Хліб та вила як ліки від лікантропії Культура 

Хліб та вила як ліки від лікантропії

Герої давніх слов’янських легенд нерідко оберталися на вовків, ведмедів та інших тварин. Інколи врятувати вовкулаку від прокляття був здатен простий шматок хліба або каравая. Але траплялися й більш трагічні переродження, жертви яких не знали спокою навіть після своєї смерті.

Культ вовка, як можна припустити, з’явився на території сучасної України ще в VI столітті. На це вказують предмети та одяг, що використовувалися для проведення обрядів (вовчі шкури, тотеми тощо). В «Історії» Геродота, до прикладу, зафіксовані свідчення про неврів, які вміли обертатися на вовків (і робили це досить часто). Цей «факт» підтверджували скіфи та інші народи, що жили по сусідству з неврами. Тому не дивно, що саме вовкулака є одним із найбільш популярних та глибоких образів у поляків, білорусів та українців.

На відміну від європейської міфології, слов’янський перевертень мав вигляд звичайного вовка, який, при всьому, зберігав людський розум. Часто вовкун не міг говорити, що додавало байкам більшого драматизму.

В основу міфів про вовкулаку могли лягти спостереження за поведінкою людей із психічними розладами. Наприклад – лікантропією (та іншими формами зооантропії). Хвора на лікантропію людина по-справжньому вірить у своє тваринне походження й поводиться відповідно. Також основою для міфів могли стати вовки, які хворіли на сказ та інші небезпечні хвороби, що впливають на їхню поведінку.

В слов’янській міфології вовкулаками були здебільшого чоловіки. Тоді як в інших народів світу не було такого чіткого гендерного розмежування – на вовків могли перетворюватися жінки та навіть діти. У вірменській міфології ж найпоширенішим є образ саме жінки-перевертня – мардагайл.

На території Закарпаття існували повір’я, згідно з якими вовкулака міг перетворюватися не тільки на вовка, але й на ведмедя. З цим також пов’язують виникнення самого слова «вовкулака». Якщо з частинкою «вовк» все зрозуміло, то «кулака», за окремими даними, є давньослов’янською реконструкцією слова «dlaka», тобто «ведмідь». Деякі ж науковці трактують частинку «лак» як видозмінене слово «лик» – зовнішній вигляд, подоба, обличчя і так далі.

За віруваннями давніх українців, саме чаклуни могли накласти на свою жертву вовкулаче прокляття. Для цього було достатньо накинути на шию жертви ярмо, вилити їй під ноги відвар з луб’яних волокон липи, або ж й просто плюнути в око. Так, все так просто. Наші пращури також вірили, що чаклун не зможе заподіяти шкоди людини, ім’я якої йому невідоме.

Та чаклун міг не тільки наслати біду, але й досить швидко повернути перевертню людську подобу. Для цього існувало багато обрядів, що різнилися від селища до селища. Екстремальним методом для зняття прокляття користувалися на Волині – вовка потрібно було вдарити вилами поміж очей, аби таким чином допомогти йому заново «переродитися» в людину.

В слов’янській міфології існували вірування й в інших перевертнів. У південних народів образи перевертнів та упирів є дуже спорідненими. Наче це два прояви одного прокляття, яке міг накласти могутній чаклун.

За віруваннями слов’ян, на упиря перетворювалася людина, яка померла не своєю смертю та не була похоронена за всіма правилами. В українців цей міфічний образ часто перекликається з мавками та вовкулаками. Впізнати упиря, як вважалося, можна було за червоним кольором обличчя та очей. Начебто, такими вони стають через випиту людську кров. Хоча в слов’янських байках і легендах немає ні спільної назви, ні однозначного опису упирів.

Вважалося, що по ночах ці істоти встають зі своїх могил й проникають в будинки, де п’ють кров сплячих людей. Відв’язати від себе упиря (або заложного мерця) можна було кинувши жменьку землі, монетку або будь-яку дрібничку на місці, де він помер не своєю смертю.

Серед міфічних істот причаївся й двоєдушник – людина, яка має дві душі. Одна з яких – людська, а інша – демонічна, нечиста. В деяких легендах до двоєдушників також зараховували упирів, відьом та вовкулаків. Але частіше цей персонаж згадується як окрема істота, а не як загальна назва для всіх видів перевертнів.

Джерело: https://drevne.su

Двоєдушник рідко здогадувався, що чимось відрізняється від односельчан. Нечістю могли бути як чоловік, так і жінка, людська душа яких щоночі засипала «мертвим» сном. Розпізнати двоєдушника можна було за кількома ознаками: часто це червона шия, два вихори на голові та лунатизм.

Поки тіло спить, демонічна сутність виривалася на волю та могла завдати великої шкоди як окремим людям, так і всьому селищу. Вранці ж винуватець не міг нічого згадати. Але по-справжньому небезпечним двоєдушник ставав вже після своєї смерті – адже в такому випадку людська душа відправлялася на небеса, а на землі залишалося охоплене демонічною сутністю тіло. Предки вірили, що таку нечисть вже майже нічим не побороти.

Згідно з деякими українськими повір’ями, людина після смерті перероджується в комаху, пізніше – у птаха та звіра. А тоді знову стає людиною. З цього можна зробити висновок, що для слов’ян характерними були вірування в те, що людська душа може не тільки перероджуватися, але й неодноразово змінювати фізичне тіло впродовж життя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: