Життя – найбільше надбання Світоглядні орієнтири 

Життя – найбільше надбання

Найважче втрату пережити тоді, коли втрачене вже не повернеш. Не просто загубив, і через рік-два знайдеться а отак, коли пішло від тебе назавжди, а ще більше, коли в той найпотрібніший момент, в той «особливий» день.

Коли знаходиш втрачене, починаєш пильнувати за ним. Цінувати його. А коли втрачено вже безповоротно, то шкодуєш про кожну секунду, кожну мить, коли недогледів, не дотерпів, недоговорив, недоробив, недоміряв, недолюбив, не дожив… І таких «недо» може бути штук 200.

Частіше за все це не через байдужість, а через неправильні цілі, пріоритети, через неправильні плани і обмежений час. В ті запізнілі моменти усвідомлення втрати починаєш бачити можливості там, де раніше їх нібито ніколи й не було.

Взагалі – хочу говорити не лише про втрати, а й про надбання через втрати.

Розкажу історію, яку почула зовсім недавно, думаю, хтось з читачів також чув її. Почула особисто з уст головного героя і думаю, що він не проти, якщо поділюся нею, особливо, якщо ця історія допоможе комусь.

У моєму рідному місті жив хлопець, вихованням якого здебільшого займалася вулиця, і до своїх 16-ти він уже тричі потрапляв під суд. Двічі прокурор відпускав його, але втретє… Як хлопець не благав, прокурорське «милосердя» було вичерпано. Колонія для підлітків, потім справжня «доросла» в’язниця… Три роки безвольного існування. З самого початку позбавлення волі у тоді ще дитячому серці було єдине бажання, про яке він просив Бога, Того Бога, Якого до ув’язнення він навіть ніколи не згадував. Це бажання цілком зрозуміле і не лише тому, що ти ще дитина: побачити маму. Ще хоч раз. Хлопець думав тоді: «Ну от і все. Оце і є мій кінець. Єдине прошу Тебе, Боже: дозволь мені ще раз побачити маму!» Оскільки в’язниця була аж за 1500 км від рідної домівки, то надії хлопця чимраз ставали мізернішими. І от одного «прекрасного» дня юнак отримав листа від друга з приблизним повідомленням: «Такого то числа з такої то причини померла твоя мама…»

Я не можу уявити біль, що сковував розум і серце тієї молодої ув’язненої людини, мрія якої розбилася в кількох словах! Хлопець розказував, як він почав придумувати способи піти з життя, як він це уявляв, як складав плани. Було страшно. Ось це й була та втрата, яка назавжди. Все. Немає більше людини, яка любила тебе понад усе, незважаючи ні на що. Просто немає. Не буде ніколи більше. Ніколи. І пустота. Порожнеча. Тюремний психолог, спритно обманутий хлопцем, був упевнений, що з ув’язненим все нормально, нічого критичного не передбачалося. Але…

Саме в ті жахливі моменти життя хлопець почув розповіді про Бога однієї групи чоловіків, що приїхали до в’язниці. Ці люди навідувалися туди часто. І кожного разу хлопець приходив, щоб їх послухати. Їхні слова так глибоко западали в душу, що юнак вперше взяв до рук Біблію і вивчив «Отче наш». Зараз вже кожна дво- трирічна дитина знає цю молитву, якої Христос вчив учнів своїх. Але для нашого героя ці рядки були абсолютно новими.

«В тюрмі заборонено бути слабким, тому я накривався ковдрою, щоб ніхто не бачив, молився і плакав…»

Втрата найдорожчої людини, втрата бажання жити… Що ще втрачати? Але є Той, Хто шукає тебе, коли ти далеко, є Той, кому ти потрібен, навіть якщо ти не потрібен нікому більше. Знай, що у цьому світі ти не зайвий. І найбільше твоє надбання після усіх втрат чи перед всіма втратами, чи навіть коли ти не втрачаєш нічого – це твоє життя. Життя, яке ти маєш цінувати, життя, яким ти живеш для інших і для себе.

Після вуличного «сміття», після в’язничних ґрат, після небажання ще раз зустріти світанок, Господь подарував хлопцеві чудову дружину і діток. Зараз вони мешкають у Львові. Крім усіх сімейно-робочих клопотів, хлопець несе особливе служіння: їздить у в’язниці, де розказує подібним йому колишньому, що навіть якщо втрачено все, є можливість зберегти найцінніше – життя.

Вміння прощати стало ще одним надбанням юнака. Першим, кого він простив, був його «друг», який і видав його міліції. В день їхньої зустрічі хлопець просто сказав: «Прощаю тобі, як Бог простив мені!»

Недаремно пишуть, що незвідані шляхи Господні. У Нього для кожного є план, Його унікальний план.

Я усвідомила цю дивну істину давно. Ще зовсім маленькою дівчинкою. Добре, якщо історія має хороший початок і хороший кінець. Навіть якщо іноді середина історії – жах, горе і розчарування.

Чудовий початок – мій день народження. Для багатьох цей день особливий, а вже надто, коли ти дитина. Мама, тато, я і сестричка пішли в ліс за підсніжниками. Я люблю оту ранню весну, коли сніг ще не до кінця зійшов, коли вже трохи побільшало весняної грязюки і коли вже можна насолоджуватися ароматом підсніжників та пролісків.

raynbowУявіть собі ту безпосередню дитячу радість, з якою ми, діти, носилися по лісі! Уявіть також ту неохоту, з якою ми поверталися додому. І все б нічого, пережили, бо знали, що підемо ще. Але от: застуда, біль у животі, нудота і діагноз: скарлатина. Діти часто хворіють цією хворобою, і в кожного вона минає по-різному. В мене було щось таке, що важко не те, що уявити, а навіть пояснити. Ускладнення на деякі внутрішні органі і бонус: параліч нижніх кінцівок. Хоча тоді мені здавалося, що руки мої не рухалися також. Пам’ятаю, як мама готувала мені зовсім рідкий суп і вливала по трохи чайною ложкою. Висока температура позбавляла апетиту взагалі, а сну й поготів. Ми з сестрою часто тримали в руках градусник і дивилися на ту крайню позначку 42. Десь колись чули, що таку температуру тіла людина вже не переживає. У мене була. Кілька разів. І кілька разів майже така. І всі ці кілька разів я думала, що ось-ось помру. Мені сім. Сестрі шість. Ми дивилися на той градусник і дивувалися: чому я жива?! А ще пам’ятаю, як сестричка гралася на підлозі, а я з високого ліжка просто спостерігала. Іноді мені було важко дивитися, я закривала очі. А мама заходила в кімнату і просила: «Будь тихенько, хай вона поспить!»

Моя мама. Добра, любляча, найдорожча. Їй тоді було ой як важко! Лікарі стали нашими постійними гостями, ми з сестрою навіть перестали їх боятися. А вони приходили, виписували все нові ліки, яких практично ніде не було, і звинувачували маму, що вона зробить мене інвалідом на все життя.

Якось кілька років тому я гортала свою таку напіврукописну книжечку, «Історія хвороб» називається. І за весь той період бачила постійні записи лікарів: «Дитина почувається так-то. Мати від госпіталізації відмовилася». Якщо раптом не зрозуміло чому, то я поясню. Лягати потрібно було в інфекційну лікарню, де відвідини хворих лише біля входу і то, якщо дозволять. Уявіть собі тепер, що бачила моя мама: мене, семирічну, нерухому, одну в палаті, до якої медпрацівники навідуються тричі на день чи лише один раз. А весь час? Що робити в такій ситуації? І мама приймала рішення: будь-яким способом діставати оті недоступні ліки, лиш би я залишалася з нею, доглянута і не сама. Спасибі, матусю!

Була у мене в той час маленька товстенька пухнаста розрада: цуценятко Топа. Вже й не пам’ятаю, звідки. Нібито тато приніс. Але то було таке миле мале! Воно щоночі спало в ногах, де мої ляльки були, і завжди тягало на себе покривало з ляльок. Між спостереженнями за іграми сестрички я дивилася, як те куцоноге носилося по кімнаті і щось там цяхкотіло. Коли мама приходила, брала мене на руки, переносила з одного ліжка на інше, щоб щось перестелити, щось посправляти, я думала: «А що буде, якщо я виживу, але не зможу ніколи ходити? От коли я буду доросла, як мама зможе переносити мене?»

Через те, що я мало спала, ті кілька місяців здавалися мені одним-двома днями. Але ду-у-у-уже довгими. Я так хотіла до школи, як напевно не хотіла ще жодна дитина. І я не могла зрозуміти, як це я буду жити, але не буду вчитися в школі? Тодішніх розмов з мамою, татом чи бабусею я не пам’ятаю, але я ніколи не питала їх саме про це.

Кажу ще раз: у Бога був для мене особливий план! Пам’ятаю, як однієї ночі так тихенько буджу маму і кажу: «Дивись!» Вона не розуміє мене. Я ще раз кажу: «Дивись!» І киваю головою в сторону своїх ніг. Вони випрямилися! І я відчула щось холодненьке. Думаю, то була лялька. Після того, як довгий час ноги були просто нерухомо зігнуті в колінах, вони нарешті випрямилися! Мама сказала: «Все! Будеш ходити!» Я вірила!

Одного дня мам знову їхала за якимись там ліками. Настанова для мене була такою: «Якщо не будеш ходити поки я приїду, везу в лікарню!»

Ми з сестричкою, моїм товаришем-спільником, придумали одну річ: в одному кінці кімнати поставили два стільці. Мене, з горем навпіл, між ті два стільця. Я трималася якось за їх спинки. Коли сестра переставляла лівий стілець, я робила за ним крок лівою ногою, потім коли правий – я знову робила крок, вже правою ногою мені здавалося, що кімнату в 4 м ми перейшли за дві години. Але то був такий успіх, за який замало навіть найбільшого «Оскара». А як ми демонстрували мамі моє вміння ходити. Всі діти вчаться робити перші кроки майже в рік. Я вчилася двічі: в 9 місяців і в сім років. Я так прагнула сама перебратися з ліжка на ліжко, що ніякий біль вже не відчувався. Пригадую вечори, коли відступала хвороба і забирала з собою шматки шкіри. Мої руки та ноги були рожевими, як щойно попечені. Але це здавалося мені смішним, бо я вже могла ходити! Сама! Це для мене була особлива радість. Це було моє дитяче надбання.

Ані сумна реальність, ані невтішні прогнози лікарів, ніщо не сколихнуло віру моєї матусі! Її віра – моя сила. Її молитви – моя міць. Вона і Бог причина, чому тепер я так люблю гуляти, пішки долати відстані в 10-15 км. Весна і підсніжники – ще прекрасніші. Мій день народження – справді особливий день, який нагадує що якби щось відбувалося не за планом Божим, мене б давно не було. Моє життя – моє найбільше надбання. І навіть після важких втрат батька й бабусі я розумію, що є хтось і буде ще хтось, заради кого варто жити, варто вірити, варто працювати, варто йти, бігти або просто, стоячи, когось чекати.

Хочеться, щоб, читаючи ці історії, ви розуміли, що навіть якщо ви успішний бізнесмен, найкращий викладач, політик, службовець чи різноробочий, у вас усіх є той особливий найцінніший подарунок Господній – життя. І навіть якщо у вас ще немає нічого, у вас вже немає нікого, ви втратили волю і будь-які орієнтири, все ж ваше життя може стати вашим найбільшим надбанням. Головне – вірити і діяти. Завжди буде Той, Хто щиро чекає, Той, Кому ви потрібні понад усе.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: