Водохреще vs Ордан: стара форма, новий зміст Культура Найактуальніше 

Водохреще vs Ордан: стара форма, новий зміст

Новорічно-різдвяний марафон «від Романа до Йордана», на жаль чи на щастя, уже добігає кінця. На фінішній прямій нас, втомлених, але досі сповнених ентузіазму святкувальників, чекає Водохреще. Чекає, певна річ, не з пустими руками – пляшечка святої води можливо й не зцілить всі тілесні й душевні рани, зате точно втамує спрагу. І це – далеко не суб’єктивне твердження, це – тисячолітній досвід предків, про який, власне, і йтиметься в даному матеріалі.

19 січня – завершальний у циклі зимових святкувань день, який повертає нас до біблійного сюжету про хрещення Ісуса Христа на річці Йордан. Частина дослідників, зокрема О. Воропай, вважають, що це свято ґрунтується винятково на християнському звичаї і традиційним для давніх українців стало лише після запровадження християнства. Натомість інша частина вказує на ритуально-обрядові елементи, притаманні язичницьким віруванням дохристиянської доби. Зрештою, ополонка у формі хреста – це не тільки данина Ісусовому розп’яттю, а також сакральний для багатьох культур знак; зокрема для наших предків він ототожнювався із Сонцем та Вогнем.

Через бар’єр століть складно достеменно розшифрувати, який зміст давні українці вкладали у Водохреще: свято настільки християнізувалося, що навіть його первісну назву затьмарила назва біблійна. Сотні й сотні років народи на території сучасної України святкували народження небесних світил та молились не одному, а кільком богам. Повністю знищити настільки міцно вкорінені народні звичаї та обряди у церкви не вийшло, тому свята залишились, отримавши, втім, нове трактування. Так і дійшли до нас у різних фольклорних формах пам’ятки минувшини, дарма що типовий для сучасних колядок приспів «Ой дай, Боже» колись міг звучати трохи по-іншому: «Ой, Дажбоже». Окремі моменти замаскували новою ідеологією до непізнання, проте основні контури свята збереглись і донині.

Прийшло з води, пішло з водою

Складно переоцінити роль води у житті наших пращурів та й, що вже там – у нашому житті теж: в середньому, без неї організм перестає функціонувати вже через два-чотири дні. «Все з води», – шукав у цій субстанції першооснову всіх речей Фалес Мілетський і був по-своєму правий. Саме долини великих прісноводних рік – Інду та Нілу, Хуанхе та Євфрату – стають колисками великих цивілізацій давнини; у той час, як солоні хвилі океану довгий час стримують людську жагу до відкриття світу. Дощі стають благословенням, оскільки напувають землю і дають життя паросткам рису та пшениці; проте дощі стають і прокляттям, коли за лічені хвилини зводять нанівець кількамісячну працю людських рук.

Особливу загрозу становили весняні бурхливі паводки, які зносили переправи й будинки, забирали життя людей і худоби. Замість зриватись із добре обжитого місця, предки придумали інший вихід із ситуації – зачаклувати, заворожити воду, обернути її руйнівну силу на користь. Як і вогонь, воду вважали (та й досі вважають) способом магічного очищення: вона змиває і топить нечисту силу та злих духів.

Щедрий вечір
Щедрий вечір

«Людство протягом багатьох тисячоліть уособлювало вічний розвиток матерії в образі бурхливого й мінливого моря, текучої води, котра не має певної усталеної форми. Немає майже жодного племені, котре воду не вважало б за матір всього живого, цілющою силою очищення, родючості», – писав знаний історик і фольклорист Михайло Шахнович. Тому складно знайти культуру, в пантеоні якої бракувало б божественного втілення цієї стихії: володар морів Посейдон з Давньої Греції; повелитель дощу, грому та блискавки Індра з індійських вед, китайська богиня-драконка Нюй-Ва; єгипетське уособлення водного хаосу в обличчі Нун; і зрештою – слов’янська богиня Дана. Саме з її ім’ям раніше й пов’язували релігійні обряди біля скутих льодом зимових водойм, які за часом збігаються із сучасним християнським Водохрещем.

За астрального культу давніх українців, свята утворювали єдиний цикл, який тривав цілий рік, та відтворювали  картину створення світу, якою її бачили наші пращури. Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят, серед яких, для прикладу, були аналоги Різдва, Великодня, Купала тощо; а також менші, але не менш важливі, свята інших богів: Ярила, Лади, Велеса, Мокоші, Дани та інших.

Творення світу, згідно з давньослов’янськими легендами та міфами, відбувалося протягом 12 священних ночей, кожна з яких тривала по 1000 років. За цей час Лада, богиня світової гармонії, кохання та родючості, народжує Сонце, Місяць, Зорю із зорями та Воду-Дану. Відповідно до сюжетів стародавніх колядок, Всесвіт постає у такій послідовності: на Святий вечір (25 грудня за старим стилем) земний морок розганяє золоте Сонце, на Щедрий вечір (1 січня за старим стилем) нічну темряву освітлює Місяць та зорі, а через 12 днів після Різдва, на Водохреще, постає богиня води Дана.

За народними віруваннями, опівночі перед днем народження Дани джерельна «жива» вода дуже хвилювалась, бо в цей час ріки вкриті кригою, через що злі сили перешкоджали її виходу з темних нутрощів землі. Тут у пригоді ставав Ордан-Йордан, образ якого не обмежувався лише святом – це був повноцінний божок, уособлення святителя підземних вод. Етимологія слова Ордан відсилає нас до двох складових: «ор» – сонце, «дан» – вода. Таким чином, світлом молодого Божича-Сонця, яке відродилося на Різдво, Ордан в день появи на світ богині Дани очищував джерельні води від лихих сил і надавав їй великої цілющої та чарівної сили, як про те співається у колядках й донині.

Ші ді рі ді, ші ді рі ді  – Дана!

Дана (інші версії – Діанна, Діванія, Девонія, Деванна, Діва) – богиня слов’янського пантеону, яка уособлює жіноче начало Всесвіту та керує небесними (дощі) і земними (ріки) водами, омиває вічнозелене Дерево життя. Перші писані відомості про Дану можна знайти ще в записках Геродота: згідно з його переказами, ця богиня – прекрасна непорочна діва і водночас мати всього живого та дружина бога Сонця. Священний союз води та світла спостерігаємо не тільки у зимових колядках, а й у літніх купальських піснях – саме цей шлюб святкують боги та увесь світ на Івана Купала.

Етимологія божественного імені теж безпосередньо пов’язана із водою. За версією, зокрема, академіка М. Марра, Дана складається із двох частин: «да», що означає «вода», і «на» – неня, мати. Тобто у підсумку отримуємо «мати, що творить річку», або лаконічніше – «матір води». У скіфо-сарматський період слово «Дана» перестали використовувати лише як ім’я богині, воно стало позначати просто річку. Відтак чимало українських річок отримали назву із подібним коренем – зокрема Дніпро (у давнину – Danapris) та Дунай (у давнину – Danuvius).

Богиня Дана
Богиня Дана

Давність культу богині Дани дослідники датують IV тис. до н. е., хоча більшу популярність він здобуває все ж пізніше: з III тис. до н. е. й до XX ст. наші предки цілорічно вшановують і величають воду в ритуальних обрядах. Щоб задобрити божественну силу, давні українці приносять данину (походження цього слова окремі дослідники також пов’язують із Даною), вкидаючи її у річки, озера і криниці. Сучасний туристичний звичай кидати монету у фонтан, щоб у майбутньому ще раз відвідати певне місто, теж є своєрідним способом задобрити богиню води (або принаймні тих, хто ці фонтани потім очищає).

Не зважаючи на статус матері, яка дарує життя, Дана все ж залишалась непередбачуваним і суворим божеством, не забуваючи про руйнівну силу водяної стихії. У п’ятницю, свій день тижня, Дана прилюдно судила злочинців на велелюдних майданах, допоки її образ не трансформувався у християнську Параскеву-П’ятницю. Навіть відносно нещодавно – у ХVІІІ столітті – в деяких п’ятницьких храмах віряни продовжували поклонятися символам язичницької богині, страшенно картаючи себе, а села укладали угоди на звільнення від робіт у п’ятницю.

Особливою популярністю культ божества води користувався у географічно наближених до морів землях: народів Надчорномор’я та Середземномор’я. Зважаючи на відносно схожі кліматичні умови, свято народження води на берегах європейських та азійських рік тисячоліттями відбувалось у той самий час і з приблизно однаковими ритуальними обрядами. Тому в міфологіях різних, на перший погляд, культур, розмежованих тисячами кілометрів, часто натрапляємо на схожі образи.

Наприклад асурку Дану, втілення первісних вод з індійських епосів, сміливо можна було б назвати двоюрідною сестрою слов’янської Дани; а от кельтська Дану – сьома вода на киселі, оскільки жодної сили над водяною стихією не мала, проте теж виконувала роль матері-прародительки. Дещо видозмінений образ Дани можемо побачити й в античній міфології. Український етнограф Яків Головацький у монографії, присвяченій вивченню старослов’янської міфології, зауважував, що слов’янських Ладу, Дану і Полеля елліни запозичили та модифікували, отримавши в результаті Латону, Артеміду та Аполлона відповідно. І нехай зв’язки із водою було втрачено – що грецька Артеміда, що римська Діана стали богинями полювання і дикої природи – непорочність, яка була рисою Дани, залишилась.

Обряди культу водних богів зберігаються в усьому світі й дотепер, хоча часто вони дбайливо замасковані під християнський звичай. Так само залишаються із нами згадки про давні релігії, зашифровані у фольклорі. Зокрема крізь тисячі років дійшов до нас приспів індоєвропейської доби: «Ші ді рі ді, ші ді рі ді, Дана!» («Sie die rie die, sie die rie die, Dana!») – «Вона діє, річку діє [творить], вона діє, річку діє, Дана!»

Свято, яке наближає прихід весни

Йордан-Водохреще – свято, присвячене не лише народженню богині Дани: води, які пробуджуються разом із нею, вириваються із крижаних обіймів зими та прискорюють прихід Весни. Саме цієї пори бог Ордан відкриває небеса для теплих весняних дощів, і зовсім скоро у боротьбу з льодовими хмарами зла вступить грізний Перун, бог блискавки й грому. Та люта Зима не поспішає здаватись і тільки посилює свою тиранію: у цей період починаються сильні морози, страшні для озимини, худоби та навіть людей. Тому напередодні Водохреща у давнину на всіх вікнах і дверях випалювали вогнем або малювали крейдою хрести (язичницькі символи сонячної та вогненної сили), аби нечисті духи не могли зашкодити сім’ї.

Водохреща
Водохреща

Перед Водохрещем наші пращури справляли Голодну кутю. На відміну від Багатої куті на Святвечір та Щедрої – перед Старим Новим роком, пісних страв Голодної куті було менше ніж 12, переважно непарна кількість, – все для того, щоб залишити Зиму голодною і зменшити її період гостювання на обійсті. Після вечері діти тарабанили ложками об макітру з кутею – проганяли мороз, зиму і Мару-Смерть, яка приходила з ними, та щиро запрошували добрі сили Весни.

Щоб заклинання та ритуали мали успіх, свято Йордану необхідно було проводити за двох умов: дійство мало відбуватись на річці, озері чи іншій водоймі й саме свячення води мусило закінчитися до сходу сонця. Водохреще справляли уночі, бо тоді на землю виходили лихі сили, які треба було заворожити, заклясти, відвернути від води. Саму воду теж потрібно було ще «приручити», оскільки вона вийшла з темних нутрощів землі, де є багато злих духів. Тому предки піддавали її своєрідному характерництву-чаклунству; майже так само, як сучасні екстрасенси через телевізійні екрани змінюють біоструми води, хай що б це не означало.

Ще одна «традиція», що добула до нашого часу, – обрядове купання в холодній йорданській воді; відродилася вона лише наприкінці XX – на початку XXI ст. і дещо відрізняється від класичного язичницького обряду. У давнину було прийнято з нагоди великих свят кидати людей у воду, приносячи цим самим жертву на багатий урожай. Характерно, що ритуальні «вметання» в річку були присвячені трьом кульмінаційним періодам аграрно-сонячного календаря українців: Різдвяних свят (зимового сонцестояння), Великодня (весняного рівнодення) і Купала (літнього сонцестояння). Про людські жертви, які приносились воді, відомо починаючи із залізного віку й аж до доби Середньовіччя. У цьому випадку, мабуть, деякі відхилення від традицій стали лише на користь.

Матеріал проілюстровано зображеннями із книги «Українська міфологія» В. Войтовича, Київ: Либідь, 2002

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: