Боротися не можна підкоритися Культура Найактуальніше 

Боротися не можна підкоритися

Купуючи роман «Покора» у магазині «Клубу сімейного дозвілля», я гадки не мала, хто такий цей Мішель Уельбек і про що він пише. Не хотілося руйнувати чари вражень «наосліп» та полегшувати собі читання пошуком відомостей про письменника, тим паче оглядом рецензій на самий твір. Отож я з легким серцем віддалася невідомості, не на жарт заінтригована застереженнями товариша, який, власне, порекомендував книгу і навіщось намагався уберегти моє буцімто дуже ніжне, вразливе сприйняття від специфіки деяких пасажів…

Якщо іслам – не політика, то він – ніщо. Аятола Хомейн
Якщо іслам – не політика, то він – ніщо.
Аятола Хомейні

Уже на перших сторінках твору переді мною постав доволі скептичний і депресивний викладач Сорбонни, який на диво цікаво розповідав про свої буремні студентські роки, наповнені не тільки скрупульозним вивченням творчості Гюїсманса, скромними обідами у затхлій університетській їдальні та пошуками себе, але й незліченними любовними зв’язками, а відтак – перенасиченням від тілесних утіх. У результаті Франсуа таки реалізувався як поважний професор, написавши колосально велику, а головне – ґрунтовну дисертацію на 800 сторінок, проте не зумів створити сім’ю. Він, як і в молоді роки, міняв коханок, мов шкарпетки, особливо не звикаючи до жодної. Хіба що довгонога студентка Міріам розбудила в ньому майже ніжні почуття, однак їхній зв’язок був апріорі приречений – і далеко не лише через поважну різницю у віці чи соціальний статус. Між коханцями стала хвиля несподіваних змін у суспільно-політичному трибі Франції, що закинула дівчину аж у Ізраїль, а потім їхнє спілкування згасло.

Що ж так раптово сколихнуло країну? Хто міг би подумати – на останніх виборах кермо влади міцно стиснуло в своїх руках… Братство мусульман! Їхній лідер, Бен Аббес, цей поміркований мусульманин, узявся амбіційно наслідувати взірець Римської імперії, плекаючи мрію про її відновлення на теренах Європи. Відбулася низка змін у соціальному устрої Франції. Прийшовши до влади, Братство насамперед узялося наводити лад у сфері освіти. Відомо ж бо: «Головне – демографія й освіта; гору одержить меншина, у якої найкращі показники народжуваності і якій вдається передавати свої цінності новим поколінням; на їхню думку, економіка – це найлегше, а геополітика то й взагалі – туманом в очі; той, хто контролює дітей, контролює майбутнє – і крапка». (На цьому моменті мені аж у голові просвітліло. Мабуть, уперше усвідомила загрозу, що вже спіткала низку європейських країн. І йдеться навіть не про виродження населення, а про справжню демографічну кризу, зумовлену масовим рішенням жінок у передових країнах Європи (як-от Німеччині) не народжувати дітей – і це на фоні колосальної плодючості мусульманок!) Цілком очікувано багатоженство стало рівноцінним традиційному шлюбу двох осіб, заохочуючи жителів Франції приймати іслам. Жінки, не залежно від віросповідання, почали скромно вдягатися, відібравши цим у чоловіків останню невинну насолоду. Родина на фоні політики дистрибутизму стала пріоритетом і в економічному плані: відтепер усіляко пропагувалося сімейне підприємство, держава ліквідувала дотування великих промислових груп, натомість відкоригувала податкову систему на користь дрібних приватних підприємців. У зв’язку з масовим відтоком жінок із ринку праці у країні майже зникло безробіття. В опонентів Братства не зосталося контраргументів. Бен Аббес узявся координувати процес створення Середземноморського Союзу, перемістивши центр тяжіння з Центральної до Південної Європи. Відтак до спільноти долучилися такі мусульманські країни, як Туреччина і Марокко (а в перспективі – Туніс, Алжир і Єгипет). У результаті французькі університети отримали величезний фінансовий потенціал, маючи змогу забезпечити кожного викладача (але тільки чоловіків – жінки ж бо зникли з горизонту наукової діяльності…) міцним матеріальним фундаментом. Мабуть, це стало однією з причин масової ісламізації: хіба ж не вигідно забезпечити собі безтурботну старість, та ще й отримати при цьому нагоду взяти кількох дружин? Тим не менш, Франсуа був позбавлений усіх благ, оскільки відмовився приймати іслам, відтак мусив покинути Сорбонну.

Одна із найпромовистіших обкладинок "Покори" – в угорського видання роману
Одна із найпромовистіших обкладинок “Покори” – в угорського видання роману

Криза героя – і як науковця, і як чоловіка – у стократ загострюється. Не допомагають ні традиційно вишукана їжа, ні несподіване отримання чималого спадку, ні вишколені повії-професіоналки, ні спроби віднайти себе у християнстві. Усе здається прісним, обтяжлива буденність висить зашморгом на шиї, штовхаючи до думок про самогубство. Однак моральний стан героя не можна списати на вище перераховані зміни, адже справа в тім, що він був такий від початку. Читаючи, я мимоволі розширювала меланхолійний, знуджений, втомлений від розваг і сексуального перенасичення (а відтак – порожній, вихолощений, приречений) образ Франсуа до образу Європи. Мабуть, саме в такій екзистенційній кризі перебував «передовий світ» загалом перед тим, як Францію очолили мусульмани. Одразу згадався й Ерік-Еммануель Шмітт: «…наша епоха дійшла до такого ступеня розманіження, що намагається прописувати ліки від совісті, проте їй не вдасться вилікувати нас від того, щоб бути людьми». Як Франсуа міг вийти з цього стану? Приректи себе на самотнє існування (або ще гірше – на перспективу самогубства) чи все-таки пожертвувати кількома принципами, прийняти іслам і з легкістю повернутися до наукового життя у Сорбонні, ставши одним із найпочесніших викладачів університету? Для мене, чесно кажучи, відповідь не була очевидною. Страшенно хотілося вірити, що герой зуміє втриматися від моральної капітуляції. Однак я помилилася. У кінці таки перемогла покора – «жінки чоловікові й людини Богові».

Від початку антиутопія Уельбека була для мене моделюванням перемоги найгірших світових тенденцій. Не в образу послідовникам ісламу, це віросповідання здавна викликає в моїй душі шалений опір. Якось мені довелося цілий рік жити з дівчиною, що аж казилася від критики ісламу, енергійно стверджуючи: насправді ми нічого про нього не знаємо, а в основі цієї релігії лежать любов і повага. Можливо. Однак ні вона сама, ні її позиція так і не стали для мене переконливими. Мабуть, через те, що я ніколи не приймала вторинності жінки, яку іслам не те що визнає – якої він вимагає. Віддалені спостереження за життям представниць «слабкої» статі в мусульманських країнах завше викликали в мене жах і співчуття. Закутані з голови до ніг, усе їхнє існування зводилося до народження дітей в умовах повної залежності від чоловіків. Ні простору для самореалізації особистого потенціалу, ні можливості відкрити себе світові, ці жінки апріорі приречені, просто-таки розчавлені чоботом безумовного патріархату, що зійшов на родючому релігійному ґрунті, ставши, здається, незнищенним. І лише уявити, що ця чума поглине Європу… А політика багатоженства – узагалі щось нечуване. Так, у тваринному світі полігамія звична річ, однак людина – істота духовна, а не раб інстинктів. Аргументи Редіже, президента Сорбонни, шиті білими нитками.

Спершу роман наразився на шквал критики у французькому середовищі. Мовляв, що це Уельбек пише – такого не може статися! Видання «Чарлі Ебдо» навіть намалювало карикатуру на автора, аж поки… не стало об’єктом горезвісного терористичного нападу. Опісля вже ніхто не брався за перо критика: «Покору» почали вважати ледь не пророцтвом.

Жоріс-Карл Гюїсманс (1848-1907) – французький письменник, автор роману «Навпаки», який називають маніфестом декадансу. Гюїсманс в «Покорі» – своєрідне alter ego Франсуа
Жоріс-Карл Гюїсманс (1848-1907) – французький письменник, автор роману «Навпаки», який називають маніфестом декадансу. Гюїсманс в «Покорі» – своєрідне alter ego Франсуа

Доцільно додати кілька зауваг до роману, які я визнала справедливими у процесі опрацювання рецензій на твір. Передусім про роль Гюїсманса у сюжеті, творчість якого скрупульозно досліджував Франсуа. Тетяна Петренко, автор рецензії «Останній французький декадент і його непокора», влучно зазначила: Гюїсманс – alter ego Франсуа. Типові французькі інтелектуали дуже нагадують об’єкти своїх наукових досліджень. «Можливо, вони існують тільки для того, що підтримувати життя цих великих мерців?» Ці люди невтомно говорять про те, що сучасний світ зрікся кохання, родини й Бога, однак не намагаються повернути втрачене. Ось чому твір Уельбека, як і найвідоміші романи Гюїсманса, глибоко декадентські, просякнуті відчаєм і безвихіддю. Не менш важливий висновок критиків стосувався позиції письменника щодо сексуальної розбещеності сучасного світу. Під час прочитання «Покори», де Уельбек вдався до дуже відвертих описів інтимного життя Франсуа, здавалося, що і в самого автора солідний бекґраунд сексуального досвіду, цілком притаманного багатьом нашим сучасникам, особливо апологетам так званого світського гуманізму. Правду кажучи, я навіть не припускала, що Уельбек може засуджувати це. Натомість довідалася: на його думку, сексуальна свобода – ще одна пастка, яка прирікає сучасний світ на загибель. Також письменник критикував і надмірну емансипацію, що я вже помітила раніше під час опису стосунків Франсуа й Міріам завдяки низці зауважень у патріархальному стилі. Уельбек проти фемінізму. Для демонстрації цього він вдається до контрасту, зображаючи Міріам жінкою, що не відчуває власної вторинності, навіть стоячи на колінах і натхненно задовольняючи свого коханця: вона в міру розумна, начитана, вперта, тож визнати необхідність перемоги патріархату для неї воістину не можливо.

Загалом Уельбек добре впорався зі своїм завданням. Навіть не склалося враження надуманості, незважаючи на примітку в кінці, де автор скромно висловлює сподівання, що його «побрехеньки подібні на правду». Водночас розлогі студії щодо постаті Гюїсманса здалися мені затягнутими: хоча їхнє існування у романі виправдане, на мій погляд, низку моментів можна було й упустити. Щодо головного героя, то мушу визнати, що від початку Франсуа імпонував мені своїми світовідчуттям, способом мислення, тонким сарказмом у спілкуванні з людьми і вмінням насолоджуватися їжею. Проте його безцільно-хаотичне сексуальне життя та іронію до християнства я ніяк не змогла б поділяти. Зрештою, у кінці цей образ втратив для мене всі принади, мовби покора начисто вимила їх, залишивши по собі лише вихолощену постать підстаркуватого професора, у якому бажання вигоди взяло гору над мораллю. До літературного редагування роману в КСД зауваг значно більше. Хотілося б кращої якості оформлення тексту, зокрема граматичного.

«Головний ворог мусульман, той, якого вони бояться найдужче, – не католицизм, а секуляризація, світськість, атеїстичний матеріалізм. Для них католики – віруючі, а католицизм – одна з «релігій книги»; просто треба переконати католиків зробити ще один крок – прийняти іслам: насправді мусульмани дивляться на християн саме з такого погляду – і дивилися так завжди». Зауваги Мішеля Уельбека направду влучні, а його осуд латентного європейського упокорення небезпекам поширення (і насадження) ісламу спокійніший і виважений, аніж, приміром, в Оріани Фаллачі, яка, проте, також мала рацію, хоча й висловлювала свої погляди у стократ емоційніше. Можливо, різниця зумовлена не тільки відмінними темпераментами цих авторів, але й жанрами «Покори» і «Люті та гордості». Зрештою, це не так важливо, на відміну від необхідності прислухатися до застережень. Війни – вічний супутник людства, сховатися від якого не можливо. Питання лише в тому, що переможе – покора чужому чи боротьба за себе?

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: