Українці в Румунії: задобрені Бухарестом, забуті Києвом Діаспора Найактуальніше 

Українці в Румунії: задобрені Бухарестом, забуті Києвом

Наш південно-західний сусід проводить цікавий експеримент, суть якого у тому, щоб знайти альтернативний метод приборкання (приручення) національних меншин: замість грубо асимільовувати усіх цих ромів, словаків і сербів, уряд дбайливо піклується їхньою культурою, у багатьох випадках – значно краще за материнську державу. Так, якщо у міжвоєнні роки підконтрольна Румунії Північна Буковина (теперішня Чернівецька область) зазнавала грубої румунізації шляхом побиття дошкільнят різками, то сучасна толерантна Румунія виділяє пристойні гроші на культурну діяльність дев’ятнадцяти найчисленніших нацменшин, чим намагається купити їхню лояльність.

Немає однозначної відповіді на запитання, чи ефективною є така стратегія: з одного боку, угорська меншина, найчисленніша з усіх, з кожним роком тільки нарощує апетити та подовжує список потреб та вимог. З іншого боку, українці, третя за чисельністю меншина, щиро вдячна Бухаресту за ту моральну та фінансову підтримку (гарантовану та безумовну), якої годі чекати від офіційного Києва. Наші земляки щороку отримують від румунського уряду близько двох мільйонів євро, – винятково на свою культурну діяльність: на утримання культурних центрів, видання книг, поїздки та екскурсії, виставки, гуртки, вечори тощо.

Так було не завжди…

Старші представники української общини Румунії, з якими вдалося поспілкуватися, із суперечливою палітрою емоцій згадують похмуру соціалістичну епоху. Тодішній румунський соціалізм мав значний шовіністичний домішок, тому за українську пісню, книгу чи п’єсу замість двох мільйонів євро могли дати по шапці. Могли й посадити у в’язницю, – якщо вірити «Енциклопедії українознавства», «у 1959 році у Букарешті влаштовано показовий процес проти В. Білівського, якому закидали заохочування читачів до укр. мови і плекання укр. культури (його засуджено на 7 років в’язниці; аналогічний процес відбувся і в Сиготі)».

Дмитро Аріч (1915–1971), режисер негостинського театрального гуртка з 1949 р.
Дмитро Аріч (1915–1971), режисер негостинського театрального гуртка з 1949 р.

Українська культурна діяльність в Румунії зароджується наприкінці 1940-х років. Тоді із сибірського заслання повертається Дмитро Аріч, який одразу започатковує практику читання українських класичних п’єс по хатах села Негостини. У цьому селі він 1950 року організовує молодь і ставить п’єсу «Наталка Полтавка». Подія викликала ажіотаж і у Негостині, і у Сереті, і в інших місцях компактного проживання українців. У культурному домі, де відбувалося дійство, не вистачало місць. Так театральні постановки українських класичних п’єс стали регулярним явищем. Голодну на український продукт публіку тішили сценами на зразок «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Не судилось (Панське болото)», «Над лиманом». Квитки, як правило, розпродувалися за два тижні до вистави. У тому ж 1950 році створено мішаний хор із жителів Серету та Негостини (всього 120 осіб).

Микола Майданюк, який потім стане диригентом хору, диригентом оркестру й одним із головних учасників українського відродження в Румунії, тоді вчився в Українській педагогічній школі у Сереті: «Я не був серед хороших учнів, вчився радше середньо. Передусім тому, що займався культурною і спортивною діяльністю. Живучи у гуртожитку, я таємно ходив брати участь у репетиціях українських класичних пєc. Повертався о другій-третій годині ночі, залізаючи у вікно, щоб ніхто не знав».

Як видно зі сказаного, починаючи з кінця 1940-их у Румунії намітився невеличкий український ренесанс, і румунська влада не лише толерувала його, але й, на знак тісної дружби з СРСР, сприяла відродженню всього українського. «Після навчальної реформи 1948 рокупродовжує Микола Майданюк завелася українська мова у школах. Зразу було трудно. Я в той час був у сьомому класі. У звязку з реформою нас завернули з сьомого класу до пятого. Були викладачі, які приїхали з України викладати українську мову. Досі пам’ятаю вчительку з Києва, яка називалася Наталя Василівна Клименко».

На жаль, ця політика протривала недовго, лише до 1962 року, коли на горизонті замайоріла епоха Чаушеску із його уніфікаторськими замашками, ізоляціонізмом та відмовою підкорятися московським генсекам. Демонстративне дистанціювання від Радянського Союзу у 60-ті роки (особливо після 1968 р.) не могло не вплинути негативно на становище української меншини, яку в Румунії трактували не інакше як агентуру совєтів. Українське культурне життя, не встигнувши розквітнути, занепадає: йдуть у небуття українські школи (яких було близько 120), найактивніших культурних діячів засуджують та утискають.

Із особистого фотоальбому Миколи Майданюка
Із особистого фотоальбому Миколи Майданюка

Перестали толерувати й український театральний гурток. Деякі недоброзичливці були свідками постановки п’єси «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, у якій, за сюжетом, Гнат убиває Софію, і мертву несе на руках. Про таку крамолу не могли не донести відповідним державним органам, які спробували за неї зачепитися: на наступний день після вистави, у понеділок рано, Майданюка закликали до міста Радовець, до партійного офісу, і закинули йому, що він показує мертвих на сцені. І додали: «Ти прийдеш на наступний тиждень, візьмеш текст п’єси і будеш нам перекладати». Майданюк відповів, що вимагає плату за перекладацькі послуги… Смикали його й з інших боків. Наприклад, вимагали прибрати українські пісні з репертуару його хору, в тому числі – особливо цінні для Майданюка: «Ой Донецький краю», «Ось чого ти, земле, молодіти стала»…

Українську громаду водночас і хотіли притиснути, і не хотіли це робити надто відверто і нахабно. З іншого боку, мало хто з українців мав відвагу боротися проти нових порядків відкрито, спротив був передусім пасивний, із міцно стиснутими зубами, тугими дулями в кишенях і сподіваннями, що завжди так не буде. Кілька мініатюр із життя української громади 1960-х років.

Микола Майданюк на подвір’ї свого дому
Микола Майданюк на подвір’ї свого дому у Сереті. Тут і далі – фото Юрія Мельника

Художник Іван Боднар, колишній голова СУР, стверджує, що за життя практично не зазнавав утисків за своє українське походження. Проте одного разу, коли він був на посаді заступника директора школи, один із колег виявляв до нього неприязнь, акцентуючи на його українському корінні: «Зима того року затягнулася, – згадує Іван Боднар, – за вікном було багато ворон. Мені увірвався терпець і я сказав йому: «Ти бачиш цих ворон? Ворони сьогодні прийшли, завтра підуть. А післязавтра прийде десант, – будеш мене шукати як перекладача». Більше він до мене не пхався».

Журналіст Міхай Міхаєску-Анюк: «У комуністичні часи через українську мову можна було нажити проблем. Мама, відводячи мене у садочок, суворо наказувала: «Якщо тебе по-румунськи запитають, як тебе звати, скажеш, що Міхай Міхаєску». На жаль, у садочку вихователька зверталася з іншими питаннями незрозумілою румунською мовою: «Що ти робиш?», «Скільки тобі років?»… На усі я перелякано, але впевнено відповідав: “Міхай Міхаєску!!!”».

Спогад Миколи Майданюка: «Директор школи, Іванчук, походив з Північної Буковини, Чернівецької області. На пленарному партійному засіданні в районному центрі, на очах у трьохсот свідків другий секретар партії докоряв Іванчукові за українську мову. Той скипів до такої міри, що йому вискочила гуля на лобі. Наступного дня я побачив його у школі. Він сміявся і казав: Гуля мені з чола зійде, а українська мова у негостинській школі залишиться».

Негостина

У Румунії не було нічого схожого на операцію «Вісла». Звідси така разюча різниця між Надсянням, де українські села, хати і церкви без українців, та Південною Буковиною, де об’ємне, барвисте, змістовне українське життя. Це відчуваєш у містах і селах від Серету до Радівців і далі на південь. Але є на Південній Буковині вже згадане село Негостина, у якому це відчуваєш особливо.

Культурний дім імені Назарія Яремчука у Негостині
Культурний дім імені Назарія Яремчука у Негостині (зараз на ремонті)

Навколо – інші села, у яких ще вищий відсоток українців, але там, за зауваженням Івана Боднара, «дух український знижено». Ще за Австрії у Негостині діяла українська читальня. Впродовж десятиліть діє українська школа – навіть зараз, коли усі інші переходять на румунську мову. Невелике за населенням село (до двох тисяч жителів) виявилося невимовно багатим на таланти. З Негостини вийшли понад десяток культурних діячів. Окрім цитованих вище диригента Миколи Майданюка та художника Івана Боднара, тут народилися письменник та публіцист Іван Кідищук, публіцист та перекладач Евсебій Фрасинюк (інтерпретатор Сковороди, перекладач «Саду Божественних пісень» на румунську), письменник та публіцист Михайло Михайлюк, прозаїк Василь Клим та багато інших. У Негостині – пам’ятник Шевченку, один із п’яти в Румунії, будинок культури імені Назарія Яремчука, де Яремчук виступав. Бував у Негостині Іван Драч, причому тричі.

Пам’ятна таблиця на Культурному домі у Негостині
Пам’ятна таблиця на Культурному домі у Негостині

Закордонні українці, зокрема в Румунії, показують, якими могли б бути ми, якби почувалися трохи заможніше. Якими могли б бути наші інтелігенти, поети, письменники, науковці, культурні діячі, якби могли достойно жити зі своєї творчості. Негостинські інтелігенти позбавлені тих ментальних хворіб, які розвиваються в інтелігентському середовищі в умовах матеріальної бідності: скупість, заздрість, внутрішня холоднеча, недовіра, готовність продаватися, рабське запобігання перед грошедавцями і таке інше.

У кожного з них – свої спогади про подорожі в Україну. Комусь найбільше відклалося в пам’яті спілкування з прикордонниками та даїшниками, хтось наводить свої негативні враження про представників української діаспори з благополучних США та Канади, з якими випало перетнутися на якомусь там дійстві у Києві, і які, вже проникнувшись холодною розрахунковою етикою капіталізму, зовсім не імпонують «простим мужикам з Румунії». Комусь залишився гіркий присмак («gust amar») через вдалу чи невдалу спробу українських готелів та магазинів обшахраювати закордонних лохів, які невідомо чого поперлися до Києва, Канева чи Львова. Але усі носять у грудях виняткове тепло до України як до своєї правітчизни. Це тепло проявляється у значно трепетнішому ставленні до гопака, вареників, верби і калини: у їхньому просторі ці теми не зазнали баналізації, не набули шароварського підтексту.

Негостинські письменники Євсебій Фрасинюк та Михайло Михайлюк
Негостинські письменники Євсебій Фрасинюк та Михайло Михайлюк

У Негостині з особливим, рідкісним для внутрішньої України трепетом шанують Шевченка. Тутешній перекладач Іван Козмей (помер два роки тому) подарував Румунії головні твори «Кобзаря».

Sprâncenatelor, iubiți-vă
Dar nu cu muscalii,
Căci muscalii – străini oameni,
Rău v-aduc în cale,

– бринять перші чотири рядки «Катерини». У примітках завбачливо зауважено, що «muscal» – «офіцер у російській армії». І у цих рядках, і у більшості інших Івану Козмею вдалося зберегти зміст, віршований розмір, риму оригіналу, а головне – передати дух епохальної для українців книги, зробити козацьку героїку, сумовиту пейзажну лірику, динамічну повстанську романтику доступною румуномовному читачеві. Засмучує тільки наклад: 500 примірників.

Комусь із негостинських інтелігентів пощастило народитись у сприятливий час і вивчати українську в школі. Хтось української граматики на очі не бачив, але знає українську мову завдяки сім’ї. «Я знаю українську мову, бо ссав українську цицьку», – висловився з цього приводу Віктор Семчук, один із діячів Союзу українців Румунії.

Простір взаємоповаги і взаєморозуміння

Віктор Семчук був примарем (тобто війтом) села Міхайлені, – незважаючи на те, що в цьому селі більшість складають румуни. Українцями були і заступник примара, і шість радників з одинадцяти. Причому, така ситуація не є унікальною на півночі Румунії, всипаної малими й більшими острівцями українства. Буває й навпаки: в українському селі, у Балківцях, примар – румун. Із цим не виникає жодних проблем. Формулу гармонійного співжиття на засадах взаємоповаги давно для себе вивів Іван Боднар: «Я громадянин Румунії українського походження. Хочу бути таким, як мене навчила моя бабця: гордим, справедливим, непокірним фальшивим людям. Немає значення, хто ти етнічно, вчися мови твоєї держави і ніхто тобі не забороняє вивчати рідну мову. Я люблю Румунію, оскільки я в Румунії навчився любити Україну і українську мову. Будь хорошим українцем – будеш хорошим громадянином Румунії, і будуть тебе поважати».

Повага до української меншини відображена у дорожніх знаках українською мовою
Повага до української меншини відображена у дорожніх знаках українською мовою

Розмірковуючи про міжнаціональну взаємоповагу на Буковині, Міхай Міхаєску-Анюк звернув увагу, що історичним підґрунтям їй слугує подекуди ще живий «менталітет homo österreichus», який багатокультурній Буковині привили Габзбурги: «Коли мій дід був ще хлопчаком, він, ідучи вулицею, вважав себе зобов’язаним сказати «добрий день» на мові усіх старших перехожих, яких зустрічав. А тодішніми вулицями ходили не лише румуни з українцями, але й євреї, угорці, поляки, німці…».

Іноді знаходити спільну мову означає винаходити спільну мову, ліпити її з українських та румунських слів: у відповідь на «добрий день» доброзичливі робітники в селі Негостина кажуть «здоров’я bună» (що має означати «доброго здоров’я»). «Прицепи машину, că eu vreau злізати», – просить водія пасажир. Мовляв, «зупинись, я хочу вийти з машини».

Негостинець

Вихідцем із Негостини є художник, колишній голова Союзу українців Румунії Іван Боднар, бабуся якого з Росії, а дід – румун. Сам він, народившись в українському селі, працює на українську справу. «Подумайте, що за феномен: моя бабка – руска, з Пензи, але говорила по-українськи, забула російську мову. Лише деякий акцент мала і вживала «кто» замість «хто» (за це мої однолітки з неї сміялися)». Подаємо міркування Івана Боднара про українців, Румунію і не тільки.

Іван Боднар на виставці власних робіт
Іван Боднар на виставці власних робіт (м. Радівці)

«Зараз організація на високому рівні. Створені нові осередки: Тіміш, Тульч. Варта уваги ботошанська організація: нечисленна, всього 300-600 українців, але її учасники дуже активні. Важливою є роль голови організації. Він має уміти всіх єднати, бути вправним диригентом: кожен співає своє, але в завершенні виходить гармонія. Щоб ми існували як українці, нам потрібно такого диригента. який би не брав чужі партитури. У нас є тепер молодий депутат [Мирослав Петрецький. – Ю. М.], на якого я покладаю надію».

«Такі ми є українці: що перший зробив, те третій загробив. На Мараморщині, окрім української, є ще три «національні» організації: гуцульська, рутенська, русинська. Це маленький зріз українського суспільства. Чому ми ділимося? Ті з Буковини, ті з Тімішу, ті звідси, ті звідти… Нас мало, ми повинні бути згуртовані. Фінансовий чинник часто виходить на перший план… Якщо, не дай Бог, держава перестане підтримувати нас грішми, я не знаю, скільки українців визнаватиме себе українцями».

«Чвари, міжусобиці до добра не доводять. Повчальний приклад: всього в румунському парламенті 17 депутатів, які представляють національні меншини. Раніше було 18, але різні татарські організації так чубилися між собою, що у підсумку втратили свого депутата».

Пейзаж пензля Івана Боднара
Пейзаж пензля Івана Боднара

«Коли 2014 року я почув, що почалася війна, я організував у той час виставку, присвячену Міхаю Емінеску. Я виставляв свої картини на аукціон, а вся виручка йшла на допомогу вдовам і сиротам в Україну. Я, однак, не розумію, де в той час були заможні люди з українськими паспортами, мільйонери й мільярдери, яких пребагацько в Україні. Що вони роблять для тих, хто захищає їх та їхні статки? Я приїхав з Румунії і пожертвував. Що може зробити Україна для нас, українців Румунії? Нехай спершу зробить для своїх. Стане багатою, настане мир і спокій – тоді будемо вимагати. А тим часом наша держава нам дає все».

Три покоління негостинців

У скрутні соціалістичні часи Негостина взяла на себе роль найстійкішого оплоту українства. Згадує Микола Майданюк:»Український дух Негостини став поперек горла партійним діячам. Дискусія навколо української мови вилилася у референдум 1962 року: схочуть чи не схочуть жителі Негостини, аби їхні діти вчилися української мови. Я тоді після армії працював у Негостині і перед референдумом ходив по хатах й агітував людей голосувати за українську мову. Зі 110 голосів лише один із батьків проголосував проти української мови. На деякий час негостинська школа залишилась єдиною на всю Румунію, у якій викладалася українська, тричі на тиждень».

У 1960-ті кожен виступ, кожна театральна постановка була вагомою подією в житті громади. Пісні передавалися з покоління в покоління, і не було інституції, яка б виділяла гроші на те, щоб українська культура жила. Тепер гроші виділяє Союз українців Румунії. І тепер, за словами Майданюка, «із молоддю проблеми. В Негостині я маю мішаний гурток. Співають тато, мама і маленька дитина. А великої нема. Вулиці пустіють, хати порожніють».

Сьогодні виборювати право на українську мову в Румунії – означає ламатися у відчинені двері. Нічого виборювати не треба, навпаки, держава всіляко сприяє культурам національних меншин. У таких тепличних умовах інтелігенція проявляє себе у всій красі, книги негостинських авторів виходять у промислово-конвеєрних масштабах. Але чи є кому читати ці книги?

Негостина
Негостина

Аби не обмежувати коло спілкування негостинськими інтелігентами, я виходжу на дорогу з метою завести розмову із першим зустрічним. Зустрілася мама з донькою. На українську мову вона реагує боязко, попереджає, що не сильна в ній, хоча на ділі веде діалог. Питаю доньки (років чотирьох-п’яти), як її звати. Мама стиха перекладає їй румунською («cum te numești?»), пояснює, що чоловік у неї румун і вдома говориться румунською. Хоч я не комісар і не екзаменатор, моя співрозмовниця все ж повважала за потрібне втішити мене, сказавши, що її мама добре знає українську. Цією заувагою вона дала цілісну картину Негостини у трьох поколіннях: перше знає українську, друге – розуміє, але майже не використовує, третє – не знає зовсім.

Якщо буде краща ситуація в Україні…

Своїми враженнями ділюся з журналістом Міхаєм Міхаєску-Анюком. «Четверте покоління, – вважає він, – має шанс знову стати українським. Зупинити процес асиміляції буде значно легше, якщо буде краща ситуація в Україні. Не треба їй бути такою, як Німеччина. Достатньо стати такою, як Румунія, тут [у Радівцях та в околицях. – Ю. М.] було б 70% україномовних. Якби в Україні були кращі зарплати, люди тут берегли б українську мову з надією отримати освіту чи роботу в Україні. БЕЗ сприятливої ситуації в Україні, БЕЗ підтримки з боку України дуже важко на щось розраховувати. Є, звісно, діаспори, які тримаються самі по собі. Але у нас, українців, немає таких структур, як у євреїв чи вірмен».

Міхай Міхаєску-Анюк
Міхай Міхаєску-Анюк

«Якщо економічні аргументи не працюють, – продовжує Анюк, – залишаються душевні: маємо залишатися українцями, без огляду на фінансові чинники. Можливо, число українців спаде, але залишаться лише ті, хто є свідомими українцями, а не просто ті, то навчився української від бабці. Які є шляхи для цього? Школа, сімя, церква. Однак на сьогодні можна констатувати, що школа – вже втрачене середовище, у якому українців більше не виховують. Лишається церква і сімя, велика і мала парафія».

«Врешті, мова не є визначальним чинником. Визначальною є національна свідомість. На сьогодні у Румунії – 3-4 тис. вірмен. Серед них може кілька сотень вміють говорити вірменською, кілька десятків – читати. Але незважаючи на це, вірменська община дуже свідома. Це ж саме стосується і канадських українців, які поколіннями не знають української мови, але суттєво допомагають Україні», – вважає Міхай Міхаєску-Анюк.

«Велика і мала парафія»

Міхай Кобзюк – отець румунської православної церкви, який веде службу українською та румунською мовами. Народився у селі Дерменешть поблизу Сучави, де має парафію. Хоча сім’я його була українська, вперше українську мову почув від бабусі. Спогади з раннього дитинства постають ідилічними картинами: «Старші збиралися після роботи, розмовляли давньою українською мовою з лексикою, яка в Україні вже вийшла з ужитку. Співали українських пісень. Дуже гарно було. Думаю, тепер і в Україні такої атмосфери нема».

Розмірковуючи про роль церкви для української общини, отець Міхай посилається на покійного Степана Ткачука, засновника Союзу українців Румунії, який казав: «Церква може існувати без Союзу українців Румунії, а Союз українців не може існувати без церкви». Адже у церкві – каже Отець Кобзюк – ми всі збираємося, – вірні й невірні, добрі і недобрі, малі й великі. Це дуже важливо. Старші люди говорять українською. Є такі, що навіть плачуть, як чують українську мову. Молодь – значно менше. У наших школах не викладається українська (а французька, англійська тощо). Я намагаюся у церкві це зробити: Євангеліє українською, «Отче наш» українською…».

Негостинська церква
Негостинська церква

Данило Петрашук – священик у негостинській церкві, який править службу українською та румунською мовами, акцентує на помилковому на його думку рішенні ліквідувати українське консульство в Сучаві: «Поки було консульство, ми мали дуже добру співпрацю. Їздити в Бухарест у посольство нам незручно, бо відстань далека. Але ми буваємо часто в Україні, і це для нас є радість, що нас не забувають».

Ліквідацією українського консульства обурюється Іван Боднар, який має позитивний досвід співпраці із консулом Василем Боєчком: «Янукович не знищив консульство, прийшов Яценюк – ліквідував. Як і консульство на Пряшівщині у Словаччині». Що ж, такі пріоритети українських урядовців.

Українців меншає

Яким би несприятливим не був чаушесківський режим для української громади, сьогодні, коли Бухарест усіма способами леліє українську меншину і платить українцям вже за те, що вони українці, твердість нашої общини в Румунії похитнулася. Перш за все, офіційне число наших земляків зменшується від перепису до перепису. У 1992 р. про себе як про українців заявляло майже 66 тисяч людей. І це при тому, що після революції не всім вистачило духу вийти з підпілля. У 2002 р. – 61 тисяча, у 2011 р. – лише 51 тисяча. У Сереті було 80% українців, тепер – 6-5%. Вони нікуди не поділися, просто записуються румунами.

Іван Боднар зауважує, що значна частина пересічних людей просто не відрізняє національності від громадянства. Плутанина між цими поняттями провокує значний відтік українців, які, будучи уродженцями Румунії, маючи румунські паспорти, водячи дітей до румунської школи та румунської церкви, записуються румунами. За словами Боднара, багато залежить від людини, яка робить перепис: «Українське село. Вулиця. Хати праворуч і ліворуч. Двоє ідуть списки робити, кожен зі свого боку. З правого боку всі записалися українцями, з лівого – всі румунами. Один розібрався в колізії між громадянством та національністю, інший – ні».

Негостинський письменник Михайло Михайлюк ілюструє цей феномен так: «Питаю свого рідного брата: «Ким ти записався?». «Румуном, – відповідає. – Бо ходжу до румунської церкви». Сестра моя старша, їй 90 років уже, її питаю. Вона теж румункою. «Чому?», – питаю. “Що хочеш, би прийшли москалі й забрали мене туди???”».

Анжеліка Григораш 35 років була вихователькою у негостинській школі. Походить зі села Маріцея: «У комуністичні часи українську мову вивчали. Я, як прийшла сюди [у Негостину – Ю. М.], діти не вміщалися у садочку, їх було шість-сім десятків (віком від 3 до 7 років). Так було за комунізму і навіть у 90-ті. Я говорила двомовно у садочку. Діти, як приходили у перший клас, знали дві мови. Тепер дітей значно менше, близько тридцяти, адже багато сімей виїхали за кордон».

Криза українства найперше пов’язана з тим, що наші земляки, особливо молодше покоління, не бачить для себе перспектив в українській мові. За спостереженнями Михайла Михайлюка, сучасні учні, порівняно з попередніми поколіннями, суттєво змінилися: «Батьки їм кажуть: «Нащо тобі ця українська мова?». Літературна українська стала для них майже іноземною, вони знають лише місцеву говірку (якщо взагалі знають). Дітям важко читати українською, спілкуються між собою румунською. Треба щось із цим робити».

Віктор Григорчук, голова ясської філії СУР: «У повіті, згідно з переписом, всього 80 українців. До організації входить до 150. Більшість із них – літні люди, не можуть брати активної участі в житті організації. А їхні діти позабували українську мову. Я їм кажу, що хоч ви й не знаєте української мови, у вас українське походження і ви можете брати участь у наших заходах».

Григорчук, як і цитовані вище інші діячі української громади, натякає, що українська держава робить для своїх земляків у Румунії не достатньо: «Для тих, хто закінчує українську, перспектив для працевлаштування є мало. Раніше можна було отримати безкоштовну освіту в Україні. Це було хоч якимось стимулом йти до СУР, триматися українства тощо. Але угода, яка діяла у 1997–2007 рр., не була продовжена, і тепер навіть цей стимул зник… Треба, щоб посольство реагувало на наші запрошення. З усіх запрошень посол приїжджав раз чи два. А молодим людям було б цікаво з ним зустрітися, почути щось про Україну».

Віктор Григорчук
Віктор Григорчук

Раніше, щоб отримати високу посаду чи зробити кар’єру, наші земляки переписувалися румунами. Так ставалося, що у діда на прізвище Роменко виявлявся онук Роменку. Тепер потреби приховувати свою національність у такий спосіб практично немає. Натомість почав діяти холодний ринковий закон попиту і пропозиції, за яким Україна не буде цікава молодому поколінню закордонних українців, якщо не матиме їм чого запропонувати.

Є й інша проблема. Серед закордонних українців досі актуальна етнонімічна колізія, відповідно до якої значна частина українства вважає себе «руснаками», «рутенцями», «русинами», «гуцулами» тощо. Свою мову вони називають «руською», хоча по суті розмовляють – пересипаною архаїзмами, діалектизмами та румунізмами, – але все-таки українською. У Сереті є цілий квартал під назвою «руснаки». Жителів цього кварталу не сплутаєш із носіями мови Пушкіна, яких тут називають «москалі».

На жаль, в Румунії і «русини», і «гуцули» визнані окремими меншинами, хоча непоодинокі випадки, коли один брат записується українцем, а інший – гуцулом. «Гуцул відрізняється від українця тим, що він таки українець, але дикий», – жартує Іван Боднар. Це, судячи з усього, розуміють і самі гуцули, і навіть «русини», але грати перед румунським бюджетом роль окремого етносу значно вигідніше.

Згадати себе

До речі про покійного Степана Ткачука. Свого часу він став героєм цікавого епізоду, який дає багато для розуміння проблем української меншини в Румунії. У повіті Бреїла, що на південному сході Румунії, є село під назвою Тудор-Владіміреску. Українці в цьому селі віддалені та ізольовані від решти наших земляків. У 2001 році їх навідав тодішній представник української меншини в румунському парламенті, депутат Степан Ткачук. Багато хто, особливо старші люди, ще пам’ятали комуністично-націоналістичний режим Чаушеску, і вживати українську мову боялися, на все, що казав депутат та інші представники делегації, відповідали румунською. Тоді Степан Ткачук, будучи хорошим психологом і бачачи, що розмова не клеїться, запросив селян у корчму. Кожному дали випити пива-горілки, і лише після цього люди заговорили українською.

Із калейдоскопу наведених думок, суджень та свідчень, привезених з іншого боку українсько-румунського кордону, нехай кожен читач зробить свої висновки. Я ж собі дозволю закцентувати на одному:

Якщо в Україні будуть нормальні умови для життя, нікому в Береговому і на думку не спаде присягати на вірність Угорщині, нікому в Краматорську не захочеться підтримувати озброєних бандитів, ніхто, крім маргіналів, не вийшов би у Сімферополі на мітинг на підтримку «русскої весни». Навпаки, бути українцем стане престижно, про своє українське коріння згадають лояльні Кремлю громадяни РФ із прізвищами на «-енко», яких мільйони від Сахаліну до Петербурга; основна маса нащадків еміґрантів по Канадах і Америках, які за три-чотири покоління значною мірою згубили свою ідентичність у тамтешньому плавильному казані; завзяті мамусі-нелегалки, які розмовляють зі своїми чадами італійською, плекаючи надію не просто забезпечити дітям паспорти ЄС, а, дослівно, «мати дітей-італійців». Як би прозаїчно це не звучало, проблема нелояльних українців зникне, як тільки Україна перестане бідувати. А поки вона бідує, неминуче втрачатимемо наших людей, талановитих і працьовитих, як внутрішніх, так і закордонних.

Серет–Радівці–Негостина–Рогожешти–Балківці

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(12 голосів)

Також буде цікаво: