Чому «як раніше» не буде АТО: свідчення очевидця Найактуальніше 

Чому «як раніше» не буде

– О, знову Ви! Кореспондентка зі Львова, правильно?

– Я.

Відповідаю тихо і втомлено підходжу до чоловіка. Майже двадцята година, дивно тут побачити когось на вулиці о такій порі.

У Станиці Луганській гучно було 31 березня, наступного дня ж оголосили перемир’я. Після півночі тут справді стихло. Було чутно вибухи десь далі, але бої йшли не тут. Хіба що снайпери працювали. Один боєць поранений.

Кожного наступного дня тут стає дедалі гучніше. І канонади лунають не лише вночі.

– Що нового побачили? Як тут у нас? Краще стало жити чи ні? – питає чоловік.

Листівка
Місцева влада в Станиці Луганській веде ненав’язливу роз’яснювальну роботу. Судячи з усього, не надто переконливо… Фото Анастасії Шибіко

Я прокручую в голові варіанти відповідей… Зрештою, дивно чути таке питання від місцевого. Це ж він має розповідати, як їм живеться тепер. Дратуюся на себе, що мене тут впізнають. Кореспондент має бути невидимкою:ніхто його не бачить і не чує. Зате він має бачити і чути все.

Чоловіка явно не вдовольняє моє мовчання, хоча я й не думала ігнорувати його питання. Просто відповідь знайти не так вже й легко. Він підходить ближче, дивиться мені у вічі і починає рівним, проте підвищеним тоном:

– Треба було у 2014-му сюди приїжджати, а не зараз. Зараз тут нічого цікавого немає. А от в 14-му році ми гинули, як мухи! В будинок сусіда снаряд попав, будинок іншого сусіда горить, а я нічого не можу зробити, анічогісінько! Щодня і щоночі ми переживали нове пекло.

У моєї мами під час обстрілу трапився інсульт. Я дзвоню в лікарню, а вони кажуть, що не можуть приїхати вночі під обстрілами до моєї мами. Не можуть! Моя мама помирає в мене на очах. Я біжу на блокпост, а воєнні кажуть, що їхній лікар десь поїхав. Ніхто, розумієте? Ніхто не може допомогти моїй мамі. А це ж мама! Я сам їй пролежні відрізав, а вона помирала на моїх очах. Моя мама помирала на моїх очах, бо ніхто їй не міг допомогти через обстріли.

Він підбирає слова, але говорити важко. Хаотично переходить то з російської на українську, то навпаки.

– Ми мерли, мов мухи! Ми навіть не завжди знали, чи наші найближчі сусіди живі. А Ви приїхали тільки зараз! Тоді треба було показувати і розповідати!

Хочу йому сказати, що війна у 2014-му була не лише у Станиці, але вирішую просто слухати. Навряд чи нам вдасться зараз побудувати конструктивний діалог. Йому неважливо, що скажу я, радше важливо висловитися самому.

Пролунав вибух. Не дуже близько, але звук гучний. Мій співрозмовник злісно крикнув:

– Ти чому не здригаєшся?!! Чому?

Я хочу піти. Мені некомфортно і важко, треба відпочити. Тим паче, зовсім стемніло – не хочеться залишатися під відкритим небом. Пролунав ще один вибух. Нарешті наважуюся майже пошепки мовити:

– Звикла.

Мовчить. Дивиться просто у вічі і не відводить погляду. Видихає і каже:

– Ми втомилися. Нам війна не потрібна. Ми ні в чому не винні. Нехай солдати звідси йдуть. Ми хочемо жити, як раніше. Я хочу жити, як раніше.

Не відповідаю нічого, йду. Він дивиться мені вслід, але більше нічого не каже.

Розумію, що у голові ще більша плутанина, ніж була до цієї зустрічі. Я запам’ятала того чоловіка з нещодавньої своєї поїздки сюди: він намагався мене переконати, що наслідком розведення військ у Станиці Луганській буде мир. Мовляв, звідси виведуть ЗСУ, і «ЛНР» не матиме сенсу обстрілювати. «Нащо ми, місцеві, їм здалися?». Я ще довго роздумувала тоді над цієї фразою.

«Хочу жити, як раніше»… Іду мертвими вулицями Станиці поміж будинків-привидів, які риплять шматками бляхи, що звисає з даху, думаю про це «раніше»…

.

Будинки-привиди Станиці Луганської
Будинки-привиди Станиці Луганської. Фото Анастасії Шибіко

«Як колись» вже не буде. Мабуть, просто треба прийняти той факт, що деякі події незворотно ділять життя на «до» і «після». І все, що ми можемо зробити – змиритися. Про «нехай солдати звідси йдуть» навіть не задумуюся, але оце «як раніше» не дає спокою ні за годину, ні наступного дня.

«Як раніше», – повторюю немов мантру, коли акуратно ступаю біля стежки в лісопосадці, ретельно оглядаючи місце, де планую ставати. Знаю, що відсутність попередження про замінування зовсім не означає, що тут не можна натрапити на міну чи розтяжку. А може попереджувальні знаки з іншого боку?.. Або їх не ставили взагалі?

«Як раніше»… Дивлюся на стареньку, яка ледве переступає з ноги на ногу, спираючись на паличку, і нарешті таки зникає за посіченою осколками брамою. Сподіваюся, за тією жінкою хтось доглядає, і вона має що їсти.

«Сховайся! Перемир’я перемир’ям, але краще не ризикувати!» – чемно вертаюся назад і розглядаю ворожі позиції із триколорами невизнаної республіки за кількасот метрів вже із-за мішків з піском. «Раніше тут, мабуть, можна було спокійно гуляти», – подумалося.

Наступного дня дивимося вже з іншого місця на інші позиції «ЛНР». «Там Бодю вбили», – тицяє пальцем дев’ятнадцятирічний боєць із Волинської області Сергій. Богдану Корнелюку було 22 роки. У Станиці Луганській, починаючи з 2014-го, полягло багато бійців. Як раніше – не буде.

Солдат ЗСУ
А руки пам’ятають… Солдат ЗСУ знайшов серед руїн фортепіано. Фото Анастасії Шибіко

Сьогодні нарешті до Станиці Луганської повернулися господарі, які мене одного разу прихистили на два тижні. За вечерею пролунала фраза: «Хай би вони вже повилазили зі своїх нір, ми б їх перетовкли і порозходились по домах. А то вилазять, стріляють, ховаються, знов вилазять…».

– Коли Станиця зможе жити, як раніше? – питаю.

– «Як раніше» не треба. Війна показала, хто ким є. Що треба – відбудуємо, відновимо. А що в головах людей… Тут ні мир не допоможе, ні благополуччя, ніщо.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(12 голосів)

Також буде цікаво: