – мого батька.

Спиридон Петрук-Новосад та Євгенія Антонюк із дітьми
Спиридон Петрук-Новосад та Євгенія Антонюк із дітьми (приблизно 1950 рік). Фото з домашнього архіву Серхіо Петрука-Новосада

Але все це потім… Починати йому доводилося з порожнього місця: спершу він важко працював, щоб купити землю, врешті розжився до своїх 25 гектарів, які обробляв у поті чола. У 1950-му році він виділив два гектари своєї землі під школу, що характеризує його як людину винятково шляхетну.

Школа №290
Школа №290, збудована на земельній ділянці, яка колись належала Спиридону Петруку-Новосаду. Фото Серхіо Петрука-Новосада

Живучи з Україною в серці, він завжди мріяв повернутися додому, а після війни навіть виробляв необхідні документи. Однак не поїхав – не наважився з огляду на радянські реалії.

Наша сім’я потроху оговтується від глибокої кризи початку 2000-х. Сьогодні мій брат почав нову справу, він здійснює продаж тканин. Наслідуючи дідуся, ми намагаємося підтримувати зв’язки з Україною, всіляко плекати у собі українське начало.

* * *

Слова Сергія про працьовитість свого дідуся як запоруку спершу виживання, а потім – успіху українського еміґранта на чужій землі, перегукуються з тим, що 1957 року писав у аргентинському часописі «Календар Просвіти» М. Данилишин: «Тяжкі були відносини для всіх, як для тих. що приїхали та осіли рільниками-колоністами, чи для тих, які приїхали на заробітки, чи для тих, що в наслідок неприхильного для нас закінчення воєн, були змушені шукати притулку в підтропікальних країнах Південної Америки. Про всі ці перші пригоди та труднощі остається вже лише спомин, їх вже пройдено і то успішно, а згадуючи про них. можна сміло ствердити, що все те, що наша спільнота дотепер придбала, все те, що ми загально, чи то в приватному, чи організаційному житті, зуміли осягнути, то все те надбане нашими власними силами, нашою вродженою витривалістю, нашими безупинними зусиллями та працьовитістю!».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(18 голосів)

Також буде цікаво: