Вирок людству Фрідріха Дюрренматта Культура Найактуальніше 

Вирок людству Фрідріха Дюрренматта

«Людина − єдина тварина, яка вміє сміятися, хоча якраз у неї для цього найменше приводів», − сказав колись американський письменник Ернест Хемінгуей, і ці слова вмить стали афоризмом. Як не дивно, вони чудово ілюструють творчі умонастрої романіста Фрідріха Дюрренматта – класика швейцарської прози та майстра детективного жанру. Доробок цього письменника вражає гротескністю образів, несподіваними поворотами сюжетних ліній, вправним психологізмом і фатальністю філософського осмислення буття. Твори швейцарського літератора сповнені загадками та вічними запинаннями, відповіді на які шукатиме ще не одне покоління допитливих читачів.

duerrenmatt-friedrich-1948
Молодий Фрідріх Дюрренматт та одне із перших видань «Судді та його ката» (Rowohlt Verlage, 1955). © Schweizerisches Literaturarchiv

Роман «Суддя та його кат» приніс Дюрренматтові світову славу. Заплутана історія вбивства лейтенанта Шміда з містечка Берна інтригує не так оригінальністю ідеї, як відчуттям фатальної незавершеності. Здавалося б, злочинців покарано, комісар Берлах виконав свою місію, учинивши цілком виправданий суд над бандитом… Проте як? Він розправився зі своїм ворогом Ґастманном чужими руками, використовуючи іншого убивцю як знаряддя. По суті, нацькував звіра на звіра: двоє катів зійшлося у передсмертному зіткненні. Доля кожного з них залежала від імовірної похибки супротивника. Лейтенант Чанц вистрелив першим, і, коли зловмисник Ґастманн та його помічники загинули в перепалці, я ледь не повірила у швидкий, доволі банальний фінал. От тільки насторожувала кількість сторінок, яку ще треба було здолати, і постійно терзали сумніви: «Але ж як Берлах передбачив, що розправа станеться саме того дня? І хто цей кат, який навмисно чи несвідомо виконає «вирок» комісара?»

Зізнаюся, що Дюрренматтові направду вдалося мене вразити. До монологу Берлаха за «шаленою трапезою» я навіть не підозрювала кмітливого лейтенанта Чанца. Досі дивно, що не засумнівалася в ньому тоді, коли молодий працівник поліції горлав у машині, нарікаючи на несправедливу непомітність власної персони, чи коли домовився про заручини з коханою убитого Шміда… Розв’язка вибила мене з колії та залишила по собі відчуття сум’яття. Дюрренматт вигадав цікавий сюжет, заплутавши його десятками загадок, в основі яких – амбівалентність не тільки людських стосунків, але й світоустрою загалом.

Колись Берлах і Ґастманн, добряче напившись в одній із жидівських кнайп (та при цьому не втративши здатності мислити по-філософськи), побилися об заклад. Приводом до суперечки був конфлікт поглядів на людську тягу до злочинності. Юний поліцейський зі Швейцарії стверджував, що причина жахливих учинків – недосконалість людської природи та неможливість достовірно передбачити чиюсь поведінку. Доля випадку важить занадто багато, аби нею знехтувати. Берлах був переконаний, що злочин – це дурість, бо не можна поводитися з людьми, як із шаховими фігурами. Натомість «шукач пригод» Ґастманн (радше з принципу не погоджуватися ні за яку ціну, аніж через фанатичну відданість переконанням) запевнив співрозмовника, що якраз плутанина в людських взаєминах і уможливлює скоєння злочинів. Ба більше: через це чимало проступків залишаються нерозкритими. Видається, що суттєвих розбіжностей у поглядах двох чоловіків не було: їхні аргументи наче доповнювали одне одного. Та жорстокість вже тверезого Ґастманна цілком знівелювала це враження: він легко вбив пересічну людину на очах у Берлаха, якому опісля навіть не вдалося довести провину зловмисника. Відтоді поліцейський визначив для себе мету – покарати ворога.

За романом Дюрренматта знято кілька художніх фільмів
За романом Дюрренматта знято кілька художніх фільмів. © cinema.de

Понад сорок років Берлах долав щаблі кар’єрної драбини, підпорядковувався низці начальників, працював на різних дільницях… Урешті-решт опинився у спокійному містечку Берні. На відміну від нього, Ґастманн став багатієм, високоповажною людиною у світських колах та кримінальним авторитетом, що вправно маніпулював навіть найбільш небезпечними й шанованими. Гангстера веселила думка про те, що Берлах бажає його знищити – на шкоду супернику він ще охочіше брався за власне самоствердження. Скоїти злочин? Раз плюнути, аби настрій. Із легкої руки Ґастманна загинуло чимало людей, адже «у нього зло не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення». Можливо, він учинив і багато добра, адже володів значними статками й міг із примхи займатися доброчинністю, але робив усе це якось недбало, «випадково», після чого знову «ненавмисно» грабував і вбивав. Ґастманн не коїв зло заради грошей, слави чи бажаної жінки, тому його гріхи були настільки страшними. Раптовість і водночас цілковита безглуздість зла робили його винятково кривавим, позбавленим мети й спроб виправдання.

Із гангстером усе зрозуміло: карати його таки було за що. А як щодо Берлаха? Він віддав півжиття, щоб викрити злочинця, жив прагненням знищити його. Професійний досвід, вроджені проникливість та винахідливість допомогли комісарові вчинити розправу і навіть не забруднити рук. Спершу він хотів використати талановитого лейтенанта Шміда, якого так невчасно відправив на той світ заздрісний колега Чанц, тоді вирішив поквитатися і з випадковим злочинцем. Вдаючи із себе старого невігласа, який страждає від важкої хвороби шлунка та вже давно однією ногою в могилі, Берлах спрямував гнів честолюбного Чанца у вигідне для себе русло. Лейтенант поквитався зі своїм конкурентом, відібравши у нього все – насамперед життя, а потім посаду, репутацію і наречену. Та, щоб здобути бажане, одного вбивства було замало. Чанц конче хотів «розкрити» вражаюче заплутаний злочин, скориставшись напрацюваннями Шміда. Розправа з гангстером – закономірний вияв одержимості молодого поліцейського. Берлах майстерно задурив йому голову, хоча від початку знав правду:

− Тоді ви були суддею, а я – катом, − прохрипів Чанц.

− Це правда, − відповів комісар.

− І хоча я лише виконував вашу волю, хотів того чи ні, я залишуся тільки злочинцем, людиною, яку переслідуватимуть!

Чи можна вважати фінал роману переконливим утвердженням правосуддя? На мій погляд, ні. Берлах відпускає Чанца, наче мисливець – наполохану жертву: «Справу Шміда завершено, − сказав комісар у темряву кімнати. – Я не видам тебе. Але йди звідси! Куди завгодно! Я більше не хочу тебе бачити. Достатньо вже того, що я засудив одного. Геть! Геть!». Як пояснити цей вчинок? Невже Чанца виправдовувало таке бажане для Берлаха вбивство Ґастманна? А може, він викликав у комісара огиду своєю жалюгідністю? На відміну від вертливого гангстера, який виходив сухим із води навіть після кривавих злочинів, горе-лейтенант виглядав досить-таки убого. Його дії легко не тільки пояснити, але й передбачити…

«Ми, люди, зі страху одне перед одним створюємо держави […], оточуємо себе різноманітними охоронцями, поліцією, солдатами, офіціозом, але що це нам дає?» − доречно запитує Дюрренматт устами начальника поліції Лютца. Людська природа вражена гріхом, через це світ і далі потерпатиме від злочинів: спершу вони народжуватимуться в серцях, а тоді втілюватимуться у вчинках… І не важливо, хто зіграє роль судді, а хто – ката. Урешті-решт обоє будуть рівними перед «безмежністю смерті, чиїм вироком є мовчання».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: