У кадрі живого життя Медіа Найактуальніше 

У кадрі живого життя

Світле товариство! Запропоновані нижче міркування, посилання на акценти публікацій багатьох впливових видань світу інспіровані знаковими подіями: Роком Івана Франка та Роком Андрея Шептицького, відходом від нас кількох емблематичних постатей, концептуальними заувагами світоглядної публіцистики щодо того, який маршрут доби маємо обрати під сучасну пору, аби позбутися духовного простацтва.

Чи не здається вам, що маючи вищу – порівняно з попередніми поколіннями – кваліфікацію, ми парадоксальним чином втратили багато часу? Фахівці стверджують: ще ніколи люди не мусили за чітко визначений час поводитися настільки раціонально, контрольовано; необхідність заощаджувати кожну хвилину породжує несамовиту гонитву. Відтак рабство нав’язаної настроєвості витворює культуру тимчасовості. Дивовижа, але девіз атлетів древніх Греції та Риму – Citius, Altius, Fortius – Швидше, Вище, Сильніше – був «перенесений» на усі аспекти життя, зрозуміло, із доповненням – Більше, Ефективніше, Вигідніше. Тож закономірно так звана ринкова економіка охопила усі аспекти суспільного буття; маємо рафіноване ринкове суспільство, що й обґрунтував знаменитий американський вчений, викладач політичної філософії Гарвардського університету Майкл Сендел (Michael Sandel). Його лекції на теми справедливості вважаються найпопулярнішим курсом на планеті, через Інтернет їх слухають мільйони людей, які переконуються у тому, що оцінювати будь-яку людську активність через призму питання «Скільки?» принизливо й згубно. І тому найгірше, що з нами може трапитися, – не щезнути назавжди з обличчя планети, а залишитися назавжди за кадром живого, повнокровного життя. За умови культивування зиску закономірно одержуємо порожнечу в душі й страх, який нині збирає рясний врожай.

Не забуваймо: кожний наш подих, кожний крок, кожні дія та мрія мають сенс. Віднайти його навдивовижу просто. ТРЕБА промовити слово, вібрація якого стає відлунням СЛОВА, що було СПОКОНВІКУ. Тобто СЕНСУ. Тобто ХРИСТА. Людина є проблемою, Христос є відповіддю. Віддавна морально чутливі особистості збагнули: той, чия свідомість залежна від матеріальної скверни, не спроможний збагнути трансцендентного світу; матеріальна скверна як гонитва за зиском, акцент на потворному споживацтві й розвагах не може торкнутись Господа, матерія забруднює тільки нашу свідомість. Отож ми повинні очистити осквернену матерією свідомість – саме це зробить нас щасливими. Ось імператив ХХІ століття!

На превелике щастя, у кожну епоху, серед кожного народу знаходилися особистості, які «перевели» час у духовну площину, відтак донині допомагають нам потрапляти у течію великого закону ПРОВИДІННЯ. Цей висновок «пророка Великої Британії», шотландця Томаса Карлейля доповнимо його ж судженням: «Якщо ми добре подумаємо, то переконаємося, що жодному часові не загрожувала б погибель, якщо б він зміг ЗНАЙТИ достатньо велику людину: мудру, щоб правильно визначити потреби часу, відважну, щоб повести його прямим шляхом до мети; у цьому – порятунок будь-якого часу… Історія світу – це біографія великих людей» (Карлейль Т. Теперь и прежде. – М., 1994. – С. 15-16).

Не може помилятися людство, коли йдеться про духовне. Даремно сперечатися про те, чи були великими людьми Будда, Конфуцій, Заратустра, Мойсей, Архімед, Геродот, Сократ, Гомер, Платон, Арістотель, Аврелій Августин, Златоуст, Тома Аквінський, Данте, Шекспір, Сервантес, Нізамі, Коперник, Галілей, Леонардо да Вінчі, Кант, Гегель, Діккенс, Гюго, Гете, Джузеппе Мацціні, Шеллінг, Достоєвський, Масарик, Тагор, Ауробіндо, Фолкнер, Айнштайн, Габріель Гарсіа Маркес, Іван Павло ІІ, Єжи Гедройць, а з українських велетів – Іларіон, Сковорода, Тарас Шевченко, Гоголь, Чехов, Леся Українка, Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Лисенко, Іван Пулюй, Василь Барка, Софія Русова, Архипенко, Володимир Вернадський, Богдан Кистяківський, Рєпін, Михайло Грушевський, Олександр Довженко, Марія Заньковецька, Юрій Липа, Дмитро Чижевський, Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Дмитро Яворницький, Сергій Корольов, Євген Сверстюк та багато інших.

Питання їх величі й впливу на моральні, духовні, інтелектуальні виміри буття мільйонів людей з’ясоване назавжди, бо від багатьох століть аж донині маємо одностайність у цій царині. Відтак усвідомлення своєї Боготвірної суті допомагає душі озброювати нас лицарським духом правди, ушляхетнювати нашу свідомість і почування. Інша річ – уподобання. А також мисленнєві акценти.

Практично безперестанку, завдяки мас-медіа, творчість велетів духу стає постійно діючим фактором нашої свідомості. Ми розмовляємо з ними донині, від Гомера до св. п. Євгена Сверстюка.

Доведено, що метою мислення є правда. Якщо їхні твори й спосіб орієнтації в життєвих ситуаціях стали вираженням усього найвеличнішого та пасіонарного в людині, вловлювали загальний сенс, дух реального життя, якщо вони знали не лише призначення, але й таємну силу слова, – то бачимо, як висловлюються фахівці, «священне безумство», що, власне, і спрямовує історичний процес.

Тепер конкретика останнього часу. Цьогорічні «круглі» дати життя Вільяма Шекспіра, Івана Франка, Андрея Шептицького, Софії Русової та інших мислителів спричинили появу низки книг, десятки статей у престижних виданнях світу – аби ми ще раз переконалися, що найбільше істин відкрила література, зокрема поезія, а релігійний світогляд – визначальний. Зішлемося й ми на вічні орієнтири, що нам залишили у спадок велети мислі й духу.

Вільям Шекспір
Вільям Шекспір

Отже, ШЕКСПІР. Океан! Нагадаємо, що найбільше книг написано про Ісуса Христа. Потім у списку саме Вільям Шекспір, у якого «ми не знаходимо ні виправдання, ні осуду, а лише роздуми про загальну долю…» (думка Гегеля). Запропонуємо бодай 66 сонет у блискучому перекладі Дмитра Павличка; тут часові виміри умовні, адже в духовній царині їх посутньо нема – чи ж не сьогоднішні реалії відтворено у творчості генія? Замислимося:

Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
(Див. Shakespeare William. SONNETS СОНЕТИ. Вільям Шекспір. – Львів, 1998. – С. 81)

Іван Франко
Іван Франко

Отже, ІВАН ФРАНКО, який сто років тому оцінив тогочасний світ як «цивілізацію, обернену вверх пнем». Від початку творчості-розмислення, закликів «Двигни з пітьми люд робучий, Розхитай в нім ясні думи, Розрости бажання волі, Виплекай братерську згоду», «Там (у серцях!) ви для правди святої Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесної думки паліть» – до акцентування постійного компасу служіння рідному народові, аби він «серцем молодий, думками високий», став «властивцем свого труду», «у власним краю сам свій пан», до спонуки «Нам пора для України жить», до Прологу поеми «Мойсей», в якому візія майбутнього України – «Засяєш у народів вольних колі» (який блискучий перегук із Шевченковим «Встане Україна, світ правди засвітить»!) маємо позицію будівничого української державності, глибоку віру у «святую правду». Іван Франко у багатьох визначальних царинах сказав кількома мовами своє вагоме слово.

І водночас застерігав нас від байдужості й духовної сплячки:

Не мовчи, коли гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, –
Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слів твоїх розумних жахається
Слямазарність, бездарність стара,
Хоч би ушам глухим, до німої гори, –
Говори!
(Зоні Юзичинській, написано 3 лютого 1916 року).

Митрополит Андрей Шептицький
Митрополит Андрей Шептицький

Отже, АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ, який у своїх Пастирських листах розмовляє з нами донині. Зокрема, втямлює власть імущих: НЕМОЖЛИВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ДОБРОБУТ БЕЗ МОРАЛІ. Пошпортаймося рівно ж ще у кількох думках Того, хто наполягав «РЯТУВАТИ ДУХОВУ РІВНОВАГУ УМА»:

  • Спосіб наукового досліду, як і взагалі всякого пізнання, є потрійний: спостереження, зрозуміння і геніальна інтуїція. Спостереження реєструє факти, зрозуміння їх пояснює, геніальна інтуїція творить. Усі себе доповнюють;
  • Кожний, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов’язок цілою працею життя причинятися до множення елементів єдности, а до усунення елементів роздору;
  • І вже нині бажав би я собі, (- коби лиш воно було можливе на цьому світі! -), щоб між Вами не було ніякого терпіння, ні біди. Щоб усі Ви, – всі до одного, – і старі, і молоді, і вчені й неграмотні, – і вбогі й багаті, – ЩОБ УСІ ВИ БУЛИ ЩАСЛИВІ, – щасливі і в цьому житті, і в другому, – на віки.
    Я так дуже хотів би ОБТЕРТИ СЛЬОЗИ з очей тих, що плачуть. – ПОТІШИТИ кожного, що сумує, – ПОКРІПИТИ кожного, що слабий та немічний, – УЗДОРОВИТИ кожного, що хворий, – ПРОСВІТИТИ кожного, хто темний!
    Я ХОТІВ БИ СТАТИ ВСІМ ДЛЯ ВСІХ, ЩОБ УСІХ СПАСТИ;
  • НЕМОРАЛЬНИЙ НАРІД САМ СЕБЕ ВІДДАЄ НА ПЕВНУ ЗАГЛАДУ. Нечистота й п’янство – то страшне фізичне самогубство, – то рак, що переходить з покоління на покоління! То гріхи, що часом іще й у десятому поколінні мстяться, об’являючись безсильністю, отупінням ума та різними недугами… Браття Мої Любі! Якщо любите своїх дітей і свій народ, якщо дбаєте про щастя і здоров’я, то ЖИЙТЕ МОРАЛЬНО!

(Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. 2. Vlll. 1899 р. – 7. lX. 1901. ТОМ l. – Торонто, 1965. – С. В 39, В 203, 2, 4).

Як Апостоли Правди – Франко і Шептицький бачили світ епічно, репрезентували й артикулювали непроминальні вартості, які мають слугувати орієнтиром для поколінь, допомагали людям замислюватися про вищі рівні досконалості, брати на себе шляхетні обов’язки, аж до жертовності, дбати, аби не постраждала ні своя, ні чиясь душа. Надзвичайно важливо шанувати інтелект, культурний рівень, моральну позицію своїх побратимів, як це роблять інші народи. В даному разі віра у свої сили, вичитування свого спадку дозволять, особливо сьогодні, гідно презентувати себе між народами, серед яких не повинно бути ієрархії. Ми можемо існувати без втручання з боку інших країн, шануючи свій багатотисячолітній спадок, починаючи від Трипілля (ЮНЕСКО проголосила 1993 рік Роком Трипільської культури; з-поміж сотень тодішніх публікацій світової преси відзначимо статтю-дослідження впливової газети «Вашингтон пост» – Пол Річард. Мистецтво. Ще раз у кам’яний вік – Paul Richard. Art. Revisiting the Stone Age. – The Washington Post. Tuesday, September 7. – 1993)

Сергій Лифар
Сергій Лифар

Принагідно такий факт-орієнтир. «Українець до кінця» СЕРГІЙ ЛИФАР став засновником Академії танцю при Grand Opera, ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Публіцистка Ольга Мельник на сторінках «Української газети» свого часу (15.03.2007) оприлюднила феноменальні свідчення: «Жоден із видатних митців-французів не мав стільки урядових нагород, як українець С. Лифар. Серед них – Золота медаль Парижа, найпрестижніший орден Почесного легіону, заснований ще Наполеоном. Він був славою і гордістю Франції, однак постійно відмовлявся від французького громадянства. Одного разу на урочистому прийомі генерал де Голль прилюдно звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?» На це Сергій Михайлович із гідністю відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

Софія Русова
Софія Русова

Унікальною постаттю української культури назавжди залишиться СОФІЯ РУСОВА, 160-річчя від дня народження якої широко відзначили деякі видання. Блискучий публіцист і вчений Сергій Грабовський своє повчальне дослідження про спадок Русової опублікував у газеті «День» ще на початку року (19-20 лютого), але радимо читачам повернутися до нього й зберегти у своєму архіві як доказ результативності праці людини-активанта, в контексті нашої невмирущості. Нагадаємо, що батько Софії Федір Ліндфорс був за походженням шведом, а мати Анна Жарве – француженкою. Софія взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала до видання у Празі повний текст «Кобзаря» Тараса Шевченка у двох томах. Згодом подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині. Потім життєпис цієї унікальної жінки вимірюється такими епізодами й звитягами: вчителювання в Олешні, праця в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організація українських шкіл, еміграція 1922 року. Наведемо витяг з її листа до рідних: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством». Із 1922 року Софія Русова мешкала у Галичині, потім у Відні та Празі, викладаючи педагогіку в Українському педагогічному інституті.

Упродовж свого довгого життя вона дбала про систему національного виховання, скомпонувала буквар, написала шкільні підручники з географії та французької мови. Серед ії наукових праць – твори з педагогіки та студії з творчості Гоголя, Сковороди, Шевченка, Тагора, Олеся, Драгоманова та Квітки-Основ’яненка. Її книжка «Наші визначні жінки» стала одним із перших досліджень творчості українських письменниць. Один з підрозділів концептуальної статті Сергій Грабовський назвав промовисто: «За честь людську і національну». Був один епізод в ії подвижницькому житті надто зворушливий. Коли до Європи почали надходити звістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15 лютого 1933 року Українська національна жіноча рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Професор Софія Русова теж підписала заяву.

Сергій Грабовський закономірно поставив питання про ширше пропагування ії спадку. У столиці нашої держави маємо вулицю Софії Русової, її ім’я прикрашають вулиці у Чернігові та Ковелі.

Богдан Гаврилишин
Богдан Гаврилишин

«ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ» – так назвав свою книгу БОГДАН ГАВРИЛИШИН (2011). Перед тим опублікував ще одну знамениту працю – «Дороговкази в майбутнє. До більш ефективних суспільств» (1980); вона вийшла англійською мовою, потім перекладена німецькою, французькою, іспанською, японською, корейською, польською мовами. Є й український варіант, від 1990 року. Самі назви цих двох книг надто виразні. Справжню славу принесла йому промова, виголошена 1979 року у Римському клубі, членом якого він був. Професор передбачав близький розпад Радянського Союзу і запропонував унікальний шлях розвитку для України. Видатний українсько-канадсько-швейцарський економіст, громадський діяч, благодійник, який відійшов у вічність 24 жовтня цього року. Один із засновників Всесвітнього економічного форуму у Давосі, фундатор Міжнародного інституту менеджменту, «хрещений батько» Міжнародної асоціації студентів-економістів в Україні, доктор економіки Женевського університету, доктор права Йоркського університету й університету Альберти, а також низки вищих шкіл України. Знаменитий пластун. Радник першого Президента України, чотирьох голів Верховної Ради, трьох прем’єр-міністрів.

Із-поміж багатьох публікацій на пошанування величезної ролі ІНТЕЛЕКТУАЛА й МОРАЛЬНОГО АВТОРИТЕТА нації передрук статті головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, вміщеної у книзі «Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем» з 2011 року ( День, 19 жовтня 2016). На ії гадку, сім уроків від Богдана Дмитровича Гаврилишина, що народився у селі Коропець на Тернопільщині, можна класифікувати таким чином:

1. В отчому домі було тільки дві книги – Біблія і «Кобзар» Тараса Шевченка. Ці Великі книги задали високу планку. «Велика книга духовно зосередженому читачеві може дати значно більше, ніж безсистемне й невпорядковане поглинання терабайтів глобалізованого інформаційного простору. Але сприйняття та засвоєння таких текстів було б неможливе без благодатного етичного ґрунту, розумової чутливості, цінностей, привнесених у світ Богдана Дмитровича вже в ранньому віці»;

2. Правильні пропорції світу. Мрія, інтелектуальний апетит дозволяють нанизувати цінні знання на вже сформовану вартісну систему. «Потім на його життєвому шляху зустрінуться справжні велетні. Назву лише двох. Митрополит Андрей Шептицький, благословення якого Богдан Дмитрович згадував зі вдячністю. А ще Отто фон Габсбург»;

3. Свій спогад про неймовірну особистість, яка відійшла у кращий світ у липні цього року, Б. Гаврилишин опублікував саме в газеті «День» (12 липня 2016). «Великий українець написав про великого австрійця і доброго друга нашого народу. Як все ж таки важливо, щоб українці, які все ще мають чимало привнесених комплексів, змогли оцінити розкіш мислити в унісон із неординарними особистостями»;

4. Дієвий патріотизм полягає в тому, щоб збагатити інтелектуальний український простір світовою проблематикою. «Наше знайомство з Богданом Гаврилишиним також відбулося в ореолі освіти. Він одразу погодився на спільну подорож до Ніжина 2002 року. Ніжинський університет – альма-матер Гоголя! Це й продиктувало формат його спілкування зі студентами, яке особисто для мене відкрило надзвичайну людську щедрість та колосальний потенціал педагога в найширшому сенсі цього слова»;

5. Могутня особистість переважно дуже проста, позбавлена марнославства й суєти суєт. «Час до часу Богдан Дмитрович просто телефонував мені зі словами підтримки. Він дуже схвально відгукнувся про ідею Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. І захотів знайти час особисто поспілкуватися з його членами. Саме він підтримав видання «Екстракту+200» – 11-ї книги з нашої газетної бібліотеки. А дізнавшись про роботу Літньої школи журналістики «Дня» цього року, Богдан Дмитрович відразу заявив про намір зустрітися зі студентами»;

6. Власні цінності треба формувати самотужки, жодної догми не приймаючи на віру. Значно більше задоволення отримуємо ВІДДАЮЧИ, аніж БЕРУЧИ. «Не так багато українців, вписавшись у Західний світ, не забували про свій родовід. Із вдячністю можемо згадати Івана Лисяка-Рудницького, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Романа Шпорлюка… Богдан Гаврилишин поїхав з України ще 1943 року. За цей час пройшов шлях від табору для переміщених осіб до визнання у світових колах, викладання в 70 країнах та консультування світових компаній. Знає багато мов, але його українська – природна й милозвучна»;

7. Визначальний урок – чітка ідентичність і мислення «на випередження». «Коли йдеш, українцю, у великий світ, не обов’язково ставати німцем, росіянином чи американцем. Приклад Богдана Гаврилишина для української молоді можна сформулювати так: не бійтеся самостійно мислити і відважно мріяти».

Пощастило й мені близько пізнати пана Богдана. Ще у 1990 році у своїй авторській телепрограмі «РУХ» ми запропонували глядачам тривалу розмову з Богданом Гаврилишиним наживо. Уперше в Україні сотні тисяч телеглядачів мали можливість безпосередньо пізнати непересічну, світової слави особистість, а також збагнути ситуацію в Європі, роль України, у відновлення державності якої Богдан Дмитрович вірив беззастережно. Потім були розмови в Українському Вільному Університеті (Мюнхен), у Львові, Києві. Назавжди запам’яталися три оціночні судження інтелектуала найвищого рівня: 1. У США треба взяти дві речі – організацію праці й законослухняність, усе інше привнесене, куплене, деколи навіть банальне, 2. Ми повинні цілеспрямовано пропагувати світоглядний та організаційно-національно-державницький спадок Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Це особистості світового формату, тому часто наші недоброзичливці спотворюють деякі їхні дії та висловлювання, 3. Молодь, яка виїжджає за кордон, мусить бути добротно оснащена знаннями власної та історії інших народів, інакше траплятимуться різні казуси, що принижують нашу націю.

Умберто Еко
Умберто Еко

Насамкінець варто докладніше сказати ще про одну постать світового формату – італійця УМБЕРТО ЕКО. Одразу після його смерті німецький журналіст Томас Штайнфельд надрукував у газеті Suddeutscze Zaitung (Цит. за: «Forum». – 2016.– Число 5, 18 березня) свої міркування. Вони починаються з оцінки першої знаменитої книги «Ім’я рози», яка здобула світовий успіх.

Коли звістка про смерть Умберто Еко дійшла до італійської громадської думки, щоденна газета La Repubblika озаглавила свою статтю так: «Людина, яка знала все». Умберто Еко – професор університету в Болоньї, філософ, філолог, історик літератури, людина, яка цікавилася всім і мала що сказати на будь-яку тему. Здавалося, що володіє ключем від таємниць далекого минулого.

Був добрим, енергійним вчителем, який завжди допомагав іншим. Завдяки найвищої проби знанням він розтлумачував дійсність, аби вона знов не висмикнулася з існуючих понять. І був також добрим громадянином, щирим, демократичним, критиком влади. Не сумнівався у тому, щоб гостро розвінчати Сільвіо Берлусконі, який заволодів італійськими мас-медіа. Особливо наголошував, що деякі критики релігійного фундаменталізму нагадують своїх ворогів.

«Дорогий Умберто, ти нас осиротив», – написав тижневик L’Espresso в одному з текстів про померлого. Від 1985 року Еко публікував на останній сторінці цього журналу свої фейлетони. Скомпоновані, вони вийшли окремою книгою під назвою «Записки на коробці від запальнички». Еко народився в простій сім’ї у містечку Алессандрія в П’ємонті, вивчав літературу, а дипломну працю написав про святого Тому Аквінського. Потім розійшовся з католицькою церквою і став редактором італійського телебачення. Через кілька років приєднався до Групи 63, що репрезентувала літературний авангард. Саме тоді з’явилася наукова праця, яка стала інтелектуальною базою всіх повістей і небелетристичних книг Еко. Вона має назву «Справа відкрита» (1962). Ця книга стала біблією семіотики, тобто науки про знаки.

Специфіка творів Умберто Еко полягає в тому, що він з радістю перемішував канонічне з банальним, високе з приземленим, повагу з гумором. Це все знаки, їх відгадування належить до певної традиції – до історії європейського мислення і європейського мистецтва.

На такій концепції Еко спирається теж у своїх наступних творах: від «Маятника Фуко» (1988) до «Тема на першу сторінку» (2015). Жодна з цих книг не була тривіальною. Кожного разу Еко знаходив тему, про яку варто було розказати і над якою варто було б замислитися. Переплетення історії та семіотики виявилося невичерпним джерелом інспірації щодо ідеальної мови, вигаданих міст чи краси й бридоти, а також явищ щоденного життя, починаючи від проблем оцінювання студентів в університетах і закінчуючи згубними наслідками використання влади над суспільством з боку медійних концернів. Тому мільйони читачів у всьому світі задають собі питання: Чи тепер знайдеться хтось, хто спроможний буде упорядкувати думки у часах, коли всі наче остовпіли або бігають нервово навсібіч?».

Минулої осені Еко востаннє змінив професію. Медійний концерн Мондадорі – фірма родини Берлусконі – купив відділ публікації книжок конкурента – Ріццолі, власника видавництва Бомпіані, якому Еко був вірний від 60-х років ХХ століття. Багато хто побачив у цьому загрозу. Натомість Еко зробив висновок, що треба віддати велику частину свого капіталу до диспозиції нового незалежного видавництва.

На питання, чому, незважаючи на свій вік, він далі бореться, відповів: «Цей проект – єдина альтернатива виданням з кросвордами, єдиний засіб від Альцгеймера. Еко назвав це видавництво «La navedi Teseo», або «Корабель Тесея», який згідно з грецькою традицією залишався таким самим, хоча його всі частини поступово змінювалися.

В есе «Сон» Умберто Еко описує нашу цивілізацію, зруйновану після Третьої світової війни: світ без комп’ютерів, Інтернету, інших технічних засобів. Це спонукало журналістів німецької газети «Frankfurter Rundschau» взяти інтерв’ю у цього авторитетного інте­лектуала. Подаємо фрагмент публікації. Мартін Шольц (Martin Scholz) запитує: «Однак книга і комп’ютер знаходяться по різні боки барикади?». Відповідь Умберто Еко: «Упевнений, що через впровадження нових технологій деякі зразки книг стануть непотрібними, наприклад, енциклопедії чи словники… Натомість белетристику важче замінити комп’ютером. Маю на увазі книги, які читають уважно й заангажовано. Цей, цілком інший, ніж швидке здобування інформації через Інтернет, вид читання – вимагає зосередженості… Принагідно: комп’ютеризація світу шаленими темпами пришвидшує вирубування лісів… Книги мають чітко окреслені переваги над комп’ютерами: за будь-яких умов, навіть коли вимикають струм, книги подорожують з нами. Ще одне: коли просиджую кілька годин перед комп’ютером – мої очі стають подібними до тенісних м’ячиків. Висновок: дебати про кінець книги – штучні. Тому рік у рік з’являється щораз більше книг». Умберто Еко можна вірити, адже мало хто так ґрунтовно дослідив усі види творчості: музики, літератури, культури високої та масової (уславився власне як теоретик популярної культури). Це – розмислення про mondo civile, тобто сукупність знаків, за допомогою яких людина усвідомлює світ. Філософія креативної асиміляції світу творчим людським інтелек­том дає змогу через діяльність зверифіковувати думку.

З-поміж сотень блискучих публікацій Умберто Еко варто нагадати книги про ідеальну мову і теорію перекладу «Сказати майже те саме» (Dire quasi la stessa cosa). Однак сам він критично ставиться до власного інтерпретаційного коду і не надається на гуру, якому належиться побожний послух. Якщо раніше мова була очищувальною енергією, сьогодні – фатально спрощена, звульгаризована, убога, відтак, маємо підстави говорити про певний параліч творчості.

Розмислення Умберто Еко щодо культури слова, потреби ЧИТАТИ нагадали мені надто промовисту статтю «Втрачене мистецтво читання» Девіда Уліна (David L. Ulin) з газети Los Angeles Times (09. 08. 2009). Передаю її повністю в українському перекладі:

«Якось я відкрив для себе, що чимраз важче мені сісти і прочитати книжку. Хоча відколи збагнув читання, завжди був оточений стосами книжок. Читав в таборах, у школі, ночами, у вихідні дні. Що сталося пізніше? Поразки зазнало не прагнення читати, а воля. Хоча може навіть й не воля, а зосередження – вміння утримувати увагу так довго, аби вжитися в чийсь світ і дозволити йому увійти у власний. Читання це щось на кшталт зосередження. Можливо, єдина така хвилина, коли стикаємося зі свідомістю іншої особи. Читаючи, входимо у зміст книжки, оживлюємо мову, яка досі була нерухома. Але цей зміст охоплює нас, наповняє думками і спостереженнями, аби ми дозволили цьому стати частиною нас самих.

Видається, що сьогодні вже не шукаємо зосередження, натомість дивовижного способу відволікання уваги. Чому? Сподіваємося, що шлях до розуміння мусить бути якнайшвидшим, що краще реагувати, ніж думати. Живемо у світі, у якому все тісно пов’язане з часом.

Не розпорошує мене жодна важлива справа, а лиш типові дрібниці щоденного життя. Скидається на те, що я став дуже вразливим на розмаїття сучасної культури звуків, які нічого не означають. Протягом багатьох років я читав, як Лонофф у книзі Філіпа Рота «Тінь письменника»: головно вночі, протягом кількох годин щовечора, коли дружина і діти вже спали. Тепер, однак, мені важко зосередитися після багатьох годин читання, розмови телефоном на роботі і пошуку цікавих історій в Інтернеті. Беру книжку і після одного абзацу деконцентруюся – переглядаю пошту, сную в мережі, ходжу по квартирі і лише згодом повертаюся до чергової сторінки. Так атакує суміш випадкових речей, які складають життя у ХХІ столітті. Маю бажання робити все це, але стримуюся. Змушую сам себе залишатися в одному місці і стежити за тим, що читаю, поки не втягнуся в текст. Ця хвилина завжди надходить, але часом доводиться перегорнути сторінок двадцять. Борюся з навалом інформації, з почуттям, що там є щось, на що варто звернути увагу. Насправді це лише вираз випадкових речей, які нашаровуються на неспокійне життя у 21 столітті.

Однак час знайдеться, якщо лише цього хочемо. Зосередження не лише можливе, але й доконечне у світі перенасичення. У своїй останній збірці есеїв «Зимове сонце» Фанні Хоу цитує Сімону Вейль: «Слід вірити у реальність часу. В іншому випадку лише маримо. Власне, про це йдеться – без часу втрачаємо почуття зв’язку з самим собою. Живемо в часі; розуміємо себе у зв’язку з часом, але у нинішній культурі час перетворюється у вічно триваюче «зараз». Як маємо зробити перерву, якщо хочемо все бачити одразу? Як маємо розмислювати, якщо постійно очікують від нас відповіді? Як маємо зануритися в емоції, чи зважитися на щось, якщо не хочемо виділити собі хвилини на рефлексію?»

Власне, в цьому і полягає роль читання, яке перевертає наш час, відволікає від поточних справ. Читаємо у часі реальному, але текст не змінюється, незалежно від того, чи був написаний вчора, чи тисячі років тому. Блаженний Августин написав свою Сповідь у 397 н.е., але коли описує свої духовні потрясіння, спробу віднайдення сенсу у світлі минущої екзистенції, то його прагнення є виразнішим, ніж зміна часу, який відділяє нас від нього. «Не чую, не живу, якщо не є чуйним, – написав Чарлз Боуден у своїй останній книзі «Деякі мертві і надалі дихають», – а не можу бути чуйним, якщо не перейду пункту, в якому здійснюю контроль». Ось що дарує нам читання – затирання кордонів, добровільна втрата контролю.

Коли я був дитиною, моя бабця злостилася на мене, бо приходив на родинні урочистості з книжкою. Якби я тоді вмів зодягнути це в слова, то сказав би їй, що цей книжковий світ видається мені набагато захопливішим, ніж світ реальний. Я читав для того, аби втекти, а також і для того, щоб залишитися захопленим, упродовж років читання ставало для мене своєрідною медитацією, з труднощами і красою водночас. Сідаю. Намагаюся зосередитися. Важче, ніж колись, але однаково читаю».

***

Рік, що минає, позначився також іншими знаковими річницями – століттям від дня народження Матері Терези, десятиліттям вбивства путінським режимом Анни Політковської (Мазепи), відходом від нас знаменитого українського письменника Романа Іваничука, вченого й громадського діяча Михайла Голубця, всесвітньо відомого польського режисера Анджея Вайди, фільми якого охоплюють кілька епох в історії кінематографа.

Про акценти української та світової преси на ці події, а також неперехідне значення діяльності і творчості цих та інших постатей повідомимо найближчим часом. До зустрічі на сайті «Листів до Приятелів».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: