Зупинка «Поліське» Найактуальніше Суспільство 

Зупинка «Поліське»

«Та надягайся ти!» – сварюся я на ланцюг, що знову зіскочив і вперто не хотів, щоб я їхала далі. Мало я намагалася його натягти на шестірню знову, тільки дарма вимазувала руки, які вже й так були чорніші від смоли.

Я оглянулася довкола – а раптом пощастить когось зустріти? Та все дарма, адже до КПП ще багато шляху, та і я далеченько заглибилася в ліс. І чому я вирішила скоротити дорогу?

Фото: Вадим Войтик

«Накупалася», – подумала я і вмостилася на холодну плиту зупинки, назва якої давненько вигоріла, а деякі букви були відсутніми, хоч тутешні знають це селище, імення якому Поліське. Сонце пекло страшенно, ніби хотіло спалити цілий світ, але від бетонних плит всіма забутого місця віяло якимсь моторошним холодом. Я знову оглянулася. Наді мною зашепотіло листя і мені здалося, що щось скрипнуло. Я поглянула вгору – буква «л» захиталася. Мене обдало незрозумілим страхом: одночасно я згадала всі моторошні історії про наші покинуті світом місця, тож вирішила не чекати манни небесної, а знову спробувати справитися з цепом. Ну, що ж, нічого не вийшло, схоже, що я зробила тільки гірше, і він тепер завеликий для цієї шестерні.

Мені нічого не лишалося як піти пішки, тож смоляними руками я вхопилася за кермо і почвалала в напрямку рідного села. Довкола мене був ліс, який виріс на місці людського життя. Здавалося, природа вигнала людей зі своїх домівок, щоб самій владарювати. Оброслі мохом розвалені кістяки будинків витріщилися на мене, вказуючи, що тут я непрохана гостя. Страх знову наступав мені на п’яти, адже десь тут живуть і дикі собаки, яких залишили егоїстичні господарі, коли відбувалася евакуація під час аварії…

Фото: Вадим Войтик

Несподівано для себе я перечепилася через поламаний асфальт і лягла долі. Велосипед голосно заревів, падаючи разом зі мною. У коліні я відчула пекучий біль, а потім помітила ще й кров.

– Просто прекрасно, я не можу не вбитися, – пробубніла я зі злістю в голосі.

– Шо тобє, дєточка, сільно забилася? – сивенька бабуся з милою посмішкою і в гарній червоній хустині простягнула мені руку й допомогла підвестися. В її корзинці я помітила квітучі трави й з цікавістю розглядала їх. Бабуся побачила напрямок моїх очей і дістала з кошика ніщо інше як подорожник, – держи, прікладеш до ранки, то воно і заживе, – бабуся знов усміхнулася.

Я взяла дарунок і поки роздивлялася його, незнайомка відійшла на велику відстань.

– Бабо, а як доєхать до Луговіков? – крикнула я по-нашому, щоб вона розуміла, що я не якась там туристка з міста і знаю, для чого використовують подорожник.

– До Луговіков? – перепитала бабуся. – Це чія ж ти будеш? – так і не відповіла вона на моє питання.

– Ігора Бурячка знаєте? – бабця кивнула. – Так-от, я його дочка.

– Пойдеш цьою дорогою, і возлі яблуні на перехрестку поверни налєво, там вийдеш до Зіркі, а дальше, я уверєна, ти найдеш дорогу додому. Дєду «прівєт»! – крикнула бабуся навздогін і зникла десь у високій траві.

Тепер я була більш-менш спокійна і могла з захватом роздивлятися все довкола, адже так далеко в зону я ще не заходила. Мене ніби оточував інший світ, вільний від цивілізації і людей. Тут, крім моторошних будинків, вирувало життя тварин. На вулиці господарював теплий червень, жарке сонце не може заспокоїтися зі спекотою і виціловує промінням, а під ним підставили пухнасті хвости вогняні білочки, що наввипередки скакали віттям розкішних велюрових дерев. Сірі зайці з подивом слідкували за мною і навіть не боялися. Вгорі продзвенів клекіт – то бузьки годували своїх дитинчат: гнізда їхні знаходилися високо на покинутих колишніх ліхтарях, з яких лишилися хіба стовпи з викрученими зверху залізяками…

Ген далеко показалася й яблунька. Не збрехала бабця. Зблизька дерево виглядало дуже стареньким, місцями його обгризли зайці, а деякі гіллячки були поламані білками. На вершині чорніли шпаки, а потім, цівкнувши, злетіли чорною хмарою і зникли геть. Я знаю, то ті шпачки, які живуть в нас вдома, видно недарма ми з братом склепали їм трійку домівок, от вони мене й знайшли.

– Інна, де ти єздиш? Мама пов села обшукала, ото нам з тобой всипле! – бідкався мій брат Антон, відсапуючись від тривалої їзди. – Я тебе по всьому лєсу гукаю, ти чього мовчіш і не одзиваєшся?

– Я заблудилась, – проказала я винувато, – а щє в мене спав цеп! – і я струсонула велосипед так, що він знову задзвенів.

– Ех ти, кріворука, дай сюда, – відпихнув мене Антон і взявся до справи. – Готово! Попробуй!

Я прокрутила педаль і спробувала поїхати. Дійсно, все працювало. Цікаво, чому ж велосипед так вперто не слухався мене? Отож, покрутивши педалі тою дорогою, яку нам показала бабуся, ми опинилися в межах КПП – добре, що нічого не треба пояснювати прикордонникам, і можна тихенько злиняти, бо в іншому випадку викликали б батьків, а тоді і їм все розповідай.

Ми далі й далі віддалялися від чудернацького місця, у спину нам махали важкими гілками зеленаві хвої, махала й яблунька ніжними старечими вітами, кістяки покинутих будинків, видно вдовольнившись, що ми поїхали, теж собі подобрішали, волосся тріпав приємний вітерець, а я відчувала себе 19-річною Алісою, що, переповнена мріями і романтикою, зберегла спогади в своєму серці. Тепер ділюся ними й з вами.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: