«Найважче – вимушена бездіяльність…» – колишній доброволець із позивним «Змій», офіцер ЗСУ Найактуальніше Суспільство 

«Найважче – вимушена бездіяльність…» – колишній доброволець із позивним «Змій», офіцер ЗСУ

Що найбільше гнітить, коли безвиїзно перебуваєш на лінії зіткнення, чому населення не відчуває перебігу воєнних дій у державі, з чим стикаються наші бійці після повернення, як журналістам варто подавати новини з передової? Відповіді на ці й інші запитання, а також унікальна особиста історія – далі у розмові зі старшим лейтенантом, командиром механізованого взводу однієї з окремих механізованих бригад ЗСУ, колишнім добровольцем із позивним «Змій».

‒ У вас є військова освіта? Яка?

‒ Військова кафедра при Санкт-Петербурзькій (тоді – Ленінградській) Лісотехнічній академії у 1994 році. Після її закінчення отримав звання лейтенанта. Це раз.

Два – досвід війни на Донбасі у складі Першої окремої штурмової роти «Правого сектору».

Зараз я командир взводу однієї з бригад ЗСУ.

Навчальний марш військового підрозділу.
Навчальний марш військового підрозділу. Фото з відкритих джерел у соцмережі facebook

‒ У якому році ви вступили у добровольчий батальйон?

‒ У 2015-му.

‒ Як можна було потрапити у добровольчі угрупування і чому саме «Правий сектор»?

‒ У кожній області є резервні сотні ПС, у кожному районі є представники ПС, приходиш і кажеш – я хочу. Чому саме ПС? Бо жодного представництва інших добровольчих формувань на території Івано-Франківської області тоді не було.

‒ А чому Ви пішли в добровольчі угрупування, а не одразу в ЗСУ, якщо вже мали звання лейтенанта і були офіцером запасу?

‒ Я взагалі не планував іти в добровольчі батальйони і брати участь в АТО як доброволець. 8 травня 2014 року я пішов у військкомат у сусідній район, бо у моєму його ще не було, і заявив, що хочу служити. Мене відправили на медкомісію, точніше – військово-лікарську комісію, так вона правильно називається, і там виявили проблему – рак нирки. Поки я прооперувався, реабілітувався – якраз закінчувалася шоста хвиля мобілізації. І ВЛК мене «забракувала». Тобто потрапити під мобілізацію чи на контракт я не зміг за станом здоров’я, тому й пішов у добровольчий батальйон.

‒ Перед тим, як відправити в зону АТО, вас навчали?

‒ Усі разом проходили вишкільні табори, їх у «Правого сектору» було два. У таборах не було підрозділів ЗСУ, але разом з нами навчання проходили ті, хто відслужив мобілізацію. Скажімо, перша хвиля була у 2014 році, і в середині 2016-го їх уже демобілізували. Тож вони приходили у вишкільний табір. Там не було різниці: служив ти у ЗСУ, в радянській армії чи не служив взагалі, є у тебе якесь звання чи ні – всі потрапляли в одну групу, в один «котел», а далі вже комендант й інструктори дивилися на твої здібності. Наприклад, я за військовим званням офіцер, лейтенант, однак на це ніхто не звертав уваги: ти прийшов – ти простий боєць, а далі вже як себе покажеш, так тебе і будуть ставити.

‒ Скільки часу доброволець мав перебувати у вишкільному таборі, щоб його допустили на передову?

‒ Це визначалося індивідуально. Конкретно я відбув півторамісячну підготовку у вишкільних таборах «Правого сектору».

‒ Як саме визначали, що рівень підготовки вже достатній?

‒ Комендант табору дивився, як ти підготовлений фізично, як виконуєш завдання по тактиці, які результати у стрільбі й так далі. Якщо він вважав, що твій рівень достатній для участі в бойових діях, відправляв із табору. Це означало, що підготовку ти вже пройшов.

‒ Який був порядок денний, умови життя у самих таборах?

‒ Жили у палаткових містечках. Навчання націлене на виконання нормативів з вогневої, тактичної та фізичної підготовки.

‒ Були випадки, коли хтось не витримував і повертався з табору додому?

‒ Так. Були такі, хто вже після кількох днів табору їхав назад. А був, наприклад, один доброволець, який з відмінними результатами пройшов усі вишколи, а вже у лісі під Авдіївкою не зміг вийти з бліндажа під час обстрілу. Тому його відправили на тилову базу.

‒ Під час навчання вас розподіляли на групи за віком чи рівнем підготовки?

‒ За віком і за підготовкою – ні. Поділ на сотні й на дрібніші структурні одиниці здійснюється по порядку – всіх зібрали і розділили.

‒ На передовій поряд із вами були позиції батальйонів ЗСУ?

‒ Так, звичайно, при ротації в зону АТО (тоді ще не було ООС) ми безпосередньо контактували з підрозділами ЗСУ. Конкретно у ті періоди, коли я був, і в тих місцях, де я був, ми контактували зі 128-ою окремою гірсько-штурмовою бригадою, 58-ою окремою мотопіхотною бригадою, 72-ою окремою механізованою бригадою. Також були окремі батальйони ДШВ (десантно штурмові війська. – Авт.), на той час ще ВДВ, й інші підрозділи.

‒ Чи були між добровольцями та батальйонами ЗСУ суперечки, непорозуміння? Часто ми натрапляємо на інформацію про неадекватне сприйняття одне одного…

‒ Ні, такого не було і нема. Навіть у 2016 році в лісі біля Авдіївської промзони ми стояли вперемішк на позиціях. Скажімо, три бійці «Правого сектору», три бійці ЗСУ, чотири бійці «Правого сектору», чотири бійці ЗСУ. Тобто на одному спостережнику стояли і ті, й інші.

‒ Якщо бійці ЗСУ мали державне забезпечення, то що мали ви?

‒ Усі бойові підрозділи «Правого сектору» перебували виключно на волонтерському забезпеченні. І хто що міг придбати за свої кошти, той те і купляв. Хто нічого не міг придбати самотужки – лише допомога волонтерів.

‒ Її вистачало?

‒ Так, вистачало цілком. Для прикладу, у 2016 році бійцям ЗСУ давали достатню кількість твердого сиру і яєць, однак їх не забезпечували сигаретами. Вони приносили нам ці яйця і сир, а ми давали їм сигарети, тушонки, які у нас були якісніші, ніж на той час в ЗСУ. Тобто обмінювалися надлишками.

‒ Скільки часу Ви були в добровольчому батальйоні?

‒ Здійснив дві ротації на Схід. А взагалі у складі «Правого сектору» я був майже два роки: пішов у січні 2015-го і в листопаді 2016-го повернувся з останньої ротації. Хоча… це не зовсім так. По суті, з ПС я так і не вийшов. Однак після 2016 року змінилося ставлення влади до добровольчих батальйонів. Добровольцям, які, як бойові підрозділи ПС та ОУН, не були підпорядковані ні ЗСУ, ні Національній гвардії, ні будь-яким іншим державним структурам, почали вставляти палки в колеса: не давали позицій, не пускали на передову… Тому я й перестав їздити на Схід, бо нести службу лише на базі – це не відповідало тому, що я хотів.

Контракт я підписав у травні 2019 року.

‒ Недопуск на передову – основна причина підписання контракту?

‒ Ні, не тільки через це, звичайно. Скажемо так, є три рівноцінні складові:

1) добровольчим батальйонам перестали давати можливість брати участь у бойових діях;

2) членам добровольчих батальйонів не нараховується військовий стаж. Тобто ти воюєш виключно на добровільних засадах, а тут, на контракті, ти набираєш стаж;

3) у добровольчих батальйонах воюєш виключно на волонтерському забезпеченні, а в ЗСУ отримуєш грошове забезпечення.

Тобто участь у бойових діях, стаж і зарплата – ось три практично рівноцінних складові.

‒ На який період Ви підписали контракт?

‒ Контракт підписаний на один рік. Чому? Тому що до цього часу у мене не було досвіду служби у жодній із бригад ЗСУ. Тож підписавши контракт на один рік, я маю змогу або продовжити службу у цій бригаді, де я зараз служу, або укласти контракт з іншою бригадою, якщо у цій мене щось не влаштує.

‒ Після підписання контракту Вас одразу відпустили в зону бойових дій чи знову було якесь навчання?

‒ Одразу відправили в зону бойових дій. Підписавши контракт 16 травня, 24-го я вже був у зоні ООС. Наявність у мене офіцерського звання говорить про те, що я маю якусь підготовку і навчання вже не потрібне.

‒ Якісь тести психологічні проходили?

‒ Два психологічні тести: «адаптивність двісті» і на стресостійкість. Перший двісті питань підряд, і в тебе дуже мало часу на відповідь. За його результатами визначають, як ти адаптуєшся до різних умов, до зміни цих умов тощо.

‒ Якщо людина ці тести не пройшла, її не допускають?

‒ Так.

‒ Взагалі? Чи можна спробувати пізніше?

‒ Ні, можна повторити. Ці тести – складова частина ВЛК, яку проходиш перед контрактом, де стан здоров’я визначають, а потім уже безпосередньо у військовій частині оці психологічні тести.

‒ У народі побутує думка, що молодих хлопців-строковиків відправляли і продовжують відправляти на передову. Що можете сказати?

‒ Тих людей, які перебувають на строковій службі, не відправляли ні в зону АТО (крім, хіба, самих початків 2014 року), ні в зону ООС. Якщо хтось зі строковиків хоче поїхати в зону проведення бойових дій – повинен підписати контракт, лише тоді його відправлять. Це вже служба в ЗСУ за контрактом.

‒ Скільки зараз добровольчих батальйонів на передовій

‒ Зараз практично всі батальйони, які у 2014-15 роках були добровольчими, ввійшли або до складу ЗСУ, або до складу Національної гвардії. Залишилося лише декілька бойових підрозділів ПС і кілька бойових підрозділів ОУН, які нікому не підпорядковуються. Їх усіма силами намагаються не допустити на першу лінію. Тому не я один – дуже багато людей з «Правого сектору» та інших добровольчих угрупувань ідуть на контракт в ЗСУ. І почалося це, як я вже казав, ще з 2016 року. Думаю, мотиви у більшості збігаються з моїми.

‒ Чому добровольців перестали допускати на передову?

‒ Тому що їх дуже важко контролювати… У керівництва держави, як за президентства Петра Порошенка, так і за Володимира Зеленського, є певна стратегія поведінки ЗСУ на Сході, зокрема, Мінські домовленості. Тому дії всіх збройних формувань, які перебувають на лінії зіткнення, повинні відповідати духу і букві цих домовленостей. Непросто проконтролювати добровольців, щоб вони повністю дотримувалися вимог керівництва держави… Хоча насправді контролювали. Наприклад, у 2016 році ПС не дозволили взяти Ясинуватську розв’язку. Ми могли вибити звідти «сєпарів», закріпитися і тримати її. Не дали, бо це явно наступальні дії, і вони суперечать Мінським домовленостям. Добровольців важко контролювати, коли вони залишаються нікому не підпорядкованими, тому їх намагаються включити або до складу ЗСУ, або до складу Національної гвардії чи інших державних структур.

Полк «Миротворець» відпрацьовує тактику дій
Полк «Миротворець» відпрацьовує тактику дій щодо організації пропускного режиму, а також при можливому нападі. © glavcom.ua

‒ У 2014-2015 роках на волонтерському забезпеченні були не лише добровольці – допомогу збирали і для ЗСУ…

‒ У 2014-2016 роках волонтери намагалися забезпечити всім необхідним усі підрозділи, які перебували на передовій, тому що державне забезпечення на той час було досить погане. Тому, окрім добровольців, волонтери забезпечували і ЗСУ, і Національну гвардію, хоча, наскільки я знаю, розумію і пам’ятаю, єдиний підрозділ Нацгвардії, який стояв і стоїть на першій лінії, це полк «Азов» – колишній добровольчий полк, котрий зараз у складі Нацгвардії. Більше Нацгвардії нема й не було на першій лінії, вони завжди стояли на блокпостах, забезпечували зачистки населених пунктів після того, як їх звільняли добровольці чи ЗСУ. Однак, незважаючи на те, що волонтери допомагали всім, добровольці були на ПОВНОМУ їх забезпеченні. Тобто навіть тієї частини державного забезпечення, що було передбачене для ЗСУ і Нацгвардії, вони не отримували.

‒ Наскільки зменшилася допомога волонтерів зараз? Чи є в ній потреба?

‒ Потреба була, є і буде. Зараз допомога змінилася як кількісно, так і якісно.

Кількість волонтерських груп і волонтерський рух загалом скоротилися в рази, і ті групи, які залишилися, вже не орієнтовані на те, щоб забезпечити бійців їжею, одягом чи чимось схожим. Натомість вони постачають дорогу техніку, скажімо, прилади нічного бачення, електроніку, коптери, безпілотники, легкові машини підвищеної прохідності, які можуть працювати в умовах ООС, і орієнтуються на допомогу медичну, на реабілітацію поранених бійців, лікування яких у межах України не може бути повноцінним. Повторюся: допомога зменшилася в рази, надають її адресно і дуже спеціалізовано. Тобто возити продукти, одяг і ще щось – зараз у ЗСУ цього немає. У добровольчих підрозділах це є, бо без неї вони не вижили б. Я влітку тричі стикався на Сході з бійцями 1-ої окремої штурмової роти ДУК ПС. У них залишилося все так само, як і в 2016-му: їм привозять обмундирування, харчування, все їм привозять.

‒ Тоді волонтерському рухові активно допомагало населення. Зараз про це вже підзабули?

‒ Я не думаю, що вони «підзабули» – вони взагалі забули. Тобто люди на всій території України практично, за винятком вузької смуги на Сході, де проходить лінія розмежування, не відчувають, що в країні йде війна, вони не розуміють, що там населення живе зовсім по-іншому, що там є бойові дії, що там воює наша армія. Цього ніхто не розуміє тут, тому я й думаю, що допомога населення припинилася повністю… З одного боку, якщо люди не відчувають війни, це свідчить про те, що армія добре робить свою роботу: вона ефективно забезпечує виконання поставлених перед нею завдань – там, на лінії розмежування. З іншого боку, допомога з харчуванням і обмундируванням не конче потрібна, бо грошове забезпечення бійців більш-менш на рівні, харчове забезпечення теж непогане, хоча і те, й інше відчутно погіршилося з приходом до влади ЗЕ-команди. От і все.

‒ Те, що люди забули про війну, – ще й показник роботи журналістів. Ми погано ведемо інформаційну роботу?

‒ Тут швидше йдеться про інформаційну блокаду з боку теперішнього керівництва країни. Безпосередньо ЗЕ-команді не вигідно, щоб населення всієї країни розуміло нюанси і просто знало, що на Сході продовжується війна. І це цілеспрямована політика нашого керівництва.

‒ Як, на Вашу думку, мають подаватися новини з передової?

‒ Пам’ятаєте новини, коли війна лише починалася? А зараз що? Лише короткі зведення: 18 обстрілів, один поранений, двоє загиблих – і до побачення. Причому це десь наприкінці чи в середині випуску.

Новини мають починатися з того, що показується актуальна інформація з лінії розмежування, ведеться детальна розповідь: що сталося на Сході, як, де, коли, що з нашого боку, що з того. Показуються картини, як, наприклад, у нас в Курахово донецькі збираються кількатисячним натовпом біля банкомата і пояснюється, чому так відбувається, чому вони у нас отримують соціальні виплати й пенсії, і куди потім витрачають ті гроші. Показується, як чекають люди на блокпостах по добі чи по дві, щоб пройти. Висвітлюється побут бійців, беруть інтерв’ю в бліндажі, де в камеру, окрім стін, буржуйки і героя матеріалу нічого не потрапляє: бійці розповідають про свої проблеми, своє бачення шляхів вирішення цих конфліктів…

Подивіться, як росіян ведуть свої новини: у них всі випуски починаються з України. Таке враження, що там, крім України, нічого важливого немає. Будь-хто з глядачів перші 15-20 хвилин ефіру наскільки переймається новинами про Україну, що коли далі кажуть: десь щось згоріло, там затопило, а ось там газу немає – це вже не цікаво й байдуже.

Тому всі наші новини мають починатися з повідомлень із лінії розмежування, щоб до кожної людини дійшло, що відбувається взагалі.

Сільгосптехніка на розмінованому полі
Сільгосптехніка на розмінованому полі. Фото з відкритих джерел у соцмережі facebook

‒ Ви комунікували з місцевим населенням?

‒ Так, звичайно.

‒ Які там настрої? Щось змінилися за п’ять років?

‒ Особисто я ніякої різниці не помітив. Населення не любить ні нас, ні сепаратистів. Однак у нас вони просять допомоги, а сепаратистів вони бояться… Навіть не так. Територіально настрої населення відрізняються. Населення, котре живе в тилу за кілометрів 20-30 від лінії розмежування, не ставиться до ЗСУ негативно. Вони вже цілком лояльно налаштовані. Люди ж безпосередньо на лінії розмежування, в Авдіївці, наприклад, чи в Мар’їнці, негативно ставляться як до наших солдат, так і до сепаратистів. Тільки сепаратистів вони бояться, а нас – ні. Тому мені дуже дивно, чому при розведенні військ у Золотому влада не показувала, як місцеве населення буквально лягало на шляху техніки, яка відходить. Бо люди розуміли: якщо наші відійдуть, то рівень їхнього життя, і так дуже поганий, погіршиться в рази.

‒ Ви надавали їм якусь допомогу? Роздавали привезене волонтерами місцевим?

‒ Під час служби в ЗСУ я з цим не стикався, ми стояли за межами населених пунктів, і тому нічого подібного у нас не було. А ось у 2016 році, коли ще був у складі «Правого сектору», місцеві приходили на нашу базу і казали: «Може вам щось викопати, може вам щось допомогти, може вам щось ще зробити?.. Дайте нам їжу». Тобто вони готові були виконувати будь-які роботи, щоб їм дали поїсти. І ми досить часто давали їм продукти просто так. Крім того, наші медики, якщо була потреба, також допомагали місцевому населенню – вони могли звернутися, якщо хтось хворий, якщо когось треба полікувати чи дати якісь ліки, і ми по можливості це давали.

‒ Скільки часу Ви були безперервно в зоні ООС під час своєї останньої ротації?

‒ Безперервно в зоні ООС я був від 24 травня до 9 вересня. Точніше 9 вересня ми вже приїхали, вивели нас 6 вересня – три дні в дорозі. Увесь цей час – на першій лінії.

‒ Є батальйони, у яких є ППД (пункти постійної дислокації) на Сході?

‒ Так, звичайно. Ну, у першій зоні не може бути ППД жодної з бригад. Слід розуміти, що зараз у нас є перша лінія, тобто зона, і далі вглиб усі решта – друга, третя… Там дислокуються, скажімо, 81-ша окрема аеромобільна бригада (ДШВ), 53-тя окрема механізована бригада…

‒ Скільки часу бригада може перебувати на бойових позиціях, а скільки на ППД?

‒ Зараз прийнято, що бригада в зоні ООС перебуває 6-7 місяців, потім 5-6 місяців у ППД – і далі по колу.

‒ До Вас приїжджали журналісти?

‒ Так, на момент останньої ротації з ними комунікувало керівництво нашого першого батальйону, а коли приїжджали на базу «Правого сектору» – з журналістами спілкувався командир роти. Ми намагалися з ними не спілкуватися, щоб не наговорити зайвого.

На лінію ВОПів (взводний опорний пункт. Авт.) і спостережників журналістам заходити не можна. Максимум до РОПа (ротний опорний пункт. – Авт.). Це вже перша лінія. Далі вирішують, чи їх повести з якимось супроводом на спостережні пункти, чи ні. Якщо, звісно, вони захочуть туди йти.

‒ Траплялися випадки, коли журналісти заважали виконанню завдань?

‒ Там, де я був, нічого такого не траплялося.

Був випадок, ще в 2016 році, коли на базу приїхали журналісти – фотографувати. Командир сказав: «Знімайте, що хочете, потім камеру мені; що не можна я видалю, що можна залишу». Хоча особисто я заборонив би знімати будь-що на першій лінії. Тому що в об’єктив потрапляє панорама, за якою можна вирахувати місце знаходження і багато чого зайвого.

‒ На якій відстані Ви перебували від позицій ворога?

‒ За період моїх ротацій відстань була від півтора кілометра до 60 метрів. Ну бо ближче 60 метрів – можна з окопа в окоп кидати гранату (усміхається).

Межі сірої зони не мають визначеного кілометражу взагалі, воно все визначається розташуванням їхніх і наших опорних пунктів: десь є сіра зона широка, десь її немає зовсім. Але всі мої ротації були поза межами населених пунктів.

‒ Коли Ви поверталися, також проходили тести?

‒ Звичайно. Проводився вхідний контроль, оглядали медики і кожен мав бесіду з психологом (вже на ППД). Загалом було 4 психологи.

‒ Скільки психологів, капеланів у штаті батальйну?

‒ У складі батальйону є штатний психолог, у кожній роті є заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, який теж має психологічну освіту. Рота за штатом 85 осіб, за списком у нас чоловік 50, тож він може раз на два дні поговорити з кожним. Також у штаті бригади є три капелани – у ППД, на шикуваннях, кожен день хтось із них читає молитву. А на Сході, у складі ЗСУ, я з капеланами не стикався.

‒ Що найважче під час безвиїзного перебування на Сході?

‒ Найважче – вимушена бездіяльність, коли просто сидиш, змушений укріплятися, бачиш ту сторону і розумієш, що можна зайти і забрати їхні позиції, укріпитися там, а це тобі ніхто не дозволяє. Оце найгірше. Справді.

‒ Може хтось, не враховуючи поранених, повернутися дочасно?

‒ Звичайно. Будь-хто, хто відчуває, що йому щось не те, йде до свого безпосереднього командира. Той доповідає далі. Припустимо, йде до мене боєць, йому погано, я кажу ротному, що тут проблеми з таким-то, він його на РОП забирає, доповідає далі і на КСП (командно-спостережний пункт. – Авт.) батальйону. У нас один боєць родом із Вугледара Донецької області не зміг адаптуватися і служив не на РОПі, а на КСП батальйону в Новомихайлівці, це десь 20 км від лінії зіткнення. Це один випадок. Більше я таких не пригадую.

‒ Що входило у Ваші обов’язки як командира взводу?

‒ Дбати, у першу чергу, про морально-психологічний стан взводу, забезпечити боєздатність взводу, проводити постійні навчання, бесіди з бойової підготовки, з техніки безпеки, не допускати ніяких порушень, організовувати оборону ВОПа. Там досить багато обов’язків (повний перелік можна знайти тут: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/548-14/page4 – Авт.)

‒ Є окремі навчання для командирського складу?

‒ Окремих навчань для командирського складу не існує – навчання і для командирського, і для рядового складу проводяться на ППД кожен день. Основне для офіцера і командира будь-якого рівня, від командира взводу і вище самопідготовка.

‒ З якими проблемами найчастіше стикаються бійці після повернення?

‒ У ППД боєць потрапляє в обстановку, яка кардинально відрізняється від обстановки в зоні ООС, – безліч цивільних людей навколо, вільний доступ до магазинів, кафе, вільний час від 18:00 до 7:45 наступного дня, коли його ніхто не контролює. Це теж свого роду стрес, виникає бажання розслабитися, і бійці зриваються, запивають і т. д.

‒ Раніше Ви згадували про Мінські домовленості. Чи дотримуються режимів тиші на лінії зіткнення?

‒ За моєї пам’яті, їх не дотримувалися ніколи. Причому вони порушуються з обох боків, і це правильно. Тому що не можна сидіти і мовчки спостерігати, як протилежна сторона укріплюється, завозить якусь нову техніку чи ставить озброєння, з якого по тобі будуть стріляти. Якщо подібне робиться треба не давати це довести до кінця.

Прострелена АСТ – артилерійська стереотруба
Прострелена АСТ – артилерійська стереотруба. Фото з відкритих джерел у соцмережі facebook

‒ Якщо тиші немає, чи є сенс у дотриманні цих домовленостей і реалізації формули Штайнмаєра?

‒ Нормандська четвірка – це непрацюючий формат, багато шуму з нічого. Те, що не працювало, не працює і працювати не буде. Чому Росія й Україна мають говорити лише в присутності Німеччини і Франції? Був Будапештський меморандум, коли ми відмовлялися від ядерної зброї. Я розумію, що він має декларативний характер і ніяких юридичних наслідків за собою не тягне. Однак підписанти цього меморандуму – Росія, США, Великобританія, пізніше із застереженнями приєдналися Японія і Франція. Значить зараз, коли задекларовані умови Росія порушила, за столом переговорів повинні сидіти саме підписанти цього меморандуму: Росія, США, Великобританія, Японія, Франція і Україна. І вже тоді від Євросоюзу – хто захоче: чи представники всіх держав, чи один представник, оскільки в України підписана угода про асоціацію, і Євросоюзу це якимось чином стосується. Але переговори з Росією без будь-кого з перших підписантів Будапештського меморандуму – це нонсенс. І Нормандський формат – це гра в одні ворота на користь Росії проти України.

Формула Штайнмайєра – це формула капітуляції України перед Росією, це шлях зняття з Росії санкцій, це алгоритм, як зовнішню агресію Росії проти України перетворити на громадянську війну всередині України. От і все. Формула Штайнмайєра – це найгірше, що може бути для врегулювання конфлікту на Донбасі.

Остання зустріч у Нормандському форматі
Остання зустріч у Нормандському форматі, Париж, 9 грудня 2019 р. © dw.com/uk

‒ Які шляхи вирішення конфлікту бачите Ви?

‒ Або заморожений конфлікт – як в Абхазії чи в Придністров’ї. Причому по лінії зіткнення провести суцільний паркан, «берлінську стіну». Або наступ і силове звільнення із виходом на кордон. Це єдині можливі способи вирішення конфлікту, інших немає і бути не може.

‒ Але ж погіршилося забезпечення армії. Чи є сили для наступу?

‒ У 2014 році ми зупинили це все, прямий напад росіян, без будь-якого забезпечення, без будь-чого. Чи є сили, які можуть просунутися до кордону? Є, це реально.

‒ Насамкінець, чому тоді, у 2015-му, Ви вирішили вступити у добровольчий батальйон, якщо могли взагалі не воювати за рішенням ВЛК?

‒ Пригадайте все, що я тут говорив… Хоч я офіцер в запасі і в мирний час не рвуся служити в армії, але якщо у нас війна із зовнішнім агресором, то офіцерові не воювати, а сидіти вдома… просто не пасує.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: