Місто над Россю: шлях крізь віки Найактуальніше Суспільство 

Місто над Россю: шлях крізь віки

Нещодавно оголосили переможців всеукраїнського конкурсу «7 чудес України: історичні міста і містечка». Біла Церква зайняла почесне третє місце (після Галича і Канева) за результатами голосування.

То чим же таке визначне місто над Россю, що й через століття існування здобуває перемоги? Скільки разів з країни в країну переходила Біла Церква, як часто в ній вирішувалися питання загальноукраїнської ваги і як одне місто може відобразити нескореність усієї нації?

На підступах до Києва

За часів правління Ярослава Мудрого Русь-Україна не знала спокою від набігів різних кочових племен і, зрештою, князь Київський вирішив убезпечити столицю. Так на берегах р. Рось постала низка оборонних фортець.

Замкова гора
Замкова гора – сучасна назва городища літописного міста Юр’їв, розташованого на лівому березі річки Рось. Пам’ятка археології XI‑XIII століть. © idbc.com.ua

Юр’їв (від християнського імені князя – Юрій) доволі непогано виконував свою захисну функцію. Аж поки орда хана Батия 1241 року своїм переможним маршем на Київ не залишила від Юр’єва самотню єпископську церкву.

Ще багато років по тому білий силует храму вказував напрямок подорожнім. Тож з відбудовою прийшла і нова назва – Біла Церква.

Ера Браницьких

Ксаверій Браницький з дітьми
Ксаверій Браницький з дітьми. Худ. Й. Лампі

Століттями місто переходило від влади до влади. Його руйнували одним і будували інші. У ХVI ст. Біла Церква отримала Магдебурзьке право. А його втрата спричинила до міщанського повстання. Вже 1589 року місто населяли вольові і нескорені люди, аж ніяк не раби. Так є й сьогодні.

Юр’їв припав до душі багатьом, але, на думку деяких дослідників, ніхто не зробив для нього більше, ніж родина графів Браницьких.

За придушення Коліївщини Ксаверій Браницький отримав від польського короля Білоцерківське староство (1774 р.) і вклав у нього душу.

Вплив цієї родини насправді не можна назвати однозначним. Для Білої Церкви – благо, бо її залишили в спокої, а для держави (після Другого поділу Речі Посполитої – Російська імперія) – втрата адміністративного центру.

Олександра Браницька
Олександра Браницька. Худ. Й. Грассі

За Браницьких місто втратило своє надважливе значення для імперії і перейшло у приватну власність. Центр староства перенесений до Василькова. А Білоцерківський замок прирекла на загибель королева руйнації й знищення – Катерина ІІ.

Браницькі ж продовжували розвивати місто, перетворюючи його на родинне гніздо. 1793 року Олександра Браницька (у дівоцтві Енгельгардт) вирішила створити вдома вишуканий парк європейського зразка. «Олександрія» стала прикрасою міста і резиденцією графів. Парк приваблював гостей: Державін, Пушкін, Пестель, Муравйов-Апостол та ін. (декабристам там були раді). Ще кріпаком тут побував і Тарас Шевченко.

Зі скасуванням кріпацтва парк почав занепадати, а у війнах ХХ ст. зазнав величезних руйнацій. Та й радянська влада великою повагою до історичних пам’яток не вирізнялася.

Парк «Олександрія»
Парк «Олександрія». Композиція «Руїни»

Тому сьогодні з прекрасного архітектурного ансамблю до нас дійшов лише будинок садівника (тепер музей і адміністрація парку). А нещодавно відбудували бальну залу. Білоцерківці сподіваються, що інші споруди теж відбудують заново, що привабить до міста більше туристів.

Відбудована бальна зала
Парк «Олександрія». Відбудована бальна зала

Сьогодні там не так багато архітектурних пам’яток. Однією з них є БРУМ (Браницьких універсальний магазин). Це торгові ряди, які свого часу докорінно змінили економічну ситуацію в місті. На поч. ХХ ст. Ксаверій Браницький уклав угоду з єврейською общиною. Так юдеї оселилися в Білій Церкві, принесли з собою торгівлю і ремесла, змінили етнічне співвідношення в місті і сприяли його розквіту.

Палац Браницьких у центрі міста
Палац Браницьких у центрі міста. Нині тут школа мистецтв. © ukrainaincognita.com

Крім торгівлі з’явилася пошта (не надто поширене явище для того часу), таверни, перші готельчики. Місто стрімко розвивалося.

Тож 1919 р. центр повіту з Василькова повернувся до Білої Церкви.

«Червоне» затишшя

У боротьбі за Україну в ХХ ст. місто обрало незалежність. Ось що пише М. Булгаков у «Білій гвардії»: «Ще у вересні ніхто в Місті (Києві) не уявляв собі, що можуть спорудити три чоловіки, які мають талант з’явитися вчасно, навіть у такому нікчемному місці, як Біла Церква». Йдеться про Торопця, Петлюру й Винниченка, які створили Директорію.

Та боротьбу було програно. Місто увійшло до складу СРСР і загубилося серед нічим не примітних містечок республіки. 1972 р. збудували «Білоцерківшину», що сприяло збільшенню населення в місті. Це стало поштовхом до розбудови нових підприємств і підняло рейтинг Білоцерківського аграрного університету.

Аварія на Чорнобильській АЕС застала зненацька увесь світ загалом і Білу Церкву зокрема. У паніці, сподіваючись на допомогу, вулицею Леваневського мчали пожежники, швидка допомога, евакуаційні автобуси. Тепер там стоїть Чорнобильський дзвін, як знак пам’яті і вдячності тим, хто не пошкодував себе і був опромінений, рятуючи чорнобильців. Біла Церква опинилася у 4-й зоні радіаційного забруднення. 2014 року Верховна Рада ухвалила закон про скасування цієї зони і майже всіх пільг.

Монумент «Чорнобильській дзвін»
Монумент «Чорнобильській дзвін». © 04563.com.ua

Незалежність: відродження чи занепад?

У незалежну Україну місто увійшло великим районним центром обласного значення. Наразі Біла Церква не має величезних заводів, але значного розвитку досягли малі й середні підприємства, які забезпечують роботою частину населення. Для тих, хто хоче більшого, важливою перевагою є близькість столиці. Це, до речі, одна з причин популярності серед землевласників околиць Білої Церкви і довколишніх сіл.

Про високий культурно-освітній рівень свідчить наявність шкіл, гімназій, музичних, спортивних шкіл і університету. Частина цих закладів вже мають свою історію і традиції, на яких виховують нові покоління білоцерківців.

Нещодавно було створено Агенцію стратегічного розвитку Білої Церкви. Громадські організації та активісти спільно з міською радоюстворюють і по можливості втілюють проекти прогресу Білої Церкви. Насамперед йдеться, про туристичну привабливість міста, яка зараз не на найвищому рівні.

Про результати говорити рано, але увага громадськості до Білої Церкви так чи інакше спонукає місцеву владу до ретельнішої праці для міста.

Історію творять люди

Як і кожне місто на Землі Біла Церква має тих, хто пробудив у серцях білоцерківців гордість.

Ви знали, що Іван Мазепа народився в селі під Білою Церквою? Свою кар’єру він почав звідси. Гетьман активно займався розбудовою міста. До наших днів збереглася Микільська церква, яку закрили після шведсько-російської війни. Від часів Петра І так міцно вкоренилася заборона всього «мазепівського», що крига ця скресла аж у 2016-му, коли до Білої Церкви дійшла «декомунізація». У лютому замість вулиці Щорса з’явилася вулиця Мазепи.

Також свого часу в місті вчителював видатний український композитор Кирило Стеценко. Він викладав співи в жіночій гімназії, яка сьогодні перетворилася Білоцерківський національний аграрний університет.

Головна будівля
Головна будівля Білоцерківського національного аграрного університету. © Роман Наумов

Театр у Білій Церкві з’явився з невтомної праці Леся Курбаса. Він заклав мистецьку традицію, яку і сьогодні продовжують і розвивають актори театру ім. П. Саксаганського. Лесь Курбас і його «Березіль» у швидкі на розправу 20-ті не побоявся ставити антирадянські п’єси Миколи Куліша. За що обоє і наклали головами.

Не менш відомим є Євген Слабченко. Для всього світу він насамперед кінорежисер Ежен Деслав, а для білоцерківців – основоположник Наддніпрянського «Пласту». Він же розробив статут Білоцерківського бой-скаутського куреня, який надалі брали за приклад.

З-під Білої Церкви походить і «мати польської опери» Ванда Вермінська.

У різні часи в місті жили і працювали Шолом-Алейхем, Іван Нечуй-Левицький, Тарас Шевченко, Юрій Смолич, Павло Попович.

Жоден з них не народився тут і навіть не помер, але всі вони – доказ того, що Біла Церква ніколи не була містом однієї громади. Багато видатних українців зробили щось для неї і взяли інше для себе. Люди так само приходять в життя один одного, залишають свій слід і йдуть.

Від війни до війни

Дуже часто великі зміни приходять за великими війнами. Біла Церква перебачила таких чимало. Від самого її заснування і до сьогодні зброю не складено.

Першим серйозним конфліктом (після монголо-татарської навали) стало повстання Криштофа Косинського, яке розпочало низку польсько-українських конфліктів. Ватажок повстанців зробив місто своєю резиденцією. А по його смерті Северин Наливайко під стінами Білої Церкви громив шляхтичів.

Та після славних перемог навіть могутність давнього міста не врятувала Хмельницького і Україну від Білоцерківського договору. Це була принизлива угода, але Білоцерківщина не приймає покори і гетьман Богдан продовжив свою боротьбу, кров’ю змивши огидність договору.

У наступні десятиліття місто переходило від Московії до Речі Посполитої. Але взяти його не змогли ні війська Сірка, ні Брюховецького, ні Дорошенка.

Аж до повстання Семена Палія. Він укріпився в Білоцерківському замку, там сформував свої війська. Місто залишалося важливим об’єктом протягом всього повстання. Під кінець, оточений з усіх боків, Палій здав місто Мазепі і відійшов до Немирова. Пізніше полковник намагався повернути Білу Церкву, але повстанню не судилася перемога.

«Палієва гора»
«Палієва гора» (на території дендропарку «Олександрія»)

В «Олександрії» є пагорб, який зветься Палієвою горою. Там табором стояв Семен Палій, а всередині гори збереглися рештки земляних укріплень його козаків. Це одне з наймальовничіших місць парку.

Невдала облога Пилипа Орлика і придушення Коліївщини були останніми військовими кампаніями аж до національно-визвольних змагань ХХ ст.

Війна за незалежність

1918 року Євген Коновалець заснував у Білій Церкві окремий загін Січових Стрільців. І звідси ж почалося повстання Петлюри і Винниченка.

Україна збиралася стати незалежною, і місто з таким досвідом боротьби та історією з головою поринуло в національну ідею. Але війну було програно.

Як каже Джоан Ролінґ, кожна історія живе доти, поки хоч хтось хоче її слухати, так і боротьби триває доти, доки хоч хтось бореться. Від утворення Радянського Союзу до виходу України з нього були ті, хто не склав зброї, хто наближав Незалежність.

Та між цими подіями «вклинилися» дві великі трагедії.

Голодомор

Великий Голод 1932-1933 рр. не оминув і Білу Церкву. Під час Голодомору в місті загинуло бл. 5 тис. людей. На тлі мільйонів це порівняно невелике число, але Біла Церква – місто, а не село. Там працювали підприємства, тобто, ті, хто були робітниками на заводі, мали більше шансів вижити, ніж ті, хто годувався з урожаїв на городі.

За даними досліджень (зокрема, перепис населення окупаційною владою 1942 року), в с. Заріччя, яке тепер є передмістям, померла половина дітей, були зафіксовані випадки канібалізму.

За спогадами Миколи Трикози, якому вдалося пережити голод, у сусідньому с. Фурси взимку 1933 р. голодні люди розкопували могили і зрізали м’ясо з померлих. До весни в селі не залишилося котів, собак чи мишей. Коли розмерзлася р. Кам’янка, почали ловити рибу, жаб і раків. Від холодної води люди хворіли і помирали.

Коли голодних, опухлих людей вивели на роботи в поле, їх могли розстріляти за з’їдання зеленого колоска.

За час геноциду вимерли цілі родини селян, єдиною провиною яких було те, що вони українці.

Нацистська окупація

Слідом за голодом прийшла Друга світова війна. 1941 р., коли нацисти почали наступ на Україну, Біла Церква вже за кілька тижнів була окупована.

На той час багато заводів уже було вивезено. Але не всі. Захопленню Білої Церкви великого значення надавав генерал фон Рунштендт, тому що тоді були б відрізані шляхи до відступу у напрямку Києва. Тож від 16 липня 1941 р. і ще 902 дні у місті порядкували нацисти.

Було відновлено роботу деяких підприємств, відкрито дитбудинки та школи, які згодом закрилися. Окупаційна влада намагалася прихилити до себе населення. Та водночас складалися списки комуністів та євреїв. Тих, кого знаходили, катували і розстрілювали. За непокору владі, за відмову співпрацювати – розстріл. Серед найстрашніших вбивств – знищення 90 дітей, віком до 7 років, яких загнали до будинку, не давали їсти й пити, а потім розстріляли. За різними даними, за період окупації було знищено 10 тис. білоцерківців.

Один із наказів місцевої німецької влади
Один із наказів місцевої німецької влади. © bila-tserkva.com.ua

Накази сипалися один жорстокіший від іншого. Можна було використовувати будь-які засоби знищення, без обмежень. Все робилося для того, щоб підірвати дух боротьби. Проте, нацистам це не вдалося – в околицях міста діяли партизани.

З часом почали вербувати на роботу в Німеччину. Розповсюджувалися брехливі агітки. З відчаю люди погоджувалися і їхали, але коли з неволі дійшли чутки про реальний стан справ у Рейху, білоцерківці почали тікати і переховуватися. За це застосовували санкції до їхніх родин. Всього до Німеччини було вивезено з Білоцерківщини більше 10 тис. людей.

Євреїв закривали в таборах, де вони повільно вмирали. За роки окупації єврейське населення міста скоротилося в 4 рази.

У таборах для військовополонених розстрілювали за кожен необережний рух. 1943 р. трупні ями, в яких ховали по півтори тисячі людей, розкопали і спалили кістки, щоб «замести сліди». Тому й до сьогодні неможливо точно сказати скільки ув’язнених там загинуло. За різними підрахунками від – 20 до 45 тис. осіб.

З 1942 р. партизанські групи почали активну діяльність. Диверсії, саботажі та доставка правдивої інформації з фронту – подвиги десяти хоробрих партизанських команд.

Відважні патріоти, яким вдалося влаштуватися працювати в офіційні установи, діставали інформацію про облави, райони, де набиратимуть робітників у Німеччину, навіть зброю, яку передавали повстанцям. Тих, кого нацисти викрили, розстрілювали.

Кожен білоцерківець, який вступав у підпільну боротьбу, ризикував своїм життям. Але така доля кожного українського героя – діяти на очах у ворога.

Біла Церква була звільнена 4 січня 1944 року спільними зусиллями 50 і 51 корпусів Червоної Армії і Першої Окремої Чехословацької Бригади. Першим у місто прорвався Костянтин Турчанінов на Т-34. І понині цей танк зустрічає тих, хто в’їжджає в місто з боку с. Фурси.

Людмила Павліченко
Людмила Павліченко. © eastnews

З-поміж багатьох білоцерківців, які відважно боролися з нацистами і отримали звання Героя Радянського Союзу, найвідомішою є Людмила Павліченко. Снайпер, яка знищила понад 300 ворогів, взяла участь в багатьох визвольних операціях і прославила рідне місто.

Після війни країну почали відбудовувати. Ті, хто ще мав сили, тепер мусили присвятити їх новим п’ятирічкам. За заслуги українців у війні, республіка отримала юридичне право на зовнішні відносини. Що, звісно, не виконувалося.

«Ми хотіли бути незалежними…»

Події 1991 року, які закінчилися проголошенням Незалежності, не оминули й місто над Россю

Як і вся Україна, Біла Церква віддала більшість голосів за утворення незалежної, суверенної держави.

Мешканка міста Тамара Шило згадує: «Тоді у людей була така ейфорія. Всі голосували «за». Ми хотіли бути незалежними, вірили в краще майбутнє в Україні.»

Відтоді багато води сплило. У 90-х масово закривали підприємства, люди залишалися без роботи, а отже й без грошей, засобів до існування. Це був час серйозних випробувань. Можливо, це і вплинуло на той факт, що тоді народилося покоління, яке з університетів вийшло на Майдан і почало Революцію Гідності.

У 2013 році по всій країні створювалися локальні майдани з тих, хто не міг поїхати в Київ. У Білій Церкві такого, по суті, не було. Тільки символічний намет біля міської ради. Близкість столиці дозволила всім активістам приєднатися до головного Майдану країни.

Хоч ніде правди діти – тітушок з Міста Добра (неформальна назва міста) теж виїхало досить. І до речі, сам Вадим Тітушко теж звідти.

Нове століття – нова війна

Як війна призводить до реформ, так буває іноді й навпаки.

Сьогодні на східних теренах нашої держави відбувається українсько-російська війна, яку обережно називають АТО.

Якщо протягом попередніх століть Білу Церкву захищали кам’яні стіни, то сьогодні її мури – 72-га окрема механізована бригада. Ці козаки ХХІ ст. пересіли з коней на БТРи і стали першими «кіборгами». Билися під Маріуполем і Волновахою, гинули біля Зеленопілля і побували в оточенні біля «Ізварине».

Воюють білоцерківці і в інших підрозділах.

Зустріч військових завжди свято. Біля частин або на вокзалі збираються родини з квітами, волонтери і небайдужі білоцерківці. Атмосферу, яка виникає в таких ситуаціях, словами не опишеш.

Як і те, що не всі повертаються живими. Проводити загиблих героїв у останній шлях приходять сотні білоцерківців. Молебні зазвичай відбуваються у центрі міста біля меморіалу Небесної Сотні, щоб кожен міг попрощатися і подякувати. Школи вшановують своїх полеглих випускників дошками пам’яті.

Та без самовідданих волонтерів цих пам’яток було б іще більше.

Від початку війни громадяни почали підтримувати солдатів і всіляко їм допомагати. Згодом утворилися волонтерські об’єднання, які поставили собі мету – врятувати ЗСУ від голодної і холодної смерті.

Білоцерківська волонтерська група
Білоцерківська волонтерська група

Білоцерківська волонтерська група «Час змін» не покладаючи рук збирають кошти на техніку, їжу, ліки та інші речі, які приносять білоцерківці і не лише. Гуманітарну та фінансову допомогу везуть на схід до рідної ОМБР, так і до інших.

Це схоже на первісне уявлення про побудову світу. Але замість землі тут − армія, слони − волонтери, а черепаха − українці. Народ, який за стільки століть не втратив своєї незламності, який не впадає у відчай і завжди тримає удар − приречений на перемогу.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: