Окремий погляд часопису «Uważam Rze. Historia» Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Дайджести Найактуальніші 

Окремий погляд часопису «Uważam Rze. Historia»

І в Україні, і в Польщі не бракує фахівців, які вражені скепсисом: мовляв, ми не маємо аксіологічно вмотивованої візії майбутнього, тобто чіткої мети, помислів й реалізації. Це пояснюється селективним тлумаченням історичних фактів, власною версією історії, яка не завжди бере до уваги точку зору свого опонента. Головний редактор польського часопису «Історія. Без цензури» Ян Пінський у програмній статті «Польща до побиття» наголошує, що національні меншини продукують свою версію історії, яка суперечить польським інтересам.

Вдумаймося у такі акценти: «Національні меншини Речі Посполитої мали значні причини, аби її зраджувати і виступати проти польської держави. Для українців поляки на Кресах були колонізаторами і окупантами, яких треба було екстермінувати. Щоб їх позбутися, допускалися терор і підлість. Мета виправдовує засоби. Для нас Креси – це частина 600 років польської культури, спільної держави і нашої спадщини, яку забрали нам силою… Жодна нормальна країна не афішує історії, навіть правдивої, але некорисної. Німці не продукують фільми про те, як жорстоко мордували цивільних громадян Варшави, у тому числі жінок і дітей. Випускають фільми про німецький рух опору, про звичайних німців, які мусіли брати участь у небажаній війні. Нарешті, між іншим, показують у своїх фільмах поляків як антисемітів. Американці досі не створили жодного фільму про те, як знищували німецьких військовополонених, чи теж полювали на японців, з костей яких робили собі трофеї (попільнички з черепів). Ні, американці продукують фільми про злочини японців. Британія не кається за злочини проти бурів чи також за трагедію жидівської людності, яка гинула, оскільки під час війни її не опускали до Палестини, окупованої тоді британцями». Далі він критикує працівників Музею Історії Польських Жидів у Варшаві, які наголошують на польському антисемітизмі. Висновок: поляки мусять самі розповідати про свою історію (2016, вересень).

Пьотр Зиховіч
Головний редактор журналу «Historia Do Rzeczy», історик Пьотр Зиховіч. © ksiazki.onet.pl
Липневе число журналу «Uważam Rze. Historia»
Липневе число журналу «Uważam Rze. Historia» (2012, №4), в якому опублікована стаття «Втрачена велич»

Можна з цим погодитися. Але за умови, що не домінуватиме апологетичний підхід до висвітлення власної історії. Знову зішлемося на типовий приклад. Популярний історик і публіцист Пьотр Зиховіч (Piotr Zychowicz) у фундаментальній статті «Втрачена велич» (Uważam Rze. Historia. – 2012. – № 4) ставить таку проблему: Річ Посполита обох народів завдяки своїм східним теренам була європейською державою, а IIІ РП є лише її тінню». Це проілюстровано відповідною картою (див. на початку статті), на якій зазначено кордони Речі Посполитої у тридцятих роках ХVII століття, перед поділами Польщі і у 1939 році. До оцінки карти ще повернемося, а передусім викладемо аргументи автора. Нарікаючи на те, що більшість поляків сприймають Креси Східні як фольклор, Зиховіч робить перший висновок: «Власне ці терени були тим, що у нашій державі є найціннішим. Засобом нашої політичної потуги і багатства культури, але передовсім відповіддю на наше фатальне геополітичне становище. Втрата східних земель не лише сприяла зубожінню Польщі, але також відкинула її в розвитку на кількасот років. Відібрали нам спадщину потужних Ягеллонів і знову ми опинилися в епосі слабих Пястів».

Далі йдуть підрозділи. Перший озаглавлено «Потуга». Усе почалося в XIV столітті, коли краківська еліта запропонувала геніальний проект поєднання Польського Королівства з Великим Князівством Литовським. Проект зреалізовано у 1385 році, коли королева Ядвіга вийшла заміж за Владислава Ягелло. Відтоді Польща вийшла на шлях європейської потуги, тобто від 100 тисяч кілометрів квадратних території до мільйона ста тисяч. Але найголовніше – якість землі і якість людей. Без цієї унії була б неможливою потуга Польщі у ХV і ХVІ століттях. Не було б поляків у Кремлі в 1612 році, не вдалося б позбутися шведів і перемогти турків під Віднем. Не було би Стефана Баторія, не було б гетьманів Жолкевського і Хоткевича. Не було б зрештою Собєського. Не осягнули би ми всіх найбільших тріумфів нашої історії.

Другий підрозділ має назву «Культура». Зиховіч захоплено говорить не лише про потугу політичну, рівно ж тішиться відкритістю Польщі на величезні простори Великого Князівства і Русі. 400 років за короля Польщі молилися не лише в костелах, але також у церквах, синагогах, мечетях, інших святинях. Багатонаціональна мозаїка витворила багату культуру, що стала унікальною у європейському масштабі. Великий литвин маршал Юзеф Пілсудський говорив, що Польща багата насамперед своїми околицями. Завдяки взаємовпливу культур і крові Велике Князівство і Русь народили найзнаменитіші постаті польської історії. Не є випадком, що на чолі Речі Посполитої завжди ставали литвини. Тадеуш Костюшко у 1794 році, Ромуальд Травгуд у 1863 році, нарешті згаданий Пілсудський в 1918-му. Невипадково два наші видатні речники ХІХ століття Адам Міцкевич і Юліуш Словацький походили зі східних земель. Нарешті литвинами були два найбільші польські письменники ХХ століття – поет Чеслав Мілош і прозаїк Юзеф Мацкевіч. «Дзяди» Міцкевича базуються на білоруському фольклорі, а «Конрад Валленрод» і «Гражина» – на культурі і фольклорі литовському. Литвин був найкращим, найпатріотчнішим типом поляка. Ці люди говорили про себе – «Gente Lithuanus, natione Polonus». На цій самій засаді мешканці Русі окреслювали себе іменем «Gente Rutenus, natione Polonus». Зиховіч робить другий висновок: «Хоча російська, потім радянська пропаганда змальовувала поляків як колонізаторів, які визискували так білоруських і українських селян, це було неправдою. Багатонаціональна Річ Посполита спиралася на засаду «вільних звільнених, рівних з рівними»; громадяни країни мали повну релігійну свободу.

«Співжиття» – так озаглавлено третій підрозділ. Симбіоз між людьми різних народів і релігій спричинився до того, що в панських дворах розмовляли польською, а у сільських хатах відповідно литовською, білоруською, українською мовами. Дрібною торгівлею займалися головним чином жиди, часами вірмени. За часів російської окупації саме поляки сприяли розвиткові литовської, білоруської і української культур. Автор вважає, що поляки не були жодними окупантами чи колонізаторами східних земель, вони вросли у ці терени коріннями, будуючи школи, лікарні, дороги. Сліди цієї цивілізаційної активності видно донині, ними користаються наші братні народи. Виразно промовляє факт, коли повстанці у січні 1863 року боролися не тільки за визволення етнічної Польщі, але й Великого Князівства і Русі у нерозривній унії.

Четвертий і п’ятий розділи мають назви «Комунізм» і «Націоналізм». Батьківщина Міцкевича, Костюшка і Пілсудського перестала існувати. Тоталітарний більшовизм знищив польську шляхту, костел, суспільні організації. В 1937 році сто тисяч поляків були знищені НКВД, десятки тисяч депортовано до Казахстану. Автор критикує литовців, українців і білорусів, які на початку ХХ століття вирішили створити власну державу. Юзеф Пілсудський прагнув створити унію чотирьох країн: Литви, Білорусії, України і Польщі, але цей план закінчився фіаско. Ендеки на чолі з Романом Дмовським прагнули створити малу етнічну Польщу без жодних «паскудних меншин»; крім того Дмовський орієнтувався на Росію. Замість співдіяти проти спільної загрози зі Сходу, народи Речі Посполитої у ХХ столітті зборювали один одного.

Професор Анджей Новак
Професор Ягеллонського університету, історик Анджей Новак

Цікаво зіставити з цими міркуваннями Пьотра Зиховіча оцінки знаного історика, головного редактора «Arcanа» Анджея Новака. Тезисно його позиція виглядає так:

1. Русь була іншим світом, з іншою релігією, тому Польща прагнула духовно підпорядкувати ці терени;

2. Київська Русь через навалу монголів ішла на союз з набагато слабшими литовцями, які, до того ж, були культурно відсталішими. Але вирішили потужна енергія і організаційний талант. Щоб зберегти свою литовську ідентичність, кілька десятків литовських родин стали польськими. Привілеї шляхти у 1432 році Ягелло поширив також на православних. Таким чином, феноменом стало те, що не спалахнула жодна релігійна війна. Конфлікти розв’язувалися мирним шляхом, за допомогою актів правних.

3. Ми справді перемогли разом з литовцями і русинами під Грюнвальдом, потім здобули перемогу над Москвою під Оршею (1514), але частіше програвали від Москви, яка прагнули загарбати всі землі давньої Русі.

4. Два століття тривала праця цивілізаційна, символом якої стали Краківський університет, барокова і готична архітектура костелів в Україні, Білорусії і Литві, пам’ятник магдебурзького права у Києві, вплив західної цивілізації йшов з Кракова, Познані, Сандомєжа до Вільнюса, Львова і Києва.

5. Польсько-литовська унія на чотири століття зупинила московську програму прилучення давньої Русі.

6. Польща знаходиться між двома найбільшими, старшими від неї і потужнішими спільнотами етнічно історичними у Європі: східнослов’янською і германською. Коли польська культура здобула найбільші осяги? Саме під час унії, а потім у ХІХ столітті за часів Словацького, Міцкевича, Монюшка. Це допомогло Польщі вижити у складній геополітичній ситуації. Литва, Білорусія і Україна захистили Польщу, водночас створивши специфічний варіант європейської культури.

7. Водночас на Схід втікали найталановитіші особистості, аби зробити там кар’єру.

8. Падіння Речі Посполитої визначив факт, що вона була державою лише двох народів. Аж пізніше на прапорах січневих повстанців з’явився прапор Архангела Михаїла, символу Русі.

9. Пілсудський не був федералістом, лише реалістом. Він розумів, що сама етнічна Польща не зуміє оборонитися від більшовизму. Але він хотів відновити ягеллонську потугу не в республіканській формі, а в імперіалістичній. Трактат «Римський» з 1920 року був підпорядкований безпеці Польщі.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: