Одне серце – дві батьківщини Культура Найактуальніше 

Одне серце – дві батьківщини

Відчуття загубленості, непримиренна внутрішня боротьба, розщеплення ментального ядра – ці процеси часто властиві творчому духу людини, обдарованої непересічними талантом і здатністю пізнавати світ поетично. Ми знаємо про дилему самоідентифікації Миколи Гоголя (українця за походженням), твори якого стали фундаментом для всієї російської літератури. Свідомий вибір митця дисонував із його глибинним відчуттям спорідненості з «Малоросією», затяжний духовний конфлікт фатально відбився на всьому житті письменника. Хто міг би подумати, що дуже схожа проблема спіткає де-факто польського поета, українські корені якого були значно слабшими, а відчуття співзвучності, проте, у стократ сильнішим?

«…нехай із Божою ласкою увійде польський поет Єжи Гарасимович у ще один свій великий дім – Україну», – написав львівський письменник Ігор Калинець у передмові до збірки «Руський ліхтар, або небо лемків». Ув українській літературній спадщині немає митця, який зумів так масштабно відтворити трагедію покинутих лемківських земель. Поодинокі спроби важко й зіставити з великим доробком Є. Гарасимовича, що тільки в перекладі І. Калинця налічує 600 творів. Чому ж польський поет настільки пройнявся українською проблематикою та обрав необхідність зближення двох народів, навіть якщо й несвідомо? Сліди цього рішення однозначно сягають дитинства митця.

Ігор Калинець
Ігор Калинець переклав 600 творів Єжи Гарасимовича

Дідусь Є. Гарасимовича родом із містечка Долини, а це, як відомо, навіть не Лемківщина, а Бойківщина. Батько був польським офіцером, матір походила зі спольщеного татарського роду. Свого сина подружжя охрестило в греко-католицькій церкві, де він отримав ім’я Юрій. Ще малим хлопцем, відпочиваючи у Славському та Ворохті, майбутній поет щиро й безповоротно закохався у гірські схили. Вони стали його духовним домом, сховком, до якого він повертався «умити лице від міста» («Моє свято Йордану»). Даруючи Чеславу Мілошу свою збірку «У Ботанічному. Вірші дзен», Є. Гарасимович не забуде згадати, що «є внуком українського селянина, який ходив босоніж по снігу в рідних Карпатах. Який також, як той Дідусь, бідний, але вільний». А по смерті, згідно зі заповітом, його прах розвіють над Бескидами…

Уперше І. Калинець натрапив на вірші Є. Гарасимовича у часописі «Наше слово». Коли одного серпневого дня, більш ніж через десять років після повернення додому з ув’язнення, йому раптово захотілося знову взятися за перо, львівський поет, натомість, почав перекладати твори свого літературного наставника. У результаті вийшла друком збірка «Руський ліхтар, або Небо лемків» – зріз творчості Є. Гарасимовича на українську тематику.

Збірка поезії Єжи Гарасимовича
У 2003 році видавництво «Світ» видало збірку вибраних поезій Єжи Гарасимовича у перекладі Ігоря Калинця

Прочитавши бодай кілька віршів із цієї книжки, найперше помічаєш їхню мозаїчну вишуканість. «Стараюся писати «гарно», щоби дати людям трохи світла, прецінь пишу для них, не для критиків… – говорив Є. Гарасимович. – Передбачаю розквіт саме гарної поезії, за якою люди тужать, як за природою» (Stanisław Stanuch, «Nota biograficzna»). Ці слова відтворили онтологічну основу творчості «реєстрового козака на службі в Речі Посполитої», як часто любив називати себе митець. У його віршах можна помітити ознаки і бароко, і сюрреалізму; вони вражають широтою охоплення дійсності, мальовничістю описових пасажів, мозаїкою образів. Мова Є. Гарасимовича проста, що, однак, не спрощує читачам процес осягнення сенсу, адже він зазвичай майстерно ховається в лабіринтах художніх образів. Як влучно підсумував польський літературознавець і критик Казимир Вика, «Гарасимович зі сміливістю дитини-відкривача крокує від початкових пунктів усілякої поезії. Зачарований крокує і зірко бачачи… Перетинає вже існуючі поетики і взірці. Не відає обмежень у їх відкриванні наново. Не відчуває страху в їх поєднанні. І власне в цьому його оригінальність» («Rzecz wyobraźni», 1959).

Єжи Гарасимович здолав довгий шлях до себе. Його вірші на українську тематику в градації ілюструють болісну трансформацію переконань. Суперечливість у публічних висловлюваннях лише підтверджувала амбівалентне сприйняття дійсності, спраглі пошуки батьківського дому, космічну загубленість митця як особистості, його хаотичне буття-самотворення на перетині різних культур, ментальних основ, світоглядних концепцій та візій майбутнього. Польща і Україна, Захід і Візантія. Поміж ними – Бескиди як образ внутрішньої свободи, містичних одкровень та затишку в лоні автентичної природи гір. Томас Джефферсон, американський мислитель, влучно сказав: «Моя справжня батьківщина – те місце, де панує необмежена свобода». Так вважав і Є. Гарасимович. Якщо Краків асоціювався поетові тільки з панельним будинком, у якому навіть снам було затісно, то краєвиди пограниччя зачаровували його своїм безмежжям.

Митець страждав від екзистенційної, глибоко «космічної» загубленості. Не відчував затишку в Кракові, завше шукав нагоди покинути його й відпочити у горах. Бескиди стали його духовним прихистком: «Я хотів щоб та стара церква / Була моїм співочим домом / З-поміж усіх тільки я носив / Бездомну у волоссі солому» («Буколіка з банями»). «Коли нарешті той в «горах дім / У модриновім пасторальному лісі / Буде моїм а не уві сні / Підпертий на оленяти золотих ріжках» («Дім у горах»). Уся творчість польського поета була відображенням відчайдушних пошуків людини своїх призначення, батьківщини, місця у світі. Якось Є. Гарасимович влучно скаже: «У кривавих торгах народів / Нелегко себе відшукати» («Березень у горах»). То де ж шукати допомоги? Хто допоможе зрозуміти сенс буття? «Треба з лиця ікон відчитати / Для чого нас Бог на землю спровадив».

Поет неодноразово стверджував, що польське літературне середовище не оцінило його, як слід. Важко сказати, наскільки об’єктивним він був, говорячи це, адже критики не скупилися на схвальні відгуки й дослідження його творчості. У поезії проявляється ще один бік нерозуміння, значно серйозніший від браку уваги, – осуд за релігійну позицію: «І ще погрожували кулаком і свистом / Коли я перехрестився хрестом візантійським» («Дилема»), «біло від ножів / якими віршам погрожують / у найпресвятішому Кракові», «вишкрябують мої краєвиди з церквою», «скидають візантійські хрести» («Руїни церкви. Жерниця ІІІ. Бескиди).

У результаті політичних ігор між радянською владою Польщі та СРСР було знищено низку поселень Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Кордон проводили грубо, «по живому», зовсім не зважаючи на думку людей, що жили на пограниччі. Відтак у вимушеній еміграції по обидва боки польсько-українського рубежу опинилося чимало «чужинців», що не вписувалися в новий контекст, не відчували з ним спорідненості. Образно кажучи, Є. Гарасимовичу вдалося описати своєрідну Атлантиду, відчувши ледь не кожен людський слід автохтонного населення Бескидів. Поступово ці землі залюднювалися, знову набували звучання, однак значно відмінного від первинного. Поезія Є. Гарасимовича – справжня мапа лемківських сіл (Барчиці, Лелюхів, Мушина, Юст, Дверник etc.). Усі вони живі, переповнені сльозами та спогадами, очима святих із золотих рамок ікон, ще не згаслим подихом людей, душами мертвих і божествами: «о Лелюхове / утоплений / на дні зеленого / озера бур’янів / дрімають скелети / затоплених хат» («Лелюхів»). «Вулиця скрухи / В лемків єдина Одна над ними / Церква плачлива» («У горах негода»). «Пусті хати жовті від старості / це їх сумління / наше / стільки літ / розбирає» («Бойківщина»). «Нас тут небагато / кілька хат / на пні долини / як опеньки» («Кілька хат»).

Слід зазначити, що у своїх віршах Є. Гарасимович вживає слова «руський», «козацький» та «український» як синоніми. Під впливом згубних пропагандистських тенденцій стосовно національно-визвольної боротьби УПА, на фоні польської шизофренії з цього приводу, поет піддається дезінформації і в ранній творчості демонструє викривлене бачення ситуації. Найкращим виразником помилкової позиції є поема «Руський ліхтар» (1964 р.). Зображуючи те, як на Україну «полюють різні народи», зокрема й поляки-половці, автор не уникає доволі скептичного опису її самої: «хай тітонька Україна / у вінку з калини / із косами / щось нам скаже / про свої вовчі ікла»; «від гріхів брунатних / тітки України / червоніє / що за німця віддалася / спав на печі з нею / німець». Негативна візія проявляється і в інших творах: «У церкві з руського Бога здерто позолоту / Не відомо чи не був бандерівцем / Оцією дорогою каже селянин святого Володимира вели / У німецькому френчі схожого на зарослого звіра» («Бескиди»). «Ой земле моя царино / Ой зла нене моя Україно» («Паска Христа. Великодня поема»). Незважаючи на це, Є. Гарасимович глибоко проймається безчинствами своїх фактичних співвітчизників: «Кожна душечка руська / бере зі собою / свій найбільший гріх / що руська / і шикується / до вигнання».

У молодості, маючи друзів серед радикально налаштованих лемків та вражених імперським синдромом поляків, поет обстоював і лемківський сепаратизм, вважаючи це населення окремим народом. Наприклад, ув одній зі статей для «Газети Краківської» (№ 135 від 11.05.1986) під назвою «Chwast plomienisty i zlowrogi – burzan nacjonalizmu» Є. Гарасимович дасть настанови лемкам щодо їхнього відокремлення від українців.

Виданий у 1996 році збірник спогадів депортованих лемків
Виданий у 1996 році збірник спогадів депортованих лемків, очевидно, також вплинув на переконання поета

Поет стверджував, що лемки – окремий народ, як баски, словаки чи шотландці, і має право на власну державність із усіма відповідними атрибутами. «Хто спинить сонце лемків у яструбиному леті / Хто спинить їх малу бринячу як джміль країну» («Злоцьке церковне небо). «Лемків навіть ялівцю не викурить дим / Бачу – дерев’яне небо люд зводить» («Дванадцятираменний дуб»). У польському збірнику спогадів депортованих лемків «Mniejszosc w warunkach zagrozenia. Pamietniki Łemków» є цікава рефлексія виселенця Михайла Скирпана, що на такі заяви Є. Гарасимовича відповів: «Цікаво, як би реагували наші «Гарасимовичі», якби у сусідніх країнах хтось творив нову історію польських етнічних груп та розповідав їм, що вони не є поляками». Та минуть роки, і митець довідається правду, збагне свої помилки. Якось він скаже: «У Польщі ніхто переді мною не писав, що є якісь лемки… Лемки – це тільки українці, що мешкають найдалі на заході».

Амбівалентність позиції була причиною багатьох суперечностей у висловлюваннях. Приміром, поет міг захоплено вітати незалежність України, пишучи: «Україна не могила / Україна – Нарід» («Пісенька»), а через якийсь час на запитання кореспондента відповісти: «…українська справа є тепер від мене на тисячу миль». Однак перед смертю його метання завершилися. Єжи Гарасимович розв’язав гордіїв вузол сумнівів і сповна прийняв своє українське єство: «…я – український письменник, хоча доля так розпорядилася, що польськомовний. Я український письменник, хоч і не знаний в Україні. Однак я ним є…». Ці рядки процитовані з передсмертної записки поета, про яку неодноразово згадує І. Калинець у своїй передмові. До сьогодні чимало поляків скептично ставиться до безкінечних пошуків митця, його чудернацького замилування лемківськими землями. Цілком імовірно, вони не знають про цей лист-заповіт, який засвідчив остаточну самоідентифікацію автора.

Меморіальна таблиця на Сальваторському цвинтарі
Меморіальна таблиця на Сальваторському цвинтарі в Кракові. © Zygmunt Put

Вірші ж редагувати було запізно: що сказано, те сказано. «Полишаю Краків і його шістдесят костелів / Сюди поспішаю на провесні де церковці на гірських поличках / як забавки / Волочусь сюди з тим своїм руським вишиваним прізвищем / З ангелом чорним мов ластівки» («Провесінь»). «Хто зна чи я руський чи білоруський / Чи з’ява билинна із мохів церковних / Гей шумить вітер в генеалогічній берізці / А може я став просто лемків патроном» («Злоцька ода»). «Що зробити з руською омелою в душі / Я ліпше вирвав її й потоптав би / Та лиш снігом знову закурить / Бані церкви починають шептати» («Дім у березняку»). «Ніхто не знає як в мені руські святі / За людом плачуть ночами» («Паска Христа. Великодня поема»). «я маючи сходу співочі домішки» («Донька різника»). «Як можеш годитися зі мною Боже / якщо маю більше облич аніж Святовид» («Книга згоди»). «Бо пошматоване все у мені / Як у бою панцир кинений» («За Царськими вратами»). «Міфічне узгір’я обох Народів / Здобули і пройшли через стола середину» («Дванадцятираменний дуб»). «Опертий на лікоть у квартирі / як русин у корчмі / з книжкою що мовить / польською тільки», «Підперся чоловік / пише рукою нечемною / у шапці яка нікому / поклонитися не вміє / По кожній зваленій церкві / каже кожному правду» («Опертий на лікоть»).

Творчість Є. Гарасимовича, справжнього послідовника польського поета і драматурга Юліуша Словацького, і за стилем, і за світовідчуттям не втрачає багатовимірної образності навіть у перекладах. Сюрреалістична строкатість вільних віршів гармонійно поєднується з простотою мови, відтак зміст передається через вишукані символи й несподівані алюзії, імплантується у свідомість читача образами, а не словами. Пошуки, сумніви і щирість духовних поривань роблять лірику польського поета направду унікальним літературним явищем ХХ століття.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: