Емоційні качелі Фредріка Бакмана Культура Побачене. Почуте. Прочитане 

Емоційні качелі Фредріка Бакмана

В книжковому світі є багато всього: є абсурдна література, є класика, є бестселери та історії «не для всіх»… А є те, що з’явилося на світ з-під пера Фредріка Бакмана – чтиво не без недоліків, але, на диво, надзвичайно універсальне. Це наче літературний атракціон, де кожен читач зможе отримати цілий спектр емоцій.

Історії Фредріка Бакмана давно стали бестселерами. Його книжки перекладають на більш ніж 25 різних мов та друкують у більш ніж 40 країнах світу. Починаючи з 2012 року, коли дебютувала його перша книжка – «Друге життя Уве», фан-клуб автора щоденно зростав. У чому ж причина? Спробую виокремити кілька основних пунктів, спираючись на особисті враження (та на відгуки інших читачів):

  • Без пафосу і оцінок.

Це, мабуть, найбільш неоднозначний пункт в цьому списку. Ви можете заперечити, мовляв, відсутність патетичних слів про високу мораль та інші людські доброчесності – це не те, чим може похвалитися хороша література. Готова з вами погодитись. Але, щоб проаналізувати ситуації та персонажів, інколи навіть краще й цікавіше спиратися саме на власний досвід та відчуття, а не на чітко продиктовані автором висновки й оцінки.

  • Якісний «фастфуд» від світу літератури.

Одним із найдорожчих ресурсів сьогодення є час. Чи не відчуваєте ви, що вас грабують, коли змушують щоразу читати цілі абзаци досить беззмістовних описів буквально всього довкола? Фредрік Бакман, як автор, цінує ваш час – в його книжках ви не знайдете особливо довгих та «кучерявих» описів всього-всього, що взаємодіє (або й не взаємодіє) із головними героями історії.

  • «Казки для дорослих».

Це словосполучення найчастіше з’являється у відгуках. І не дарма. Адже історії Бакмана – це не стільки про «магію», скільки про щасливі збіги та хороші вчинки звичайних людей. Так, це досить прості й життєві речі. Але, на жаль, вони трапляються з нами не так часто, як того хотілося б. Мабуть, тільки в дорослому віці ми починаємо по-справжньому цінувати прояви небайдужості та безкорисливої співучасті від оточуючих.

  • Відкритість автора.

Фредрік Бакман відкрито говорить про те, що йому подобається. І така відвертість знаходить відгук у серцях читачів. Прочитавши будь-яку з його книг, ви зрозумієте – Бакман любить дещо прикрашати певні образи: в його історіях існують абсолютно милі діти, геніально розумні тварини, сварливі, але до неможливого добрі в душі пенсіонери і т.д. Але такого роду «прикраси» не перетворюються на щось нудотно-солодке. Також автор не нав’язує читачам свою думку, а просто ділиться емоціями.

  • Позитив без підсолоджувачів.

В історіях авторства Бакмана завжди знайдеться місце для позитиву. Щоправда, «хороше» подається дозовано. І часто – в сусідстві з «поганим». Також автор нерідко наголошує на крихкості та непостійності всього, що здатне принести нам радість та спокій. Цитуючи «Друге життя Уве»: «Можна витрачати час на те, щоб помирати, а можна на те, щоб жити. Потрібно йти вперед!»

Щоб додати трохи дьогтю в цю дещо сумбурну рецензію, скажу й про те, що особисто мені, як читачеві, не вгодило:

  • Карикатурність деяких персонажів та ситуацій.

До прикладу, в «Тривожних людях» описується «молода і несимпатична» (цитата) дівчина двадцяти років, яка буквально тільки те й вміє, що хамити та гортати соцмережі.

Про неї автор говорить так:

«Двадцятирічні засранки можуть багато чого не знати про життя (ми ж, старші люди, розуміємо, що більшість із цих двадцятирічних можуть вибрати правильну відповідь з двох запропонованих лише у двадцяти п’яти відсотках випадків)».

Звичайно, кожен автор має право на створення «неприємних» персонажів. Без цього ніяк. Але коли недоліки прив’язуються саме до віку (або статі) і стають символом того чи іншого покоління, це вже трохи… стереотипно? Занадто карикатурно? Як мінімум, не дуже справедливо.

Ще один стереотипний представник «двадцятирічних» зустрічається в тій же книзі – молодого чоловіка звати Лондон, і він – максимально карикатурно використовує такі поняття як «гендер» та «дискримінація»:

Детектив: Чи було щось незвичайне у зовнішності грабіжника?

Лондон: Блін, яка банальність! У вас стереотипний погляд на гендер!

Або ще:

Детектив: Дозвольте настояти на моєму питанні. Ви могли б розповісти щось про те, як грабіжник виглядав? Він був високий чи низький?

Лондон: Знаєте що, я не поділяю людей за зростом. Це дискримінація.

Книжка вийшла в друк у 2019 році, тому її можна вважати ще досить новою. Але деякі діалоги дещо нагадують колонку анекдотів зі старих газет. На мій погляд, створення та поширення будь-яких стереотипів – це не дуже добре. Звичайно, це лише моя особиста думка.

  • Висновки:

Попри мою невелику критику, важко сперечатися з тим, що Фредрік Бакман пише дійсно хороші книжки. Його сюжети наче універсальні ключі від усіх дверей – кожен читач зможе знайти для себе щось привабливе: сюжет, гумор, особисті історії, психологію… Також Бакман дуже тонко відчуває й розуміє людей похилого віку. Він детально розписує стан, думки та переживання людей, які прожили ціле життя й мають багато ран на своєму серці. Це завжди дуже щемливі, навіть дещо трагічні описи.

Тож будьте готові до того, що читати книжки авторства Бакмана часто буде… психологічно важко? Мені, як і більшості читачів, доводилося час від часу брати невеличкі перерви, аби «пережити» ті чи інші моменти з книги. І справа не в тому, що персонажі часто вмирають або страждають. Зовсім ні. Справа в тому, що навіть у хорошому Фредрік Бакман здатен знайти кілька гострих голок, які боляче впиваються в мозок і серце читачів своєю правдивістю та безвихідністю.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: