Про стіни матеріальні і безтілесні Культура Найактуальніше Побачене. Почуте. Прочитане 

Про стіни матеріальні і безтілесні

Змалечку нас вчать не судити про книгу по її обкладинці. Вчать у контекстах, здебільшого із книгами не пов’язаних: речі не завжди такі, якими здаються на перший погляд. Теорема, яка цілком претендує на «титул» аксіоми; хоча для когось же ці слова наразі є всього лиш гіпотезою, що досі потребує доведення чи спростування. Хай там як, але гуляючи між книжкових полиць, я цим «правилом» вирішила знехтувати. І не помилилась.

Вона вирізнялась з-поміж своїх сестер. Не яскравими барвами чи строкатими візерунками, не привабливим глянцем чи знайомим ім’ям на корінці. Білі сніги зимової тундри, сірий серпанок туману над нею і чорні суворі літери, що наполовину щезають у ньому. Обкладинка розповіла мені значно більше, ніж анотація, хоча й винятково на чуттєвому рівні. Так, через примху підсвідомості (і вдалу, на мій погляд, кольорову гаму), «За стіною» Марлен Гаусгофер і опинилась у мене вдома, щоб недоторканою лежати на нічному столику ще кілька тижнів. Зате – клішований вислів, проте не менш від того правдивий – поглинула мене вже після кількох перших сторінок; хоча сюжет складно назвати цілковито новим навіть за мірками часу написання роману.

Головна героїня, ім’я якої залишається для читача загадкою впродовж усієї історії, приїжджає разом з сім’єю на відпочинок у мисливському будиночку посеред австрійських гір. Несподівано, всього лиш за одну ніч невидима стіна відрізає її від світу, рятуючи і прирікаючи водночас. Життя за перепоною наче застигло в одному моменті: люди й тварини перетворились на майстерно виліплені із воску фігури. Життя всередині купола обмежується головною героїнею та кількома сотнями представників місцевої фауни. Вибратись із пастки не вдається, та й не зрозуміло, де насправді шукати порятунок – всередині чи ззовні? Тому головна єдина героїня починає нелегку боротьбу за виживання, намагаючись на самоті не втратити людське єство. Для цього вона починає вести своєрідний щоденник, який читач, власне, й тримає в руках.

Щоденник (не)пересічної Людини

Записи в ньому уривчасті та непослідовні. Героїня попереджає, що не зважаючи на те, як сильно вона чіплялась за дні й місяці – людські виміри часу – все ж втратила їм лік. Розповідає історію власного життя не для того, хто знайде їх після катастрофи (якщо, звісно, на Землі ще залишились ті, кому вдалось її пережити); вона навіть не знає, хотіла б, щоб хтось прочитав цю «сповідь» чи ні. Не пише і для задоволення власних потреб (принаймні так вона вважає), бо жодної радості письменницький процес не приносить – це лише необхідність; ритуал, який не впускає у серце пітьму, що вихориться за стінами мисливського будинку. Записи, продиктовані страхом: якщо перестанеш, то поступово перетворишся на звіра. А звіром людина стати ніяк не може – вона загине до того, як ним стане. Ця думка пронизує книгу тонкою, проте міцною ниткою; вчергове переконуємось у тому, що Людина – це не просто homo sapience.

Записи в ньому – заміна спілкуванню. Фактично, цей щоденник можна вважати сеансами психотерапії, оскільки, знову ж таки – людське виживання не зводиться лише до задоволення фізичних потреб. Їжа, вода та сон – фундаментальний рівень піраміди Маслоу, який, одначе, притаманний усім живим організмам. Їх складно задовольнити, виживаючи в наполовину дикій, не повністю приборканій природі; однак коли фізичний голод відступає, на зміну приходить голод емоційний. Банальну потребу в спілкуванні з іншою людиною неможливо втамувати, коли довкола ні душі. Доводиться спілкуватись із самим собою, хай яким би неприємний часами цей співрозмовник не був. Звучить як психічний розлад? Можливо, а можливо варто просто навчитись ладнати самому з собою.

«Можливо, це надто жорстоко, – міркує героїня подумки, – але не знаю, кому мені тепер брехати. Можу дозволити собі писати правду: всі, кому я ціле життя брехала, померли». Хай як би це прикро не звучало, але людям притаманно обманювати інших і обманюватись самому, зумисне чи ні. Думки, занотовані головною героїнею, гіркі у своїй чесності, можливо вперше по-справжньому позбавлені самообману. І від цього її погляди на світ теж змінюються, бо який сенс у золотих перснях, коли руки в мозолях і шрамах: який сенс у довгих блискучих кучерях, коли їх ніхто не побачить. Мабуть, така втеча від спокус, що їх простягає залізна рука міста, сподобалася б Коцюбинському, проте до чортиків налякала б сучасне суспільство споживання. Хоча навряд авторка бажала вщент розкритикувати надмір поверхових людських бажань; йдеться радше про те, наскільки мало радіємо ми тому, що маємо. І тільки коли невидима стіна забере те, що здавалось буденністю, із жахом думаєш, що без цукру тобі не вижити.

Записи у щоденнику сповнені надії та відчаю майже в однаковій мірі. За одну ніч у героїні фактично вкрали життя, вкрали все те й усіх тих, кого вона любила. Навряд хтось може бути готовий до того, що станеться щось подібне. В цьому випадку, мабуть, єдиний правильний крок – зберігати надію, навіть якщо глибоко в душі ти у неї й не віриш. Надію на те, що колись купол розвіється, навіть якщо той непорушно стоїть роками. Вірити в те, що життя не перетворилось на існування, що воно іще має сенс. Вірити в те, що коли закінчаться сірники, коли сирі дрова не зможуть врятувати від холоду й голоду, вихід все одно знайдеться. Вірити іноді навіть всупереч розуму і власним переконанням.

Записи у щоденнику розповідають про виживання, яким воно є насправді. Не авантюрну пригоду, яка змушує серце битись вдвічі частіше і сильніше; від якої по венах тече вже не кров, а розчин адреналіну. Ні, це виживання – монотонний безперервний процес, який послідовно висмоктує сили, якому кінець настане лише коли якщо стіна впаде. Або якщо впаде героїня. Та вона не падає, бо вважає, що надто стара для самогубства; бо стіна парадоксальним чином розпалює в ній цікавість, бажання розгадати цю таємницю, бажання зробити хоч що-небудь проти невідомості; бо залишились іще ті, чиє існування залежить від неї.

Самотність героїні можна вважати не такою гнітючою, зважаючи на звіриних компаньйонів: собаку Рися, кішку Кішку, корову Беллу, її сина Бичка й безіменну білу ворону. Можливо, їхня присутність і стала мотивацією до виживання: якщо бракує опори тобі, це не означає, що ти не можеш стати опорою іншому. Та потім героїня зізнається, що цей зв’язок двосторонній, і можливо тварини все ж потрібні їй більше, аніж вона їм. Згодом тварини перестають бути просто тваринами, а стають повноцінними членами сім’ї. Героїня обирає не називати свого імені, бо ніхто її більше не покличе, зате дає імена живим істотам довкола себе, хоча й зарікається це робити. Ми відповідаємо за тих, кого приручили, тому смерть однієї (не)тварини завдає більше горя, ніж смерть майже усього людства.

Стіна, зведена власноруч

Щось холодне і гладке там, де мало бути лише повітря. Причина аномалії – невідома ні героїні, ні читачу. Вона безцеремонно з’являється нізвідки й нікуди не зникає, стаючи чи то порятунком, чи то смертельним вироком. Героїня припускає, що світ-за-стіною вимер через новий вид зброї масового ураження, найгуманнішу зброю, яку коли-небудь придумували люди. Гіпотетична отрута вразила живі організми миттєво, перетворила їх в непорушні статуї, наче погляд Медузи Горгони. А ландшафт залишився недоторканим, готовий в майбутньому прийняти нових мешканців.

Ця гіпотеза не підтверджується і не спростовується, так само залишається невідомим походження стіни. Героїня до останнього вважає її творінням рук когось ззовні, хай навіть мотиви цього «когось» невідомі; але не припускає, що стіна могла з’явитися через неї. Хоча бар’єр і стає для героїні загадкою, яку та прагнула розгадати, думки її так само відштовхуються від нього, як і тіло. «Про стіну краще не думати,» – думає вона і – несподівано – дійсно майже не згадує про неї. Тільки висаджує довкола гілки ліщини, наче зміцнюючи невидимий кордон. А потім замикається у власному малому світі, рідко згадуючи про світ «великий»: він для неї існує в формі напівзабутого сну.

І з калейдоскопа цих спогадів-снів можна припустити, що, мабуть, стіна з’явилась раніше, ніж ми вважали.

Невідомо, коли точно з’являється фізична перепона, та героїня проводить у ній близько двох з половиною років. Психологічна стіна з’являється ж набагато раніше, отже термін добровільно-примусової ізоляції теж триває довше.

Ми бачимо це у світі спогадів героїні, безлюдному і розмитому каламутними струмками пам’яті. Іноді крізь води прориваються образи (колись) близьких людей, безтілесних і безликих. Двох дочок вона бачить п’ятирічними дівчатками, а не підлітками, якими ті були на момент катастрофи: здається, що вони ще дітьми пішли з життя героїні, ставши майже чужими. Чоловік з’являється абстрактним образом, знеособленим і майже нереальним; про батьків героїня зовсім не згадує. Образи Гуго, чоловіка кузини, та єгеря – останніх, кого вона бачила, – обов’язково прив’язуються до предметів і тварин, якими ті володіли.

Саму кузину Луїзу героїня згадує з ніжністю, якої ніколи не проявляла раніше. Вона згадує, що за життя родичка була іще однією чужинкою, іноді навіть відштовхувала її. Зате «мертву» (ми все ж не можемо із впевненістю констатувати її смерть)  Луїзу вона полюбила, хоча скоріше об’єктом теплих почуттів стала не реальна людина, а романтизований образ. Героїня зізнається, що ніколи не знала своєї кузини більше, ніж знає Кішку чи корову Беллу.

Одного разу вона мріє про те, щоб хтось розвіяв її самотність. Наприклад, розсудлива і дотепна літня пані, з якою можна від душі посміятись. Та тут же відганяє думку: якщо ця жінка померла б раніше за неї, тоді вона знову залишилася б сама. І це було б ще гірше, ніж ніколи її не знати. Однак навіть відкликані назад бажання мають здатність збуватися.

Критики часто підмічають схожість історії Гаусгофер із різного роду робінзонадами. Так, героїня, на відміну від моряка Робінзона, не потрапляє на безлюдний острів; замість глибоких солоних вод від світу її відрізає невидима неприступна стіна. Проте обох несприятливі зовнішні обставини відірвали від цивілізації й змусили виживати на лоні дикої (чи, у випадку «Стіни», напівдикої) природи. Однак в той час, коли Робінзон вважає себе представником усього людства, героїня нашої книги віддаляється від нього, залишаючись при цьому Людиною. Коли ж на обрії неочікувано з’являється ще один чоловік, котрому вдалось вижити, це обертається не спасінням, а катастрофою.

Уже ледь не на початку оповіді дізнаємося, що героїню спіткала біда, що стала каталізатором до цієї сповіді на сторінках щоденника. Чим більше сторінок позаду, тим більше карт покладено на стіл – читач знає, яка втрата спіткає героїню, проте не знає, як саме це станеться. І ось, коли до кінця лишається з десяток сторінок, а напруження блискавицями літає в повітрі, здіймається буря. На початку осені до мисливського будиночка героїні приходить дикун і в гостинець приносить горе.

Цей безіменний чоловік вочевидь не завжди був дикуном, проте за два з половиною роки ізоляції загубив майже усе людське в собі. За іншого повороту подій, цю історію можна було б інтерпретувати як зустріч нових Адама і Єви, яким вдається якщо не відродити, то нехай зберегти залишки цивілізації. Але ця історія радше про те, як маленький рай однієї людини знищує інша, яка піддалась звіриній спокусі наживи. Цей дикун П’ятниця приносить не спасіння від самотності, а біль втрати, вбиваючи Рися і Бичка.

Ми ніколи не дізнаємося, які думки підштовхнули чоловіка до цього злочину, та чи й керувався він думками взагалі. Так само не дізнаємося, якою могла б бути розв’язка, якщо героїня не спустила б курок у напрямку дикуна. Ми знаємо лише те, що записки обриваються 25 лютого – і це кінець книги. Та не кінець історії головної героїні – дарма що безіменний ворожий чоловік та вірний собака мертві, вона – жива. І разом з нею є інші живі, безголосі малі створіння, що потребують її допомоги. Та головне – все ще живе надія. А отже й людина за стіною житиме, сподіваючись, що її щоденник колись потрапить до людських рук. Тоді вона житиме.

Про авторку:

Марлен Гаусгофер (у дівоцтві – Марія Гелена Фрауендорфер) народилася 11 квітня 1920 року в сім’ї лісничих Генріха та Марії Фрауендорфер в селі у Верхній Австрії. Перші десять років свого життя вона провела в ідилічній місцевості, оточеній луками та лісами. Сім’я жила у великій одноповерховій віллі біля лісу, яка стає прототипом для мисливського будиночка з роману «За стіною». В десятирічному віці Марлен стає ученицею монастирської школи урсулинок у Лінці, і цей полярний перехід від повної свободи в батьківському домі до чернечого життя призводить до тяжкої депресії. Психічний розлад супроводжуватиме Марлен все життя, то ховаючись у тінях, то нахабно затуляючи сонце.

Марлен Гаусгофер, 1969 рік. Фото з архіву
Марлен Гаусгофер, 1969 рік. Фото з архіву

У січні 1940 року Марлен Гаусгофер починає вивчати германістику у Відні. Там вона зустрічає своє перше велике кохання, яке обертається розбитим серцем та незапланованою вагітністю. Цей досвід позначається на її подальших стосунках з протилежною статтю, перетворивши скептицизм на глибоку недовіру. Однак, вже 1941 року вона виходить заміж за дантиста Манфреда Гаусгофера. Їхнє подружнє життя – контрастний душ, що обдає то холодом, то теплом. Письменниця почувалася в пастці своєї сімейної ситуації, типової для моделі сім’ї середнього класу 1950-х років. Невдоволення Марлен соціальними «нормами» яскраво виражено в її розповідях, зокрема у романі «Ми вбиваємо Стеллу».

В своїх спогадах Марлен згадує, що писала оповідання та вірші з восьми років, допоки не настала війна – під час неї авторка не створила жодного рядка. Лише у 1946 вона повернулась до улюбленого заняття, однак через обов’язки домогосподарки Марлен доводилось щодня боротись за право отримати хоч кілька вільних годин. Для цього вона прокидалась рано-вранці й ще до сніданку писала від руки тексти, а впродовж дня занотовувала в численні блокноти ідеї, виконуючи домашню роботу.

Першу чернетку майбутньої книги «За стіною» вона також написала вручну в кількох зошитах з лінійками, тому що «стукотіння друкарської машини турбувало її». Марлен не приховувала, що вмістила в романі частинку себе: спогади про щасливі дитячі роки на лоні природи; думки головної героїні, співзвучні із власними; навіть в тварин були взірці для наслідування, реальні чотирилапі друзі: ніжна корова Белла, розумний пес Рись, кіт Тигр та ангорська кішка Перлинка.

В одному з інтерв’ю для австрійської радіопередачі Марлен поділилася: «Я ніколи не пишу ні про що, крім власного досвіду. Усі мої персонажі – це частини мене, роздвоєні особистості, так би мовити, які я знаю досить добре. Якщо з’являється чужий мені персонаж, я ніколи не намагаюся проникнути в нього, а задовольняюся описом його зовнішності та впливу на навколишнє середовище… Я вважаю, що все, що пише письменник, є автобіографічним». Тому образ загадкового бар’єра аж ніяк не слід розглядати у площині лише реалістичній, як пересторогу нищівній зброї майбутнього. Ця стіна – доволі очевидна метафора людської самотності, добровільна психологічна ізоляція від речей, що завдають болю. «За стіною» – історія, що належить не тільки вигаданій героїні, а й цілком реальній людині, і Марлен цього не приховує: «Але, знаєте, та стіна, про яку я говорю, насправді є станом душі, що раптом стає видимим для зовнішнього світу. Хіба ми не скрізь поставили стіни? Хіба перед кожним з нас не стоїть стіна з упереджень?»

Матеріал проілюстровано кадрами з фільму-екранізації «Die Wand», 2012

Головне фото: Kyiv Daily

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: